Перед моїми очима безодна темрява. Усюди повно її. В сей час заляла вона цїлий світ, прикрила собою усї людські терпіня, болї й важкі зітханя і вони гублять ся в нїй... У моїй низькій, похилій кватирі снуєть ся в тій понурій пітьмі якийсь таємний смуток і жаль, що вepтить мозок як червяк здорове дерево. Нема для нього ради, нї порятунку... Він у сїй хвилї сильнїйший від моєї волї... Він пан моєї істоти, я його підвладний...
На дворі тихо, тільки дощеві каплї падуть спровола як сльози відцураної сирітки, на розкислу землю, а їх уриваний відгомін видаєть ся мольбою маленької дитини, що крізь плач просить "Бозю", щоби вернула її дорогого батенька. А довкруги нїма, понура тишина, якби в гробі борця що у молоденьким віцї впав у важкому перебою... Лиш каплї падуть, нїби сльози жалю за там світом, на котрім не нажив ся ще він... Гей світе, світе, невдячний вітчиме!...
Мої очі заплющують ся, голові безвладно опадає на груди, а чудний спомин пестить мою думку, голубить її. Ті недавні, а вже так давні й пропащі часи!...
Безжурний, щасливий бігаю в садку за мотилями, а останні промінї заходячого сонця бавлять ся у моїх роскішних, ясних кучериках... Такий щасливий, безжурний!... Гей, гей!..
На колїнах матінки моя головка, а вона тихою, розколисаною пісонькою присипляє мене... Її слова мережані любовю, а насичені безмежною тугою, питомим жалем... Гей люлї, люлї, люлї...
Я прокинув ся. Хвилину вслухував ся без думки в чорну пітьму і менї видало ся, що недавну пісоньку зї спомину співає матїнка десь недалеко... так нїжно, тихо, так тужно, любо... Гей люлї, люлї, люлї...
Так. Та сама пісонька. Та не матїнка співає, не вона вколисує нею мене.
В сусїдній хатчинї товариш проганяє нудьгу, а може також живе тих кілька хвиль споминами?... Пісоньку колисанку виграє він на скрипцї. A її мельодія ласить ся коло мене, усміхаєть ся, приголублює мене і тихо-тихенько шепче: Ой люлї, люлї, люлї... Чи ти забув?...
Колисанка переходить в придавлений плач, в риданє і мольби, проханя в розпуцї...
...Ой не йди ж ти синку, ворог кулї має,
Просто серця твого він цїляє...
І заводить скрипка, квилить, постогнує...
Стрілець згадує минуле... І він грає бадьорий, живий похід, голосний, повний поваги й пориву поклик до святого Дїла.
І грає скрипка хропить, постогнує... Нараз вириваєть ся зойк болю, голос терпіня, то знов жилий, бадьорий гимн невмірущих...
Потім монотонні, однакові звуки скавулять, тужать... Мішають ся з собою, витворюють хаос ріжноманітних думок, розпливають ся в безодній темряві...
Нараз глухий, повільний звук... Похоронна пісня, понура, тиха, а за нею нїме хлипанє, придавлене риданє...
Гей, не грай брате, не ятри душевних ран ще гірше! Перестань, молю тебе!... Чую, пізнаю, се крик болю людства, се мої зараннї похорони... Гей не грай, не грай, покинь вже друже!...
І мою думку пестить знов нїжна, тиха колисанка... Така тужна, люба, так богато пригадує... Ой люлї, людї, люлї...
На дворі серед темряви падуть дальше важкі краплї дощу, а їх відгомін усе пригадує менї плач маленької сирітки, котрій війна забрала батенька...
Лиш скрипка тихенько вколисує мене своєю колисанкою і шепче таємно: ...Люлї, люлї, люлї... Чи ти вже забув?...
Кіш У. С. С. 17. XІ. 1916.
[Дїло]
02.12.1916