Цими днями виповнилося 100 років з дня смерті українського письменника, науковця, громадського діяча Івана Франка. Ця непересічна, але й неоднозначна постать поєднала в собі соціалістичні погляди, антиклерикальні вислови, прихильність до модернізаційних процесів і вічний пошук істини.
У XIX столітті середовище духовенства розділилось у ставленні до Франка. Прихильники «прозахідної» течії («окциденталісти») критикували його за модерність і привнесення в Церкву радикального та національного духу. Після смерті Франка розгорілися навіть дискусії, чи доцільно його вшановувати через його атеїзм. Особливо вони ширилися серед прихильників «прозахідного» крила УГКЦ. Єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський заборонили священикам своїх єпархій (Станіславівської та Перемиської) відправляти заупокійні Літургії за Іваном Франком і брати участь у меморіальних заходах його пам’яті. В оцінках єпископа Григорія Хомишина, головного ідеолога «західницької» групи, культ Франка був шкідливим. Коли під час посвяти Дрогобицької гімназії, іменованої на честь Франка, його назвали «національним пророком», єпископ Хомишин прокоментував це як підступ проти Церкви.
Владика Гр. Хомишин
Митрополит Андрей Шептицький як представник «орієнталістів» називав антиклерикалізм Франка «спорадичним і несерйозним». Після смерті видатного українського діяча Митрополит назвав його «патріотом», передбачаючи, що саме таким він закарбується у пам’яті, а його соціалістичний бекґраунд залишиться на марґінесі. Позитивне ставлення до Івана Франка з боку Шептицького й «орієнталістів» є прикладом пошуку Церквою діалогу з модернізмом.
В Українському Католицькому Університеті з нагоди днів пам’яті Івана Франка 25 травня відбувся науковий семінар “Іван Франко та Греко-Католицька Церква: діалог заради істини”, під час якого науковці розглянули різні моделі взаємин між Іваном Франком та греко-католицьким духовенством, а також соціалістичні концепції у змаганнях між соціалістами та Церквою. З доповідями виступили Назар Кісь, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства НАН України, та Ігор Медвідь, керівник проектів і програм ІРС УКУ, молодший науковий співробітник Інституту Івана Франка. Серед дискутантів були професор УКУ Ярослав Грицак, доктор історичних наук, та Ярослава Мельник, доктор філологічних наук.
Іван Франко як тест на модерність УГКЦ
Однією з причини упередженого ставлення лівиці до Церкви було гальмування останньою модернізаційних процесів. Нову хвилю критики щодо Церкви спричинила енцикліка Папи Пія Х «Про вчення модерністів» (1907), у якій модернізм охарактеризували як «синтез усіх єретичних думок» і «слизьку дорогу до атеїзму». В енцикліці йшлося про те, що модернізм відкидав абсолютний авторитет Святого Письма, а зовнішні прояви релігійності вважалися не таїнствами, а наслідком еволюції культу.
Іван Франко був своєрідним «тестом» на модерність в УГКЦ і популяризатором модерності, вважає доповідач Ігор Медвідь.
Ігор Медвідь:
Франко був одним із засновників Радикальної партії, що сповідувала ідеї соціалізму: рівності всіх, захисту робітників і селян. Франко намагався творити горизонтальне суспільство, у той час, як Церква – структура суворо ієрархічна: у ній важливу роль відіграють вертикальні зв’язки.
По-друге, з часом Франко все більше розвиває ідеї націоналізму. Це був теж виклик для УГКЦ.
По-третє, Франко поширював ідеї свободи совісті, раціоналізму, важливості науки, що має дистанціюватися від релігійного світобачення. А це напряму підважувало авторитет Церкви у суспільстві.
По-четверте, Франко підтримував процес емансипації жінок, що теж кидало виклик усталеному порядку та певним тогочасним уявленням Церкви на роль жінки у суспільстві.
Варто зазначити, що духовенство «прозахідного» крила («окциденталісти») і «просхідного» («орієнталісти») мали різні погляди на виклики модернізму і на національну роль Церкви. «Окциденталісти» виступали проти перетворення Церкви в релігійно-національну установу, а «орієнталісти» в особі Митрополита Андрея виступали за українізацію і переплетення з громадськими, культурно-просвітницькими установами. Григорій Хомишин зі сумом констатував, що «наші народні установи, чи які-будь інші почини, майже ніколи не виходили з засад віри і релігії», і критикував їх за те, що вони залучають священиків для підвищення свого авторитету, але не дають їм грати провідну роль, накидаючи свою політику, і в такий спосіб дискредитують Церкву. У своєму розпорядженні від 30 серпня 1937 року владика Григорій Хомишин заборонив вірним своєї єпархії брати участь у роботі громадських і культурних організацій, які не підпорядковувалися Церкві.
У Галичині секулярна й церковна інтелігенція досягнули певного компромісу – духовенство прийняло модерну українську національну ідеологію, а нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція усвідомила, що Церква в Галичині є всенародною цінністю, і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є легітимною.
Поширення культу Франка в галицькому суспільстві для «окциденталістів» було загрозою їхньому світогляду. Митрополит Шептицький негативно оцінював вузьку та нетерпиму поставу «латинників», бачачи в ній погорду, що заважає розвитку Церкви: «Послухати їх [«латинників». – Z], то тільки вони є найвірнішими католиками в цілій країні, а всі, хто не погоджується з ними, є поганими католиками, заполоненими духом єретичної схизми і з котрими потрібно завзято боротися». Більше того, глава ГКЦ вважав, що «якщо ця тенденція переможе, то вона допровадить нашу Церкву до руїни». УГКЦ постала перед вибором – йти шляхом збереження власної традиції та втрачати можливість діалогу зі значною частиною суспільства, або ж реформуватися, осучаснитися та шукати діалог з модерним світом.
Митрополиту Шептицькому деякі ідеї модернізму були не чужі, хоча він і не був модерністом. Його можна назвати модерністом-практиком, який завдяки власному досвіду, візіонерству, толерантності та широті поглядів, розумів важливість пошуку відповідей на виклики модерного часу. Його програму повернення до візантійських коренів Греко-Католицької Церкви, власне, слід розгляди як спробу надати потужний імпульс для розвитку та оновлення УГКЦ».
Іван Франко і антиклерикали
Антиклерикалізм не завжди корелювався з політичними поглядами – антиклерикалами могли бути як соціал-демократи з їхніми радикальними поглядами, так і ліва частина народовців, які були більш помірковані.
Назар Кісь:
«Основними закидами лівих проти Церкви були фінансові зловживання парохів (риторика майже всіх лівих груп) і походження окремих ієрархів (цим зловживали соціал-демократи). Митрополит Шептицький, який був графом, для соціал-демократів був класовим ворогом. Єпископ Григорій Хомишин був їх принциповим противником, якому вони закидали селянське походження. Також ліві кидалися тезами про те, що завдання церкви – тримати народ у темноті для того, щоби його визискувати. При відкритті читалень про це завжди йшла мова.
Ставлення Франка до церкви важко вловити. У творі «Радикали і релігія» (1898) він наголошував на тому, що церква не вчила справжньому християнству, бо не вчила робити добро, а залякувала від поганих вчинків. Радикалів він описував як людей, які не виступали проти віри, а просто намагалися максимально дистанціюватися від церковної політики. Вони не виступали проти християнства, вони виступали проти церковного фарисейства.
У 1904 році Франко опублікував статтю «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», де він схвалив позицію Андрея Шептицького щодо участі священиків у громадсько-політичному житті, яка була викладена в його посланні «О квестії соціальній». Він схвалив позицію Митрополита, що священики не можуть брати участь у політиці, але мали би включатися в громадсько-політичний процес. Церква як трибуна має бути заборонена, але священики як люди авторитетні мали би займатися громадсько-політичною діяльністю.
Cхема стосунків лівих, Церкви і клерикалів була надто складною і заплутаною – часом відкритою, а часом з пошуком компромісів. Клерикалізм також не є явище, притаманне суто консервативному крилу УГКЦ. Треба пам’ятати, що клерикалами могли бути і «орієнталісти», і «західники», а також русофіли. Їх об’єднувало твердження про те, що ліві ідеї імпортовані з-за кордону. Вони не вважали соціалізм і радикалізм українськими продуктами.
Енцикліка «Про вчення модерністів» викликала шквал критики як серед радикалів, так і серед народовців. Радикали побачили в енцикліці напади Церкви на прогрес. Народовці також не залишалися осторонь. Вони вбачали в цій енцикліці можливість для єпископату (зокрема, єпископа Григорія Хомишина) чинити тиск на священиків, які симпатизують народовцям. Народовці називали позицію клерикалів курячою і висловили сподівання, що більшість духовенства, бажаючи служити власному живому народові, а не чужим мертвим далеким богам, буде дотримуватися поступового модерного християнства і не дасть штучно робленим криком про масонів загнати суспільство в рамки вузького клерикалізму.
Під впливом Карла Маркса та Фрідріха Енгельса молодь сприймала священиків, як тих, які живуть з людської дурості. Разом з тим ідея Маркса про економічний детермінізм сприймалися доволі скептично. Велику роль у ставленні до Церкви зіграв і Михайло Драгоманов, який привніс уявлення про Церкву з Наддніпрянської України. Там Православна Церква сприймалася місцевою інтелігенцією через призму царизму та дискримінації. Таке ставлення механічно перенесли в Галичину.
Позиції лівих і клерикалів, які працювали з одним і тим же електоратом, були доволі схожі, але говорити про єдність не варто. Радше треба говорити про конкуренцію за вплив на селян. Після енцикліки Лева XIII УГКЦ звернула увагу на соціальне питання і розвинула вчення про солідаризм, про недоторканність приватної власності і про відповідальне використання перед соціумом, про недоторканність родини. Католицька Церква виступала на підтримку права робітників на страйк і підтримку профспілок. Однак вважала, що ліва позиція згодом призведе до хаосу або тиранії. Таку саму позицію зайняла УГКЦ в Галичині. Ієрархи говорили, що виступають не за економічне зрівнювання, яке було несправедливим, а за чесну працю, яка має бути справедливо винагороджена. УГКЦ ввела поняття, що праця не може вимірюватися економічними показниками, але залежить від ефективності. Говорили про те, що заробітна плата має бути достойною, щоб утримувати сім’ю».
«Окциденталісти» і «орієнталісти» у ставленні до Франка
Консервативне крило («окциденталісти») досить категорично сприймало українського діяча, а прогресивне крило («орієнталісти») переважно позитивно ставилося до Франка або знаходило виправдання його антиклерикальним закидам. Однак і цей поділ досить умовний, і часто були винятки. До прикладу, о. Гавриїл Костельник, сам «орієнталіст» і особа, наближена до митрополита Андрея Шептицького, негативно ставився до ідеї культу Франка, обґрунтувавши це у книзі «Ломання душ (з літературної критики)» (1923).
Гавриїл Костельник
Ігор Медвідь: «Єпископ Григорій Хомишин як представник «западників» не сприймав Франка і критично ставився до українського націоналізму через те, що той не виріс на ґрунті Католицької Церкви і від початку його корені були «звихнені і затроєні». Причину він вбачав у тому, що три головні творці українського націоналізму (Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов та Іван Франко) були безбожниками і антиклерикалами.
Свого часу митрополит Греко-Католицької Церкви Сільвестр Сембратович завадив Франку очолити кафедру руської словесності в Львівському університеті, мотивуючи це тим, що Франко є атеїст і негативно впливатиме на богословів, які будуть ходити до нього на лекції. Розуміючи важкий психологічний удар, що його зазнав молодий доктор Франко, коли йому не дали зайняти кафедру, його друг Андрій Чайковський попросив о. Омеляна Глібовицького, пароха с. Цигани (Борщівщина), прийняти Франка разом із дружиною та дітьми на відпочинок. І той сердечно погодився прийняти Франка. Отець Глібовицький, вочевидь, заімпонував Франкові не лише своєю відкритістю та гостинністю, але й своєю активною соціальною та національною позицією. У виборах до Галицького сейму та Віденського парламенту 1895–1897 років він був активним агітатором за свідомих українських послів, навіть намовляв селян опротестувати сфальсифіковані результати виборів. Також о. Глібовицький виховував своїх дітей в національному дусі та критикував священиків, які не цікавилися народними справами, а тільки займалися «чревоугодієм», картярством і розвагами.
Дискусії точилися і після смерті Франка. Єпископ Філадельфії Костянтин Богачевський спробував заборонити всім вірним своєї єпархії брати участь в меморіальних заходах, присвячених 10-літтю смерті Франка. Однак таке рішення єпископа викликало чималий спротив, як з боку вірних єпархії, так і з боку священиків. І єпископ звернувся до митрополита Шептицького за роз’ясненнями, бо головним арґументом прихильників культу Франка був: «Чому ж Митрополит Шептицький, в котрого дієцезії помер і похоронений І.Франко, не виступає проти «культу» того «генія»?».
Відповідь глави УГКЦ була досить виваженою і дипломатичною. По-перше, Митрополит Шептицький зауважив, що «в творчості І.Франка атеїзм і матеріалізм займає тільки незначне, спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми», за що вірні його юрисдикції власне і шанують Франка. По-друге, Шептицький запитав: чи виступи проти Франка і спроба заборонити його вшанування зупинить його культ? І дав відповідь: «Певно, що ні! Зате справа, як думаю, взяла б ще гірший оборот для Церкви. Запеклі приклонники Франка стали б при всіх нагодах видвигати якраз його світогляд, ворожий Церкві, і нападати на ієрархію, духовенство. А що Франка величають широкі маси і практикуючих вірних, то вони внаслідок симпатії тим легше були б виставлені на шкідливий вплив Франка і на духовне відчуження від Церкви».
Серед прогресивного крила духовенства були священики, які товаришували та співпрацювали з Франком. Здебільшого, це були служителі, які займали активну соціальну позицію, допомагаючи селянам і відстоюючи їхні права, а також дотримувалися проукраїнської національної позиції. Серед тих священиків варто згадати, зокрема, о. Михайла Зубрицького, о. Олексу Волянського, о. Остапа Нижанківського, о. Омеляна Глібовицького.
За дружбу з Франком деякі із священиків зазнавали тиску. Під час навчання у гімназії за відносини з Франком був переслідуваний майбутній священик Іван Кипріян. Його та Григорія Величка намагався вигнати з гімназії о. Василь Ільницький. Особа молодого Франка була досить демонізована в клерикальному середовищі, що подекуди навіть використовувалася як інструмент у з’ясуванні особистих стосунків. Сам Франко згадував про одну з таких провокацій, яка трапилася в 1879 році, коли «кількох семінаристів з руської духовної семінарії вигнано за те, що тілько що мали на вулиці розмовляти «съ нѣкимъ индивидуумомъ іменем Франкомъ»… та й то вся провина звалена була на них без підстави, фальшивим доносом одного їх товариша, а пізнішого «батька Руси»».
Отець Олексій Волянський
Отець Олексій Волянський (парох с. Криворівня) отримав догану від єпископа Григорія Хомишина і потрапив у немилість через те, що дозволив ходити до греко-католицького храму та приймав у своєму домі Франка та Грушевського. Саме владика Григорій був одним із найбільш вороже налаштованих щодо Франка церковних діячів. Ще до призначення на престол єпископа Станіславівського о. Хомишин критикував на проповідях Франка та людей, які його шанували. Ось як подібна критика описувалася у газеті «Громадський голос»: «Дальше спалахнув о. проповідник «святим обуреннєм» на станиславівські пані за те, що мало їх видить у церкві, хоть як ходило о те аби устроїти концерт в честь «безбожника» Івана Франка, провідника радикалів, то пані й панове з товариства «Бояна» сьпівали на тім концерті, а одна, і то така, що належить до церковного брацтва, «сьміла» навіть деклямувати твір сего безбожника!» [Пильний слухач о. дра Хомишина. Новий подвижник // Громадський голос. – Львів, 15 квітня 1899. – Ч. 8. – С. 65].
Остап Нижанківський
У 1897 року під час виборів до австрійського парламенту о. Остап Нижанківський, який обійняв парафію в заможному селі Довжанка на Тернопільщині, вирішив підтримати кандидатуру Франка. Коли Франко програв вибори, о. Нижанківський за свою підтримку Франка поплатився – втратив парафію і був переведений в бідне с. Качанівка поблизу російського кордону.
Ще одним священиком, який прихильно ставилися до Франка, був о. Олекса Волянський. Для нього особисті якості Франка та його талант були важливіші за його релігійні переконання: «Не моя річ рішати, чи був Франко атеїстом, чи ні, але своїм примірним поведенням, і то всюди, де б не сходився з людьми, ніколи не порушував теми про віру і церкву, а де хто другий необачно щось такого сказав, він своїм рішучим словом затер немиле враження необачного вислову».
До речі, ідея подання Івана Франка на Нобелівську премію належить саме священикові – о. Йосипу Застирцю. 26 листопада 1915 року він написав лист до Королівської Академії в Стокгольм. Однак було запізно. Список претендентів на Нобелівську премію було вже сформовано.
Варто зауважити, що не всі зі священиків-приятелі Франка стали священиками за покликанням. Частина з них стала на священицький шлях через певні обставини. Наприклад, Михайло Зубрицький прагнув вивчати філософію, деякий час займався репетиторством у Львові, однак під тиском батька і внаслідок фінансової скрути таки поступив до Перемишльської духовної семінарії. Остап Нижанківський також мріяв не про священство, а про кар’єру музиканта. Однак його батько вважав, що «член шанованої священичої родини не може вибирати ризикованої кар’єри музиканта». Зі слів Франка, його товариш о. Богдар Кирчів теж обрав священичий шлях, бо не мав коштів для навчання на світському факультеті. Хтозна, можливо, той факт, що вони ставали священиками не за власним бажанням, сприяло тому, що вони мали менш консервативні погляди, тому дружили з відомим радикалом.
У питанні ставлення до Франка не можна оминути самого митрополита Андрея Шептицького. Зі спогадів дочки Франка Анни дізнаємося, що митрополит Шептицький гостював у домі Франка. Отець Роман Лободич в «Спогаді про інсталяцію Слуги Божого Андрея в Станіславові та його останній Святий Вечір у Львові в 1899 р.» писав, що Шептицький «зложив візити д-рові Іванові Франкові і Михайлові Павликові… Наслідки цієї візити були такі, що обидва вони стали його цінувати як людину виїмкової інтелігенції і розуму». Втім, особиста приязнь не означала відсутності ідейних суперечностей та розбіжностей у поглядах. Митрополит Андрей Шептицький видав в 1904 р. одне з найвідоміших своїх пастирських послань «О квестії соціальній». У ньому митрополит критикував радикальність підходу соціалістів, зокрема, у питанні приватної власності, і запропонував своє християнське бачення на соціальні проблеми. Прочитавши це послання, Франко написав на нього рецензію «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», опублікувавши його в «Літературно-науковому віснику».
Культ Франка крізь призму видань «Мета» і «Нова Зоря»
Вже після смерті Франка розгорілися дискусії всередині Греко-Католицької Церкви, чи християнам доцільно вшановувати постать Франка http://zbruc.eu/node/35509. Полеміка з цього приводу активно велася на сторінках таких видань, як: «Нова Зоря» (часопис органу Української Католицької Організації) та «Мета» (тижневик органу Українського Католицького Союзу – УКС).
Ігор Медвідь: «Консервативно-клерикальний напрям церкви репрезентував свої погляди у часописі «Нова Зоря». «Окциденталісти» («латинники») підтримували ідею впровадження обов’язкового целібату, були противниками очищення обряду від домішків латинських практик та зближення УГКЦ з православ’ям, оскільки вважали, що це приведе до нової схизми. На сторінках «Нової Зорі» пропагувалася думка, що українському народові, а, особливо, греко-католикам, недоцільно і навіть шкідливо вшановувати Івана Франка як національного героя через його атеїзм.
Додатково можна виділити три групи арґументів. Арґумент перший ґрунтувався на проведенні паралелей з іншими відомими постатями, переважно західних і католицьких держав. Наприклад, о. Михайло Каровець проводив аналогію: Франко для українського народу є тим самим, що й Вольтер для французького, але ніякому французькому католикові й на думку не спаде творити культ Вольтера чи ставити йому пам’ятник. Другий арґумент проти Франка – його згубний вплив на молоде покоління. Отець Лев Бурнадз розповідав про малого хлопця, який йшов на Літургію (було свято Вознесіння), але по дорозі хлопчину забрали на репетицію Франкового свята, мотивуючи це тим, що на репетиції він більше потрібен, ніж на Літургії. Автор обурювався творами Франка, які примушують вчити дітей, зокрема, «Вічний революціонер» і «Товаришам з тюрми». Третій арґумент – це є арґумент, який мав би апелювати до страхів і фобій читача. Одним із головних образів ворога в статтях «Нової Зорі» були Радянський Союз і більшовики. Тому, проводячи більшу чи меншу паралель між Франком і більшовиками, дописувачі «Нової Зорі» намагалися остаточно дискредитувати всяку можливість творення культу Франка.
Головним опонентом «Нової Зорі» у дискусіях щодо культу Франка був католицький тижневик «Мета» – орган Українського Католицького Союзу (УКС). УКС і «Мета» відображали «орієнталістський» («просхідний») напрямок в УГКЦ, за яким стояв сам митрополит Андрей Шептицький. «Орієнталісти» («візантиністи») вважали, що УГКЦ потребує очищення обряду від латинських впливів, повернення до джерел духовності східного християнства та акцентували на потребі активної місійної діяльності УГКЦ на східному напрямку. У статтях «Мети» головний акцент ставився на еволюції та світоглядній трансформації поглядів Франка. Дописувачі «Мети» визнавали певні «гріхи молодості» Франка, але знаходили виправдання їм. Одні писали, що Франко підпав під «впливи модного тоді матеріялізму та соціялізму». Інші – що Франко, коли писав свої «матеріалістичні» чи «атеїстичні» твори перебував «під сильним вражінням цих думок, може і в якомусь духовному потрясінні або душевному заломанні». Втім, попри ці «впливи» та «духовне потрясіння», Франкові «ніколи не була чужою сфера реліґійних почувань».
Підтримував позицію «Мети» й інший католицький часопис «Неділя», який як і «Мета», був заснований і функціонував за сприяння митрополита Андрея Шептицького.
Франко – несистемний мислитель
Під час семінару доповідачі та диспутанти зійшлися на тому, що Іван Франко був часто непослідовним у своїх судженнях. В оцінці його поглядів і діяльності треба уникати категоричності, вважає доктор філологічних наук Ярослава Мельник. Вона досліджувала художні тексти українського письменника. «Прослухавши ці дві доповіді, у мене виникало відчуття, що з Франка зробили радикала. Це тема, в якій можна поставити більше знаків запитань, ніж давати ствердні відповіді. Що означає «Франко будував горизонтальне суспільство», «критикував Церкву», «поширював ідеї радикалізму»? Так, він був радикалом, раціоналістом, співав гімни науці, але це незначна і, мабуть, найменша частина Франка. Я говорю більше як дослідник Франкового художнього тексту. Якщо брати кілька його статей, то так, можна сказати про нього як про радикала. Але Франко в межах одного тексту може себе заперечувати з огляду на його універсалізм. Треба говорити, в яких саме творах він постає раціоналістом, а в яких – радикалом», - зазначила дискутант.
Франка не можна вловити і приписати до єдиної течії чи партії, вважає професор УКУ Ярослав Грицак. За його словами, Франко сам часом не пам’ятав, що він писав.
Ярослав Грицак:
«Він може говорити і сам себе заперечувати. Його навіть небезпечно цитувати. Це не образа, але Франко не був системним мислителем, і це була його перевага, - зауважив Ярослав Грицак. – Однак якщо дивитися на його еволюцію, то ця еволюція має системний характер. У певний момент Франко був дуже близький до атеїзму, потім відходив від нього, у певний момент був агностиком, а в певний момент, маю сумніви, чи він став віруючим. Деколи у свої творах він пише про існування потойбічного світу, до якого він залучений. Це метафізика. Франко зарано помер у 60 років. Смерть перервала його еволюцію. Ми не знаємо, куди б він зайшов далі».
На думку професора, Митрополита Андрея Шептицького та громадського діяча Івана Франка об’єднувала одна спільна річ – вміння виходити за свої обмеження.
Ярослав Грицак: «Людина велика тільки тоді, коли виходить за обмеження, які на неї накладає походження, світогляд і доба. Це було спільним для Франка і Шептицького, інакше між ними не було б діалогу. Дуже рідко секулярні і церковні лідери виходять за свої обмеження. В останні роки життя Франко виходив за рамки, які накладала ідеологія, походження і ті обмеження, які сам на себе накладав. Для мене однією з визначальних була його дискусія щодо запровадження целібату після спроби реформ, коли церкву хотіли спровадити на західні шляхи розвитку. Ліве крило Радикальної партії вітало впровадження целібату, бо вважали, що це нарешті покладе кінець церкві як суспільній силі. Через велику кількість дітей церква була міцною і впливовою у сільському суспільстві. Радикали раділи, що целібат відділить структуру церкви від суспільства. Франко різко запротестував, назвавши такий поворот розвитку церкви катастрофою. У ставленні до митрополита Шептицького Франко також діяв не так, як всі. У той час до Шептицького погано ставилися, його підозрювали в тому, що він був троянським конем в українському таборі. Змінилося ставлення лише тоді, коли його заслали до Сибіру. Рецензія Франка на соціальну доктрину Шептицького – одна з небагатьох позитивних. Він робить певні добрі посилання на Шептицького. Найбільш показовою була реакція Шептицького після смерті Франка. Із Сибіру до Києві він повернувся у дні пам’яті про Франка. Серед духовенства постало питання панахиди за Франком. Тоді багато людей виступали проти, посилаючись на те, що він атеїст. На це Шептицький сказав, що якщо він і атеїст, то більше належить церкві. Відтак, Митрополит зробив той крок, який виводить його за межі доктрини.
Критиками культу Франка не конечно були греко-католицькі священики, були і світські критики. Конфлікт між Церквою і секулярними діячами був неминучим – це радше європейське явище аніж українське. Цей конфлікт почався з середини 19 століття. Шашкевича і Шевченка називають останніми світськими лідерами, які ще вірили в Бога. Покоління за ними або мали сумнів, або не соромилися визнавати відкритий атеїзм. Україна надмірно секуляризована через вплив комунізму. В останні роки протистояння світу і Церкви може загостритися. Випадок Франка і Шептицького є парадигмальним. Двоє лідерів з двох таборів – секулярного і греко-католицького – вступають в діалог і захищають одне одного».
Підготувала Ірина НАУМЕЦЬ
Світлини – Валентина ЄВТУШОК
02.06.2016