(Осїннїй спогад У. С. С.)*
Здавало ся, що тяжкий камінь, зрушений зі самого вершка понурої Чорногори, давить мою душу та все сильнїйше, якби хотїв задавити її на віки. Блїде світло мерехтячої свічки освічувало тільки частину похиленої сїльської хатчини, що була тепер моєю воєнною кватирою. Нa дворі серед непроглядної пітьми гуляв вітер, бив у вікна дрібним дощем, торгав дверми, рвав з углів хати сніпки, гнув немилосердно деревину й вив-скавулїв, як той пес, якого виженуть з хати на мороз. Мої думки розлетїли ся по світї. Одні тужили й плакали з болю, инші бавили ся й сміяли ся зрезиґновані, третї проклинали тих, які зрушили той камінь нової недолї, що давить-придавлює мою душу й мілїонів моїх братів... Та я ждав спокійно чогось, хоч сам не знав чого... Ось ті буйні думки доводили мене до безтями, я нїби засипляв на хвилю, пробуджував ся, надслухував і знову давав їм волю... А вони зливали ся разом і несли мене десь далеко-далеко, де нема нї багна, нї невдячности, тільки ті мрії, золоті наші мрії, за які так багато довело ся витерпіти...
Менї видало ся, що хтось стукав до дверей... Нї! То мабуть вітер торгав двері!
Та стук повторив ся. Я піднїс голову.
— Прошу!
Скрипнули глухо двері, відчинили ся легко й хтось увійшов.
Я піднїс свічку рукою вище.
До мене підходила струнка стать стрільця.
— Не пізнаєш мене? — почув я голос.
Я пізнав, кинув ся до нього й обняв кріпко.
— Юрочко! Ти відки?
— Приїхав з поля і ледви допитав ся до тебе...
— І не міг де заночувати в першій-лїпшій хатї до рана? Хотїло ся тобі такою нічю слїпати?
— Е, я звик уже. Що то для мене ніч! Я все в нїй блуджу.
З пітьми в пітьму переходжу...
Усїв напроти мене. Молоденьке-блїде личко, голубі очі й ясне волоссячко на високім чолї. Сїро-зеленявий мундур, такийже наплечник і темно-бронзовий кріс у руцї.
То був він, мій Юрочко! Розбурхане-стрілецьке життє збратало нас, а війна вщіпила любов і невідчайну приязнь...
Роздягнув ся, вдивив ся в мене і засміяв ся вдоволено.
— Чого смієш ся?
— Бо дивно менї, що бачу тебе. Менї видаєть ся, що се сон. Бо бачиш, завандрувати в пекло не тяжко, але вийти з нього — то вже справжня штука... А я повертаю просто з нього... Був тільки кілька днїв у полевім лазаретї.
— Та й я не надїяв ся побачити уже тебе, Юрочку, та якось таки діждав ся...
— Небагато було менї до того, щоб анї ти, анї нїхто більше не бачив був моєї дрібної істоти нїколи... Саме місяць сьогодня... Сонце ховало ся за хмари, сунув ся сїрий сумерк, трівога висїла у повітрі, — як наш курінь підсував ся хильцем під ворожі позиції... Менї чомусь так байдуже було тодї!.. Я спокійно згадував минуле, а навіть, подумай собі, навіть лїтав думками в темну будуччину, линув ними й до тебе, та вони мабуть не долїтали сюди, бо відси й думцї тяжко видобути ся...
Близько позицій зірвали ся ми й побігли вперід... Я не чув нїчого, бо гуркіт і тарахкіт крісів заглушив мене. Ми попадали на землю. Потім почув я тільки приказ "вперед!". З моєї чети устав тільки я, инші зостали ся нерухомі... Вколисав їх до сну ворожий скоропал...
Нїщо нас не вдержувало вже, ми не бігли, а летїли... Перший раз я стямив ся уже аж за окопами, де прогнані вороги стали опирати ся. Напроти мене стояв згорблений салдат і спішно ладував дріжачими руками кріс. Я вистрілив, а він випрямив ся гордо, кинув ще крісом в мене й повалив ся горілиць... Що дальше було, не тямлю... Знаю, що я кидав ся і обганяв ся тяжким прикладом кріса та час від часу розторощував якби сокирою деревляні колоди перед собою. Нараз щось торгнуло мене сильно з заду і я впав... До мене прискочив високий-бородатий салдат. Його мундур зливав ся з вечірнїм сумерком, тільки очі, набіглі кровю, блищали й він харчав, якби його хто душив...
Замахнув ся довгим штиком у мої груди... Я вхопив штик обома руками й відіпхнув... В тій саме хвилї почув я, що в правім боцї моя одїж задавлюєть ся, а тїла доторкнуло ся щось холодне... — "Штик!" — блиснула страшна думка, а по тїлї пробігла дрож... Я виразно бачив, що той самий салдат пробиває мене в бік. І я стямив ся... Хотїв підняти ся, вхопити за його ноги, та — не міг... Якби прикував мене хто до землї!
А холодний штик усе дальше заглиблював ся у тїло, я чув, як щось тріснуло в нїм та як се вбійче оруддє повільно вертїло смертоносну рану, а заразом писало менї "со святими"...
Погано якось стало умірати так свідомо... І я ще раз старав ся вирвати ся... Нараз мій противник заричав, як звір, та повалив ся просто на мене, а моє обличє обілляло щось тепле.... Мигом вискочив я зпід нього, протер очі й розглянув ся...
Бій був у найбільшім розгарі. Близько мене боров ся простоволосий стрілець тільки в закрівавленій сорочцї з двома... Я скочив йому на поміч. Мій баґнет втопив ся в животї одного, другий повалив ся з розчерепленою головою... Стрілець глянув на мене та крикнув що сили, щоб я серед криків і зойків учув: — "Я оборонив вас, товаришу, ви мене... Але обітріть собі лице, бо на нїм мозок з голови того, що проколював вас штиком!".
Вороги подавали ся поволї назад, ми підступали за ними. На дворі ставало темно, а зза лїса висувала ся чорна пітьма... Я ослаб від упливу крови та впав обезсилений. Курінь пігнав дальше за ворогами... До мене долїтали тільки крики, зойки, тарахкотаннє крісів і якісь невиразні — уривані слова.
— По полях котили ся протяжні стони й зітхання конаючих... Їх забирали в долину. А було багато-багато таких. Положили буйні голови за те, щоб з пітьми дістати ся на світло...
Та погасли й не діждали ся...
_____________
Юрочко скінчив. Я наче зі сну пробудив ся... Він сидїв спокійний перед мною і вдивив ся своїми голубими очима у свічку, що догарювала... В хатї настала мертва тишина, а на дворі вітер йойкав, як конаючі молоденкі стрільцї по полї...
Догоріла свічка й згасла... Так, як життє тих борців, що перли ся на світло...
* Потутори, місцевість близько Бережан, де в серпнї-вереснї 1916 р. були завзяті битви, в яких головно визначили ся наші стрільцї.
[Вістник Союза визволення України]
04.02.1917