(Оповіданнє укр. сїч. стрільця з побуту в московській неволї).
(Дорогому Вп. Пану Полковникови, Сїчовому Батькови, Гр. Коссакови).
На дворі була гарна погода. Блїдо-жовті хмарки, де які лише були, всї понесли ся до Чорного моря або розвіяли ся в синїй безоднї неба. На безкраїм морі зостало ся лише золоте сонце, що пекло та пражило старі мури Москви, начеб забагло спалити її своїми довгими проміннями.
Була страшна спека, властива тільки континентальній полосї.
В десятім "воєнно-плїннім" шпиталї старої столицї сидїли на твердих тапчанах австрійські й нїмецькі інвалїди та, збуваючи скуку, одні грали в шахи, другі у варцаби, а инші, хто мав обидві руки, витискали з чорного й лепкого хлїба ріжні фіґури. Хто яку задумав, таку лїпив. Сей коня, той корову, тамтой бородатого Москаля, а ще инший виробляв фіґурки до шахів, бо, видко, старі вже поломали ся.
З пожовклих щок, які ледви держали ся лиць, можна було читати, що робота не дуже їх бавить. Робили вони се, щоб тільки провести час, а в дїйсности були зайняті чим иншим. Всї вони воєнні калїки, спроваджені тут з ріжних сторін Росії для виміни, й ся виміна гризла черпаком в голові кождого зосібна.
"Ах, колиб скорійше... колиб скорійше діждати ся сього щасливого дня... Колиб уже раз увільнити ся з сих демонських рук... — думав неодин і він ледви бачив, що робить.
Часами, як ся думка опанувала цїлою його істотою, він підносив тяжку голову від свого зайняття й дивив ся крізь зачинене вікно десь геть далеко на захід... Чого не бачив очима, те відчував в серцї і з його закамінїлих, сумних очей пробивали ся невисловлена туга, жаль і розпука... Се ясне сонце, котре на дворі так любо світило, нагадувало йому його молоді лїта, неодну щасливу днину... Він переходив їх думками та чув, як щось його в горлї камінем давить.
***
На другім поверсї, при великім вікнї, сидїв укр. сїчовий стрілець. В нього була розбита й майже о дециметир коротша нога. Вже десять місяцїв коротав свій вік по московських брудних шпиталях. Був у Київі, Курську, Воронїжі та ще де там..., а перед місяцем прибув до Москви й нетерпеливо вижидав сонця волї...
Дрібна постать, уся в білім платтї, ледви була замітна на витертім сїренькім коцику. Він згорбив ся, постарів ся, висох мов тріска й лише чорні очі наче два гаснучі вуглики блимали зпід густих брів. Тяжка хороба й люта неволя витиснули на нїм немилосердно своє грізне тавро.
Стрілець звісив голову на груди та мняв у руках якийсь чорний предмет. Від часу до часу вкладав його в мале бляшане горнятко, потому знову витягав і перебирав у долонї. Його тонкі пальцї звивали ся скоро, але на сумнім блїдім лицї була замітна нудьга й нетерпеливість. Він задумував ся дуже часто, начеб розвязував якусь важку проблєму, потім судорожно здрігав ся, немов проганяв від себе докучливі лихі думи та знову повертав до попереднього зайняття. Та сї думи не були такі жахливі! Вони мов гайвороннє налїтали на його бідну голову й він нїяк не міг їх позбути ся.
Вкінцї вони йому вже надто докучили. На високім чолї показала ся хмарка, дві... й він, кинувши з досадою мокрим тїстом на прибічний столик, повів сумно очима по залї.
В нїй було тихо. Калїки сидїли на своїх тапчанах і, здавало ся, були зайняті своєю роботою. Лиш у кутку при дверях сидїла одна однїська людина й нїчого не робила. Оперла голову руками о колїна й так потонула в задумі. Які думки гризли її, годї було пізнати. Була дуже прибита горем і під сю хвилю подобала радше на постумент з білого мармору нїж на живучу істоту. На лицї не було пізнати найменшої зморщки. Воно було повне й запухле, лише з двома ямами на висках, коло очей, куди пройшла ворожа куля. Її широкі зїницї мов дві ягоди були наче вбиті в поміст. Се був зарібник, камінярь, з прикарпатського містечка, Сколього, що стратив на війнї найцїннїйший дар зі змислів, дар зору.
Стрільцеви стало невимовно жаль сього чоловіка й він ласкаво заговорив до нього:
— Стасю, ходїть до мене й оповіджте дещо. Може нам обом стане лекше. Менї, бачте, також якось так тяжко на серцї... Може забудемо про своє горе... ходїть, ходїть, Стасю...
Чоловік, до якого були звернені сї слова, піднїс голову від рук і надслухував уважно. Зразу звернув ся очима в противну сторону, але потім він пізнав голос стрільця і вже, начеб його бачив, повернув їх туди й тихо, якби в гробу, промовив:
— Га, то пан мене кликали? Пан говорили до мене? А я собі гадаю, хто мене так гарно зове? Мене тільки так вдома звали... жінка й мамуня...
Він піднїс ся з тапчана, а в очах показали ся дві сльози... Наче дві дорогі перли покотили ся вони по набренїлім лицї та впали на брудну сорочку. За ними показали ся ще дві, такі самі болючі, але він обтер скоро їх рукавом. Потім постояв хвильку, наче старав ся призвати до себе решту своєї душі, що буяла десь далеко від сього підтятого дуба, й пустий ся іти до товариша. Дорога до приятеля була йому знана. Він вже нераз оббивав собі туди колїна о густо зсунені річи. Бувало кільки разів на день навідує він друга. Бо обидва вони сини одної матери-України та в нещастю полюбили ся мов два брати... І сим разом він ішов та раз-у-раз спотикав ся. Водив наперед себе руками, шукав за перепонами, — зір старав ся заступити дотиком, та не помагало. Він спотикав ся, не зважаючи на се, й кілька разів з болю хватав рукою за колїно. Та сей біль не довго тривав. Він переминав скоро, бо він ішов до приятеля, щоб горе збути.
— Слухайте, Стасю! (Темний дуже любив, коли його звано по імени). Скажіть менї, про що ви тепер так думали глибоко? Ви так нещасно виглядали...
— Чи я знаю, про що я коли думаю? Мої думки, то так, як ся течія! Одна за другою виринає, одна другу доганяє! Мов вихор несуть ся вони туди, чого менї вже не бачити... Перед хвилею буяла моя душа над могутнїми горами, високими Карпатами... Буяла над родинним моїм містечком, милим Сколем... Була в скарбовій малій хатчинї... там, там мої рідні... Тато, мама, жінка й маленький синок... Мій Олексьо... О Боже! Колиб вже раз діждати ся сього сонця волї. Не бачити й оглядати моїх рідних благаю тебе, а чути тільки їх голос я бажаю. Хочу чути з їх уст, що живуть і здорові, а потім... потім нехай умру!... Так, нехай умру! Бо пощож менї жити, пощо їм бідним тягарем бути... ще й у чужій, не своїй хатинї... За жебраним стидно менї ходити... я звик до працї... Подруге: хтож мене буде водити? Ще колиб був більший синок, а то ще зовсїм маленький. Два рочки бідне мало, як бачив я його в останнє... а як гарно вже "татя" кликало... Тепер вже десь на четвертий йому буде...
(Далї буде).
[Вістник Союза визволення України, 05.11.1916]
(Продовженнє).
По сих словах темний замовк і кілька хвилин сидїв непорушно мов статуя. Його лице стало немов прозоре, а очі глядїли шкляним видом наперед себе. Потому він порушив ся, запухле блїде лице викривило ся в болючий вигляд, на чолї показали ся великі синї жили, а ями по ранах на висках стали ще більші. По сїм заворушили ся його повіки й очі заляли ся знову сльозами...
Жаль, туга, розпука та свідомість власного нещастя — се все помішало ся тепер з собою й викликувало в душі темного страшну реакцію. Він плакав, закривши руками очі, плакав мов мала дитина.
Стрілець не думав якось зразу розважати приятеля. Йому видало ся, що для нещасливця потрібний такий плач. Йому треба було виляти усей жаль, поділити ся ним з другом. Крім сього його душу пригнїтали такіж самі думи. Не було, правда, в нього нї жінки, нї дитини, але за се були хорий батько, брат і сестрички. Була й ще якась одна особа... була Катруся — його мрія... І всїх зоставив їх перед роком, зоставив, бо любив більше Україну нїж усїх їх разом і яко справжнїй Спартанець пішов добувати волю своїй нещасній Українї. Тепер він вже по сповненню свого обовязку. Віддав Великій Матері, що мав віддати, й годив ся з своєю долею. Він нїколи не нарікав на свою долю, хоч якою прикрою вона була для нього! Тільки жаль і туга за рідним краєм, за дорогими особами пекли граню його під серцем і його думки полинули слїдами приятеля... Що вони там роблять?... чи живуть... здорові... чи згадують мене? подумав він безрадно, а на очах заблестїли дві гарячі сльози...
Та віддавати ся внутрішньому розстроєви не годило ся. Стрільцеви треба було потїшити нещасливійшого від себе й він почав з відкритою щирістю.
— Ви, Стасю, не повинні думати про такі річи. Се тільки ваше горе збільшає. Ви краще здайте ся на Бога, а він ласкавий і не дасть вашим рідним загинути! Згадайте, що каже св. Євангеліє: "Небесні пташки не сїють нї орють, а живуть". Не забуде він і за ваших, будьте певні, що їм там багато краще поводить ся нїж вам тут.
Темний слухав сих слів з скромною побожністю. Видко було, що віра його сильна, незахитана. Коли стрілець скінчив, він мовчав ще хвильку, а потім, начеб пригадав собі щось, що мусїло йому вже нераз докучити, промовив:
— Так, сe правда... Але, знають пан... — тут він замняв ся, що... що я покутую так за свої гріхи..., я дуже грішний чоловік, моя совість нечиста...
— Та якіж се гріхи так докучають вашій совісти, коли можу спитати? Мeнї видаєть ся, що ваша совість багато чистїйша від моєї...
— Ах, де там чистїйша: Я маю, багато, багато... може й невинних душ на серцї... Святе письмо каже: "не убий", — а я таки чимало людей побив!... Бив, аж поки мене самого не побили...
— Коли-ж ви сих людей так били? чи не на війнї ви думаєте? — запитав я.
— Но, так, а якжеж пан гадали? Перед війною? Де там! Я тодї не тільки чоловіка, але кота навіть не убив би. Се, що я забивав, то було потім, як повстала тота "облїзація"... Так, ще пізнїйше в штурмах і тодї, як приходило ся менї утїкати з полону, — проговорив він цїлком тихо.
На стрільцевих устах зарисувала ся усмішка. Що скривало ся за нею, трудно було пізнати. Та правдоподібно була се усмішка гордости на свого приятеля, усмішка задоволення. Він хотїв було щось сказати, та товариш перебив його:
— Так, я караю ся нинї за мої гріхи, за мою звірськість...
— Які ви, Стасю, нерозумні! — сказав стрілець щиро, чим не набиваєте свої голови?! Таж на се війна і є, щоб людей убивати... Не вбєте ви ворога, то ворог вбє вас. А се, що ви говорите за святе письмо: "не убий", то воно до чого иншого відносить ся. Не вільно чоловіка вбивати задля рабунку, ненависти, чи з яких инших причин, але на війнї... мусить ся убивати. Бо, як кажу, не вбєте ви його, то він вас убє. А подруге се не ваша вина. Ви бороните свого життя і нехай над такими річами ломлять собі голову ті люде, які видають війни. Чи не так?
— Та так! Бо й дїйсно, що я тут завинив, що я стріляв, чи колов баґнетом? Я мусїв се робити. Не чинив би сього чоловік, так рабівник Москаль — тут він нахилив ся легко стрільцеви до уха й, щоб хтось небажаний його не підслухав, проговорив ледви чутно — зрабував би наш цїлий край, а потім і цїлий світ.
— Отже й бачите, — сказав стрілець, — а ви, Бог зна, про що не думаєте.
— Та то менї тільки так видавало ся... Бо знають пан, там також є невинні люде й що ми один другому завинили, що...
— Eт, се зовсїм не наша справа. Краще оповідайте, як ви воювали... як забивали "Муску". Я дуже люблю такі оповідання, бо й сам переживав немало. Оповідайте, може скорше час зійде. Колись я і свої вам оповім.
— Добре, буду оповідати, що знаю і як знаю. Може дїйсно скорше час зійде та про своє горе крихітку забудемо. Бо на самотї можна збожеволїти з сею саранчею-думками.
— Так, говоріть, як знаєте. Я буду слухати дуже радо — сказав стрілець і прийняв позу ученика на годинї української історії.
Темний оповідав: Я, знають пан, служив при 9 полку піхоти. А "реґімент" се наш український і славний, що дальше не йде... За нього навіть по книжках пишеть ся і в піснях співаєть ся. Знають пан ту пісню, де кажеть ся: "маширують і стріляють?" Так отже і я не хотїв сеї слави "шкалювати" (поганити)...
З початку, як тільки настала ся "облїзація", ми стояли в Стрию, потім на Угорщинї, а опісля нам видали мундури й ми виїхали в поле. Доки були ми ще в своїм краю, доти поводило ся нам незгірше. Їсти було що, а коли й часом не доставлено на час, так запомогли свої добрі люде. Та опісля ми перейшли в якусь "Руську-Польську" (російську Польщу). Там стало вже цїлком инакше. Народ тамошнїй такий вам лихий і неприступний, що крий, Боже! Не то даром, але й за гроші не хотїв нїчого дати. Вмирати з голоду могли ви, а "катовік"* Мазур не подав вам шматка хлїба. Жиди, правда, продавали, але найменша дрібничка коштувала в них тільки корону. Иншої монети не приймали та не хотїли її знати. Отже й ми бідували там. — До сього часу більших боїв ми не мали. Москаль, видко, не був ще цїлком приготований і уступав перед австрійським напором. Так зайшли ми слїдом за ворогом аж під Люблин, чи якесь инше місто — нинї собі вже не пригадую. Там він і опинив ся і приготовив ся до протинаступу.
Була субота чи пятниця в тижнї. День був гарний, який тільки при кінцї жнив трапляєть ся, а сонце аж пекло в наші плечі...
Москалї напирали з страшною силою. Гармати гудїли, аж земля дріжала; шрапнелї над нашими головами тріскали й щибали нас мов яблока, а ґранати цїлими стовпами викидали землю перед нами. За крісові кулї вже й не згадую. Ті сипали ся на нас мов град з неба. Та ми, хоч і проріджені, не уступали.
Тодї Москалї рушили до наступу... Ми проти них... Нас було куди менше й один Австрієць мав трьох до пятьох Москалїв проти себе... Отже й ми не дармували...
Я, знають пан, був з роду сильний мужик. Бувало, як вдарю молотом об камінюку, то щоб яка, а мусїла розскочити ся. До того мене вчили при війську "фехтувати ся" крісом. От і тодї прийшло ся менї попрацювати за кількох...
Я йшов мов скажений. Вив, поров, різав, аж чужа кров бризкала менї по лицї... Вкінцї не стямив ся, як зостав ся я один мов палець. Мене окружило щось шістьох таких страшних і бородатих Москалїв, що в менї аж дух завмер... — "Бросай ґвінтовку (кидай кріс)!" кажуть до мене, а я собі гадаю: ов, псяюха попав ся!... аж тепер буде менї амінь!"...
Тимчасом козаки були вже близько мене. Вони думали, що я вже здам ся і лиш двох наставило до мене свої довгі штики. Та помилили ся. В мене вступили в одній хвилї і жах і відвага і я кинув ся на їх шістьох. Першого вдарив я з усеї сили кольбою по крісї, кріс тріс і, розломивши ся, полетїв найблизшим просто в голови. Вони в крик, начеб і не стямили ся, а я тимчасом давай порати ся. З двома я був уже готов, третій був без кріса, лишило ся ще чотирьох. Замахнув крісом paз-другий і, як колись камінюку, розтовк дві голови. Бризнула червона кров і шкіра подекуди з волоссєм прилепла до твердого держала. Третього й сього без кріса пробив я баґнетом. — Як вже не стало нїодного, я тодї сказав до себе: А нуно, Стасю! тепер давай ногам знати, бо як зловлять, то ще й готові, як Турки Байду, на гак за ребро повісити...
Ще нїколи в життю не біг я так, як тодї, корч, не корч, рів не рів, дебра не дебра — все се було для мене нїчим. Я біг, як олень, і землї лише дотикав ся ногами. Вкінцї увігнав ся я між Мадярів і аж тодї здержав ся.
Як прийшов я трохи до себе, аж себе самого налякав ся. Сам Люципер з пекла не міг так виглядати. З доброго міцного мундуру зостали ся на менї лише платки, а подекуди визирало подряпане голе тїло. Руки й лице були цїлі в крови...
Після того мене відослали до мого полку та придїлили до нової компанїї. З моїх давніх товаришів постало ся лише нас трьох по сїй битві. Були се один цуґефірер, один фрайтер і я. Решту вбито або полонено. Цуґсфірер походив з моїх сторін, добра й завзята людина, а й фрайтер не уступав йому багато. Тільки що незабаром після сеї битви бідного фрайтра убили, а ми з цуґсфірером лишили ся у двох. І тодї полюбили ся ми мов рідні брати. Усе разом ночували, разом сидїли в окопах, разом стріляли й разом ходили... і судило ся нам також у двійцї раненими бути — й опісля в двійку попали ми в полон...
— Як се стало ся? Як вас ранено? — запитав стрілець.
— Зараз... оповім і се... тільки нехай... трошки відпічну... а знають пан — він говорив се помалу й, видко було, з великою трудністю — терплю часом страшні болї голови. На мене находить така "паморока", що я тодї нїчого не памятаю... Се від того стрілу... ось знову зачинає мене ломати... проговорив він ледви чутно.
Потім темний опер голову о руки й так держав її кілька хвилин. Його уста кривили ся щораз більше від болю, лице блїдло, аж синїло, а руки тиснули клїщами коротко острижену голову...
Стрілець знав про сю його "памороку". Вона находила на темного періодично що кілька годин і він тодї страшно терпів. Потому переминало все, темний відзискував давню свідомість і міг дальше розмовляти. І сим разом минула ся вона скоро, лише слїд лишив ся по нїй.
— Може вам прикро говорити? — запитав стрілець. — В такім разї оповісте менї решту иншим разом... Ідіть, положіть ся на лїжку та відпічніть... — сказав він.
— Нї, се минуло ся. Менї тепер вже зовсїм добре... Буду кінчити... менї з паном так добре... — сказав він.
* Мазурська вимова "katolik".
(Далї буде).
[Вістник Союза визволення України, 12.11.1916]
(Докінченнє).
— Отже добре, оповідайте дальше.
— Після сеї великої битви наступило ще кілька подібних. Ще два рази був я в московських руках, але все удало ся якось утекти.
Одного разу, пригадую собі, дістав я в приступі кольбою від Москаля по голові. Удар був такий сильний, що я повалив ся зразу на землю.
Як я трохи прочуняв ся, побачив коло себе стоси трупів. Австрійські й московські лежали один на другім, а кров потоками плила по чорній землицї...
Менї ще було в очах цїлком темно. Я витягнув ноги зпід якогось велета Сибірця, що мусїв повалити ся пізнїйше на мене, та старав ся встати. Та ледви я піднїс ся, знову повалив ся я на якогось трупа. Я полежав ще кілька хвиль, а потім почав розглядати ся.
У Австрійцїв не було видко нїодної живої людини. Оподалїк вештали ся російські санїтарі з червоними хрестами на раменах. Ще яких сто кроків дальше, під лїском, побачив я трьох піших козаків з крісами, а коло них пятьох австрійських жовнїрів. Се були полонені Мадяри.
Незабаром прийшли й до мене санїтарі. Коли побачили, що я живий, кликнули одного з козаків і сей, штовхнувши мене кілька разів під бік кольбою, почав мене провадити.
Утїкати тодї було не можливо. Я був ще дуже слабий і не міг відважити ся на сей крок.
Ми переходили попри якийсь лїсок. Щастє хотїло, що один з салдатів пішов за своєю потребою в корчі. Два инші зостали ся з нами та чекали на попереднього.
Менї було вже цїлком полїпшило ся. Я чув ся здоров і сильний, тільки в голові страшно шуміло.
Як ми так стояли коло згаданого лїска, один з козаків, що був найблизше, обернув ся був плечима до мене. Кріс держав він на рамени і... в одній руцї, а довгий "штик" і кусень дула сторчали тутже коло мене.
В моїй голові стрибнуло щось і я аж затряс ся. "Хапай"! вчув я коло серця і я не памятав ся... В одній секундї довгий кріс зі штиком був уже в моїх руках і я розмахнув ся, що сил стало, на козака. Тяжкий кріс упав мов грім на голову салдата й він як довгий повалив ся на землю...
В сїй самій хвилї кинув ся був до мене з штиком другий козак. Та я блискавкою відбив його і як дикий звір кинув ся на нього. Він пробував боронити ся, та переді мною не міг встояти ся. Раз чи два ще відбив я його кріс, а потім так і заїхав просто йому в живіт... Бризнула гаряча кров менї по руках і живіт високого салдата був широко розпорений...
За третього козака я тодї якось призабув. Він з певністю ще не був "з собою" зовсїм готовий, а може й не важив ся боронити товаришів. Я кинув ся в корчі, — Мадяри за мною — і мов стріла біг в долину... А за кілька хвиль почув я потім кілька стрілів за собою, але перед ними я вже не мав страху. Я гнав ся якоюсь деброю та лише чув, як серце менї в грудях молотом товкло ся... Се було під вечір, а в ночі ми перекрали ся з Мадярами до своїх. Мій полк був тодї знову сильно проріджений. Лиш один компанїйний зостав ся з офіцерів, а з нашої трійцї не стало вже сироти фрайтра. Цуґефірер говорив менї, що він упав таки коло мене й лежав між купою московських трупів. Шкода тільки, що я не запримітив його коло себе. Був би хоч по смерти розпрощав ся з вірним приятелем. Земля йому пером!...
— А як утїк цуґсфірер по сїй битві? запитав стрілець.
— Біда його знає! Він говорив менї, що Москаля, який лежав менї на ногах, повалив він, а втїкав щойно тодї, коли побачив, що я упав і що Австрійцї не встоять ся... Як утїкав, поцїлила його російська куля в самий черевик і то лише в обцас, так, що він разом з підковою відлетїв... Щасливий був стріл...
— А що говорив компанїйний, як побачив, що ви здорові й цїлі повернули?
— Та щож мав сказати? Втїшив ся мною дуже, бо називав мене "tuchtiger Soldat" (хоробрий вояк) і дав менї був другу "пятку" (10 корон) за те, що я принїс з собою московський кріс. Перший раз дістав я від нього десять корон по тій першій великій битві. Потім мав я вже дві пятки й довго-довго носив їх у мошонцї на шиї. Хотїв було жінцї післати, бо нещасна там десь мусїла бідувати..., але потому сказали менї, що в Сколїм є Москалї, отже й я "взяв" — та й пропив... Що мав сирота робити? промовив він смутно.
— А ранено... як вас ранено коло очей? — зпитав стрілець тихо.
— Ранено? нещасливо мене ранено... — сказав він, повертаючи з задуми. — В останнїй битві я, як звичайно, ішов наперед. Бив, різав, поров баґнетом, аж поки не загнав ся за далеко... Австрійцї вже були всї попадали, тільки ми обидва з цуґсфірером лишили ся. Я ще скочив кілька разів, то тут, то там... боронив ся перед цїлою гурмою наступаючих Москалїв, аж нараз чую, а мене щось за очі шарпнуло... Я хотїв ще втїкати й кинув ся вже, не бачучи куди, та в сїй самій хвилї засягнув мене хтось сильно кольбою по голові і я повалив ся на землю... Потім, видко, ще якийсь Москаль штовхнув мене в бік штиком, та якось не дуже, бо була лише мала рана.
Я лежав непритомний, цїлий в крови. Очі, ніс, уста й уха, все було залите... По якімсь часї мене підняли кілька людей і я ледви учув, як хтось заговорив до мене: "Отдай ґвінтовку..." Що за "ґвінтовку", подумав я, а тимчасом я і забув, що кріс я все ще держу сильно в руках. Потім знову пронесло ся слабе — мене було тодї трохи заглушило — "отдай ґвінтовку" — і хтось шарпнув за мій кріс.
Та видерти з моїх рук кріс не було так легко і я з цїлої сили потягнув його до себе й, белькотючи в крови, проговорив: "Хто сміє відбирати в мене мій кріс? Я сам віддам його в шпиталї, може знову дістану "пятку". Та потому хтось заговорив до мене: "Віддай, Стасю, кріс, віддай..., "пятки" ти не дістанеш... вона пропала... ми в руках ворога... в неволї"...
Я пізнав голос, то був мій цуґсфірер... Аж тодї віддав я свій кріс... Опісля менї перевязали рани й разом з цуґсфірером відослано мене в якесь місто до шпиталю. Там і ми в двійку лежали побіч себе й тільки що себе знали. Мій товариш піклував ся мною, як міг, нераз і води подав, бо він тільки в руку ранений, і відповідав за мене Москалям, як про щось питали, бо я не зачував тодї ще... і так якось жило ся.
Та в місяць потім, чи пізнїйше, нас роздїлено й тодї вже настала для мене гірка година.
Мене відослали куди инде, а цуґсфірера деинде. От і тодї я почув відразу недостачу вірного товариша. Пригадую собі, як тільки я прийшов до нового шпиталю, а мене питають: "Как твая фамелїя".
Я не знав, знають пан, чого хотять вони, сї погані Москалї, від мене. Думав бідолаха, що питають скільки осіб у моїй родинї, щоб назначити для них "пенсію" по менї. Бо й там чув я, що в Сколїм є Москалї, — та й кажу: "Тато, мама, жінка й мала дитина". Та він, той, що питав перше, — знову заговорив: "Слєпой, как твоя фамелїя". Тодї подумав я собі: "Ага, він з певністю не дочуває добре, так, як я донедавна, та й вже промовив голоснїйше: "Тато, мама, жінка й мала дитина — синок Олексьо називаєть ся". Та він шарпнув мене за рукав і аж майже закричав менї над ухом: "Слєпой, слїшіш, я спрашіваю тєбя, как твоя фамелїя".
— "Що до чорта він від мене хоче" — погадав я і вже хотїв ще голоснїйше повторити йому те саме, але потому й зараз погадав собі: А, "спрашіває" — значить по нашому списyє мою "фамілїю" та не знає, як кому на імя", отже й говорю помало й виразно: "Тато Іван зовуть ся, мама Євдоха, жінка Ксенька, а мій синок Олексьо". Та йому видко не про се ходило й він як не розкричить ся до мене: "Ти сукой син, ти анї... нє панїмаєш..." так нам паскудно рознапастив ся на мене, що аж стид повторяти, а я аж здубенїв... Гет кажу вам, гадав, що вбє мене... Щастє лише, що знайшли ся добрі люде й запитали мене по нашому, як я зову ся, а він тодї й пішов. Потім сидїв я ще довго на своїм тапчанї й думав — у голову заходив, чого він властиво хотїв від мене, одначе нїяк не міг я догадати ся. Аж потім — потім сказав менї якийсь наш жовнїр, що коли мене будуть питати "как твоя фамелїя", — то я маю зараз і сказати своє імя й назвище. От і тепер я вже знаю. Тільки, що часом неприємности маю, бо, як скажу, що Москаль зову ся, вони не вірять і по кілька разів питають. Та тодї я їм і зараз відповідаю, що я не російський Москаль, а австрійський.
Паскудне імя маю — сказав він.
Стрілець сміяв ся добродушно й аж клепав з щирости темного рукою по плечі. Він чув вже нераз, як сей боронив австрійськости свого прізвища, і йому було дуже смішно. Він хотїв щось сказати, але темний перебив його в сїйже самій хвилї:
— Знають пан? — сказав він — я не лишив ся-б тут у сїй Росії за жадні гроші. То такий паскудний народ... В нас куди краще...
— А якби так зробили вас російським ґенералом, — сказав стрілець, — чи зостали ся-б ви тут?
— Нї, не зостав ся-б! відповів він твердо.
— А якби так самим царем? Зостали ся-б?
— Царем? — відповів він, надумуючи ся, а по хвилї рішив: і тодї я тут не лишив ся-б.
— Щож тодї зробили-б ви? запитав він.
— Що я зробив би? Утїк би!
— Та як?
— Як? він задумав ся знову хвилю, а потім відповів: "авропляном" утїк би!
— І не жаль було б вам сих маєтків?
— Маєтків?... Е, нї, я забрав би маєтки, що можна було-б забрати. Підплатив би найперше когось такого, що вміє на сїй машинї їздити, — бо в Москаля за гроші й маму купити можна, — а потім колись у ночі, якби всї спали, позносив би все на "авроплян" і тільки сказав би: "Будь здорова, Росіє... або нї: западь ся, проклята!"... і вйо аж до самого Сколього... Тільки, колиб чоловік хоч що трошки бачив... Хоч так, як бачив я перед трьома місяцями. Хочби чоловік Боже сонїчко бачив... — сказав він вже цїлком сумно.
— Як то перед трьома місяцями? Ви передше трохи бачили? запитав стрілець.
— Ах, бачив, батеньку, бачив, хоч і небагато... Як було ясно на дворі, тодї міг я і свої пальці розпізнати й почислити. Та тільки тепер я нїчого не бачу. В моїх очах тепер вічна темна ніченька та й більш нїчого.
Стрілець ще більше посумнїйшав по сих словах. Він догадував ся, що трапило ся нещасливцеви, знав російських лїкарів. Для них зробити полоненого нещасливим на цїле життє — було нїчим. Він сам бачив нераз, як сї "славні" хірурґи відіймали людям ноги й руки, і то чи треба було, чи нї. З ним самим хотїли те саме зробити, тільки щастям його було, що по зраненню дістав ся до шпиталю в Стрию. Там стрінув він австрійського лїкаря, д-ра Солтисїка, й сей урятував йому ногу. Инакше було б і з ним стало ся те саме...
Стрілець судив московських лїкарів, якими їх знав і бачив, але потому він переконав ся, що помилив ся. Перед собою він мав инший випадок, хоч може ще більше звірський. Він завдав темному якесь питаннє, та сей начеб і не чув, говорив дальше:
— Так передтим — у шпиталї я трохи бачив. Менї сказали лїкарі, що мої очні нерви не зовсїм зіпсуті. Правда, один був перерваний, та за се другий був лиш ушкоджений — окрівавлений. Мене лїчили там незгірше. Тамотнїй лїкарь був добрий чоловік, знав говорити по українськи й казав, що походить з Київа. І я приходив з кождим днем до себе. Менї давали якісь оклади й застрикування і я тїшив ся. Бога молив за лacку... Я так бажав прозріти знову, так прагнув бачити ясний світ... всї скарби світа, якби мав їх, був би віддав за се щастє... Та видко, менї судило ся таки не бачити його більше... До шпиталю прийшов якийсь старший лїкарь, — там звали його "ґлавним врачом", — і він відослав мене до бараків у Костромі. Сього міста й тої нужди, яку я там терпів, я нїколи не забуду. Вони записані крівавими буквами в моїм серцї та зостануть ся зі мною аж до холодної могили.
А потім — потім, як прийдеть ся менї у нїй лягти, а моїй душі дістати ся перед найвищий суд, тодї внесу я скаргу — страшну скаргу на моїх катів!... Вони, сї кати, зрабували в мене мої дорогоцїнности, забрали в мене, що було менї наймилїйшим, що було моїми святощами... Суди їх, Найвищий Суддє! — скажу я тодї...
Темний говорив се з такою урочистістю, з такою повагою, що стрільцеви аж кров застигала в жилах. Лице темного було блїде, аж прозоре, а з чорних великих зїниць, які ще більше розширили ся при останнїх словах, сипали ся искри. Се не був уже той чоловік, що гнув ся перед кождим санїтарем і з найменшої дрібнички уневинняв ся. Се був той, який чув ся правим і сильним перед своїм Суддею. Цїла його зігнута постать випростувала ся та прийняла в одній хвилї грізний вигляд.
І стрілець аж налякав ся свого приятеля. Ще нїколи він його не бачив таким серіозним. Се було щось дивне. Йому видало ся, що се його... його оскаржує приятель... Ось, ось появить ся Великий Суддя й буде його судити... І він спитав себе в душі: "Що завинив я кому? Чи усправедливлю ся я з своїх учинків?...
Та сї думки тривали дуже коротко — заледви сотну часть секунди. По сїм він став собою та проговорив у голос:
— Так, так! Кождий з нас носить у своїй душі такі кріваві букви. І не тільки ми, ті, що тут є, але й цїлий наш великий народ носить їх у серцї й колись скаже він, як і ви: "Суди їх, Найвищий Судде! Се рабівники та кривоприсяжнї... Вони зрабували в мене світло правди й волї. Суди їх, Суддє!
Потім обидва приятелї затихли. Вони сидїли один побіч другого й дали волю своїм думкам. А сї плили спокійно мов вода у тихім Дунаю й не зоставляли по собі й слїду. Кругом них було також тихо. Лиш від часу до часу розносило ся по залї невиразне "ших" або "шax", або з знидїлих грудей виривав ся глухий немов загробний стогін невольника-калїки...
Потім заговорив перший стрілець:
— Як довго були ви, Стасю, в бараках?
— Звиж місяця...
— І за сей час ви там ослїпли? Від чогож се так?
— Від пороху й нехлюйства! Там була страшна біда. Пан нарікають нераз на тутешнї відносини, а я панови скажу, що тут ще небо перед тою Костромою... Правда, вікон там так не замикали, не давали так дуже вівсянки (вівсяна мука, заварена на чистій водї, яку подавано інвалїдам за найменшу провину) й до пивницї так не всаджували, як тут. Але за се чим иншим допікали нам там.
Водило ся там таке: Бувало рано, ще й не розвиднїло ся добре, а вже "плєнні" мусїли вставати та йти на прохолоду. Зима, не зима, — мав хто чоботи, чи черевики, чи не мав, се їх не обходило. Усї мусїли йти вітрити ся на подвірє. Там назначували салдати з черги полонених до замітання подвіря і загалом роблення порядків. Я також замітав, хоч не бачив куди, та як, часом зле повів мітлою, мене справили добрі люде й так якось ішло.
Потім по годинї йшли всї назад до бараків на чай. А ті бараки — забув я сказати — зреставровано з якоїсь старої фабрики. В них були три поверхи тапчанів, уложених на бальках і дошках, а на них лежала ще десь з початку війни стерта солома. Дошки не були добре збиті а собою й поміж шпари все злїтало на долину.
Moє леговище находило ся на найнизшім поверсї так, що менї приходило ся найбільше терпіти. Бувало, як надї мною перейде чоловік — два, то в мене на голові вже повнїсько пороху та сміття. Та що я кажу: сміття або пороху, а то робачнї!
— Що, робачнї? — запитав стрілець.
— А пан що гадали? Така вам робачня, що аж огида! Менї нераз витягали люде з чаю тоті — знають пан — козацькі "патрулї", що за обшивкою воюють. Так, так, нераз, як пан не вірить, то прошу запитати ся тих, що були там зі мною. Часом, як не було кому витягнути сього, то я й так пив, тільки, що пальцями згрубша зібрав. Бо щож було робити? Їсти хотїло ся, як собацї, отже чоловік їв, що було. Се була ще для мене найлїпша їда. Вонючого мяса й чорної каші з лоєм я не міг їсти, отже хоч тим заливав жолудок...
Тут — то ще дають з одної миски двом, найбільше трьом їсти, а там ми їли, як поросята. Бувало, як народ обступить велику мидницю, то анї голки кинути не можна. Пятнадцать до двадцять людей найріжнороднїйших народностей їло з неї. Я не міг там і потрапляти, бо від сього пороху я вже давно ослїп і тільки був би иншим перешкаджав. Тому я не їв нї обіду, нї вечері, хиба що хтось змилосердив ся коли наді мною й кинув менї дещо в гopнятко. Білля там нїколи не давали прати, також не позволяли наливати води, отже й робачня гризла нас живими. До того там над нами страшно знущали ся. Менї попало ся там також нераз набрати.
Одного разу — памятаю як нинї — трапило ся там таке: Ми всї полонені вийшли по обідї на подвірє перейти ся. Я йшов з сим слїпим Денґелем, що лежить у другій залї, та ще з якимсь одним нашим чоловіком. Сей третїй провадив нас за руки й ми, ідучи, розмовляли про свою біду. Коли ми так проходжували ся, сипнув нам хтось нараз піском чи гpyзoм в очі. Я зараз догадав ся, що се салдат, і тому нїчого не сказав, тільки закрив рукавом очі, щоб більше не сипнув, та Денґель не стерпів. Видко, що мусїло його дуже заболїти, бо він по очах тільки ями має. Отже й він крикнув: Що за дурень мече піском менї в очі?...
По хвильцї слухаю, а Москаль каже: "Что ти будєш меня дураком звать?" та й лусь його по лицї. Я вирвав руку від товаришів і навмання давай утїкати, щоб і собі не попасти ся. Тимчасом злісний Денґель свого не подарував. Він кинув ся на салдата і припадково вхопив його найперше за рукав, а потім за обшивку та як не кине ним до землї, аж вона задріжала. Потім як зачне бити, як зачне копати, начеб хотїв його на смерть затовкти... Ледви відорвали його инші...
А то сильний селянин, знають пан! Він був у цивільнім ковалем, отже й потурбував бестію порядно. Та опісля і йому попало ся, а з ним і менї... Потім били нас вже тільки здалека, бо зблизька...
Тут хотїв темний ще договорити, але в сїй самій хвилї почув ся від дверей голос:
— Ти Москаль — слєпой! Что ето ти там так долґо дєлаєш? Пашол вон на свою кольку (тапчан). Вот дрянь, єму разґаварівать хачітся!
На сї слова темний аж зблїд. В одній хвилї зігнув ся він удвоє, і як покірне ягня, вимовив, уневинняючи ся:
— Та я нїчого. — Я тільки за папіроскою приходив до пана... Ось подивіть ся, пане санїтар, що маю її в руцї... Я йду на сторону курити, тут не буду... нї, не буду...
Потім шепнув він до товариша: "Нехай пан йому що скажуть... ще готов бити"...
Стрілець дїйсно вставив ся за темним:
— Та що ви, Іван Васїлєв?! Він дїйсно прийшов перед хвилею до мене за папіроскою і вже, як бачите, вертає, — сказав він.
— Я тєбя дам "вйортає"!... Что, я не відал, от каґда он у тєбя?... Как я отхадїл на хлєб, то оп у тєбя уж бил, а тєпєр он єщьо сїдїл... Ти, кажется, студент... да только нємножко гаварі, а то будет плохо. Вот какая дрянь!... У себя — в Австріє будеш юрісдічіствувать, как нє здохнєш?... Да, нєт здєсь в Масквє!
Стрілець не відзивав ся. Він знав, що се даремне й небезпечне, та лиш обернув ся з нехіттю в сторону вікна. В залї було страшно парно й душно. Йодоформ, етер, бензина, спіріт, а далї вонь від невигаслих ще ран калїків і лятрина, що находила ся тутже за дверми, — все се творило таку тяжку атмосферу, що годї було дихати... Сокиру, здаєть ся, можна було повісити в повітрі!
А там на дворі... там було так гарно — так мило... І він поправив ся на тапчанї та глядїв крізь зачинене вікно на вулицю.
На нїй, як звичайно, панувало иншe життє. Народ проходжував ся сюди й туди, вертали перекупки з великими кошами на голові — з торгу й усе минало ся...
Але ось по противній сторонї тротуару йшли дві жінки. Одна старша — в лїтах коло сорок, а друга багато молодша й могла бути донькою першої. Стрілець пізнав їх зараз,. Се були ті самі дві дами, які переходили туди завжди в тій самій порі та приносили для якогось інвалїда малий пакуночок... правдоподібно папіроси й дещо до їдження... І тепер вони йшли з таким самим пакуночком і глядїли безупинно в одно вікно в партері... Вкінцї вони стали и через секунду глядїли, чи не підглядає їх хто, й побігли обидві до вікна. Хвилька й вони вже запомогли бідного бранця та вертали втїшені скоро на другий бік. Та нї!... Сим разом їм не повело ся... Зза угла шпитального будинку вискочили два салдати з гостро насадженими штиками на кріс і в одній хвилї рознесло ся тутже за плечима дам могутнє: "Стой, пайдьомтє с намі!"...
Жінки поблїдли... щось говорили, певно уневинняли ся, але се не помагало... Збігла ся товпа цїкавих і все серед криків і свистів поплило на другу вулицю...
На тротуарі зостав ся лиш один нуждарь. Він глядїв не то тріюмфуючо, не то перестрашено то у вікна шпиталю, то за товпою, а зпід його густих вусів і кудлатої довгої бороди визирали два ряди мов снїг білих зубів. Скісні, татарські очі усміхали ся двозначно...
— "Божевільний" — подумав стрілець і повернув очима в инший бік.
Перед ним о кількадесять кроків, за розлогим зеленим садом, стояла велика церква. Ясне сонце вже давно було зійшло з полудня і саме тепер сховало ся за золоту баню. Його благодатні промінї, що плили прямо в лице хорого, нараз зупинили ся — налякали ся. — Що за перешкода? здаєть ся, питали себе та пробували всїх сил, аби пробити її й поплисти до тих там — убогих духом... Та золота баня свідома своїх сил. Вона видержала вже неодин подібний напір і ще нїколи не подала ся... — не подаєть ся й тепер...
Копула напружила всї свої сили, наче стала більшою. Маленькі атоми золота порушили ся, замиготїли на великій кулї й уставили ся в розстрільну. Готові до бою!...
Сонце післало їм своїх борцїв, ясні промінї... Й ось вони вдарили об себе, зіткнули ся, помішали ся...
Вони зчіпили ся силою й божевільно рвали один одного... Але ось битва рішаєть ся: Борцї золотої кулї віддалили ся за далеко від своєї матері... не находять опору під собою. З розпукою кинули ся вони в обійми противників і, так зчіпивши ся, падуть у долину, на зелений дах і в розлогий сад... І заблестїла темнава бляха та тїнистий садок і наче кровю пурпуром обляли ся...
Ще хвилька і ясне сонце показало ся зза золотої копули. Воно викотило ся в цїлій своїй величі й післало свої цїлющі промінї туди, де за ними найбільше тужено.
Лише сонця волї ще довго-довго не було. Воно заховало ся було десь за високі гори й довго-довго не сходило. Та вкінцї воно зійшло й озолотило крутий шлях у далеку країну...
Се стало ся 15 серпня 1915 р. в граничнім фінляндсько-шведськім містечку Торнео. Минув ще тиждень і наші знайомі, темний камінярь і український сїчовий стрілець, були вже між своїми. Їх виміняно за російських бранцїв, — вони стали вольні. О дав би Бог, аби так, як сим обом нещастним, і для цїлого великого українського народу засвітило се сонце волї.
В Коші У. С. С. дня 20 червня 1915.
[Вістник Союза визволення України, 26.11.1916]
26.11.1916