Час є коловертю повторень. Така його природа. Нам лишається лишень спостерігати за його змінами, призвичаїтись до множинності його алгоритмів і навчитися пам’ятати. Своєю чергою, саме пам'ять є надією будь-якої національної історії, котра наново віднаходить свій культурний знаменний наратив. 80 років тому цей світ покинув митрополит Андрей Шептицький — ексцентрична особистість, яка попри час залишиться «людиною світла», «світочем духа» та «провісником майбуття» для мільйонів українців. Андрей Шептицький не був ані письменником, ані філософом. Він не був модерністом і не був популістом. Зважаючи на вибір тогочасних екзистенційних дилем, які поставали перед ним, і спосіб їх розв’язання, можна навіть сказати, що Шептицькому хоч і належить місце в історії, проте не було гарантоване місце у майбутньому.
Але ж Україна все ще шукає і виборює своє місце у майбутньому. Лаври минулого – мала втіха для великого народу. І навіть сльози історії вже не викликають співчуття у тих, хто дивиться вперед.
Тому українцям потрібні люди та сенси, на які вони можуть опиратися, мріючи і будуючи своє майбутнє. А вибір у нас невеликий. І на противагу іншим фігурам української історії, які значною мірою вичерпали свій націєтворчий потенціал, постать митрополита Андрея Шептицького видається найбільш пластичною і такою, що зберегла найвищу енергію для генерування конкурентних смислів.
За сумою здобутків митрополит, без жодних перебільшень, може відіграти для модерного українського народу ХХІ століття роль «світоча духу», яку зіграв Тарас Шевченко для становлення нації у ХІХ–ХХ століттях. Що більше – Шептицький має найвищий серед діячів минулого потенціал стати «культурним і соціально-політичним дипломатом» України у світі та й взагалі одним із моральних авторитетів людства.
Але при цьому Шептицького складно вивчати і популяризувати у звичний спосіб. Йому складно залишатися у сучасності, тому що ані бібліотеки, ані фоно- та відеотеки не забезпечать чільного місця на головних вітринах. Але на відміну від багатьох мудреців та авторів минулого, він прописав свої ідеї у справах та вчинках, які насправді, при чесному та уважному розгляді, підготували та сформували наше сьогодення. Тому Шептицький важливий. Тому він не належить минулому чи виключно своїй біографії, Греко-католицькій церкві чи Галичині. Просто потрібно знайти мову, якою можна розповідати про нього. Тут і тепер. Своїм і чужим.
Лексиконом такої мови може бути проявлення ідейних сенсів у лабораторіях публічних діалогів, візуалізація життєвого простору людини через постмодерні інструменти мистецтва, проєкція ідей у нові сфери знань зручними та лаконічними аудіовізуальними форматами. Возвеличити без обронзовіння, перекласти соціокультурні та духовні меседжі на мову сучасності без ідеологічних купюр – важливі, але не головні виклики. Але основне завдання у роботі з Шептицьким – це розширити його духовні пророцтва й інтелектуальні рішення на ситуації, в яких опинилася Україна–ХХІ, тому що служіння митрополита Андрея є вікопомним не лише для пам’яттєвого дискурсу Церкви, а й для сучасного наративу українського простору.
Таке комплексне та модерне розкриття життєвих цінностей Шептицького відкриває «новий вимір» для реактуалізації й творення оновленого образу митрополита в сучасній українській гуманітаристиці, політиці та культурі, а також сприяє пошуку засадничих ідей, які допоможуть об’єднати суспільство у боротьбі з ворогом та у подальшій роботі над розбудовою Української держави на всеукраїнському та локальному рівнях.
Саме тому спадщина Шептицького залишається пластичною для реалізації міждисциплінарних культурних проєктів, які так збагатили та розширили український націєтворчий інструментарій упродовж останнього воєнного десятиліття. І реалізовуючи кроссекторальний проєкт «Я, Шептицький: культурно-освітня інтерація сенсів», команда Центру Шептицького Українського католицького університету обрала топосом діяльності концептуальну орієнтацію на життєві цінності Шептицького, а саме: відкритість до знань, свободу вибору, любов до світу, смиренність духу, свідчення віри, гідність єднання, справедливість думок, служіння миру, відповідальність ідентичності, благо життя. Переконані, що їх публічне переосмислення формує якісний спектр знань про джерела української резильєнтності та генерує мотивуючі гасла при формуванні сталих орієнтирів культури у часі війни.
Культурні ітерації сенсів митрополита мовою сучасності є спробою наблизитися до правильного результату в пошуку сил християнської надії та любові у часі, коли ці поняття стали якщо не дискредитованими, то малопопулярними. Відеолекції, філософічні есеї, публічні лекції та дискусії, діджиталізовані мапи та мистецькі перформанси стали всього лиш адаптивними транспортними каналами, через які різноманітні аудиторії запрошуються до діалогу. Фактично весь проєкт «Я, Шептицький» став символічним «відкритим діалогом» із самим митрополитом для усіх тих, хто готовий йти «на глибоку воду» у власних пошуках сенсів, переосмислюючи життєствердні послання прогресивного «керманича та будівничого» Церкви та держави.
Українське сьогодення та недавнє минуле ще не дали настільки ідеєтворчої постаті, як митрополит Андрей. А цінності Шептицького, які базуються на християнському законі любові, сьогодні можуть об'єднати навколо себе українське суспільство, лікуючи духовні рани травматичного досвіду російсько-української війни, а публічне трактування його прижиттєвих принципів може стати ефективним кейсом для формування «духовного ядра» ментальної підтримки українців і допоміжним ключем у переосмисленні витоків ідей нашого націєтворення й культурної спадщини задля цілісної побудови новітньої візії майбутнього України, або як сьогодні частіше говоримо, національної ідеї.
Проєкт було реалізовано за підтримки Українського культурного фонду
10.11.2024