Прочитавши отсей наголовок, подумає неодин: На що ставити таке питанє? Адже відома річ, видавцї видають книжки на те, щоби купували їх, читали і набирали з них відомостий, потрібних людинї в житю. Так воно й буває у инших народів, але не у нас. Аби довго не розводити ся, заведу відразу приклади:
В 1898 р. в осени заснувала ся у Львові українська видавнича Спілка і по приготовних працях розпочала свою дїльність в мартї 1899 р. Протягом року видала вона 12 книжок. Між авторами подибуємо отсї наші письменицї: О. Кобилянська (Покора), Н. Кобринська (Дух часу), Леся Українка (Думи і мрії) та письменників: I. Франко (Поеми, Полуйка), Б. Лепкий (З житя), С. Ковалів (Дезертир, Громадські промисловцї). З чужих письменників маємо: У. Шекспіра (Гамлєт), Г. Мопасана (Дика панї), Кнута Гамсуна (Голод), Г. Понтопідана (Із хат). Нїякий обєктивний критик не скаже, щоби вибір авторів та творів був лихий. Нїхто обзнайомлений хоч трохи з нашими видавничими відносинами не може нарікати на цїни книжок; найдорожша з них (Голод), що представляє показний том, коштує 2.20 кор. Нї добір книжок, нї цїни не могли отже стояти на перешкодї їх ширеню. І що ви скажете, коли я відкрию тайну, що за 18 лїт не вичерпав ся наклад нї одної з тих книжок, хоч, на скілько я не помиляю ся, він не переходив півтора тисячі примірників.
Що більше. Мабуть не витано у нас появи жадного письменника так, як витано появу Вас. Стефаника. Видавнича Спілка видала 1901 р. невелику збірку його оповідань "Дорога", що коштувала в оправі 1.60 кор. Отся збірка такого видного письменника де-инде розійшла ся би за 15 днїв і треба би робити другий наклад. У нас розходила ся вона повних 15 лїт (а наклад її не був висший, як попередних). Видавнича Спілка, що тепер як раз відновила свою дїяльність по півтретя-річній перерві, постановила зробити друге виданє "Дороги" і попросила одного артиста зладити до нього кілька ілюстрацій, але мусїла йому примірник висилати зі Львова, бо в містї, де жиє кілька тисяч Українцїв, де є ріжні українські інституції, не можна було дістати "Дороги".
Якже опісля стало мені гірко, коли другого дня з'явив ся у мене добре знайомий жовнїр, в часї мира простий Гуцул, і почав мені оповідати, де він бував в часї війни, та що видав. Довший час жив він у нїмецькім селї в Стирії, потім у чеськім на Мораві, мав нагоду приглянути ся докладно тамошному житю і порівнати його з нашим. Порівнанє не вийшло в нашу користь. Мале чеське село — говорив він — яких десять вмістило би ся в нашім селї, має велику, муровану одноповерхову школу з чотирма клясами, має цїлий ряд просвіто-економічних інституцій, має фабрику. Господарі мешкають в гарних, просторих будинках, відживляють ся дуже добре, а в свято і в недїлю одягають ся так, що нїхто у нас не подумав би, що той чоловік возив гній в суботу, якби перший лїпший з нас. Худоба у них породиста і аж вилискуєть ся. Поле оброблюється машинами. Менї аж дивно, що ви в великім містї, столици краю, сидите на потемки (я мусїв сидїти на потемки задля браку нафти), а там в маленькім сїльци коровам в стайни світять елєктрикою. Я був майже в кождій хатї в селї, бо робив закупів для компанїї, але не бачив нї одної, в якій не було би шафи з книжками та хоч одної ґазети. З чеськими селянами можете говорити на всякі теми і вони в них орієнтують ся. Як я здивував ся, коли господиня, у якої я кватирував, дізнавшись, що я Українець, почала розмову про наших козаків, та заявила, що вона читала відому трильоґію Г. Сєнкевича та знає, що він невірно змалював епоху й козаків, бо читала також критику на неї, а я критику В. Антоновича на "Ogniem і mieczem" прочитав аж тепер у "Вістнику В. У". Вона заявила, що читала також поезії Т. Шевченка (в перекладї Р. Єсенської) і знає, що його значінє у нас таке, як К. Гавлїчка у Чехів. Вона зараз виймила поезії К. Гавлїчка з шафки і поручила менї прочитати їх. Добре, що я приїхав до Львова, мушу купити собі К. Гавлїчка в перекладї І. Франка та привезти своїй господини. Кождий Чех знає дуже добре свою ґеоґрафію, лїтературу і історію; він знає всїх своїх героїв і визначних людий, коли й де вони жили, що зробили для свого народу, де поховані; він гордить ся всїм своїм, знає свою велику минувшину, певний своєї будуччини і любить своє рідне; чеський хлоп знає собі цїну, нї перед ким не шапкує, не гнеть ся в три погибелї, а чеський інтелїґент не трактує його з висока, по панськи, лиш уважає за рівного собі. Через те Чехи мають силу і значінє, хоч їх в порівнаню з нами нема й четвертини. Ми повинні старати ся по війнї як найшвидше зрівнати ся освітно й культурно з Чехами, а тодї нїяка біда не буде нам страшна.
(Далї буде.)
[Дїло, 07.03.1917]
(Дальше.)
Мій знайомий Гуцул відїхав знов на Мораву, але менї не стало менше гірко. Не так то легко і не так швидко можна завернути житє з одної струї в другу! За нашими очима уплинув вже гарний шмат часу від тодї, коли то один священик приїхав до другого, і побачивши у него на столї "Временник Ставропигійского Института", промовив: "Го, го! Сусїде, що я бачу? Ви й лїтературою займаєте ся?" — Та чи дуже обставини у нас в сім напрямі змінили ся? Чи мало ще й нинї в нас сїл, де не знайдете нї одної ґазети, нї одної книжки, крім хиба букварів та якої шкільної читаночки. Звідки наші люде наберуть ся розуму, звідки навчать ся, як в світї жити? І не можна спихати всього у нас бідність. У нас десятки мілїонів ідуть щорічно з димом, на напитки і инші річи, без яких можна не лиш обійти ся, але дуже гарно й дуже добре жити. Коли б лиш десяту частину їх обернено на наше культурне піднесенє, то за двайцять лїт нїхто не пізнав би нашого села, так воно змінило ся би на лїпше.
Та ми самі не дбаємо про себе, ми правдиві недбайки.
Я все цїкавив cя і цїкавлю ся нашими виданями і переглядав все, що міг дістати. Уважно слїдив я за участю нашого народу в великій війнї, за його долею й недолею. Особливо прочитував я все, що писано про наших стрільцїв. І як я тїшив ся всїми їх подвигами, так немило вражали мене у всїх статях без виїмку подавані топоґрафічні назви. Я читав: Okörmеzö, Volocz, Körösmezö, Rakotziszallas, Feksövereczka, Alsövereczke, Szentmiklos, Hajasd, Havasköz, Turjamezö, Uj Roztoka Verebes, Nagy Berezna, Szarvaskut, Beregloras, Zugo, Tiszahoskut, Szentmihalykörtvelyes, Mezötrebes і т. д. Часом подавано ті назви в страшній транскрипції, пр. Вольоч (зам. Воловц), Ракечішаляс (зам. Раковцісалаш), Наґи Березна (зам. Надь Березна), Альсоверечке (зам. Алшовверецке) і т. д. Чи здогадав би ся український читач із тих назв, куди ходили наші стрільцї, коли не мав би мапи перед собою? Ледви. Він думав би: Може ті місцевости лежать в Азії, може в Австралії, а може й деинде. І які великі очи він мусїв би зробити, коли б йому пояснено, що всї ті місцевости лежать в Карпатах, на українській етноґрафічній території, заселеній українським народом, тай що загалом карпатські бої в кампанії 1914/15 р. від Кірлїбаби по Дуклю, по обох боках Карпат, відбували ся виключно на українській, а не иншій території. Се можна вичитати й в деяких чужих часописях, у чужих кореспондентів, які опинившись серед незнаного їм народу, звертали на нього увагу й згадували хоч дещо про нього. Наші дописцї мовчать як закляті про нарід, немов би його зовсїм там не було, або коли він був, то дописцї сидїли тільки в лїсах і з ним не стикали ся, а місцевости вичисляли з офіціяльної мапи. Коли б вони були стикали ся з ним, то не тільки були би про нього згадали, але й були би дізнали ся, що всї вичислені повисше місцевости мають українські назви (вичисляю в тім самім порядку): Волове, Воловець, Ясїнє, Боцаря (або Завадка), Вижні Верецьки, Нижні Верецьки, Чинадїєво, Волосянка, Люта, Поляна, Нова Розтока, Вербяж, Велика Березня, Оленьова, Звір, Гукливе, Кваси, Грушово, Страбичово. Адже ті назви поперемінювано не так давно на мадярські, бо ледви в 1896 р., в часї мадярського тисячлїтя, для наданя одностайного мадярського характеру угорській державі, і чей же ще не вимерли всї люди, що жили перед тим роком і знали українські назви. А хоч би й була якась неждана катастрофа їx забрала зі світа, то назви були би вже не пропали, бо, на щacтє, вони зібрані всї в гарній працї: С. Томашівський, Етноґрафічна карта угорської Руси. (Отдѣльный оттискъ изъ "Сборника по славяновѣдѣнію". т. III. С. Петербургъ, 1910). Як дїзнаю ся, праця ся й тепер виставлена у виставових вікнах книгарнї Наукового Товариства ім. Шевченка, та видно, нема цїкавих прочитати її, бо коли-б були, то вже досї був би хтось звернув на неї увагу та не допустив до засмічуваня наших видань всякими варваризмами. В працї надрукований побіч докладної карти також показчик всїх місцевостий в українській і мадярській мові. Є й більше праць, що дотикають української території в Угорщинї, деяку цеголку докинув тут і автор отсих стрічок, але вони так само невідомі у нас, як етноґрафічна карта, хоч у чужинцїв відомі. У нас богато одиниць вдає все знавцїв, a в дїйсности ми сильні незнайки.
(Далї буде.)
[Дїло, 08.03.1917]
(Дальше.)
Вислїдом нестиканя наших інтелїґентів з нашими селянами в Угорщинї є не тілько незнанє місцевостей, але й незнанє їх деклїнації. Богато pазів згадують ся в споминах до місцевости, під якими вели ся завзяті бої: Ужок і Верецьки (або Верецькі). Якже вони відміняють ся? Перші: Ужок, Ужоки, Ужокови і т. д. На якім принципі оперта та відміна, святий знає. Аджеж є у нас в Галичинї зовсїм подібна назва Лужок, і менї не доводило ся читати її відміни в формі Лужоки, Лужокови, лиш: Лужка, Лужкови і т. д. Чому не відмінить ся, так само Ужoк, Ужка, Ужкови, Ужком, в Ужку? Подібних слів у нас сотки: Ляшок, лїсок, лубок, дубок, зубок, лучок, бучок, кубок, жовток, батіжок і т. д. Нїкому не приходить на думку відміняти їх Ляшока, Ляшокови, зам. Лашки, Ляшкови і т. д. А з Ужком така біда!
Те саме і з другою місцевостю. Вона відміняєть ся: Верецьки, Верецьких, Верецьким, Верецькими, в Верецьких, а у нас нас пишуть: Веречки, Веречок, Веречками. Чому? Хто знає!
Від довшого часу повторюєть ся в воєнних комунїкатах місцевість Тульча в Добруджі, яку також перекручуєть ся на ріжні лади. І нїкому навіть на думку не прийде, що се українська місцевість та що їх є в Добруджі більше. Є про них і окремі працї: Лупулеску, Pусскія колоніи въ Добруджѣ (Кіев. Старина, 1889, кн. І—III) — Також: Кондратовичъ, Зaдyнaйкая Сѣчъ (Кіев. Старина, 1893, кн. І—II і IV). Але кого вони у нас інтересують? Аджеж у нас легковажить ся загалом всяку наукову працю, а етноґрафічну легковажити належить навіть до доброго тону. То лиш сусїди такі хапчиві, що не тільки пильнують свою етноґрафічну територію і студіюють її, але й розтягають свої сїти на чужі території. А ми лїберали і щедрі люди будемо жалувати сусїдам по кавалку території, якої маємо й так богато? Менше буде треба студіювати.
До недавна належало у нас до доброго тону перекручувати всї імена власні й ґеографічні на польський лад, коли хто писав по нїмецьки, чи иншою чужою мовою. Богдан Дїдицький, Денис Зубрицький, Омелян Шведицький, Федір Стрільбицький, Лев Трещаківський, Яків Головацький, Федір Днїстрянський, Ґнат Дрималик, Антін Петрушевич, Софрон Недїльський, Перемишль, Бережани, Золочів, Теребовля, Устєріки, Кудерявцї і т. д. звали ся тодї ось як: В. Dziedziki, D. Zubrzycki, E. Szwedzicki, Т. Strzelbicki, L. Trzeszczakowski, J. Głowacki, Т. Dnіеstszanski, І. Drzymalik, А. Pierusiewicz, S. Nłedzielski, Przemysl, Brzezany, Złoczow, Trembowla, Uscieryki (sic!) Kedzierzawce (sic!) і т. д. Хто під сим накритєм міг здогадати cя, що се українські імена і місцевости? I хто мав старати ся, аби вони мали український вигляд, чи може чужинцї? Постійне уживанє поправних імен і форм у виданях Наукового Товариства ім. Шевченка втерло ся на стільки, що тепер починають заникати попередні спольщені форми, хоч ще не всюди. А нераз ті спольщені форми просто чудернацькі. Є, приміром, село Устє-pіки і Уст-ріки. Обі вони повинні звучати польски Uscie rzeki; тимчасом одно звучить Uscierуki (як буцїм би воно мало щось спільно з риком), друге Usctzyki. Там само Кудерявцї звуть ся чомусь Kеdzierzawce. В такім разї Григорів, Перепельники, Товстобаби, Городенка повинні називати cя Grzegorzów, Przepiórniki, Tlustebaby, Grodzienka, а не Hrchorów, Perepelniki, Тоwstobaby, Horodenka. Та хто хотїв би в таких випадках шукати за льоґікою, то сильно ошукав ся би, бо не знайшов би її.
Переглядаючи наші виданя, можна назбирати ще й инших дивоглядів. Так угорський міністр зветь ся буцїм то Тіша (а не Тіса, мадяр. sz=с, а не ш), а відомий посол ґр. Секенс (sic!)? а не Сечені; наддунайське місто в Ромунії (напроти болгарського Рущука) називаєть ся буцїм то Ґіюрґієво (зам. Джюрджево); aнґлїйський мінїстер зветь cя Л. Ґеорґес (зам. Лейд Джордж); відоме з наших народних пісань угорське місто Сигіт зветь ся буцїм-то Шігет (пор. Szigel=Сіґег); італїйське місточко Асіяґо (Asiago) зветь ся буцїм-то Асаджіо і т. д. Инші письменники, не дуже сильні в відчитуваню чужих азбук, радять собі далеко простїйше; поки пишуть: лїсок Delvillе (зам. Дельвіль), коло Бейсу (зам. Белєй), мiнїcтep Carcano (зам. Кархано), місто Bоrdujеn (зам. Бордужени), посол Bissolati (зам. Бісолятї), від Вarleux (зам. Барлє) і т. д.
Всю ту саламаху можна звести до отсих питань: 1) Як належить писати наші імена і ґеоґрафічні назви в чужих мовах? 2) Як передати чужі імена і ґеоґрафічні назви в нашій мові?
(Далі буде).
[Дїло, 09.03.1917]
(Дальше.)
У славістиці виробив ся звичай передавати всї славянські слова у нїмецькій і инших мовах змодифікованою чеською правописю. Приняв сю правопись найлїпший славістичний орґан Archiv fur slav. Philologie, а за ним завело її й Наук. Тов. ім. Шевченка у своїх виданях. Тої правописи повинні ми уживати у чужих мовах, коли передаємо наші імена, але заховати при тім український їх вигляд, на скілько лише можливо, так, щоби читач уже по виглядї слова міг здогадати ся, що воно українське, прим. Juri Fedikovyč, Jakiv Holuvaćkyj, Kornylo Ustijanovyč, Volodymyr Navroćkyj, Osyp Šuchevyč, Čоrtkiv, Наlуč, Kyjiv, Horodok, Peremyšl і ин. Так само пізнаємо ми вже по виглядї, що Nykolа Pаšjé і Stojan Novakovič — Серби, Petko Todorow і Ivan Šimanov — Болгари, Jerć Polivka і Adolf Černy — Чехи, A. Afanasjev i Lev Tolstoj — Росіяни і т. п. Се відносить ся одначе до тих мов, котрі уживають у письмі латинки. Колиб ми писали по грецьки, вірменськи, турецьки, китайськи, то мусїлиб наші імена передавати грецьким, вірменским, турецьким, китайським письмом, а не славянським, анї латинським, якого ті народи не прочитали би. І тодї наші звуки треба би приспособити до виговору тих народів.
Те саме треба робити, коли ми передаємо чужі імена у своїх виданях. Коли була грецько-турецька війна, то в наших виданях нїхто не подавав грецьких імен по грецьки, а турецьких по турецьки; коли була китайсько-японська війна, нїхто не подавав китайських імен по китайськи а японських по японськи. Так само з теперішної війни не треба подавати анґлїйських імен, француських, бельґійських, італїйських, ромунських в ориґіналї, лише українським письмом у фонетичнім виговорі, отже Лойд Джордж (а не: Lloyd Georges або навіть Ґеорґес!), Чемберлєн (не: Chamberlаіn), Жофр (не: Joffre), Бріян (не: Briand), Бозелї (не: Bosselі), Кадорна (не: Cadorna) і т. д. Писанє тих імен латинкою і ориґінальною правописю шкідливе з двох причин: 1) Ширить думку, що буцїм то українське письмо менше варте, бо ним не можна віддавати таких звуків, які віддаєть ся латинкою, що в самій основі фалшиве. 2) Не подає оріґінального виговору, через що полишає кождому волю говорити, як йому Бог поклав на ум (прим. Сrаkеnеsре замість Шекспір, або халеанкс замість шапо). А всеж лекше письменникови взяти граматику і навчити ся читати по француськи, італїйськи чи инакше, нїж робити се широким кругам суспільности.
Деякі наші приятелї стреміли здавна і стремлять доси до того, щоби нам накинути латинку і гриґоріянський калєндар, при чім покликують ся і на недостаточність української азбуки і на те, що латинка звяже нас із заходом та західною культурою і католицизмом, що зробить нашу мову і наше письменство доступнїйшим заходови, що заведенє гриґоріянського калєндаря в церкві поставить раз на все таму схизмі, знищить москвофільство і всякі инші добродїйства спустить на нас. Ми бачимо одначе, що Поляки послугують ся латинкою, а про те нї їx мова, нї їх лїтература нї трохи не доступнійші заходови від нашої. Теперішна війна доказала знов, що маса католиків, які послугують ся гриґоріянським калєндарем і латинкою, були дуже завзятими москвофілами, натомість Українцї зі своєю азбукою і відмінним церковним калєндарем і чути не хотять про Росіян. Ми не накидаємо нїкому своєї азбуки, але й не можемо зривати з нею, бо вона вяже нас із тисячлїтною нашою культурою і доволі богатою лїтературою. Коли нам се потрібне, ми послугуємо ся і латинкою і чужими мовами, на доказ чого можемо навести цїлий ряд імен. Так само в публичнім житю послугуємо ся гриґоріянським калєндарем, але чому ним мусимо послугувати ся і в церковнім житю, яке тільки нас дотикає, а більше нїкого? Чому не накидає нїхто жидам нї латинки, нї гриґоріянського калєндаря та не каже їм святкувати в недїлю, замість у суботу, або обходити новий рік у сїчни, замість у вересни? А колиб їм накинено і латинку і калєндар, чи не трубіла би вся світова преса про нове насильство над жидами? В кінци чи корисно і для кого одягати всїх в один мундур, та хто поносить на тім страту, коли одяги ріжнородні?
(Далї буде.)
[Дїло, 10.03.1917]
(Дальше.)
Зверну ще увагу на одну небажану прояву в нашій лїтературній мові, яку дехто називає "модернїзмом", а я назвав би язиковим хаосом.
Наша етноґрафічна територія дуже простора. Відповідно до простору і мова не може бути всюди одностайна, вона розпадаєть ся на ряд діялєктів і говорів. Вправдї ті говори не ріжнять ся на стілько, щоби Харковець або Полтавець не міг зрозуміти Бойка, а навіть Лемка, як се буває на инших великих просторах (прим. Нїмеччини або Італїї), та все вони ріжнять ся часом дуже значно від себе. Природна річ, що кождому чоловікови видаєть ся той говір найкрасший, яким навчила його мати говорити. Треба мати певний засіб фільольоґічного знаня, щоби прийти до иншої думки і признати той говір красшим, котрому се по справедливости належить ся. Відповідну оцїнку подають учені фільольоґи: вони збирають усї прикмети говору, чи говорів, укладають їх у правила, списують у граматиках, граматики наводять ся по школах, усї письменні виучують ся тих правил і послугують ся ними практично у письмі і в мові.
Таким чином вибиваєть ся один говір на лїтературний і усталюєть ся, немов убираєть ся в мундур, инші говори істнують собі далї, розвивають ся і упадають, дають і від себе причинки до спільної лїтературної мови, але все вони другорядні. Наскільки який говір вибиваєть ся на лїтературний, про се не рішає припадок, але письменники. Котрим говором пише більше число визначнїйших письменників, той стає лїтературним.
Так дїєть ся звичайно при нормальнім розвою язика. У нас не все йшов той розвій нормальною дорогою. Сам факт, що ми сотки лїт позбавлені власної державної орґанїзації, яка кождому язикови дає головну підпору, мусїв вплинути неприхильно на сей розвій. Довгі часи належали ми до ріжних державних орґанїзацій, а в деяких із них начальні власти відносили ся ворожо до нашої мови. В Росії, де жиє переважне число нашого народа, наша мова проскрібована до нинї. Там нема нї одної нашої школи, навіть найнизшої, не говорячи про висші.
Зі школи не можна теж отже винести знаня української мови. Навпаки, неодин винїсши її з дому, забуде її зза довгі лїта науки в чужій школї, а як не забуде, то часто попсує її чужими впливами так, що, як напише щось нею, то те писанє виглядає дуже кучеряво. Правда, є письменники, які студіюють із власної волї мову, і пишуть дуже гарно. Назву хоч-би Т. Шевченка, С. Руденського, М. Коцюбинського, В. Самійленка, Б. Грінченка, М. Загірню, А. Кримського, В. Доманицького, Е. Чикаленка й инших. Та є й такі, що спеціяльно не студіювали мови; вони знають говір свого села чи околицї і пишуть ним, а чого недостає їм, беруть із російщини або живцем, що лїпше, бо воно впадає в очи як русизм і може швидше вийти з уживаня, або переробляють на українське, що гірше, бо вводить богатьох в блуд, які такі русицизми уважають за чисту українщину. Наведу приклади:
Маємо цїлий ряд добрих своїх слїв, яких не уживають ріжні українські письменники у Росії, лише послугують ся варваризмами, зачертими з чужих мов, і пересїяними через російське сито. І так: віче — у них мітінґ; провідник — лїдер; нарада провідників — сенїоренконвент; гостинний виступ — гастроль; цїнник — прейскурант; голяр — парікмахер; доброволець — волонтер; границя — кордон; заклад — парі; оплески — аплодісменти; дурниця — єрунда; мить — мент (навіть не момент); ряд — шеренґа; так — да; кружок — коло; відривок — фрагмент і т. д. З таких слів можна уложити цїлий словарець. Дуже часто при тім люблять вони уживати перекручених чужих слів, прим. гамазей — магазин; лепорт — рапорт; лїворвер — револьвер і инші.
(Далї буде.)
[Дїло, 14.03.1917]
(Дальше.)
Російський вплив можна добачити не лише на лєксицї — се ще найменше лихо — але й на флєксії, синтаксї, а навіть на правописи. Я не можу тут подрібно розводити ся над сим, бо се забрало би дуже богато місця, але наведу бодай по кілька прикладів. Перший відмінoк множини у іменників мужеського роду (І декл.) дуже часто прибирає закінченє а зам. и, прим. лїса, голоса, рукава (зам. лїси, голоси, рукави). За те іменники середного роду, закінчені на о, мають у тім самім відмінку и зам. а, прим. яблочки (зам. яблочка). Такі синтактичні руссизми, як: Волів було пар на пядесять, а copóк штук з десять (зам. волів було коло (до) пядесять пар, а сорóк з десять штук); години через три повернув ся до дому (зам. по трьох годинах повернув до дому); а бідаки дякують його і молять ся на нього (зам. а бідаки дякують йому і молять ся за нього); менї болить голова (зам. мене болить голова); менї коштує руб на десять (зам. мене коштує до десять рублїв). Навіть Т. Шевченко не устеріг ся від деяких (нечисленних зрештою) руссизмів. Читаємо у нього: Не жени ся на богатій (зам. з богатою); І чужому научайтесь (зам. чужого). Такі приклади можна збільшувати довільно.
З правописи найбільше впадає в очи писанє заім. ся разом із дїєсловами, що належить до виключних прикмет російської мови; у всіх инших славянських мовах пишеть ся сей заіменник окремо від дїєслова. Я написав про се окрему статю: "Як писати заіменник ся при дїєсловах" у "Записках", де порушив ще скорочуванє infin. -ти на -ть та потребу двох знаків на самозвук і (і на ї). З моєю статею полємізував пок. Б. Грінченко у статї, що вийшла й окремо: "Три питаня нашого правопису", скорочуванє infin. -ти на -ть; писанє г у таких чужих словах, що в ориґіналі мають ґ та незмягчуванє співзвука л у словах, позичених із грецької, латинської, романських та нїмецької мови у таких місцях, де воно в ориґіналах вимовляло ся мягко, прим. летарґ (зам. лєтарґ); легенда (зам. лєґенда); лампа (зам. лямпа); литограп (зам. лїтоґраф). Поступають тут так консеквентно, що навіть не зважають, чи не вийде з того двозначність через те, що в нас є подібні наші слова, а мають инше значінє, прим. лава (зам. лява і лава — Bank); скала (зам. скала і скеля — Feis); клуб (зам. клюб і клуб — частина тїла); лабет (зам. лябот, гра в карти і лябет — gen. plur. від лабета); колос (зам. кольос і колос пшеницї). Що се чисто російський вплив, видно і в того, що в ориґінальних українських словах робить ся ріжниця мягченя в анальоґічних випадках, прим. клясти і класти, ляпати і лапати. Ляx і лах, люб, до любу (wіe es lieb ist) і луб, до лубу, любити і лубити і т. д. Так само мабуть російському впливови належить приписати подвоюванє співзвуків у чужих словах і то навіть тодї, коли їх не можна вимовити, прим. Грімм (зам. Ґрім), трупп (театральних) і ин.
У нас в Галичинї розвій мови йшов трохи инакше. Ми маємо свої народні школи, середні, маємо й катедри в унїверситетї; у нас є доволї численна преса, якої російські Українцї до 1905 р. не мали і від початку війни знов не мають. Перед 1905 р. лїтературний центр для цїлої України був у Львові. Тут друкували свої працї не лиш Галичани, але й російські Українцї. Тут маємо ми доволї чисто заховані народні говори: бойківський, гуцульський, покутський, подільсько-волинський. І ми зробили дїйсно великий поступ в розвою мови за останнїх 50 лїт. Найлїпше прослїдити се на творах Ів. Франка, який зачинав писати доволї пестрою мішаниною в першій половинї 70-их і скінчив на дуже гарній мові сього столїтя. Та все ж чистою лїтературною мовою пише у нас дуже не богато людий, а велика більшість перетикає її таким варваризмами, що мова російського Українця, навіть такого, що найслабше її знає, далеко красша, нїж у нас у не одного, що хоче бути авторитетом в справах мови.
(Далї буде.)
[Дїло, 15.03.1917]
Не даром зложила ся навіть окрема насмішка з "галицької" мови: "яким ішов, трохим не впав, малом Яся не забив" (=як єм ішов, трохи-м не впав, малом м я ся не забив)! Чого в сїй псевдолїтературній мові не знайдете! І германїзми, і лятинїзми, і польонїзми що не міра і — русизми, лише чистої народої мови — дасть Біг. Колиб ви сидїли в одній кімнатї, а до вас прийшов хтось і почав із вами розмову крізь двері, не входячи до вашої кімнати, то ви по розмові зараз пізнали би, чи з вами говорить інтелїґент, чи мужик. Галицький інтелїґент вийде вам зараз ось із якими цвітками: Сейчас (зараз),*) прямо (просто), случайно (припадково), в деяких случаях (в деяких випадках), средство (засіб, спосіб, лїк), обоятно (байдужно), віроятно (мабуть), в сей спосіб (так), в слїдуючих словах (в отсих словах), маємо до дїла (маємо дїло), так як (бо), є відомою річию (відома річ), зглядом инших (супроти инших), принаймнї (бодай), зиґарок (годинник), файний (гарний), почва (земля), криша (покрівля, побій) і т. д. до безконечности. А якби прийшло ся говорити про синтаксу, то й найчільнїйший европейський граматик не зміг би розпізнати, що саме в ній українське.
Деякі молодші письменники побачили, що зле з їх мовою, і постановили її поправити. Але як? Замість кинути ся до жерела мови, до простудіованя (а не прочитаня) найлїпших письменників та етноґрафічних матеріялів, що вимагали би богато часу і працї, вони пішли коротшою і лекшою вправдї дорогою, та за те зовсїм непридатною нї до чого: Вони набрали поодиноких виразів від письменників із рос. України, понатикували їх поміж свої жарґонові, понадавали український вид деяким своїм формам і думають, що пишуть чудовою українщиною!
В чім видна та українщина?
1) В словах, уживаних вправдї у деяких письменників, але найчастійше позичених у Москалів, як: хазяїн (господар), спина (з лат. плечі), сїмя (рід. родина), поет (про женщину, зам. поетка) або поетесса, доля в значіню доза, давка, двоє чоловіків (зам. два чоловіки; двоє уживаєть ся, коли мова про мужчину і женщину) і ин.
2) В подвоюваню співзвуків перед йотованими самозвуками, отже: життя, волосся, кохання, писаннє, весїллє. Отсей спосіб писаня має ширше значінє, тому зверну на нього особливу увагу. Наперед як писати закінченя: є чи я, життє чи життя? Обі форми чисто народні, обі уживають ся на значних просторах, обі однаково гарні. Тут можна письменникам полишити до волї, котрої форми хотять уживати. Належить одначе звернути увагу, що закінченє я пізнїйше, а далї, що воно причинюєть ся до загладжуваня відмінків (закінченє 2 відм. також я), тимчасом та мова красша, котра визначуєть ся великим богацтвом форм (прим. грецька). Що до здвоюваня співзвуків перед йотованими співзвуками, то се вправдї народній спосіб говореня, але: 1) Він пізнїйшого поводженя, 2) Він являєть ся не на дуже великім етноґрафічнім просторі. Щоби він був богато красший від нездвоюваного способу писаня, того я не сказав би, а що він дуже непрактичний, се вже зовсїм певна річ. Хто не вірить, може взяти собі оповіданє П. Мирного: "Лихі люде", виданє женевське і львівське, і порівнати, на скілько правопись впливає на розмір книжки. Виданє львівське значно менше тому, що зложене такою правописею, як я тепер пишу. Перед кількома днями читав я якраз дискусію над потребою зміни російської правописи. В нїй вказувано між иншим на потребу викиненя ъ і мотивувано її не лише з наукового боку (утрата первісного значіня), але і з практичного (обчислювано, на скілько скоротить ся книжка по викиненю ъ та на скілько подешевіє). А в нас ще повтаряєть ся непотрібно не одну букву, але цїлий ряд букв і то навіть у таких випадках, де зовсїм певно нїхто не говорить їх, бо не годен, прим. подвірря, сузірря, панн, або згадане вже трупп (gen. plur.), та де його впихаєть ся зовсїм безпідставно прим. ніч, ночі, але нїччу, а не нічу; або: сїль, соли, але сїллю, а не сілю і т. д. На мій погляд сей спосіб писаня належить покинути навіть російським Українцям, а не заводити його ще в нас. Колиж у нас почнуть писати тим способом іще такі "галицизми", як: їждженнє (зам. їзда), їдженнє (їда, їжа), ходженнє (хід), а навіть закохання ся, або биття ся, тодї хоч очи закривай та втїкай, куди можеш.
*) В скобках подаю поправну форму.
(Далї буде.)
[Дїло, 16.03.1917]
(Дальше.)
3) Як відомо, є в нас два роди прикметників; одні мають твердий співзвук перед закінченєм, другі мягкий; останнїх дуже мало, прим. гусїй, песїй, синїй, народнїй, останнїй. Наші "модернїсти", не знаючи, котрі саме прикметники мягчать ся, почали заводити мягченя всюди без розбору, особливо у прикметників, що перед закінченєм мають букву н: пишуть отже: економічнього (-ої), зеленього (-ої), склянього (-ої), деревляннього (-ої) і т. д. Я чекаю, коли вони анальоґію розтягнуть ще дальше, тай почнуть писати: твердього, ситього, сизього і т. д., думаючи, що пишуть зовсїм "по полтавському". Сюди можна причислити й: ньoї, cьої, не уживані на цїлім нашім етноґр. просторі, крім у кількох галицьких "інтелїґентів." Вони утворені по анальоґії муж. роду ньoго, сьогo: народні форми звучать: неї, її, cеї, сїї, сїсї. Також постійне уживанє зам. сей — цей (ця, цеї і цьої!) не все відповідне. Цей повстало з отсей (отсей, оцей, цей) і має часом инший відтінок, як сей. Сюди можна причислити також: кожній, кожнього (немов утворенє від рос. кожа, що значило би: шкіряний) замість кождий, кождого. Рос. Українцї уживають вправдї кожен, кожного, але аби се була особливо гарна фонема, не скажу. В такім разї чомуб нам не завести в лїтературну мову гуцульського: єнним, зaм. одним, або: три нни, зам. три дни і т. д. Коли побіч усїх тих форм подиблеть ся ще: ньов, нев, сев з одного, та їхнього і тієї з другого боку, то образ саламахи — майже повний.
4) У російських Українцїв доволї часто скорочуєть ся займенник ся на сь. Того скороченя не всюди можна уживати, а особливо нїколи в 3 особі одміни тепер. часу. Тимчасом у Галичинї як раз тут те скороченє найчастїйше, отже: скорочуєсь, відпрошуєсь, даєсь, пускаєсь і т. д. Коли Галичанин ужиє таких форм, то хоч би він кілько разів поставив побіч них хай, сливе, вічі, позичані, статтїв, засїданнїв, поширювати (зам. ширити, розширювати), найшли все у зразковому порядкові і т. д., може бути певний, що його українщина — пропала. Коли отже хто не знає, коли саме можна ся скорочувати, то зробить найлїпше, уживаючи всюди повної форми ся, тодї певно менше поблудить, як скорочуючи її.
5) Під рос. впливом пишуть деякі рос. Українцї: умірати, збірати, вітати, зіма і ин. зам. умирати, збирати, вітати, зима (рос. и=і). Отсе декому так сподобало ся в нас, що починає вводити тут сї фонеми без найменшої потреби.
6) На poс. Українї уживають уже часто приіменника од побіч від, дехто, прим. Нечуй Левицький, уживає виключно од. Уважаючи се за особливу прикмету українщини, дехто пробує в нac викидати від і писати од. Не бачу причини, задля якої від було би гірше або поганїйше і через що його треба би викидати з уживаня.
Від кількох лїт "поширило ся" у нас уживанє фрази "з того часу". Вона прийшла з російської України і є дословним перекладом російської "съ этихъ поръ". Вправдї і у нас є така фраза і вона народна, але не ідентифікуєть сяа з фразою "від того часу". Що инше значить, коли напишу: "Іван Франко почав оголошувати свої поезії від 1874 р.", а що инше: "Вірші Івана Франка з 1874 р." Така сам ріжниця між "від того часу" і "з того часу", тому не треба їх змішувати.
Подібним руссизмом належить уважати прислівник зараз при дїєсловах минулого часу. В російщинї "сейчас" значить тепер і зараз. Коли Росіянин скаже: "Я сейчасъ написалъ письмо", то се зовсїм добре, але коли Українець скаже: "Я зараз написав листа", то се руссизм. По українськи треба говорити: "Я тепер написав лист" і "Я зapaз напишу лист". "Зараз" уживаємо отже тодї, коли думаємо про найблизшу будуччину, а не минувшину. Заводити таке "зараз", як російське "сейчасъ" в лїтературну мову нема нїякої потреби".
(Конець буде.)
[Дїло, 18.03.1917]
(Конець).
Загалом треба сказати, що в нас справа синтакси стоїть дуже лихо. Читаю приміром одного українського письменника, що пише дуже гарною лїтературною мовою і подибую в нього фразу: "Перед мене лежить книжка". Звідки він се вирвав? Приіменник "перед" уживаєть ся при 4 і 6 відмінку. Можна сказати: "Перед мене поставив книжку", але: "Передомою лежить книжка". Обох фора не належить змішувати. Та се буде повтаряти ся, доки не появить ся наукою опрацьована синтакса, а так само історична граматика. До тoї пори треба уважно приглядати ся всяким неольоґізмам і варваризмам і відносити ся до них критично, а не приймати все без розбору.
Нераз доводило ся менї чути, що ми Галичани мусимо згодити ся і на мову і на правопись російських Українцїв, бо там більшість нашого народа, і меншість має йти за більшостю, а не навпаки. На се відповів би я: і так і ні. Основа мови в нас і так спільна. Хто читає новелї І. Франка і М. Коцюбинського, не добачить у мові нїякої ріжницї. Ріжницю ту викликають ті, що не знають мови і уживають занадто багато і безпотрібно льокалїзмів або варваризмів. Поборювати їх треба по обох боках границї без уваги на більшість і меншість. Щож-до сам зі більшости, то наведу ось які приклади. Коли я бачу, що народ від Курщини по Попрад уживає зарав, а сейчас уживають лише деякі галицькі "інтелїґенти", в Росії уживають фонеми сїчас ті, що служили довго при війску, то ясно, що я піду за більшістю і буду писати зараз. З другого боку нема сумнїву, що більшість нашого народу уживає слова "салдат". Та я не вважаючи на те буду писати "вояк", раз, що те слово наше, друге старе, третє загально зрозуміле. Так само більшість уживає слова "ружьо", а я буду писати "рушниця", або "карабін", бо карабін уважаю меншим варваризмом, як ружьо.
А чи може рішати більшість в отсих випадках: Як відомо, в наших говорах подибують ся дїєсловні рівнорядні форми: Ходить? ходит, ходіт, ходе, ходи, ходзі. Або заіменикові: Менї, минї, мінї, ми, мі. Всї вони народні, всї уживають ся нинї. Котрих саме форм уживає більшість, трудно сконстатувати. Що ж тодї робити? Чи маємо всї вписати в лїтературну мову? Нї, беремо найстарші і кождому зразумілі, отже: ходить, менї, а инші полишаємо для етноґрафічних записів та для тих белєтристів, що пишуть говорами. Там вони зовсїм на місци, там мають цїну, там вказують на богацтво нашої мови.
Так само в правописи не може рішати сaма більшість, але також инші причини: наукові, педаґоґічні, економічні. І на всї повинні ми звертати увагу, а не кермувати ся виключно одною.
Загалом треба сказати, що наша мова незвичайно богата і незвичайно гарна. Пересїчний інтелїґент не добачує того, бо він не займаєть студіованєм мови. Як-би він мав велику граматику з діялєктольоґічним віддїлом і великий словар, яких доси нема і мабуть не швидко буде, то при їх помочи швидше прийшов би до такого переконаня. Та хто хоче писати, не повинен чекати до тої пори, лиш зараз забирати ся до вивченя мови. Жерела для того є богаті. Крім творів лїпших письменників, саме Наукове Товариство ім. Шевченка видало доси 38 томів "Етноґрафічного Збірника" та 15 томів "Матеріялів до української етнольоґії", в яких містять ся величезні скарби живої народної мови зі всїх сторін нашої етноґрафічної території. Побіч сих видань є ще цїлий ряд збірників із російської України, як: М. Максимовича, П. Лукашевича, А. Метлинського, П. Кулїша, І. Рудченка, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка, В. Милорадовича, A. Малинки і богатьох инших. Купати ся можна в них, а не студіювати. Одинока пepeпoнa, що стоїть тут на перешкодї, що їх не знає нїхто у нас і не читає. Але годї! Хто хоче писати, той повинен навчити ся мови. Нинї за мало сказати: Я вродив ся Українцем, тому знаю свою мову. — Ми бачимо те "знанє" на ріжних писанях і тому кличемо: Вчіть ся мови з народних говорів!
[Дїло, 20.03.1917]
16.03.1917