Андрій Квятковський

 

Торішня ухвала українського парламенту, запровадивши в країні новий вихідний – 25 грудня (свято Різдва за григоріанським календарем), дещо збурила тишу й спокій у відповідних зацікавлених колах.

 

Зазнали реанімації ідеї запровадження в церковне життя України якщо не григоріанського (домінуючого на Заході), то бодай новоюліанського календаря. Зросла зацікавленість до попередніх історичних прецедентів, наприклад, до подій 1923 року, коли всеправославний конгрес, скликаний під егідою Вселенського патріарха Мелетія ІV, постановив, щоби в церквах східного обряду запровадити згаданий новоюліанський календар. Як відомо, для України (крім Волині) це рішення реальних наслідків не мало.

 

Григорій Хомишин

 

 

Натомість у 2017 році ніхто майже не згадував про подібний прецедент, який мав місце в Українській Греко-Католицькій Церкві у 1916-1918 роках, коли станславівський єпископ Григорій Хомишин запровадив був григоріанський календар на терені своєї дієцезії.

 

Спробуємо пригадати ці події, спираючись переважно на публікації львівського «Дїла».

 

Говорячи про їхнє історичне тло, варто пам’ятати, що це були роки Першої світової війни, і саме війна була найголовнішим чинником усіх тодішніх подій.

 

Наслідком війни та російської окупації стала ситуація, яка навесні 1916 року склалась у Галицькій митрополії Греко-Католицької Церкви. Тоді самого митрополита (а водночас львівського владику) Андрея Шептицького – а з ним ще 58 духовних осіб УГКЦ – російська окупаційна влада вивезла до Росії як заручників. Згаданий владика Г.Хомишин у перші дні окупації виїхав був до Відня, але невдовзі повернувся на окуповані терени. Приблизно в той час упокоївся перемиський єпископ Чехович, і владика Григорій залишився єдиним найвищим ієрархом УГКЦ на теренах Галицької митрополії (аж до до осені 1917 року).

 

Про цей час Григорій Хомишин писав: «Про се я пересвідчив ся наглядно в перших місяцях війни підчас мого побуту у Відни, де згуртувалась була майже вся чільна наша інтелїґенція світська, як також сотки священиків з Галичини. Справдї менї станув перед очима душі болючий вид Церкви Христової у нашім народї, вид рабинї пониженої і злегковаженої. Тяжкий смуток обняв мою душу з причини наїзду ворожого на наш край, однак оплаканий стан Церкви в нашім народї спричинив менї ще тяжший біль».

 

У цей час у багатьох країнах Європи під впливом війни відбулися певні зміни в календарних системах, про що в березні 1916 року писало «Дїло»:

«Останні часи принесли реформи калєндарів у Туреччинї і Сербії. В Туреччинї правительство завело для цїлого урядового і приватного житя численє часу після калєндаря григоріянського, а старий магомеданський калєндар обмежило на справи виключно внутрішно-церковні, отже передовсїм на численє і обхід свят.

Зовсїм так само поступила ц. і к. війскова управа супроти юлїянського календаря в занятих областях Сербії.

Таким чином в обох сих балканських краях переведено калєндарну реформу на тій підставі, на якій вже від сотки лїт уладжені відносини калєндарні в українській Східній Галичинї: цїле урядове і цивільне житє української людности нормуєть ся калєндарем григоріянським, а старий стиль має ще значінє тільки у внутрішних церковних і обрядових справах».

 

Про запровадження григоріанського календаря в Болгарії березневе «Дїло» не написало лише тому, що це сталося на кілька днів пізніше.

 

Втім, у Галичині календарні проблеми постали раніше, ніж на Балканах, – ще 1915 року.

 

«Справа заміни перестарілого юліянського калєндаря калєндарем новітним, григоріянським – не нова,писало «Дїло» згодом, у березні 1916-го. – Між ин. звертало ся в сїй справі до Загальної Української Ради правительство вже в часї сеї війни. На запит відповіла ЗУР, що вважає сю справу за справу передовсїм церковну, що отже слїд відложити її аж до пoвopoтy митрополита [Шептицького – Z] і до можливого порішеня синоду, бо тільки таким шляхом, по відповіднім підготовленю людности і відповіднім поясненю не вміcности старої системи калєндарної, можна в цїлій Галицькій провінції здїйснити реформу калєндаря в новітнім, західно-европейськім дусї».

 

(Загальна Українська Рада – координаційне об’єднання провідних діячів трьох найголовніших українсько-галицьких політичних партій, яке тоді діяло в евакуації у Відні).

 

«Подібну відповідь дала на запит еп. Хомишина також митрополича консисторія», – додає «Дїло». Малася на увазі ситуація, коли станиславівський єпископ наприкінці 1915 року звернувся з подібними пропозиціями до львівської та перемиської консисторій. Львівська (митрополича) консисторія відповіла, що питання не можна розглядати до поверенення А.Шептицького та скликання синоду.

 

Протягом наступних місяців тривали консультації станиславівського владики з місцевими та віденськими українськими політиками, неприхильними до негайної реформи календаря. Але врешті-решт 15 лютого 1916 року Хомишин опублікував своє послання «О післанництві українського народа в Католицькій Церкві» та кілька відповідних розпоряджень (ч. 25/орд), зміст яких поширювався на Станиславівську дієцезію.

 

У своєму посланні єпископ наполягав на тіснішому зв’язку УГКЦ з Ватиканом і виступив проти вживання слова «православний» у практиці Греко-Католицької Церкви. Але більша частина стосувалася календаря. На думку о. Хомишина, для греко-католиків неприпустимо відзначати свято святого Духа або свято Непорочного Зачаття Діви Марії одночасно з тими, хто не визнає догми про святу Трійцю,.

 

У розпорядженні ч. 25/орд, зокрема, містилася вимога усунути з церковної відправи святкування пам’яті сьомого Вселенського собору (в неділю після 11 жовтня) та перших шести вселенських Соборів (в неділю після 16 липня).

 

Григоріанський календар завпроваджувався 25 березня 1916 року. Цього дня мало відзначатися свято Благовіщення Пречистої Діви Марії (за юліанським календарем – 7 квітня).

 

Єпископ Хомишин ліквідовував різницю в 13 днів між григоріанським і юліанським календарем у літургійному циклі УГКЦ 1916 року. Він скасував повсякденні свята, які того року припадали на пропущені дні. Але церковний порядок великопістних тижнів, субот і неділь залишався без змін, бо тогорічні Великодні свята в обох обрядах збігалися.

 

Водночас з єпископським посланням серед вірних було поширено церковний календар плакатного формату, в якому всі греко-католицькі свята були відповідно впорядковані згідно з «новим стилем».

 

Звичайно, реакція галицького політикуму не забарилася. «Лист з Відня» ("Дїло", 10 березня 1916 р.) повідомляв: «В середу дня 1. с[ього] м[ісяця] відбуло ся тут засїданє Загальної Української Ради. На порядку нарад стояли чергові справи української полїтики… Деяке зачудованє викликала в українських кругах у Відни, а певне також у Галичинї, звістка, що станиславівський гр. кат. епископ для своєї дієцезії, скасував юліянський калєндар і завів калєндар григоріянський. Богато поважних громадян висказує побоюванє, що таким неодностайним актом далекосяглої зміни традиційного церковного календаря – справа в принципі безперечно справедлива може помотати ся й викликати небажані непорозуміня в широких кругах вірних».

 

22 березня «Дїло» опублікувало спеціальний текст «Стан справи введеня григоріанського календаря». Він інформував:

«В архидієцезії львівській і дієцезії перемиській обовязує далї калєндар юлїянський.

Акція Загальної Української Ради, опертої о всї инші чинники нашого національного житя, змагає до того, щоб і в станиславівській дієцезії задержати такий стан, який панує в архидієцезії львівській і дієцезії перемиській і не творити обрядових ріжниць між вірними тої самої гр.-кат. церкви, — оставляючи саму справу порішеню компетентних Чинників цїлої галицької гр.-кат. провінції, себто епископату згл[ядно] синоду.

Таке полагодженє справи вказане м. ин. з огляду на відносини між духовенством і вірними в станиславівській дієцезії. Духовенство, розумієть ся, сповнить зарядженє свого епископа, та загалови вірних трудно буде зірвати не тільки з віковою традицією, але також з вірними тої самої церкви архидієцезії львівської і дієцезії перемиської. День, святочний доси, будуть вони обходити як святочний і далї. Таку акцію… треба найперше підготовити…

В кінцї наш загал повинен тямити ось-що: Від початку війни творимо ми один табор, якого цїль осягнути з війни як найлїпші державно-правні наслїдки для нашого народу. Ваги сеї цїли зменшити і солїдарности, з якою ми доси змагали до неї, нарушити не повинна справа зарядженя еп. Хомишина. Як всї наші національні справи, так і сю справу заступає наша найвисша національна орґанїзація й репрезентація в Австрії. Будьмо певні, що вона зробить все, що слїд і що лежить в межах її спроможности…

І до сеї цїли йдїм рішуче й cолїдарно, не даючи ся збити з шляху ріжними епізодами».

 

Окремо було звернуто увагу на реакцію польської преси: «Обговорювали ми становище польської преси в справі зарядженя еп. Хомишина, якого та преса бере разом з його зарядженєм під свою охорону. На нашу думку цїла справа є внутрішною справою гр.-кат. церкви і українського народу і всяке вмішуванє посторонних чинників не повинно тут мати місця. Особливо, коли ті чинники мають таку історію і сучасність, як історичні і сучасні відносини Поляків до українського народу».

 

«Дїло» взагалі чутливо реагувало не те, як сприймали польські чинники календарну реформу єпископа Хомишина (а в органах адміністрації тон задавали здебільшого поляки). 11 квітня газета розмістила допис із Косівщини на цю тему, автор якого стверджував: «На руку еп. Хомишинови в його калєндарній реформі йдуть власти полїтичні і шкільні». Дописувач навіть навів текст обіжника окружної шкільної ради від 21 березня 1916 року (подаємо у перекладі з польської): «До всіх керівників народних шкіл у Косівському окрузі. Повідомляю  керівників шкіл, що гр. кат. Єпископальний Ордінаріат у Станиславові у пастирському посланні "О післанництві українського народа в католицькій Церкві" опубликував між іншим розпорядження, що запроваджує з 25. березня 1916 року на зміну уживаного дотепер Юліанського календаря календар Григоріанський для всієї Станиславовської єпархії, подаючи при цьому на стор. 56 під 4), 5) і 6) спосіб, у який ця переміна має бути запроваджена в життя. Отже, свята за обрядами р. кат. і гр. кат. будуть на майбутнє відзначатися в школах округу завжди разом. З уваги на важливість цього факту, доручаю учительству в окрузі, щоби намагалися зі свого боку впливати на народ з метою усунення застарілих і непотрібних упереджень для цієї справи і щоби керівники шкіл у діяльності дотримувалися дні свят від 25. березня 1916 року вже за новим календарем».

Також наводилося розпорядження краєвої шкільної ради з того самого приводу (так само подаємо в перекладі з польської): «Ц. к. окр[ужна] шк[ільна] р[ада] повідомляє з метою сповіщення підпорядкованих їй дирекцій нар. шкіл, відсилаючи до постанов §57. правил для нормальних і виділових шкіл, згідно з яким, дні урочистих католицьких свят, що припадають впродовж шкільного року, є загальними феруальними днями, тобто, вільними від шкільної науки. Означення ж урочистих катол. свят належить, згідно з законом, до відповідних церковних властей».

 

Деякі українські громадські організації виступили проти календарної реформи. Відповідні рішення ухвалили рада, а потім і загальні збори Ставропігійського інституту:

«В недїлю дня 30. цвітня с. р. відбули ся звичайні загальні збори членів Ставропіґійського Інститута, на які явили ся майже в повнім комплєтї всї, пробуваючі під сю пору у Львові члени Інститута… Збори приняли цїлий ряд внесень і бажань до нововибраної управи в справі уладженя внутрішних відносин в Ставропіґії. З загальних справ порушив д-р Баран справу калєндарську і на його внесенє, поперте д-ром Костем Левицьким, збори рішили одноголосно одобрити становище, яке в калєндарській справі заняла уступаючи старшина Ставропіґії, висказуючи ся від себе проти введеня григоріянського калєндаря, яке епископ Хомишин на свою руку зарядив в станиславіській епархії, і взиваючи нововибрану старшину до дальшого поробленя в сїй справі відповідних кроків у компетентних чинників».

 

Оскільки запровадження календарної реформи зіштовхнулося з такими перешкодами, виникла необхідність кращого роз’яснення її суті – особливо серед опінієтворчих верств. Для цього єпископ Хомишин виступив з новим пастирським посланням, спрямованим до духовенства і світської інтелїґенції. Його скорочений виклад подало «Дїло» 3 травня 1916 року під заголовком «Оборона еп. Хомишина» з відповідною передмовою: «Наша часопись, котра протягом цїлого часу калєндарської "боротьби" займала становище безпристрастне і обєктивне, – хотячи допустити до голосу також alteram parіem, подасть отсе в скороченю згадане посланіє».

«Нашим і союзним арміям пощастилось перемогти ворожі війска і хоча ще не прийшло до рішаючої побіди, то суть надїї її осягнене, - пише владика Хомишин. – Серед ceгo нам блисла надїя здїйсненя ідеалів нашої красшої будучности національній і полїтичній. Зачали у нас виринати нові пляни що до нашого будучого становища. Серце стрепенулось на гадку, що зближаєть ся хвиля, коли кордон між нами і нашими братами Українцями буде знесений і ми всї получимо ся в одну велику сїмю... Але що буде з вірою, яке становище займе між нами Церков католицка, – на се питанє нїхто не звернув серіозно уваги. Бо серце і ум наш иншими справами заняті, бо Церков і віра заняли у нас відрядне місце...»

(Подане твердження редакція «Дїла» не могла не прокоментувати від себе: «Довго перед шан. автором і дуже серіозно займалось сими справами українське полїтичне заступництво і доробило чимало важних заходів у сих справах»).

Нагадуючи про видане ним у лютому послання і відповідні розпорядження (передусім «введенє григоріянського калєндаря в численю церковнім») автор пояснює свої мотиви: «Сим актом я бажав піднести прапор Церкви католицької в нашім народї, хотїв звернути увагу на високу ідею, яку маємо сповнити, а заразом дати притоку до скристалїзованя у нас не тілько справ віри і католицької Церкви, але також і справи народної… Посланіє те написав я і видав дотичні розпорядженя не щоби примилити ся комусь, не під впливом чи під напором зовнїшних чинників, анї не руководив ся я якимись позакулїсовими справами. Нї! Я був спонуканий до сего виключно совістию і мотивами св. віри, як також добром мого народа».

Втім питання про «вплив зовнїшних чинників» не могло не повстати: «Пізнїйшe по написаню вже Посланія і по виданю розпоряджень я довідав ся, що введенє нового калєндаря є бажанєм компетентних чинників, в теперішній війнї рішаючих. Рівнож аж пїзнїйше я довідав ся, що ц. к. мінїстерство просвіти у Відни зверталось до українського клюбу в справі впровадженя Григоріянського календаря. Тому з огляду на повисші причини я нїяк не сподївав ся опору з боку патріотичних кругів українських хиба від причасних руссофілів або людий ограничених та короткозорих».

Єпископ докладніше зупиняється на нібито несподіваному для нього «опорі з боку патріотичних кругів українських»:

«Я розіслав Посланіє і був певний, що всякого рода опір чи заміти устануть. Тимчасом довідуюсь, що українські рішаючі чинники, головно в кругах львівських, сьвітських і духовних, остаючих під командою українських патріотів у Відни, що сї "рішаючі круги" опирають ся постановам мною порішеним для тут[ешньої] дієцезії і то в области церковній і мені, як епископови, компетентній, що підносять заміти і готовлять ся з протестами. Рівнож, що преса українська знана з неприхильного, а навіть ворожого настрою релїґійного стараєть ся мої розпорядженя понизити і здискредитувати, не наводячи при тім анї змісту Посланія, анї не переповідаючи бодай мотивів і пояснень, тамже поданих. Не могучи вийти зi здивованя, питаюсь, що є на річи? Дістаю від одних відповідь, що "рішаючі чинники" українські тому невдоволені, бо се сталось без них, що се отже виходить більше з причини подразненої амбіції. Инші знов кажуть менї, що у нас так мусить бути, бо нема ще усталених і вироблених поглядів обєктивних взагалї і що у нас судить ся справи поверховно. Вкінци отримую ще і таку відповідь, що брак симпатії до моєї особи се найголовнїйша причина і що якби хто инший був порушив сю справу, а не я, то була би легко пішла».

Далі владика Хомишин наводить аргументи на підкріплення своєї позиції та відкидає закиди опонентів:

«Що-до заміту, що введенєм нового калєндаря послїдує відчуженє між нами і нашими закордонними братами на случай знесеня кордону, то сей заміт не має місця, бо калєндар зовсїм не перешкаджає почуваням і зносинам національним. Закордонні наші брати на случай знесеня кордону як щирі Українцї зірвуть не тілько з Росією, але і з накиненим їм російським калєндаром як пр. се сталось вже тепер в Болгарії.

Що до заміту, що наш нарід під теперішну хвилю знаходить ся "в станї передражненя і перечуленя" і тому належало би справу калєндаря усунути на тепер з порядку дневного, то се вносить на парадокс.

Дивний є заміт, що "треба числити ся з консерватизмом широких мас і їх привязанєм до істнуючого порядку свят". Шкода, що ще не піднесено в тім замітї, що треба числити ся також з всякими забобонами, які злучені з обходженєм свят в декотрих околицях, а головно на Гуцульщинї.

Що до иншого заміту, що введенє нового калєндаря було би кроком зверненим безпосередно проти полїтичного та мілїтарного інтересу держави, то він є нестійкий, бо як попередно зазначено, се є якраз бажанєм міродатних чинників.

А якби Росія приняла новий калєндар?

Не перечу, що і того рода обставини відгривають у нас свою ролю, одначе тут треба шукати дальшої і глибшої причини. А здогад сей ще тим більше є основний, як поставимо собі питанє: Коли би Росія приняла калєндар григоріянський – чи сего рода опір у нас проти введеня сего календаря мав би місце?...»

 Автор звинувачує галичан у прихильності до «орієнтального візантійства», яке відштовхує їх від Католицької Церкви:

«Тверджу, що візантійство орієнтальне є тою тайною силою, котра нас вяже зі східним трупом російським, що вплив сего візантійства орієнтального, котрий в наші душі, доси ще в наших душах покутує і що він опираєть ся кождому навіть зовнїшному зближеню нас до церкви католицької.

Се візантійство ми втягнули в душі наші вже в самім зародї, принимаючи віру з Візантії…

З сеї причини ми майже відрухово боронимось проти впливу католицького, а кожде  зближенє до Церкви католицької, хоч би навіть зовнїшнє, викликує у нас всякого рода підозріня і тривоги».

Все ж головним чинником несприйняття галицьким суспільством його нововведень єпископ Хомишин вважає чинник суто суб’єктивний: «Єсть неприродна зависимість від своїх людий зовсїм некомпетентних. Всякого рода братства церковні і нецерковні, всякі комітети, національні ради, орґанїзації світські, – всї вони присвоюють собі право розказувати і забирати голос в справах навіть чисто церковних… Тут я звертаюсь до "рішаючих кругів" українських, світських і духовних, з тим, щоби добре розважили, яку роботу вони завели. Нехай зрозуміють, що вони своєю киринею готові зовсїм пригвоздити судьбу цїлого народа, котрий що йно тепер і то з тяжкими зусилями очищений з клейма руссофільства та всяких підозрінь. Сї "рішаючі круги" замість причинити ся до розясненя та відверненя всяких низьких і негідних посуджувань, хотять своїм поступованєм немов ще удержати сю кривдячу опінїю про наш нарід, а заразом дати непокликаним чинникам страшне оружє до побиваня нашого народа».

Як бачимо, Хомишин своєю реформою намагався продемонструвати Відню максимальну лояльність галичан і їхній остаточний розрив з москвофільством, а Відень, прагнучи до максимальної уніфікації календаря в межах імперії, все ж волів діяти дуже обережно. Зрозуміло, що цю обережність усіляко підтримували і на неї покладалися опоненти Хомишина.

Втім, владика побачив підтримку своїм реформам з боку парафіян в їхній активності, виявленій під час святкувань Благовіщення Богородиці за григоріанським календарем: «Будьмо сего пересвідченя, що де xодить о добру справу, то хоча ворожа cила виступає, однак з другої сторони і Бог за неї боре ся і не відмовляє своєї помочи, і я про се нинї, в дни Благовіщеня Пр. Дїви Марії, наглядно пересвідчив ся. Мимо сильних аґітацій противних, нинї катедральна церков в Станиславові битком вірних була наповнена підчас співаної Служби Божої і на вечірни. Давними лїтами, за мирних часів, де було більше вірних в дома, ніж тепер в часї війни, то в дни Благовіщеня обходженого після давного калєндаря в церкві було рідко між вірними. А в сїм роцї в дни Благовіщеня, обходженого після нового калєндаря, більше було вірних в церкві, нїж на Великдень попередними лїтами. Ось нам наглядний доказ, як Дух св. провадить душі своїх вірних, ось нам доказ, чого бажають душі вірних доброї волї. Вони вдячні, що одні з них по многих лїтах а другі може перший раз в житю змогли своє свято обходити в своїй церкві і в своїм обрядї».

І все ж між рядками послання чути натяки на «відпадення окремих парафій» під впливом календарних новацій, хоч це і не відлякує реформатора: «Навіть як би не було на тепер успіхів, або як-би деякі відпали не тілько поодинокі особи але і парафії, то і тоді не лякаймо ся. Не на великім числї і масї спочиває царство Боже, але на інтензивній силї духа. На місце відпавших інтрузів сила Божа збудить великі і сильні душі».

У другому посланні владика-реформатор запевняє всіх, кому це належить знати, у своїй максимальній рішучості та готовності йти до кінця у справі календарної реформи: «Я не тілько не захитав ся з огляду на сї протести і гнїви людські, але навпаки я ще більше став ободрений. Наглядно показує ся, що вже не ходить о формальну справу калєндарську, але о далекосяглі справи віри і Церкви, а за такі справи я готовий пожертвувати не тілько честь і достоїнство епископське, але навіть і моє житє. Відступити я не смію, хиба на приказ Найвисшої моєї власти духовної, Апостольського Престола в Римі, котрого приказ є для мене висловом волї Божої».

 

Редакція «Дїла» завершує публікацію «міркувань еп. Хомишина» словами: «В полєміку з ними вдаватись не будемо».

 

Зі своєрідною відповіддю на друге «календарне» послання єпископа Гр. Хомишина виступив один із провідних інтелектуалів тодішньої Галичини, історик Степан Томашівський. Його текст «Реформа календаря і Церкви. Слово до прихильників і противників григоріянського численя часу», датований 9 травня 1916 року, «Дїло» публікувало чотирма відтинками між 13 і 17 травня, з таким редакційним коментарем: «Даємо тут голос ученому історикови, котрий в останнїх роках виступав кількома наворотами прилюдно словом і друком в питанях, яким присвячена також ся статя. Читачі самі легко завважать, на скільки погляди шан. Автора розходять ся зі становищем, занятим до сих тем нашою часописю».

 

Можна сказати, що Томашівський, в головному пункті фактично підтримав Хомишина. Але наскільки послання єпископа було більше релігійною декларацією, настільки стаття історика була суто світським поглядом на проблему. Доходячи нібито до подібного висновку в головному, Томашівський різко розходиться з церковним ієрархом у безлічі деталей (передусім у питанні, в який спосіб було варто переводити календарну реформу).

 

Стаття Томашівського варта того, щоби відтворити тут її основні положення – у деякому скороченні.

 

«Лиха доля присудила нам Галичанам, щоб серед моря крови і слїз, в часї небувалого пожару і руїни, які навістили нашу країну… у таких обставинах ми завершили все лихо ще поїданєм самих себе... І то задля калєндаря, себто способу рахованя часу, чи радше термінів в обходженю свят, бо в дїйсности нїхто у нас не значить днїв і місяцїв по юлїянському калєндарю та ледви хто з нас уміє без намислу подати, яке число по приписам Юлїя Цезара має нинїшний день... Многі з нас, дуже многі, забули про війну і все те, що вона несе і принести ще може, "взяли фронт" одні против одних за те, чи ластівки мають благовістити весну 25. марта, чи тринадцять… днїв пізнїйше; чи св. Маланцї місце в навечерє кожного Нового Року, чи два тижнї по нїм... В додатку до всього одна з воюючих сторін опинила ся зовсїм без орґанів прилюдної думки, без преси, та наслїдком того в ролї товмачів змагань сеї сторони явили ся... чужі часописи, не скриваючи анї дрібки своєї злорадности… Сьому неможливому станови поклало кінець "Дїло", зриваючи з дотеперішною формою "боротьби" і допускаючи до голосу et alteram partem. Сим похвальним зворотом користую ся й я, щоб забрати голос у дискусії, а почуваю себе в праві до того тим більше, що я був мабуть чи не перший в українській суспільности, який свого часу порушив прилюдно справу реформи церковного калєндаря (на просвітно-господарськім конґресї "Просвіти" на поч. 1909 р., опісля в "Дїлї" пів року до війни), в кождім разї дуже ранїйше, нїж о. Хомишин почав займати ся сею справою... А що я нїколи не був почитателем станиславівського владики, анї не належав до його особистих і полїтичних противників, тому можу уявляти себе в роли "невтральної" сторони, яка висловлює ся відкрито на право і на лїво.

Пічну з оборони о. Хомишина – мабуть чи не найцїкавійшого твору, який вийшов коли-небуть з під пера сього владики. "Церков і віра остали у нас підпорядковані справам народним... Авторитет Церкви у нас підкопаний... Всякого рода братства, комітети, ради, орґанїзації світські – всї вони присвоюють собі право розказувати і забирати голос в справах навіть чисто церковних..." … Годї тут також вести спір на тему, чи се справдї таке вже нещастє, коли світські забирають голос у церковних справах (цїкаво, що думає о. владика про право церковників рішати про світські народні питаня?)…  Натомість позволю собі поставити питанє: Невже о. владика думає, що справа калєндаря, обряду і церковної орґанїзації – се справи "чисто церковні", до яких світським людям нема жадного дїла?…

О. Хомишин мусїв отже знати з гори, що справа калєндаря не є "чисто церковна" річ, що вона в сути річи для церкви (як жерела і сторожа віри та етики) як небайдужна, то хоч далекорядна і що всї обставини, які його спонукали до реформи, випливали й випливають зі сфер поза церковних… В нашій історії вже з самого кінця XVI в. панував погляд (инша річ, чи оправданий) про тїсну звязь юлїянського календаря з українською (руською) народностю та що сей погляд силою традиції консерватизму й короткозорости здебільшого й сього дня панує між нами і велить многим вірити, буцімто одночасне їдженє свяченого у Українцїв і Поляків на нашій земли доведе до спольщеня української більшости, а не до україншеня розкинених польських кольонїй… Він мусїв знати й те, що саме світський чоловік вперше видвигнув прилюдно потребу ревізії того закоріненого хибного погляду… Міг він також чути, що митрополит Шептицький… заявив був…, що він не завагає ся анї хвилї запровадити григоріянський калєндар, коли се світські сфери уважати-муть бажаним; значить – о. Хомишин повинен був знати, що калєндарне питанє у нас стало... так само національно-полїтичним як і церковно-релїґійним...

Обминїм чисто церковне питанє, чи яло ся о. Хомишинови вводити новий калєндар без уваги на дві старші eпapxії, а навіть епархіяльного збору духовенства, – за сe нехай правують його самі духовні – зупинїм ся натомість на сїм, яке становище слїд було заняти у відношеню до "світських орґанїзацій". Калєндар, окрім свого церковно-обрядового характеру, має дуже важні світські прикмети. Про національно-політичний бік згадувало ся вже висше; просвітно-культурний бік калєндаря має важний вплив на шкільне вихованє (подвійні свята у школї!); господарський бік його виявляєть ся в надмірі гр. кат. святочних днїв, в порівнаню з конкуренційною cупротив нас народностю…; вкінци науково-практичний бік також немаловажний при оцїнцї, котрий калєндар лїпший. Як бачимо, світський характер калєндарного питаня дуже складний, без сумнїву складнїйший нїж його церковний характер, тому слїд було заздалегідь увійти в порозумінє з відповідними кругами. В розуміню ваги всїх сих обставин калєндарна резолюція, ухвалена просвітно-господарським конґресом 1909 р. … передвиджувала потребу окремої анкети з заступників церкви, науки, просвіти і господарства. Таку анкету можна було зібрати і в часї війни, результат її нарад був би був безсумнївно прихильний реформі, а одна поважна брошура з авторитетом анкети булаб за два три тижнї приєднала й підготовила загал нашої суспільности до зміни святочних днїв. Теперішний час на стілько виїмково корисний для переведеня реформи, що відпала головна небезпека, яка перед війною здержувала й найбільших прихильників григоріянського калєндаря від форсованя реформи, а навіть від прилюдної аґітації за нею, а се огляд на москвофілїв, які в дуже добре зрозумілім інтересї своєї доктрини і тактики булиб poзвели скажену демаґоґію серед темних мас… Тепер же, чи там безпосередно по війнї, не булоб жадної поважної опозиції серед української суспільности проти реформи, навпаки, весь тямучий загал приймив би і як дуже важний крок наперед у національно-полїтичнім, господарськім і суспільно-культурнім poзвитку нашого народу.

Натомість не були там подані ті арґументи національно-полїтичної і суспільно-господарської природи, які дїйсно можуть переконати "непокликаних світських" у користь реформи. Нїчого дивного тому, що проти розпорядку посипала ся, окрім заяв обуреня за "полїтичне" мотивованє цїла низка арґументів против григоріянського калєндаря, з яких одні принципіяльно противили ся йому, инші признаючи, що зміна сама в собі добра, доказували, що вона тепер не на часї, що реформатором недостає компетенції в сїй справі і т. п. З арґументами противників "з боку українських патріотичних кругів" ("причаєних русофілів або людий ограничених і короткозорих" полишено на боцї) розправляєть ся о. Хомишин у своїм другім посланю, хоч деякі з арґументів промовчав таки.

Нїде правди дїти, критика владики місцями дуже влучна. Так ось заміт, що григорїянський калєндар буцїмто роз'єднає нас з закордонними братами, розбиває владика увагою, ще "калєндар зовсїм не перешкаджає національним почуваням і зносинам". Додатиб ще, що навіть ріжниця обряду і самої віри при почуванях національної спільности грає маловажну ролю (приклади: Сербо-Хорвати, Мадяри – належать до шести конфесій! – Ромуни, Нїмцї, Анґлїйцї і т. п.). Між тим, що дїлить нас, австрійських Українцїв, від російських, питанє про те, коли припадає св. Вечер, не має жадного значіня (пригадатиб факт, що Поляки на Українї, Білій Руси і Литві обходять свята по юлїянському калєндарю, не перестаючи бути одно з земляками в Королївстві); далеко важнїйший факт, що ми католики, а вони православні, що межи нами ріжниця в апаратурній мові, а навіть правописи!... Як то тяжко декого намовити, що інтерес єдности вимагає остаточного закиненя місцевої назви "Русь", а уживаня спільної "Україна"! Зовсїм влучно замічає друге посланє, що чейже не ми сподїємо ся визволеня від російської України, а вони від нас, що російські Українцї не мають своєї національної церкви, нї навіть духовенства, а ще менше калєндаря – отже як тут може бути мова про національне роз'єднанє? Дїйсно, воно виходить на таке, що не слїд нам приймати нїяких новочасних культурних і технїчних здобутків, доки всї наші відсталі брати бойки, гуцули, полїщуки і т. п. – не стануть здібними до того самого поступу...

Безосновний і той заміт противників нового калєндаря, що буцїмто "треба числити ся з консерватизмом широких мас", і о. Хомишин справедливо пригвожджує отсю дивну фразу в устах ріжних "поступовцїв і вільнодумцїв", та питаєть ся їх, чи вони піднималиб сей арґумент, якби так і Росія приймила новий калєндар?

В дїйсности широкі маси вже давно інстинктовно відчували тягар свойого історичного калєндаря, як упослідженє церковне, національне, соціяльне й економічне; тому нема найменшого страху, щоб сї маси… самі зривали ся до опозиції. Вони се можуть зробити, одначе лише тодї, коли інтелїґентні демаґоґи, для яких святочний день здебільшого справа зовсїм байдужна, візьмуть ся енерґічно за дїло... Одначе і в сїм разї одна дві популярні, добре написані брошури, в короткім часї допоможуть здоровому розумови до перемоги над слїпою пристрастю. Консерватизм на пунктї калєндаря істнує у нас, одначе не в масах працюючого люду, а серед "поступової" і "вільнодумної" інтелїґенції. Жерело сього напряму лежить в части у тім, що богато з нас опановані боязливим пієтизмом до ріжних фіктивних "національних святощів"…, а повною невразливостю на дїсні, пекучі і грізні домаганя національного житя й його будучини… 

Один важний "світський арґумент" против реформи примовчав о. Хомишин, арґумент, по думцї противників його, найважнїйший. Новий калєндар буцїмто вибиває з рук українських полїтиків один із найвимовнїйших доказів необхідности перевести адмінїстрацїйний подїл Галичини: на заходї, мовляв, инші свята, на сходї инші... По правдї, сей "найсильнїйший" арґумент при близшім розглядї показуєть ся найслабшим між усїми піднесеними закидами. Не вільно забувати, що вже до війни у Східній Галичинї 40% людности не уживає юлїянського калєндаря (навіть жидівські промислові підприємства спочивають в латинські свята), що ся меншість економічно і культурно сильнїйша від тих, що звязані юліянським калєндарем, що по війнї ся меншість може легко стати польською або більшістю, як се вже стало ся було на Холмщинї…  Отже сей арґумент за подїлом краю дуже легко перемінити в арґумент проти нього. А навіть у відлученій Східній Галичинї, чи можливо буде удержати юлїянський калєндар в характері національного, пануючого? Очевидно нї; не тілько майже половина людности, переважно міської і маючої, не буде держати ся його…, а й державні уряди, зелїзниця, почта, війско, торгівля, промисл, фінансовість – звязані тисячними нитками з заходом, не схочуть і не зможуть респектувати старого калєндаря, подібно як се бачимо на Буковинї, де гр.-католики і православні творять мало не 3/4 людности… В добре упорядкованім полїтичнім орґанїзмі може мати місце тільки один калєндар; значить осталоб, mutatis mutandis, по старому: кождий греко-католик і православний почував би себе й дальше чимсь низшим, упослїдженим...

Та не в сентиментах тут вага. Треба раз уже зрозуміти, що наш старий калєндар спричиняє нам безнастанно двояку шкоду національно-полїтичного характеру (не говорячи вже про господарський). Він є наперед одною з головних причин, шо напливовий елємент з чужинцїв на нашій земли не всякає в наш національний орґанїзм, так, як сього нам необхідно потрібно і як того природний суспільний процес вимагає. Чужинець-латинник на нашій земли замість українщити ся – польщить ся, в 3/4 з причини калєндаря й обряду; навіть як присвоїть собі українську мову в буденнім житю, то почуваєть ся звичайно не-Українцем. Або що є видимим знаком "польскости" Українцїв-латинників? Калєндар! Ми любимо говорити про істнованє таких Українцїв, а нїчого не хочемо зробити, щоб вони не були Українцями лише з нашого іменованя, а щоб самі себе такими почували. Та як се можливе, коли ми ще й тепер проголошуємо світови, що юлїянський калєндар й українська народність – то ідентичні понятя, що без першого пропаде і друга?... Таж се обида української національної ідеї! Не будь у нас юлїянського калєндаря, то звісна пропаґанда між українськими латинниками від 1901 р. не малаб була у десятої частини того успіху, який вона дїйсно здобула; не вирослоб на нашій земли стілько placów-ок у формі капличок, експозитур, служебниць і т. п., а ті, які виросталиб природною дорогою, не малиб ворожого нам національного характеру. Сього питаня не вільно українському патріотови легковажити! Латинники (і протестанти) творять у Східній Галичинї силу близько півторамілїонову; ще, правда, більшість їх говорить по українськи, одначе таких, щоб себе почували до української народности дуже маленько; натомість польонїзація між ними росте дуже скоро і як ми не збудуємо греблї, діждемо ся невдовзї того, що українська мова зникне з уст не греко-католиків і не-пpaвославних, а в слїд за тим ми станемо на своїй земли племінною меншістю! Тому то один із найважнїйших проблемів нашого національного житя в західно-українськнх землях, проблєм, який може рішати про нашу будучність, лежить у сїм, щоб латинська церква у нас стратила свій національний, не український характер. Тут не досить висказати таке бажанє і ждати чуда божого, щоб яка висока власть видала указ в нашу користь; ми самі мусимо зробити рішучий крок і затїснити звязь між чисто-українськими греко-католиками і зглядно-українськими латинниками та сим способом скріпити асиміляційну силу нашої мови і нашої національлої культури. А без григоріянського калєндаря се нїяк неможливе; се перший успішний крок, який ми мусимо зробити для ратованя Українцїв-латинників від національної загину…

Дальше – юлїянський калєндар є головною причиною відступства від гр.-кат. церкви й української народности поміж численною масою наших робітників, зарібників, слуг, еміґрантів, які приневолені святкувати свята свойого хлїбодавця та не мають змоги задоволяти свої релїґійні потреби в часї своїх свят у своїй церкві. Таким чином у процесї звісного перетяганя греко-католиків на латинство наш старий калєндар має чималі заслуги.

З усього виходить, що юліянський калєндар нїяка національна святощ Українцїв, що противно, український національний обовязок велить нам, в інтересї будуччини західних земель, ту форму, яка колись може була й цїнна й дорога нам, та тепер спиняє наш національний розвиток, поставити вже раз в музею історичних пережитків, де вже спочиває чимало "національних святощів", за які колись, в немовлячих часах українства, розпинали ся наші батьки і дїди, а пізнїйші поколїня, в розцвитї національної ідеї, забули. Колись ми думали, що наша народність потерпить, як наші священики голитимуть бороди або носитимуть реверенди і колпаки, та згодом якось привикли до того. Колись наш визначний письменник, во імя української національної ідеї, помагав нищити "чужу" унїю на Холмщинї і поміг сим винародовити велику силу чисто української людности. Чистили ми колись обряд у Галичинї в 50-их і 60-их рр., при сїм стратили тисячі вірних гр.-католиків в користь латинства, та окрім викиненя дуже симпатичних орґанів з наших церков не осягнули нїчого поважного, не вдало ся нам прогнати читаних служб божих, ні бічні вівтарі, причащати ся стоячи і т.п., натомість наше патріотичне духовенство прийшло до зрозуміня, що для добра гр-кат. церкви й української народности треба було завести т. зв. маєві богослуженя, і то не по юлїянському, а грегоріянському калєндари! Ми кликали колись "пропаде Русь", як Єзуїтам віддано реформу Василіянського чину, а тепер хто з тямучих Українцїв посміє сказати, що старовасиліянські типи були національно кориснїйші від теперішних? Подібно було і з фонетикою, протестували против неї не самі москвофіли, а й Українцї, як против польської затїї, ну – a хтo сьогодня поважить ся назвати стару правопись національною цїнностю? Отже й найвисша пора, щоб ми і старий калєндар віддали до історичних памяток і сим раз доказали реальність дотепер теоретичного нашого погляду, щo понятє української національности ширше від понятя не то калєндаря, але й обряду і віри, инакше грозить нам доля і повага жидівського ґета, а не новочасний всесторонний розвиток національний… Тільки нещасна обрядовщина 50-их і 60-их років довела до сього, що й завзяті "вільнодумцї" стратили на стільки вільність думки, що по-за юлїянським калєндарем не бачать української народности, української національної ідеї й її живучости. Ся сумна проява – не "орієнтальне візантійство", як хоче називати о. Хомишин,.. се лише плоди невідрадного стану нашої національно-полїтичної освіти.

Як бачимо, справа калєндарної реформи се не "чисто церковне" питанє, як упевняє в супереч змістови своїх посланїй о. Хомишин; вона без сумнїву сильно світська: національна, культурна й господарська. Тому не диво, що спосіб переведеня сеї реформи, потайний, підступний і неформальний, немов би обрахований на скомпромітованє нелюбих кругів, витворив майже безвихідну ситуацію, де вже не в калєндарі дїло, а в чести українського національного проводу, значить – і в повазї самої нації. Який вихід із сього становища, в котрім ми опинили ся?

Для мене передусїм ясно, що григоріянський калєндар у нас прийметь ся, не тілько у станиславівський епархії, а й усюди в Галичинї прийметь ся; остає натомість питанє, хто програє тактично.

О. владика впевняє, що він дїлав у глибокім переконаню про необхідність і хосенність реформи для церкви і нації та що він для ратованя ідеї і самої реформи готовий витягнути далеко йдучі особисті консеквенції: "за такі справи я готовий пожертвувати не тілько честь і достоїнство епископське, але навіть і моє житє". Сими словами хоче очевидно о. владика заявити, що він для удержаня і поширеня реформи готовий уступити зі свого урядового становища. Я не сумнїваю ся в щирости сих слів, одначе не думаю, щоб се була одинока цїна, якою можнаб направити заподїяну шкоду. Се може стати ся і тим способом, що станиславівський владика, рядом дїл у нaйблизшім часї докаже цїлій суспільности, що він у своїй реформаційній дїяльности руководив ся і руководить ся справдї виключно церковним і народним добром. Ся думка веде нас поза обсяг самого калєндарного питаня…

З огляду, що ми вірою або бодай обрядом звязані з державною церквою того народу, який не допускає й не може допустити до нашого національно-культурного відокремленя, кождий такий крок, який ослаблює сю спільність і зменшає "грецький", "старославянський", "східний" та "руський" характер нашої церкви в користь національно-українського, являє ся важним поступом у poзвитку української національної справи. На сїй дорозї ми можемо і мусимо дійти до витвореня української національної церкви, чи навіть кількох церков: греко-католицької, римо-католицької і православної.

З окрема перша з них надаєть ся дуже добре до сього великого дїла, коли надамо їй з одного боку більше католицького, з другого більше українського характеру і тим способом зробимо з неї типову церкву українського народу, яка виявлялаб свою притягаючу силу – як не в напрямі чисто-релїґійнім, то в напрямі національно-культурнім – на захід серед вірних латинської церкви, на схід серед православних. Все те зробити лежить в нашій силї. Реформа о. Хомишина посуває сю справу наперед тілько незначно. Коли він звертав ся на переломанє традиції щодо калєндаря, "православних" і "царя" – то чому було не зробити рішучого кроку і завести українську мову в щоденних молитвах (се факт, що український селянин слабше розуміє молитву по церковному нїж по польськи) і богослуженях, наразї бодай в деяких. Думаю, що в Римі можна дістати згоду й на повну заміну "старославянської" мови українською; сумнїваю ся також дуже, чи теперішні противники григоріянського калєндаря з поміж світських матимуть відвагу виступити проти такої далекосяглої і в наслїдках безмежно корисної реформи… Владика, який переведе сї реформи, здобуде собі безсмертне, історичне імя в історії українського народу і католицької церкви».

 

Степан Томашівський піднімає тут проблеми, дотичні до календарної реформ, які були дуже важливі для Галичини сто років тому (а тому виступали вагомими аргументами у відповідних дискусіях), але про які у наш час рідко хто згадує. Адже нині українців-«латинників» по цей бік українсько-польського кордону небагато – як і працедавців, які би відзначали релігійні свята за григоріанським календарем. Натомість у часи Томашівського це були серйозні виклики для українського суспільства, які вимагали гнучких і нестандартних підходів, але не завжди їх знаходили. Зокрема, виступ С.Томашівського в «Дїлі» мав неабиякий резонанс, але зовсім не такий, на який розраховував автор як провідний діяч Української національно-демократичної партії (УНДП). Його позицію, висловлену в «Дїлі», негативно оцінив провід цієї партії. Народний Комітет УНДП на зборах 20 травня 1916 року оголосив, що ставлення С.Томашівського до календарної реформи, як і мотиви, наведені в його статті, «противорічать становищу, які в калєндарськім питаню заняли всї наші властиві громадянські чинники і є випливом тільки його особистих поглядів».

 

До речі, серед аргументів, які в часи Першої світової українці наводили на підтримку запровадження григоріанського календаря у церковній сфері, зовсім не зустрічаємо тези про неможливість переривання посту задля скоромної зустрічі Нового року. Традиції зустрічати Новий рік за святковим столом галичани на той час не мали!

 

А вертаючись до зборів Народного Комітету УНДП 20 травня 1916 року, варто зазначити, що на них редактор «Дїла» (органу УНДП) Василь Панейко мусив каятися в тому, що опублікував статтю С.Томашівського, і навіть мусив пообіцяти, що більше не публікуватиме на шпальтах газети матеріалів з позитивною оцінкою календарної реформи.

 

Відтак відгуки на друге послання єпископа Хомишина, які публікувалися в «Дїлі», всі мали гостро дискусійний характер. Наприклад, 20 травня Михайло Лозинський написав «Про один аргумент в калєндарній дискусії»:

«В своїм другім посланію про реформу калєндаря еп. Хомишин між ин. ставить реторичне питанє "Коли б Росія приняла калєндар григоріянський, чи сего рода опір у нас проти введеня сього калєндаря мав би місце?"

Се питанє має на думку автора значінє арґументу, що одна з причин опору проти реформи калєндаря лежить в тім, що противники реформи остають під впливом російської культури.

Приймім тезу сього арґументу за зовсїм правдиву: що коли б Росія приняла григоріянський калєндар, тодї в нас проти заведеня того-ж калєндаря не підняв ся би нїякий голос. Одначе чому? Чи тому, що Росія завела григоріянський калєндар? Нї, зовсїм не тому, а виключно тому, що тодї григоріянський калєндар був би калєндарем 9/10 частий української нації. А в такім випадку 1/10 части української нації не було би нїякої причини піддержувати ріжницю калєндаря між собою і 9/10 частими своїх братів.

Отже не той факт, що Росія завела би григоріянський калєндар, був би тут міродатний, тільки виключно той факт, що григоріянський калєндар був би калєндарем 9/10 частий української нації.

І так само тепер для тих, що противлять ся реформі еп. Хомишина, міродатне не те, що в Росії обовязує юлїянський калєндар, тільки те, що він на далї остане калєндарем 9/10 частий української нації.

Чи сей арґумент противників реформи еп. Хомишина стійний, – се инше питанє, яке не належить до нинїшної теми. Тут ходить тільки виключно о вказанє на те, що виступати против противників реформи еп. Хомишина з арґументом, щo, мовляв, як би Росія завела григоріянський калєндар, то й вони його приняли би, отже з арґументом, який кидає на них підозрінє культурного руссофільства, значить: послугувати ся арґументом, який в своїй сути є неправдивий, а при тім – особливо в теперішних обставинах – носить марку недопустимої полїтичної тенденційности.

Такий горячий український патріот, яким себе представляє в своїх посланіях еп. Хомишин, такими арґументами абсолютно не повинен послугувати ся».

 

Не втримався від участі в календарній дискусії маститий науковець Володимир Гнатюк, заторкнувши її у своїй репліці «На що у нас видають ся книжки?» («Дїло», 10 березня 1917 р.). Щоправда, великою оригінальністю відомий етнограф при цьому не вирізнився:

«Деякі наші приятелї стреміли здавна і стремлять доси до того, щоби нам накинути латинку і гриґоріянський калєндар, при чім покликують ся і на недостаточність української азбуки і на те, що латинка звяже нас із заходом та західною культурою і католицизмом, що зробить нашу мову і наше письменство доступнїйшим заходови, що заведенє гриґоріянського калєндаря в церкві поставить раз на все таму схизмі, знищить москвофільство і всякі инші добродїйства спустить на нас. Ми бачимо одначе, що Поляки послугують ся латинкою, а про те нї їx мова, нї їх лїтература нї трохи не доступнійші заходови від нашої. Теперішна війна доказала знов, що маса католиків, які послугують ся гриґоріянським калєндарем і латинкою, були дуже завзятими москвофілами, натомість Українцї зі своєю азбукою і відмінним церковним калєндарем і чути не хотять про Росіян. Ми не накидаємо нїкому своєї азбуки, але й не можемо зривати з нею, бо вона вяже нас із тисячлїтною нашою культурою і доволі богатою лїтературою. Коли нам се потрібне, ми послугуємо ся і латинкою і чужими мовами, на доказ чого можемо навести цїлий ряд імен. Так само в публичнім житю послугуємо ся гриґоріянським калєндарем, але чому ним мусимо послугувати ся і в церковнім житю, яке тільки нас дотикає, а більше нїкого? Чому не накидає нїхто жидам нї латинки, нї гриґоріянського калєндаря та не каже їм святкувати в недїлю, замість у суботу, або обходити новий рік у сїчни, замість у вересни? А колиб їм накинено і латинку і калєндар, чи не трубіла би вся світова преса про нове насильство над жидами? В кінци чи корисно і для кого одягати всїх в один мундур, та хто поносить на тім страту, коли одяги ріжнородні?».

 

Тим часом зовнішні обставини змінилися. По-перше, влітку 1916 року росіяни провели на фронті успішний т. зв. «брусиловський» наступ, внаслідок якого майже вся територія Станиславівської дієцезії (обіймала південну частину Східної Галичини: Покуття, частину Підгір’я, Гуцульщину та південь Поділля) знов опинилася під російською окупацією і там, звичайно ж, було відновлено юліанський календар. Через рік росіяни почали ще одну офензиву, т. зв. «наступ Керенського» - вони взяли Станиславів і дійшли до Калуша, але потужний австро-німецький контрнаступ до початку вересня 1917 року відкинув їх аж за Збруч. Влада єпископа Хомишина відновлювалася на визволеній території – а з нею й григоріанський календар. Але на той час Хомишин уже втрачав свою виняткову роль у галицькій ієрархії – до Галичини повертався митрополит Шептицький, а з ним – і юліанський календар.

 

«Дїло» від 6 червня 1917 року повідомляло:

«З добре поінформованого жерела довідуємо ся: Митрополит Шептицький, вийшовши на волю, поробив заходи у тимчасового російського правительства, щоб вірні гр.-кат. церкви в занятих областях Галичини й Буковини мали повну свободу свого віроісповіданя, а ті, що під натиском давної російської власти перейшли на православіє, могли повернути до давної віри. Про сї свої заходи повідомив митр. Шептицький своїх вірних в посланію, виданім за відомістю тимчасового російського правительства…

В сїм посланію порішив митрополит силою своєї власти також справу калєндаря в Станиславівській дієцезії. З приходом російських війск зарядженє eп. Хомишина, який був завів григоріянський калєндар, само собою впало і населенє вернуло до юліянського калєндаря. Та мимо того аґітатори православія послугували ся справою калєндаря як аґітаційним способом проти гр.-кат. церкви. Щоб відобрати їм се оружє, митрополит в своїм посланію виразно зарадив уживанє юлїянського календаря».

 

Подібну вістку заніс у Галичину о. шамбелян Стефан Юрик, парох Золочева, вивезений окупантами в грудні 1914 року в глибину Росії. Тепер він разом з митрополитом вертав домів. Митрополит поїхав ще до Риму, а о. Юрик, прибувавши до Львова, повідомив у «Дїлі» від 20 червня про те, що «знїс митрополит григоріянський калєндар, заведений мин. року епископом Хомишином».

 

Втім, з церковним календарем у Станиславівській єпархії все не вирішилося так швидко і просто, адже між двома ієрархами УГКЦ Хомишиним і Шептицьким лежала незрима світоглядна прірва, вони належали до двох протилежних орієнтацій – перший був прихильником «окциденталізму», другий – «орієнталізму».

 

Тож, повернувшись після закінчення чергової російської окупації з евакуації до Станиславова, єпископ Хомишин зробив спробу відновити у своїй дієцезії григоріанський календар. Все це у повідомленні «Григоріанський календар в станиславівській єпархії» описує «Дїло» від 9 вересня 1917 року:

«Як звісно, в лютім 1916 р. станиславівський епископ д-р Хомишин впровадив на свою руку григоріянський калєндар в станиславівській епархії без порозуміня з прочими галицькими гр. кат. ординаріятами. Ся калєндарська реформа, супроти котрої наша суспільність заняла неґативне становище, не приняла ся, а в додатку небавом російські війска заняли цїлу станиславівську епархію і тодї силою обставин вернув всюди давний юлїянський калєндар. Митрополит ґр. Шептицький сейчас по відзисканю свободи знїс урядово силою своєї митрополичої власти калєндарську реформу в станиславівській єпархії і приказав се оголосити вірним. Так не тільки фактично, але й формально став обовязувати старий калєндар. Тепер еп. Хомишин, що перед наїздом виїхав і перебував зразу у Відни, а опісля у василянськім монастирі в Лаврові коло Старого Самбора, вернувши з початком серпня с. р. до Станиславова, знїс від себе зарядженє митроп. Шептицького і ввів на ново григоріянський калєндар. Сам відсвяткував святочно в катедрі свято Успенія Пресв. Богородицї після латинського калєндаря в дни 15 серпня с. р., натомість в дни 28 серпня с. р., коли до катедральної церкви зійшли ся тисячі вірних з цїлого повіта, закaзав всїм священикам правити співану Службу Божу і сповідати вірних. Тільки один його поплечник о. Сатурський відправив тиху Службу Божу як в звичайні днї і тисячі вірних розійшли ся без сповіди, не почувши нї проповіди, нї церковного співу.

По селах священики на свою руку оперли ся тепер реформі, покликуючи ся на урядове зарядженє митроп. Шептицького, і свято Успенія відсвяткували після старого калєндаря. Вийшло таке, що сам епископ Хомишин свідомо підкопує повагу свого митрополита, публично нехтує його зарядженя і вводить замішанє в церковні справи, голосячи всюди, що митрополит Шептицький не має над ним нїякої власти та не сміє і не може зміняти його заряджень в калєндарській справі.

Загал греко катол. духовенства в станиславівській епархії, що бачить соблазн, а знає безпощадність свого епископа, вижидає тепер нового рішеня Митроп. Шептицького».

 

Така ситуація була на Станиславщині у вересні 1917 року. Натомість, передруковуючи повідомлення газети «Свобода», «Дїло» 22 грудня так відповідало своїм читачам на питання «Після якого калєндаря святкувати Різдво?»:

«Станиславівський епископ д-р Хомишин завів в станиславівській епархії новий (т. зв. григоріянський) калєндар. Ся реформа не приняла ся і в часї інвазії від липня 1916 до серпня 1917 святковано всюди в цїлій станиславівській епархії греко-католицькі свята після східного (т. зв. юлїянського) калєндаря. З поворотом австрійських властей повернув і епископ д-р Хомишин і числячи ся з обставинами не настоював і не настоює на загальне введенє калєндарської реформи, так що нинї маємо в станиславівській єпархії два калєндарі і нераз лучаєть ся, що два сусїдні священики обходять ті самі свята ріжно, один після нового, другий після старого калєндаря. Eпископ Хомишин в тайнім обіжнику до урядів деканальних оставив до волї громадам греко-католиків, який хочуть мати у себе калєндар. Очевидно, що наше селянське населенє користає з ceгo і касує калєндарську реформу, привертаючи святкованє свят після нашого східного календаря… На запит отже наших людий з станиславівської епархії відповідаємо, що сегорічне Різдво маємо святкувати всюди після старого календаря».

 

Нарешті 2 січня 1918 року «Дїло» опублікувало невеличкий допис (як можна здогадатися, зі Станиславова) під титулом «Нарештї!»: «В недїлю 23. м[инулого] м[ісяця] оповістив катедральний парох, о. мітрат Гордієвський, на службі Божій і на вечірни, що також катедральна церква (вона була одинокою в цїлій дієцезії, що придержувала ся Григориянського калєндаря) буде обходити від тепер[ішніх] свят після давного (Юлїянського) календаря "до закінченя війни", а на вечерни сказав, що се буде тревати "аж до дальшого розпорядженя". Ceгo Різдва Христового мож буде сказати у нас: На Українї великий цуд, з українським станиславівським владикою обходить вже свята український люд!».

 

Так у грудні 1917 року де-факто закінчилася попередня (перша й наразі остання) спроба запровадити в УГКЦ григоріанський календар.

 

 

15.01.2018