У відповідь на численні закиди проти способу, яким введено калєндарську реформу в станиславівській области галицької церковної провінції, видав недавно еп. Хомишин нове пастирське посланіє — сим разом уже не до загалу вірних, а тільки до духовенства і світської інтелїґенції. Наша часопись, котра протягом цїлого часу калєндарської "боротьби" займала становище безпристрастне і обєктивне, — хотячи допустити до голосу також alteram parіem, подасть отсе в скороченю згадане посланіє, поправивши в ньому очевидно друкарські похибки.
Пише еп. Хомишин:
Низші цїли.
Вплив Церкви і віри не поглубив нашого житя народного, а в послїдних часах релїґійний лїбералізм з одної сторони, а русофільські струї з другої сторони до решти приголомшили благодатний вплив віри і релїґії. Церков і віра остали у нас підпорядковані справам народним, вони як чинники висші уважані остали як средства до цїлий низших. В справи церковні вмішались зовсїм некомпетентні люди, а навіть ворожі Церкві. Авторитет Церкви у нас підкопаний, а її слобода рухів спинена.
Прийшла страшна війна. Удар за ударом зачав на нас спадати, а кождий тяжший від попередного. Жаль і біль огорнув наші серця і душі. Однак позитивних і поважних рефлєксій в справі віри і Церкви у нас трудно доглянутись.
Про що пересвідчив ся автор.
Про се я пересвідчив ся наглядно в перших місяцях війни підчас мого побуту у Відни, де згуртувалась була майже вся чільна наша інтелїґенція світська, як також сотки священиків з Галичини. Справдї менї станув перед очима душі болючий вид Церкви Христової у нашім народї, вид рабинї пониженої і злегковаженої. Тяжкий смуток обняв мою душу з причини наїзду ворожого на наш край, однак оплаканий стан Церкви в нашім народї спричинив менї ще тяжший біль.
Високе покликанє автора.
Гіркість наповнила серце, бо доси не було і ще тепер не видко у нас Пророка, котрий підняв би протест і боротьбу проти поневоленя у нас Церкви Обручницї Христової, котрий закликав би з св. Пророком Ісаєм: Встань, встань Сіоне, одягни ся в силу твою Єрусалиме, граде святий...
Нашим і союзним арміям пощастилось перемогти ворожі війска і хоча ще не прийшло до рішаючої побіди, то суть надїї її осягненє. Серед ceгo нам блисла надїя здїйсненя ідеалів нашої красшої будучности національній і полїтичній. Зачали у нас виринати нові пляни що до нашого будучого становища. Серце стрепенулось на гадку, що зближаєть ся хвиля, коли кордон між нами і нашими братами Українцями буде знесений і ми всї получимо ся в одну велику сїмю. Зачалось обговорювати всякі справи... Але що буде з вірою, яке становище займе між нами Церков католицка, — на се питанє нїхто не звернув серіозно уваги. Бо серце і ум наш иншими справами заняті, бо Церков і віра заняли у нас відрядне місце...*).
Що мав зробити Григоріянський калєндар.
Серед сих для Церкви і віри невідрадних і небезпечних обставин написав я своє Посланіє: "Про післанництво українського народа в католицкій Церкві" і видав з ним сполучені розпорядженя і постанови, а між ними і введенє григоріянського калєндаря в численю церковнім. Сим актом я бажав піднести прапор Церкви католицької в нашім народї, хотїв звернути увагу на високу ідею, яку маємо сповнити, а заразом дати притоку до скристалїзованя у нас не тілько справ віри і католицької Церкви, але також і справи народної.
"Не щоби примилити ся комусь..."
Всї справи, в Посланю тім порушені, самі собою суть ясні і зрозумілї, серед обставин послїдними часами витворених прямо пекучі, а кромі ceгo я старав ся ще їх умотивувати і виказати їх значінє і далекосяглість не тілько для віри і католицької Церкви, але також для цїлого культурного розвою українського народа. Посланіє те написав я і видав дотичні розпорядженя не щоби примилити ся комусь, не під впливом чи під напором зовнїшних чинників, анї не руководив ся я якимись позакулїсовими справами. Нї! Я був спонуканий до сего виключно совістию і мотивами св. віри, як також добром мого народа.
Про що дізнав ся автор пізнїйше.
Аж пізнїйшe по написаню вже Посланія і по виданю розпоряджень я довідав ся, що введенє нового калєндаря є бажанєм компетентних чинників, в теперішній війнї рішаючих. Рівнож аж пїзнїйше я довідав ся, що ц. к. мінїстерство просвіти у Відни зверталось до українського клюбу в справі впровадженя Григоріянського калєндаря.
Тому з огляду на повисші причини я нїяк не сподївав ся спору з боку патріотичних кругів українських хиба від причасних руссофілів або людий ограничених та короткозорих.
Юлїянський калєндар старший від Росії!
Що-до заміту, що введенєм нового калєндаря послїдує відчуженє між нами і нашими закордонними братами на случай знесеня кордону, то сей заміт не має місця, бо калєндар зовсїм не перешкаджає почуваням і зносинам національним. Закордонні наші брати на случай знесеня кордону як щирі Українцї зірвуть не тілько з Росією але і з накиненим їм російським калєндаром як пр. се сталось вже тепер в Болгарії.
Що до заміту, що наш нарід під теперішну хвилю знаходить ся "в станї передражненя і перечуленя" і тому належало би справу калєндаря усунути на тепер з порядку дневного, то се вносить на парадокс.
Дивний є заміт, що "треба числити ся з консерватизмом широких мас і їх привязанєм до істнуючого порядку свят". Шкода, що ще не піднесено в тім замітї, що треба числити ся також з всякими забобонами, які злучені з обходженєм свят в декотрих околицях, а головно на Гуцульщинї.
Що до иншого заміту, що введенє нового калєндаря було би кроком зверненим безпосередно проти полїтичного та мілїтарного інтересу держави, то він є нестійкий, бо як попередно зазначено, се є якраз бажанєм міродатних чинників.
Я розіслав Посланіє і був певний, що всякого рода опір чи заміти устануть. Тимчасом довідуюсь, що українські рішаючі чинники, головно в кругах львівських, сьвітських і духовних, остаючих під командою українських патріотів у Відни, що сї "рішаючі круги" опирають ся постановам мною порішеним для тут. дієцезії і то в области церковній і мені, як епископови, компетентній, що підносять заміти і готовлять ся з протестами. Рівнож, що преса українська знана з неприхильного, а навіть ворожого настрою релїґійного стараєть ся мої розпорядженя понизити і здискредитувати, не наводячи при тім анї змісту Посланія, анї не переповідаючи бодай мотивів і пояснень, тамже поданих. Не могучи вийти зi здивованя, питаюсь, що є на річи? Дістаю від одних відповідь, що "рішаючі чинники" українські тому невдоволені, бо се сталось без них, що се отже виходить більше з причини подразненої амбіції. Инші знов кажуть менї, що у нас так мусить бути, бо нема ще усталених і вироблених поглядів обєктивних взагалї і що у нас судить ся справи поверховно. Вкінци отримую ще і таку відповідь, що брак симпатії до моєї особи се найголовнїйша причина і що якби хто инший був порушив сю справу, а не я, то була би легко пішла.
А якби Росія приняла новий калєндар?
Не перечу, що і того рода обставини відгривають у нас свою ролю, одначе тут треба шукати дальшої і глибшої причини. А здогад сей ще тим більше є основний, як поставимо собі питанє: Коли би Росія приняла калєндар григоріянський — чи сего рода опір у нас проти введеня сего календаря мав би місце?...
Автор не ворог української справи.
Застерігаюсь рішучо проти всякої злобної інсинуації, немовби я бажав через поставленє сего питаня компромітувати справу українську, або ставити в підозрінє наші почуваня національні і наш патріотизм. Нї! Знана річ, і що весь нарід український аж надто відчуває сї тяжкі кривди і гнобленє кнута російського і що між Українцями і деспотизмом російським пропасть непрохідна.
Орієнтальне візантійство.
Щоби довго не розводитись, приступаю до річи і тверджу, що візантійство орієнтальне є тою тайною силою, котра нас вяже зі східним трупом російським, що вплив сего візантійства орієнтального, котрий в наші душі, доси ще в наших душах покутує і що він опираєть ся кождому навіть зовнїшному зближеню нас до церкви католицької.
Се візантійство ми втягнули в душі наші вже в самім зародї, принимаючи віру з Візантії.
Розумієть ся само собою, що з Царгороду ся віра принята не могла виконати свого могутного і благодатного у нас впливу, не могла всякнути аж до шпіку і кости нашого єства, не могла основно перетворити всї сили і прояви нашого житя душевного, якби належало. З сеї причини мимо сего, що цїлий нарід після приказу приняв віру христіянську і остав охрещений, однак у нутрі душі повстали по части давні традиції і звичаї з часів поганських, а житє душевне зазначилось радше зверхними релїґійними звичаями, нїж дїлами і проявами живої і ясної віри.
Ми отже зроджені не з духа ясної, свідомої і живої віри католицької, але з
орієнталїзму візантійського,
котрий не дав нам свідомого зрозуміня основ живої і правдивої віри, а з другої сторони відчужив нас від католицької Церкви і не дозволив віджити житєм католицьким і набрати змислу і смаку католицького.
З сеї причини ми майже відрухово боронимось проти впливу католицького, а кожде зближенє до Церкви католицької, хоч би навіть зовнїшнє, викликує у нас всякого рода підозріня і тревоги.
Через те ми впали немов в блудне колесо, з котрого не видимо виходу. Немов під впливом маґічним пірвані в вир обертаємось як
сателїти в округ темного молоха російського.
Подібно як раби, що зросли в неволи, відчуваємо його тяжкий кнут над собою, боронимось проти него, а однак тяжко нам зовсїм з ним зірвати. Подібно як Жиди старозавітні, хоча втїкали в єгипетської неволї, а однак тужили за єгипетською цибулею та чісником.
Так і ми. Бажаємо вирватись з впливів неволї російської, а однак бануємо за російським орієнталїзмом.
Eп. Хомишин і п. Трильовський.
Схизму, заінїціовану аґентами російськими в одній парохії тут дієцезиї, хто підпирав, як не український орґанїзатор радикальної партії?
Некомпетентні люди.
Нема у нас вправдї абсолютного деспотизму світського над Москвою, але єсть неприродна зависимість її від своїх людий зовсїм некомпетентних. Всякого рода братства церковні і нецерковні, всякі комітети, національні ради, орґанїзації світські, — всї вони присвоюють собі право розказувати і забирати голос в справах навіть чисто церковних.
Я не тілько не захитав ся з огляду на сї протести і гнїви людські, але навпаки я ще більше став ободрений. Наглядно показує ся, що вже не ходить о формальну справу калєндарську, але о далекосяглі справи віри і Церкви, а за такі справи я готовий пожертвувати не тілько честь і достоїнство епископське, але навіть і моє житє. Відступити я не смію, хиба на приказ Найвисшої моєї власти духовної, Апостольського Престола в Римі, котрого приказ є для мене висловом волї Божої.
Злочинні наміри "рішаючих кругів".
Тут я звертаюсь до "рішаючих кругів" українських, світських і духовних, з тим, щоби добре розважили, яку роботу вони завели. Нехай зрозуміють, що вони своєю киринею готові зовсїм пригвоздити судьбу цїлого народа, котрий що йно тепер і то з тяжкими зусилями очищений з клейма руссофільства та всяких підозрінь. Сї "рішаючі круги" замість причинити ся до розясненя та відверненя всяких низьких і негідних посуджувань, хотять своїм поступованєм немов ще удержати сю кривдячу опінїю про наш нарід, а заразом дати непокликаним чинникам страшне оружє до побиваня нашого народа. Чи мало ще тих тяжких нещасть, чи мало ще тих страшних кар, які на нас впали? Нехай вони не травлять народу, бо се небезпечна гра. Колись се готово заважити катастрофальними наслїдками на судьбі цїлого народа.
Що стягнуло людий до станиславівської церкви?
Будьмо сего пересвідченя, що де xодить о добру справу, то хоча ворожа cила виступає, однак з другої сторони і Бог за неї боре ся і не відмовляє своєї помочи, і я про се нинї, в дни Благовіщеня Пр. Дїви Марії, наглядно пересвідчив ся. Мимо сильних аґітацій противних, нинї катедральна церков в Станиславові битком вірних була наповнена підчас співаної Служби Божої і на вечірни. Давними лїтами, за мирних часів, де було більше вірних в дома, ніж тепер в часї війни, то в дни Благовіщеня обходженого після давного калєндаря в церкві було рідко між вірними. А в сїм роцї в дни Благовіщеня, обходженого після нового калєндаря, більше було вірних в церкві, нїж на Великдень попередними лїтами. Ось нам наглядний доказ, як Дух св. провадить душі своїх вірних, ось нам доказ, чого бажають душі вірних доброї волї. Вони вдячні, що одні з них по многих лїтах а другі може перший раз в житю змогли своє свято обходити в своїй церкві і в своїм обрядї.
Навіть як би не було на тепер успіхів, або як-би деякі відпали не тілько поодинокі особи але і парафії, то і тоді не лякаймо ся. Не на великім числї і масї спочиває царство Боже, але на інтензивній силї духа. На місце відпавших інтрузів сила Божа збудить великі і сильні душі. Відпав Юда, але на його місце покликаний зістав не тілько св. Матвій, але і св. Павло, великий Aпoстол народів.
Дивім ся на Христа Спасителя. Він при кінцю житя потерпів цїлковите банкротство у всїх своїх найсвятїйших змаганях, у всїх своїх найлїпших і з найбільшою жертвою понесених працях і трудах. Зтоптаний, скатований, поганьблений, до хреста прибитий і від всїх опущений! Чи може бути більше банкротство, як Христове? Однак розважмо, що з того банкротства вийшло. Найвисший тріюмф Христа Спасителя, спасенє цїлого роду людського, сотворенє нових світів духових!
Ми подали міркованя еп. Хомишина в дуже широкім обємі. В полєміку з ними вдаватись не будемо.
*) Довго перед шан. автором і дуже серіозно займалось сими справами українське полїтичне заступництво і доробило чимало важних заходів у сих справах. — Ред.
[Дїло]
03.05.1916