Ідуть.
Сонце ще міцно гріло, наче хотіло нас переконати, що літо ніколи не скінчиться. Але серпень вже виразьно глядів з кождого листка, з кожкого садку та городику. Показалося перше "бабє літо." А за ним і чутки: ідуть наші...
— Одні?
— Ні. З Галичанами.
— Вже перейшли Збруч.
— Спільними силами! — Слава Соборній Україні!
Линули чутки, наче весняні ластівки. А вслід за ними неслися тяжкі, як сталь, гарматні звуки. Стрясали вони небо. Здрігнулася земля. Земля, пілляна безвинною кровю, покрита безмінним могилами розстріляних.
— Ідуть...
— Наші. Галичане. Вже близько. Коло міста.
Винниця здригається, мліє. Свист куль, гарматні вибухи, похід жаху та смерти.
Але терпеливо чекаємо. Краще вмерти, аби прийшли, аби засяло рідне сонце.
Неприятель відступає. Винниця здобута.
І знову бій, і знову в ній неприятель. Нарешті — рішаюча перемога.
— Галичане, Галичане! — лине з усіх боків.
— Слава братам!
Щирі, сердечні вітання.
Неприятель відступає усе далі й далі...
Горять стрільці.
Здається, що горять не тільки тіла, але й саме повітря лікарні.
— Леду!
— Нема.
Товариші, білизни...
— Нема. Нічого нема!
Нема навіть місця для слабих.
Лежать по двох на ліжку. Лежать на голій підлозі, в коридорах.
Ще привозять.
— Не можемо приняти. Нема місця!...
Кинули й поїхали.
Всі лікарні переповнені. Всюди пекло. Всюди царює смерть.
Входить переляканий стрілець.
— У мене, мабуть, тиф: голова болить.
— Ніякого тифу у вас нема, ідіть до дому.
— А я гадав... І горячка є.
— Ідіть, ідіть....
А через день його вже привозять.
Випустіть нас ми вже здорові, — благають бліді, як тіни стрільці, — їсти хочеться...
— Знаємо, але як випустити, коли в вас білизни нема... та ще не зроблено десінфекції одягу.
В ночі втекли.
Ходять по хатах просять їсти. А на них — старі вороги — воші.
Зараза шириться. Тифозні тут, тифозні там.
18.000.
— Ну що?
— А той?
— Помер.
— Вмирає.
Тільки й чути.
— Помер лікар. Помер такий-то доктор, літерат, старшина.
— Помер Евшан.
Помер. Затихла його муза. Не чути його смілого голосу.
Жах охоплює душу. Підкошує останні сили. Розвіює енерґію.
Армія тане, вмирають сотні, тисячі. Вмерло вже зверх десять тисяч.
На вулиці чутно жалібний марш. Попереду йде греко-католицький священик. Сумне його обличча. За ним на возі три труни, на другому — ще дві.
Стихли мідні звуки.
І зі спалених губ, може вже й тифозних, лине зворушливе:
— Свя-а-тий Бо-же...
І так, що дня. По кілька раз на день.
Вже нема змоги возити небіщиків на далекий цвинтар.
Решта найшли собі місце вічного упокоєння поближу лікарні на братському цвинтарі. Близенько. Зручно. Виніс, закопав і іде за другим...
Так, наче баньки на воді, зникали герої, невидимі для ока громадянства.
Менше трун бачив Винничанин і став спокійніший. І вжахнувся щойно тоді, коли почув:
— Їх 18.000!...
Жорстокий "бій".
На вулиці рух.
В казарні знову заграла музика. Панночки, пані поодягалися в ті дорогі сукні, які ще недавно добре ховали від ока "товаришів".
На вулиці старшини. Гарні, чистенькі вбрання. Жовті та чорні блискучі чоботи та черевики, мягкі рукавички. Як сніг білизна. Одним словом — шик.
А там, на Замості, Старому місті, в реальній щколі і инших місцях — запеклий "бій" стрільців. Вони, ці бліді, змучені, голодні обдерлі герої, розташувалися на горах, у садках, на підварках. Поздіймали калісони, сорочки. У деяких їх давно вже нема. Піт та нужда давно їх зїли.
Стрільці заняті. Вони все забули, нічого не бачуть, нічим не цікавляться. Вони навіть перемогли почуття сорому.
Їх захопив "бій" з найстрашнішими ворогами — вошів. Цих ворогів — цілі полки, цілі дивізії в кождій сорочці, в кождих калісонах. Цілі розвідки їх на мундурах, на штанах.
Стрільців кличуть на каву, але вони не чують: вони бють, з запеклістю бють воші. Тільки й бачите роботу великих пальців запалених рук, тільки й чуєте звуки: Трісь. трісь... Страшнй цей бій, який й ніколи не зникає з людської памяти.
Деякі стрільці вже втомили ся, вже не бють вошей, а просто згортають їх на землю.
Нарешті вечір перервав цей бій. Втомлені стрільці заснули мертвим сном.
Але в ранці бій відновився.
І так тревав він кілька днів.
При денікінцях.
Листопад.
В редакції ґазети "Шлях". Галицький старшина, з пресової кватири. Його слухають.
— Нас обвинувачують... називають зрадниками... всіх загалом. А хібаж наші стрільці знали що-небудь? Хібаж їх питалися, коли заключали союз з нашими ворогами?
Йому ніяково. Він хвилюється. Боїться, що йому не вірять.
— То робили верхи, наші пани, а не ми, не стрільці. Правда, тиф відняв у нас всі сили. Але вірте, ні стрільці ні ми не з ними. Ми знаємо що ми з вами одно... й при першій змозі ми порахуємося з своїми панами!
Він на хвилину замовк, опустивши очі. А коли підвів їх, вони були вохкі і блестіли.
— Не повинна пролятися братська кров. Стрільці невинні.
А мимо того проти них ведеться аґітація. Селяне хвилюються, готові їх бити. Це булоби страшне, страшне. Стрільці не винні, хібаж дійде до розливу крови!...
В його голосі відчувався жах і муки.
— Щож робити?
— Напишіть, зясуйте населенню, заспокійте його, стримайте його руку... Ні, це булоби щось страшне...
Йому дають згоду.
І він одразу відживає, наче йому дарували життя.
[Калєндар «Провидіня» Запомогового Т-ва Українців Католиків в Америці на рік 1921]
01.02.1921