Слово до прихильників і противників григоріянського численя часу.
Даємо тут голос ученому історикови, котрий в останнїх роках виступав кількома наворотами прилюдно словом і друком в питанях, яким присвячена також ся статя. Читачі самі легко завважать, на скільки погляди шан. Автора розходять ся зі становищем, занятим до сих тем нашою часописю.
Ред.
Лиха доля присудила нам Галичанам, щоб серед моря крови і слїз, в часї небувалого пожару і руїни, які навістили нашу країну і відкривають темні челюсти непевного і зловіщого завтра для українського народу, його національної думки, культурних здобутків і суспільного розвитку, — щоб у таких обставинах ми завершили все лихо ще поїданєм самих себе... І то задля калєндаря, себто способу рахованя часу, чи радше термінів в обходженю свят, бо в дїйсности нїхто у нас не значить днїв і місяцїв по юлїянському калєндарю та ледви хто з нас уміє без намислу подати, яке число по приписам Юлїя Цезара має нинїшний день... Та "die Welt gehört nicht dem Verstände, sondern der Leidenschaft", як сказав колись Момзен, певно не свідомий того, що вмісність його афоризму підносить ся що найменше до третього ступня в приложеню до української історії й українського житя. Завдяки тому многі з нас, дуже многі, забули про війну і все те, що вона несе і принести ще може, "взяли фронт" одні против одних за те, чи ластівки мають благовістити весну 25. марта, чи тринайцять (як раз тринайцять!) днїв пізнїйше; чи св. Маланцї місце в навечерє кожного Нового Року, чи два тижнї по нїм... Чи се не подув давних, дуже давних минулих віків? В додатку до всього одна з воюючих сторін опинила ся зовсїм без орґанів прилюдної думки, без преси, та наслїдком того в ролї товмачів змагань сеї сторони явили ся... чужі часописи, не скриваючи анї дрібки своєї злорадности як tertius gaudens. Сьому неможливому станови поклало кінець "Дїло", зриваючи з дотеперішною формою "боротьби" і допускаючи до голосу et alteram partem. Сим похвальним зворотом користую ся й я, щоб забрати голос у дискусії, а почуваю себе в праві до того тим більше, що я був мабуть чи не перший в українській суспільности, який свого часу порушив прилюдно справу реформи церковного калєндаря (на просвітно-господарськім конґресї "Просвіти" на поч. 1909 р., опісля в "Дїлї" пів року до війни), в кождім разї дуже ранїйше, нїж о. Хомишин почав займати ся сею справою... А що я нїколи не був почитателем станиславівського владики, анї не належав до його особистих і полїтичних противників, тому можу уявляти себе в роли "невтральної" сторони, яка висловлює ся відкрито на право і на лїво.
Пічну з оборони о. Хомишина — мабуть чи не найцїкавійшого твору, який вийшов коли-небуть з під пера сього владики. "Церков і віра остали у нас підпорядковані справам народним... Авторитет Церкви у нас підкопаний... Всякого рода братства, комітети, ради, орґанїзації світські — всї вони присвоюють собі право розказувати і забирати голос в справах навіть чисто церковних..." Отся струна бренить продовж цїлого другого посланя в калєндарній справі. Годї на сїм місци показувати велику перестарілість звісної теорії про сонце і місяць, теорії, яка робила честь XI. і XII. вікам та їх ґенїяльним заступникам Григорію VII. та Інокентію ІІІ., та якої сьогодня не проголошує нїодин із чільних мужів католицької церкви; годї тут також вести спір на тему, чи се справдї таке вже нещастє, коли світські забирають голос у церковних справах (цїкаво, що думає о. владика про право церковників рішати про світські народні питаня?), вистане ствердити безсумнївний факт, що Церков була завсїди, почавши від IV. столїтя по Хр., під рішаючим впливом світських людий і світської власти, та що всї змаганя против того, часто дуже геройські, кінчили ся невдатно, і хто знає — чи не на добро самої церкви. Натомість позволю собі поставити питанє: Невже о. владика думає, що справа калєндаря, обряду і церковної орґанїзації — се справи "чисто церковні", до яких світським людям нема жадного дїла? Невже він переконаний, що був колинебудь або є денебудь нарід, якому булоб і моглоб бути байдуже, чи прим. його владиками і душпастирями стають особи власної чи ворожої національности, з народною чи противнародною полїтичною думкою; чи прим. право патронату корисне чи шкідливе для національно-полїтичного і соціяльно-культурного (отже й церковного житя) чи прим. вірні в церкві слухають проповіди в рідній мові чи в чужій; чи прим. робітнича кляса даного народу має працювати тодї, коли вона зачинена, а натомість відкрита инша? Я сумнїваю ся, щоби й сам о. Хомишин міг притакнути сьому питаню; натомість стане він може впевняти про потребу розмежуваня сфер і т. ин., та не слїд йому забувати, що до витиченя межі необхідно потрібні дві партії, а не одна....
О. Хомишин мусїв отже знати з гори, що справа калєндаря не є "чисто церковна" річ, що вона в сути річи для церкви (як жерела і сторожа віри та етики) як небайдужна, то хоч далекорядна і що всї обставини, які його спонукали до реформи, випливали й випливають зі сфер позацерковних; йому мусїло бути також звісно, що в нашій історії вже з самого кінця XVI в. панував погляд (инша річ, чи оправданий) про тїсну звязь юлїянського календаря з українською (руською) народностю та що сей погляд силою традиції консерватизму й короткозорости здебільшого й сього дня панує між нами і велить многим вірити, буцімто одночасне їдженє свяченого у Українцїв і Поляків на нашій земли доведе до спольщеня української більшости, а не до україншеня розкинених польських кольонїй; він мусїв знати й те, що саме світський чоловік вперше видвигнув прилюдно потребу ревізії того закоріненого хибного погляду і що світська орґанїзація (згаданий конґрес 1909 р.) згодила ся з сею думкою; міг він також чути, що митрополит Шептицький (також учасник конґресу) заявив був у звязи з ухваленою резолюцією, що він не завагає ся анї хвилї запровадити григоріянський калєндар, коли се світські сфери уважати-муть бажаним; значить — о. Хомишин повинен був знати, що калєндарне питанє у нас стало, par fas et nefas, так само національно-полїтичним як і церковно-релїґійним. В кождім разї виходить очевидно, коли мова про зміну календаря, то закид односторонного присвоюваня собі права розказувати і забирати голос у справах не чисто церковних кинений як раз у протилежний бік, як треба було його спрямувати. Найлїпший доказ сьому дають оба посланя станиславівського владики є обернені не до його церковного стада, а до "українського народу", посланя, в яких національні і полїтичні мотиви й арґументи повторяються раз у раз, і то подекуди способом у Церкві незвичайним.
(Далї буде.)
[Дїло, 13.05.1916]
(Далї).
"Дїло", переповідаючи оборону о. Хомишина, зазначило, що се є "відповідь на численні закиди проти способу, яким введено калєндарську реформу в станиславівській области". Очевидно, в кругах противників реформи є люди ріжної масти, суперечних симпатій і неоднакового світогляду, одначе для всїх людий тямучих один момент має тут рішаюче значінє, і се той спосіб переведеня зміни. Бо похвальна і корисна ідея не мусить остати корисною і похвальною, коли її переведе в житє хтонебудь, колинебудь, денебудь і якнебудь, натомість бувають обставини, коли Vernum wird Unsinn. Wohltat — Plage.
Обминїм чисто церковне питанє, чи яло ся о. Хомишинови вводити новий калєндар без уваги на дві старші eпapxії, а навіть епархіяльного збору духовенства, — за сe нехай правують його самі духовні — зупинїм ся натомість на сїм, яке становище слїд було заняти у відношеню до "світських орґанїзацій". Калєндар, окрім свого церковно-обрядового характеру, має дуже важні світські прикмети. Про національно-політичний бік згадувало ся вже висше; просвітно-культурний бік калєндаря має важний вплив на шкільне вихованє (подвійні свята у школї!); господарський бік його виявляєть ся в надмірі гр. кат. святочних днїв, в порівнаню з конкуренційною cупротив нас народностю (о. X. був ласкав у своїм реформаторськім запалї додати ще два нові святочні дни, коди Папа римський зменшив їх значно з економічних оглядів); вкінци науково-практичний бік також немаловажний при оцїнцї, котрий калєндар лїпший. Як бачимо, світський характер калєндарного питаня дуже складний, без сумнїву складнїйший нїж його церковний характер, тому слїд було заздалегідь увійти в порозумінє з відповідними кругами. В розуміню ваги всїх сих обставин калєндарна резолюція, ухвалена просвітно-господарським конґресом 1909 р. (вона надрукована в Пропамятній книзї тов. "Просвіта") передвиджувала потребу окремої анкети з заступників церкви, науки, просвіти і господарства. Таку анкету можна було зібрати і в часї війни, результат її нарад був би був безсумнївно прихильний реформі, а одна поважна брошура з авторитетом анкети булаб за два три тижнї приєднала й підготовила загал нашої суспільности до зміни святочних днїв. Теперішний час на стілько виїмково корисний для переведеня реформи, що відпала головна небезпека, яка перед війною здержувала й найбільших прихильників григоріянського калєндаря від форсованя реформи, а навіть від прилюдної аґітації за нею, а се огляд на москвофілїв, які в дуже добре зрозумілім інтересї своєї доктрини і тактики булиб poзвели скажену демаґоґію серед темних мас, знаходячи поміч tertii gaudentis. Тепер же, чи там безпосередно по війнї, не булоб жадної поважної опозиції серед української суспільности проти реформи, навпаки, весь тямучий загал приймив би і як дуже важний крок наперед у національно-полїтичнім, господарськім і суспільно-культурнім poзвитку нашого народу.
Натомість не були там подані ті арґументи національно- полїтичної і суспільно-господарської природи, які дїйсно можуть переконати "непокликаних світських" у користь реформи. Нїчого дивного тому, що проти розпорядку посипала ся, окрім заяв обуреня за "полїтичне" мотивованє цїла низка арґументів против григоріянського калєндаря, з яких одні принципіяльно противили ся йому, инші признаючи, що зміна сама в собі добра, доказували, що вона тепер не на часї, що реформатором недостає компетенції в сїй справі і т. п. З арґументами противників "з боку українських патріотичних кругів" ("причаєних русофілів або людий ограничених і короткозорих" полишено на боцї) розправляєть ся о. Хомишин у своїм другім посланю, хоч деякі з арґументів промовчав таки.
Нїде правди дїти, критика владики місцями дуже влучна. Так ось заміт, що григорїянський калєндар буцїмто роз'єднає нас з закордонними братами, розбиває владика увагою, ще "калєндар зовсїм не перешкаджає національним почуваням і зносинам". Додатиб ще, що навіть ріжниця обряду і самої віри при почуванях національної спільности грає маловажну ролю (приклади: Сербо-Хорвати, Мадяри — належать до шести конфесій! — Ромуни, Нїмцї, Анґлїйцї і т. п.). Між тим, що дїлить нас, австрійських Українцїв, від російських, питанє про те, коли припадає св. Вечер, не має жадного значіня (пригадатиб факт, що Поляки на Українї, Білій Руси і Литві обходять свята по юлїянському калєндарю, не перестаючи бути одно з земляками в Королївстві); далеко важнїйший факт, що ми католики, а вони православні, що межи нами ріжниця в апаратурній мові, а навіть правописи! Я певний, що більшість тих противників реформи, які воюють арґументом єдности, з обуренєм відкине проєкт, щоб ми, Австрійцї, в імя сеї єдности, понехали раз варваризми і макаронїзми галицької лїтературної мови та дивоглядну ненаукову правопись, а приймили ту, що на російській Українї, бо вона чистїйша, краща і відповіднїша... Як то тяжко декого намовити, що інтерес єдности вимагає остаточного закиненя місцевої назви "Русь", а уживаня спільної "Україна"! Зовсїм влучно замічає друге посланє, що чейже не ми сподїємо ся визволеня від російської України, а вони від нас, що російські Українцї не мають своєї національної церкви, нї навіть духовенства, а ще менше калєндаря — отже як тут може бути мова про національне роз'єднанє? Дїйсно, воно виходить на таке, що не слїд нам приймати нїяких новочасних культурних і технїчних здобутків, доки всї наші відсталі брати бойки, гуцули, полїщуки і т. п. — не стануть здібними до того самого поступу...
Безосновний і той заміт противників нового калєндаря, що буцїмто "треба числити ся з консерватизмом широких мас", і о. Хомишин справедливо пригвожджує отсю дивну фразу в устах ріжних "поступовцїв і вільнодумцїв", та питаєть ся їх, чи вони піднималиб сей арґумент, якби так і Росія приймила новий калєндар?
В дїйсности широкі маси вже давно інстинктовно відчували тягар свойого історичного калєндаря, як упослідженє церковне, національне, соціяльне й економічне; тому нема найменшого страху, щоб сї маси, особливо в околицях не чисто греко-католицьких, самі зривали ся до опозиції. Вони се можуть зробити, одначе лише тодї, коли інтелїґентні демаґоґи, для яких святочний день здебільшого справа зовсїм байдужна, візьмуть ся енерґічно за дїло... Одначе і в сїм разї одна дві популярні, добре написані брошури, в короткім часї допоможуть здоровому розумови до перемоги над слїпою пристрастю. Консерватизм на пунктї калєндаря істнує у нас, одначе не в масах працюючого люду, а серед "поступової" і "вільнодумної" інтелїґенції. Жерело сього напряму лежить в части у тім, що богато з нас опановані боязливим пієтизмом до ріжних фіктивних "національних святощів" (о, даремна була твоя праця, Михайле Драгоманів!), а повною невразливостю на дїсні, пекучі і грізні домаганя національного житя й його будуччини; в части у тім, що серед нашої інтелїґенції, буцїмто a priori поступової й вільнодумної, є немало людий, які на дїлї мають дуже мало що спільного з сими понятями, які натомість є дїйсними консерватистами; націоналістична непримирність і демаґоґічні методи декого з них зовсїм тому не перечать, тілько ще скріпляють; се невідступні явища консервативного напряму. Коли мова про полїтичні партїї у нас, то дїйсно поступовою й вільнодумною може називати ся лиш соціяльно-демократична партія, та ся в сім випадку не тілько не противна григоріянському калєндареви, а ще якраз прихильна, очевидно не з "чисто-церковних", а світських мотивів.
(Далї буде).
[Дїло, 14.05.1916]
(Далї).
Один важний "світський арґумент" против реформи примовчав о. Хомишин, арґумент, по думцї противників його, найважнїйший. Новий калєндар буцїмто вибиває з рук українських полїтиків один із найвимовнїйших доказів необхідности перевести адмінїстрацїйний подїл Галичини: на заходї, мовляв, инші свята, на сходї инші... По правдї, сей "найсильнїйший" арґумент при близшім розглядї показуєть ся найслабшим між усїми піднесеними закидами. Не вільно забувати, що вже до війни у Східній Галичинї 40% людности не уживає юлїянського калєндаря (навіть жидівські промислові підприємства спочивають в латинські свята), що ся меншість економічно і культурно сильнїйша від тих, що звязані юліянським калєндарем, що по війнї ся меншість може легко стати польською або більшістю, як се вже стало ся було на Холмщинї (і тому рос. уряд по відокремленю завів там юлїянський калєндар також для латинників і протестантів, як було в цїлій імперії, окрім Королївства і Фінляндії). Отже сей арґумент за подїлом краю дуже легко перемінити в арґумент проти нього. А навіть у відлученій Східній Галичинї, чи можливо буде удержати юлїянський калєндар в характері національного, пануючого? Очевидно нї; не тілько майже половина людности, переважно міської і маючої, не буде держати ся його (а на "указ" на зразок російський не зможемо собі позволити), а й державні уряди, зелїзниця, почта, війско, торгівля, промисл, фінансовість — звязані тисячними нитками з заходом, не схочуть і не зможуть респектувати старого калєндаря, подібно як се бачимо на Буковинї, де гр.-католики і православні творять мало не 3/4 людности. В найлїпшім разї можнаб подумати собі повну рівноправність обох калєндарів, та з сього булаб хиба шкода для господарського і культурного житя, навіть якби таку рівноправність можна технїчно перевести гаразд. На жаль одначе в добре упорядкованім полїтичнім орґанїзмі може мати місце тільки один калєндар; значить осталоб, mutatis mutandis, по старому: кождий греко-католик і православний почував би себе й дальше чимсь низшим, упослїдженим...
Та не в сентиментах тут вага. Треба раз уже зрозуміти, що наш старий калєндар спричиняє нам безнастанно двояку шкоду національно-полїтичного характеру (не говорячи вже про господарський). Він є наперед одною з головних причин, шо напливовий елємент з чужинцїв на нашій земли не всякає в наш національний орґанїзм, так, як сього нам необхідно потрібно і як того природний суспільний процес вимагає. Чужинець-латинник на нашій земли замість українщити ся — польщить ся, в 3/4 з причини калєндаря й обряду; навіть як присвоїть собі українську мову в буденнім житю, то почуваєть ся звичайно не-Українцем. Або що є видимим знаком "польскости" Українцїв-латинників? Калєндар! Ми любимо говорити про істнованє таких Українцїв, а нїчого не хочемо зробити, щоб вони не були Українцями лише з нашого іменованя, а щоб самі себе такими почували. Та як се можливе, коли ми ще й тепер проголошуємо світови, що юлїянський калєндар й українська народність — то ідентичні понятя, що без першого пропаде і друга?... Таж се обида української національної ідеї! Не будь у нас юлїянського калєндаря, то звісна пропаґанда між українськими латинниками від 1901 р. не малаб була у десятої частини того успіху, який вона дїйсно здобула; не вирослоб на нашій земли стілько placów-ок у формі капличок, експозитур, служебниць і т. п., а ті, які виросталиб природною дорогою, не малиб ворожого нам національного характеру. Сього питаня не вільно українському патріотови легковажити! Латинники (і протестанти) творять у Східній Галичинї силу близько півторамілїонову; ще, правда, більшість їх говорить по українськи, одначе таких, щоб себе почували до української народности дуже маленько; натомість польонїзація між ними росте дуже скоро і як ми не збудуємо греблї, діждемо ся невдовзї того, що українська мова зникне з уст не греко-католиків і не-пpaвославних, а в слїд за тим ми станемо на своїй земли племінною меншістю! Тому то один із найважнїйших проблемів нашого національного житя в західно-українськнх землях, проблєм, який може рішати про нашу будучність, лежить у сїм, щоб латинська церква у нас стратила свій національний, не український характер. Тут не досить висказати таке бажанє і ждати чуда божого, щоб яка висока власть видала указ в нашу користь; ми самі мусимо зробити рішучий крок і затїснити звязь між чисто-українськими греко-католиками і зглядно-українськими латинниками та сим способом скріпити асиміляційну силу нашої мови і нашої національлої культури. А без григоріянського калєндаря се нїяк неможливе; се перший успішний крок, який ми мусимо зробити для ратованя Українцїв-латинників від національної загину; що йно по нїм можуть і мусять пійти инші*).
Дальше — юлїянський калєндар є головною причиною відступства від гр.-кат. церкви й української народности поміж численною масою наших робітників, зарібників, слуг, еміґрантів, які приневолені святкувати свята свойого хлїбодавця та не мають змоги задоволяти свої релїґійні потреби в часї своїх свят у своїй церкві. Таким чином у процесї звісного перетяганя греко-католиків на латинство наш старий калєндар має чималі заслуги.
З усього виходить, що юліянський калєндар нїяка національна святощ Українцїв, що противно, український національний обовязок велить нам, в інтересї будуччини західних земель, ту форму, яка колись може була й цїнна й дорога нам, та тепер спиняє наш національний розвиток, поставити вже раз в музею історичних пережитків, де вже спочиває чимало "національних святощів", за які колись, в немовлячих часах українства, розпинали ся наші батьки і дїди, а пізнїйші поколїня, в розцвитї національної ідеї, забули. Колись ми думали, що наша народність потерпить, як наші священики голитимуть бороди або носити реверенди і колпаки, та згодом якось привикли до того. Колись наш визначний письменник, во імя української національної ідеї, помагав нищити "чужу" унїю на Холмщинї і поміг сим винародовити велику силу чисто української людности. Чистили ми колись обряд у Галичинї в 50-их і 60-их рр., при сїм стратили тисячі вірних гр.-католиків в користь латинства, та окрім викиненя дуже симпатичних орґанів з наших церков не осягнули нїчого поважного, не вдало ся нам прогнати читаних служб божих, ні бічні вівтарі, причащати ся стоячи і т.п., натомість наше патріотичне духовенство прийшло до зрозуміня, що для добра гр-кат. церкви й української народности треба було завести т. зв. маєві богослуженя, і то не по юлїянському, а грегоріянському калєндари! Ми кликали колись "пропаде Русь", як Єзуїтам віддано реформу Василіянського чину, а тепер хто з тямучих Українцїв посміє сказати, що старовасиліянські типи були національно кориснїйші від теперішних? Подібно було і з фонетикою протестували против неї не самі москвофіли, а й Українцї, як против польської затїї, ну — a хтo сьогодня поважить ся назвати стару правопись національною цїнностю? Отже й найвисша пора, щоб ми і старий калєндар віддали у історичних памяток і сим раз доказала реальність дотепер теоретичного нашого погляду, щo понятє української національности ширше від понятя не то калєндаря, але й обряду і віри инакше грозить нам доля і повага жидівського ґета, а не новочасний всесторонний розвиток національний. Бою ся, що й так ми вже дещо спізнили ся. Ще лїт шість-десять тому в зад мало не кождий мешканець Східної Галичини звав себе Русином і нашим батьком з 1848 р. (переважно духовним!) було яснїйше як нам, що "руська" народність не ідентична з греко-католицьким обрядом; що тільки нещасна обрядовщина 50-их і 60-их років довела до сього, що й завзяті "вільнодумцї" стратили на стільки вільність думки, що по-за юлїянським калєндарем не бачать української народности, української національної ідеї й її живучости. Ся сумна проява — не "орієнтальне візантійство", як хоче називати о. Хомишин (взагалї з сим історично й фактично неоправданим Gemeinplatz-ом час би поважним людям скінчити, найпаче же духовним, які повинні мати перед очима другий, рівновартний Genseln platz — про єзуїтство); се лише плоди невідрадного стану нашої національно-полїтичної освіти.
*) Тому зовсім незрозумілий льоґічний хід думок у недавній статї одного українського політика в "Ukr. Nachr. " про Українцїв-латинників, де автор розводить мої уваги про латинську церкву на Українї ("Церковний бік української справи") та кінчить їх протестом проти… григоріанського календаря…
Конець буде.
[Дїло, 16.05.1916]
(Конець).
Як бачимо, справа калєндарної реформи се не "чисто церковне" питанє, як упевняє в супереч змістови своїх посланїй о. Хомишин; вона без сумнїву сильно світська: національна, культурна й господарська. Тому не диво, що спосіб переведеня сеї реформи, потайний, підступний і неформальний, немов би обрахований на скомпромітованє нелюбих кругів, витворив майже безвихідну ситуацію, де вже не в калєндарі дїло, а в чести українського національного проводу, значить — і в повазї самої нації. Який вихід із сього становища, в котрім ми опинили ся?
Для мене передусїм ясно, що григоріянський калєндар у нас прийметь ся, не тілько у станиславівський епархії, а й усюди в Галичинї прийметь ся; остає натомість питанє, хто програє тактично.
О. владика впевняє, що він дїлав у глибокім переконаню про необхідність і хосенність реформи для церкви і нації та що він для ратованя ідеї і самої реформи готовий витягнути далеко йдучі особисті консеквенції: "за такі справи я готовий пожертвувати не тілько честь і достоїнство епископське, але навіть і моє житє". Сими словами хоче очевидно о. владика заявити, що він для удержаня і поширеня реформи готовий уступити зі свого урядового становища. Я не сумнїваю ся в щирости сих слів, одначе не думаю, щоб се була одинока цїна, якою можнаб направити заподїяну шкоду. Се може стати ся і тим способом, що станиславівський владика, рядом дїл у нaйблизшім часї докаже цїлій суспільности, що він у своїй реформаційній дїяльности руководив ся і руководить ся справдї виключно церковним і народним добром. Ся думка веде нас поза обсяг самого калєндарного питаня.
"Сим актом (=калєндарною реформою) бажав я піднести прапор католицької церкви в нашім народї, хотїв звернути увагу на високу ідею, яку маємо сповнити, а заразом дати притоку до скристалїзованя у нас не тілько справ віри і католицької церкви, але також і справи народної" — пише о. владика і вже тим самим сповнить широку програму національно-церковних реформ. І справдї, він не обмежив ся до самого пересуненя свят, лише впровадив низку змін, які з калєндарем не мають нїчого спільного; так ось у молитвах за володаря замість слова "царь" (що означає в дїйсности "короля", не "цїсаря") має уживати ся "імператор"; зам. слова "православний" має увійти "правовірний"; одно нове свято (св. Йосафата) творить ся, й одно старе пересуває ся з недїлї на четвер (Боже Тїло) і т. ин. Яка цїль сих реформ у звязи з переміною калєндаря? Очевидно та, щоб наш нарід усамостїйнити і скріпити під оглядом церковним і народним. Сю цїль можна осягнути з одного боку через збільшенє власних національних засобів й асиміляційної сили, через поглубленє національної ідеї і ународовленє публичного житя, з другого боку через розрив з тими впливами і течіями, які спиняли або давали привід до спинюваня сього пpoцeсу усамостійненя й націоналїзації. З огляду, що ми вірою або бодай обрядом звязані з державною церквою того народу, який не допускає й не може допустити до нашого національно-культурного відокремленя, кождий такий крок, який ослаблює сю спільність і зменшає "грецький", "старославянський", "східний" та "руський" характер нашої церкви в користь національно-українського, являє ся важним поступом у poзвитку української національної справи. На сїй дорозї ми можемо і мусимо дійти до витвореня української національної церкви, чи навіть кількох церков: греко-католицької, римо-католицької і православної.
З окрема перша з них надаєть ся дуже добре до сього великого дїла, коли надамо її з одного боку більше католицького, з другого більше українського характеру і тим способом зробимо з неї типову церкву українського народу, яка виявлялаб свою притягаючу силу — як не в напрямі чисто-релїґійнім, то в напрямі національно-культурнім — на захід серед вірних латинської церкви, на схід серед православних. Все те зробити лежить в нашій силї. Реформа о. Хомишина посуває сю справу наперед тілько незначно. Коли він звертав ся на переломанє традиції щодо калєндаря, "православних" і "царя" — то чому було не зробити рішучого кроку і завести українську мову в щоденних молитвах (се факт, що український селянин слабше розуміє молитву по церковному нїж по польськи) і богослуженях, наразї бодай в деяких. Думаю, що в Римі можна дістати згоду й на повну заміну "старославянської" мови українською; сумнїваю ся також дуже, чи теперішні противники григоріянського калєндаря з поміж світських матимуть відвагу виступити проти такої далекосяглої і в наслїдках безмежно корисної реформи. Очевидно, така реформа неможлива з одного дня на другий, лише вимагає довшого, дуже старанного підготованя, (посполу із світськими людьми!) одначе почин до того необхідно зробити тепер. Так само пекуча реформа права патронату. Владика, який переведе сї реформи, здобуде собі безсмертне, історичне імя в історії українського народу і католицької церкви.
Відень 9. мая 1916.
[Дїло, 17.05.1916]
17.05.1916