М. Опока

(Нарис).

 

Тишина та спокій обняли світ у свої обійми. Високі трави та збіжа стояли мертво-непорушні, мов зачаровані. Згори било море звізд, що, моргаючи, немов грали ся, розмовляли з иншими, земними істотами. Така краса розляла ся довкруги, що мимоволї насувала ся думка, що се не галицький, український степ у раннім лїтї, але якась тропічна, зачарована країна, повна приман і чудес. У повітрі немов уносило ся щастє. Весняна подільська ніч...

 

В глибокім, вохкім рові стояв один, одинокий чоловік. Стояв тихо, непорушно, мов зачарований. Моргали до нього зорі, але він не відповідав їм, тільки вперто, тупо дивив ся перед себе. Мов статуя з каміня. Кругом нього розлоге поле, повне запашних квітів, буйні лани збіжа, що під подувом нічного леготу глухо шелестїли. І за кождим сильнїйшим шелестом руки того чоловіка, що безвладно лежали перед ним на краю рова й обіймали якийсь предмет, замітно, хоч по тихесеньки, корчили ся; а з очей, що ховали ся під насуненою шапкою, вибігали дві іскри, два промінї й бігли скоренько вперед себе. Се сїчова стійка перед ворогом...

 

Стояв скамянїлий з встромленим вперед себе поглядом. Думки його, сконцентровані в один напрям, немов зливали ся, уодностайнювали ся, завмирали. Фізичне перемученнє і психічне напруженнє відчували ся неприємно. Находив ся майже у загіпнотизованім станї...

 

Зі здивування прокинув ся. Протер очі, стиснув кріс, встромив зір, — але зараз зрозумів, що тут не грозить небезпека. Він не помиляєть ся: чує зовсїм виразно голос скрипки. Хтось десь тут близько коло нього грає на скрипцї, а звуки розходять ся мов хвилї моря навкруги та мов нитки павутиння лучать усе зі собою. Так тихо скрізь, — лиш голос скрипки лунає мов зпід землї та, як промінї яркого сонця, втискаєть ся у всі закутини.

 

Сїчовик стрепенув ся. Сконцентрував усю увагу, щоб пізнати, звідки походять ті чаруючі тони. Зза ворожих позицій, як з джерела, випливав сей бальсам і розливав ся кругом. А плив з такою силою, з такою могучістю, що поривав усе зі собою, над усїм закидував свої нїжні, хоч сильні сїти. Цїла природа занїміла й приложила ухо під звуки сеї мельодії. Найменша травка не ворохнула ся, нічний легіт завис над чашами квітів. Усе віддихало й думало під такт звуків скрипки. Сїчовик знайшов ся у непереможній їх власти. Цїла його істота пробудила ся розбурхана та сконцентрувала ся у ловленню тих нїжних звуків. Його свідомість працювала тепер з шаленою скорістю, думка думку прошибала, але в такім лише напрямі і з такою силою і в такій формі, як сього бажали собі, звуки скрипки. Вони полонили його зовсїм. Він перестав самостійно істнувати, а ступав лиш по тій стежцї, яку йому показувала скрипка. Могла з ним робити, що хотїла, вести кудись, змінювати його, як сама бажала. З неба моргало море звізд і грало ся зі звуками скрипки, що сїтю обхоплювали кругом землю...

 

Так нїжно грає скрипка, так гармонїйно пливуть тони й так рівно та приємно розвиваєть ся у нього думка. Його душа починає говорити, ставити перед ним образи. Тони беруть його душу в свої обійми й несуть зі собою далеко, далеко, в иншу сторону, инший світ. Перед його очима пересуваєть ся картина за картиною, так легко, весело, ясно. Родинні околицї, рідня, товариші дїточих забав... А все оповите якимсь нїжним, пахучим серпанком щастя, радости, задоволення. Се тони скрипки оповили його душу.

 

Прийшли на чергу більші, з повнїйшим змістом картини, бурливі молодецькі переживання: школа, наука, широкі горизонти, мрії, надїї, запал. Він не може відріжнити: чи се скрипка перед ним грає, чи се грає в його серединї така мельодійна музика. Щось бурливе приходить тут, якийсь гострійший тон; але первісний тон нїжноти не перериваєть ся, а пробиваючи ся поміж бурливійші та гострійші тони, підносить ся щораз вище й вище. Цїле бурливе життє видираєть ся зі скрипки й котить ся перед його зачарованими очима. Нїжні тони набирають щораз більшої сили, поки не заляли усеї мельодії й не пірвали усього за собою. Се його щира, могутня любов вийшла на світ і голосить усюди свою міць і щастє. Тони скрипки видобувають ся з нечуваною силою та повнотою, немовби хотїли увесь світ наповнити собою або звернути його біг у свою сторону. З захоплення і внутрішнього зворушення замкнув сїчовик очі.

 

З неба підморгували безчисленні зірки. Повітрє було пересичене щастєм і захопленнєм...

 

Мов крик притоптаної дитини, мов рев зраненої звірюки, мов зловіщий скрепіт кайдан, мов зойк розпуки та страху вирвав ся нараз зі скрипки. Як крик розбудженої птахи, як свист вітру, що пророкує бурю, так той тон розігнав усю злуду, захопленнє, вдоволеннє. Нагло, несподївано вирвав усе з безмежного щастя і кинув нараз у море горя.

 

Та не був се один блудний тон. Нї — скрипка тепер перемінила ся; щось страшне виходило тепер з неї: попурі, гострі, переразливі тони, що зливали ся у дісгармонїйну цїлість, яка зрушувала все до основ та встромлювала ся мов розпалений дріт у мозок і творила страшні картини в уяві. Душевна рівновага була захитана, повстало страшне замішаннє, немов валили ся підстави світа.

 

Діссонанс прикликав сїчовика знову до притомности. Отряс ся, щоб відогнати від себе неприємне почуваннє, але се не помагало. Оглянув ся кругом себе та здивував ся. На небі не стало звізд, поблїдли, а зате на заходї стала чорна потвора, що закрила цїле небо й посувала ся щораз вище та близше. Страх пройняв природу. Шуміли глухо й понуро трави та збіжа, навіть далекий лїс не опер ся змаганням зимного вітру, що десь нагло повстав і щораз більше змагав ся.

 

А скрипка заводила жалісним плачем, що до глибини душі проникав і тельбухи рвав. Якісь дивні, зачаровані тони виходили з неї, як кіхтї хижої птахи, запускали ся вони у його мозок, рвали його на куснї й несли зі собою. Збурила ся його душа й піддала ся знову зовсїм під власть скрипки. І він знов попав у запамороченнє. Тепер він бачив немов ясно то, що перед ним невиразно плакало в його душі й серцї. Він розумів тепер тони й бачив се, що вони викликали. Знав причину їх наглої зміни. Як той гострий діссонанс вирвав його з країни щастя й мрій, так вирвало його в життю з країни захоплення та тихого щастя гасло повстання й боротьби. Се не понурі, депримуючі тони виходили зі скрипки, — се повставало перед його очима страшне життє у тім вирі пристрастей і змаганню сил. Думки з прошибаючою ясністю перелїтали через його голову. Був щасливий: він і ще инші. Нараз усе запало ся. Він кинув їх, вирвав ся споміж них. Пішов вперед у незнану темну будуччину. Лишав за собою сльози й розпуку. То само нїс зі собою у серцї, хоч огрівав його огонь захоплення святим дїлом боротьби за волю.

 

Поміж понурі різкі тони скрипки плив постійно нїжний, ясний тон захоплення та любови. Теперішність і окруженнє стали перед очима його душі: що було тепер побіч нього? Скрипка завила мов ранений звір. Кров, труни та згарища й чорні, здичілі обличчя з озвіреними палаючими очима. Зі страху подав ся назад. Оглянув ся — чорна, густа пітьма вкрила більшу часть неба та здалека глухо загуркотів грім. Судороги пройшли його тїлом. Трівожно зашелестіла трава. А скрипка вила самими переразливими, понурими, грубими тонами. В його голові стала ясно думка й не хотїла вступати ся: що він робить? Як одна картина стало перед ним те, що він зробив, де він знаходив ся, наслїдки його роботи, а яко друга картина цїль, до якої він зміряв. Його "я" з передумовами й наслїдками стало в повнотї й ясности перед ним. Почало ся порівнаннє і обрахуваннє. Зі скрипки добували ся невиносні, роздираючі тони: чорна безодня горя пробивалася з них. Чорна пітьма обняла майже увесь небосклін, а грім гуркотїв мов у розбитім дзвонї.

 

Здавало ся йому, що коло нього виростає якась темна, страшна постать. Росте скоро, зрівнюють ся з ним, вже є так близко, що простягає по нього костисті пазурі, а огнисті очі западають десь аж у глибину душі. Хотїв подати ся назад, — не зміг. Безмежний страх заволодїв ним. Був примушений вдивити ся в свого противника. Пізнавав його... Нагла блискавка розлила ослїплююче світло, зі скрипки вирвав ся пришибаючий тон. З перераження вигнув ся назад. Перед собою пізнав самого себе! Але иншого. Зрозумів се. Бачив перед собою — свій сумнїв. А той запускав свої пазурі щораз глибше в його середину й виривав усе. А очі палили.

 

Думки гнали ся мов орканові вітри. Що він робить? Чи добре він робить? Чи буде користь з його роботи? Чи мав він право робити се? Так, се випливало з його переконання! А чи добре його переконаннє? А може з яких инших мотивів він се робить? Може він прикрив лише фразою про загальне добро свої грубі особисті причини? Чи не жадоба слави, блеску, погоня за переживаннями вели його до сього? Чи не взяла над ним верх його звірська природа, яка домагала ся виладування чисто звірської енерґії? Може то все, що він робив, робив лише для себе, а закриваючи ся, тим, що се для всїх, нищив инших? Чи мав він право до сього? Чи та дорога веде до тої цїли? А може він заблудив і нищить по дорозї невинні істоти? Що вони йому винні? А як він помиляєть ся? Може та цїль, задля якої він уже так довго таке страшне чинить, не так виглядає; може инша стежка веде до неї?!..

 

___________

 

Скрипка шалїла, а громовиця гудїла.

 

___________

 

Чи лише він один знав правду? Чому він мав стільки противників, коли боров ся за святе дїло? І хто був його противником?!..

 

___________

 

Загуркотів страшний грім, а в скрипцї немов урвали ся струни.

 

___________

 

Таж се були його брати, такі самі люде, як він, які задля того самого роблять то, що він. Одна мета. І вони проти себе? Се-ж божевіллє! Чи сим робом осягнеть ся сю цїль, чи може відсунеть ся її у безмежність? Хтось мусить помиляти ся у дорозї, у способі добування! Чи він лише має бути непомильний? Чи він має нищити противника — брата, товариша, спільника?! А як сей має правду за собою? Що він робить? Що йому робити? Так же не може бути!

 

___________

 

Тінь впала на його очі. Мряка оповила його душу. Страшна змора душила його в своїх обіймах. Страшний тягар давив і стискав його. Чорна безмежна, необнята розпука. Як у снї, приложив гостру збрую до своїх грудей...

 

___________

 

Ослїплююча блискавка продерла в половинї чорну занавісу неба, а страшний тріск оглушив усе і стряс землею. Впали перші грубі, як сльози, каплї дощу.

 

[Вістник Союза визволення України]

02.09.1917