Долоня

Ти нічого не знаєш про собаку, якщо не живеш в її очах…

В моєму будинку за парадним входом, на внутрішніх стінах 120-літньої «австро-угорської» камʼяниці – стриманий обʼємний графічний ліпний рисунок на всю 8-метрову висоту сходової клітки. Його храмовитість додає будинку самоповаги, а кожному приходу додому – урочистості. Цю красу радянська влада, після принизливого переділу помешкань на квартири, вкрила жеківським «накатом» – стандартним малюнком, відбитком зацикленого на собі гумового валика, покликаного приховати вади крейдової побілки. Таких малюнків було взірців з десять на всю стандартизовану країну переможної рівності. Наш повоєнний накат зберігся при вході і має вигляд зібраних в пучок промінчиків, відірваних від сонця, прямолінійне «фашіо». Колись серед них над сходовою кліткою був відбиток моєї дитячої долоні, зроблений тою ж фарбою, я по ньому звіряв своє зростання, аж поки не виявилось, що цією долонькою махало зі стіни мені моє дитинство, перша незворотна втрата в житті. Згодом, коли я сюди повернувся, бо викупив свій поверх, слід моєї руки охолов, фреска розчинилась, як кубик цукру в часі, що й справді став солодшим: поставився голос, соло взяли гормони, було тепло: молодість убезпечує теплом, як спальний мішок, що завжди з тобою.

Була ілюзія, що час в тому ж темпі й напрямі буде рухатися все життя, підігруючи тобі своїм тактом, еластично підлаштовуючись під тебе, розтягуючись і стискаючись так, щоб все встигалось. Ти навчився азартно тримати його на ризиковій межі, залишаючи важливе на останній момент, бо з головою поглинало неважливе, але жодного разу не проїхав мимо цього моменту. Потім виявилось, що це була лише регентська, опікунська версія часу: спочатку він грає роль сприятливого, а з віком перестане піклуватись за тебе, пришпориться – і виявиться, що в його одиницю вкладається і встигається чимраз менше, його невичерпність була обманкою. Насуваючись, майбутнє витіснятиме часи, що робитимуться старими-добрими на очах, зневажуючи, змотуючи весь досвід пережитого в архівний клубок, як скручують порожню пет-пляшку, щоб менше місця займала у смітнику. Упіймана на обмані дійсність відводитиме очі від запитального погляду.

Виявиться, що година – це конденсатор зі змінною ємкістю, який імпульсно перетворює заряд на розряд, втрачаючи ємкість з роками.

І що сенс життя – теж змінна, вічно шукоме, як пес, що проміняв на дромоманію домоманію і безперервно тікає, віддаляється у пошуках близькості, злучки, бо краще бездомність, ніж привʼязь.

І таки час пса цінніший, бо його тиждень складається лише з одної доби, тому він живе в шість разів менше, ніж якби був людиною. На який саме день тижня припадає його життя, залежить від того, як повезло з господарем і чи повезло.

А тоді в дитинстві, в домашньому підʼїзді з настінною долонею ходили сусідські пси, і цей рукотворний слід у мене асоціювався з першими мріями про власного – нездійсненними, бо не розділеними батьками. Дорослішання – процес непростий, складніше лише старіння.

А потім настала Незалежність, Україна ненадовго постала сам-на-сам з собою, бо її підпитий сусід розікрався і не давав собі ради. У неї зʼявився справжній Гімн. Ми ще не знали, як багато він значитиме і як точно щось означатиме, і скільки всього йому доведеться пережити, і що він зможе бути ще й бойовим маршем, і похоронним, і ліричною піснею про любов, і Службою Божою, і серенадою під вікном Бога. Він увібрав наймажорніший мажор і наймінорніший мінор, бо в різні періоди життя країни несе різні повідомлення. Тепер він прикриває долонею серце, щемить – і якимось дивом, чутий вкількасоте, чимраз упертіше стискає горло.

Він ніби наріжний камінь того невидимого, що так сповнює любовʼю до України не лише нас, чим вона невідривно примагнічує й спонукає присвятитись надуспішних світових велетнів Василя Вишиваного, Генрі Марша, Тімоті Снайдера… Україна відрізняється від решти світу невловимістю, вона острівний Мадагаскар, де утворились унікально стійкі й живі організми з великим спектром крайностей та можливостей, і завжди готова продемонструвати якусь з них – яку саме, ніколи не передбачиш, вона утворена з єдності несумісностей.

Тоді я, вже одружений, повернувся в дім дитинства, і батьки подарували нам щеня вівчурика, щоб додати життя великому домашньому простору, який ми почали обживати. Він швидко перетворювався на мудрого надійного шерстяного Гуру (це імʼя). Правила виховання довідувались з книжок, бо інтернету ще не було. Мобілок теж, тому він навчився передавати СМСки у вигляді записок, які ми писали одне одному, носив їх нам між кімнатами, кухнею і верандою. Сам слідкував за своєю водою – і коли вона закінчувалась, приносив мисочку під ноги…

А потім настало майбутнє, почалась епідемія, за нею війна, бо якийсь фраґмент людства періодично накопичував циклічну ненависть і каналізував її у ворожу до всього живого націю. Врешті цю каналізацію прорвало, і вона пішла по живому. Виявилось, що життя – це мінне поле, тому краще ступати нетвердо.

На початку всього цього пипеця у нас зʼявився песик з мʼякою ходою і фантомним іменем Бенксі. Лабрадор – порода максимально людяна, і якщо ти не надаєш породі занадтої ваги, вона додасть за тебе сама.

Порода – це пропуск в домашність, найгірше для пса – бути нічиїм, бездомні пси від домашніх відрізняються лише одним: недоглаженістю. Єдине, для чого порода собаки потрібна людям – щоб її властивості, екстерʼєр й інтерʼєр, завдати наперед.

Але створивши лабрадора, людина ніби перевершила Бога: вивела не просто породу, а породисте людино- й життєлюбство. Тобто гарантоване природою: порода – це її штамп, програма, визначник способу відношення до світу.

Бенксі, поява якого припала на важкі часи, дозволено більше, ніж нашим попереднім псам вівчурам Гуру й Вуді. Він не має запаху, а стерильність залишилась за порогом війни. Психотерапевти воєнного часу кажуть: нащо заводити пса, якщо не дозволяти йому спати з вами? Хто любить собак, має куди тікати від самотності. Не варто зраджувати собі й відмовляти собі в найулюбленішому – неважливо, в чому: краще померти хворим і щасливим, ніж здоровим і нещасним. Третього, на жаль, не дано. Кожному третьому не дано і це.

Якшо псові дозволили в ліжко, він, засинаючи, тулиться спиною до господаря, це знак довіри: так надійніше, за спиною – рідний охоронець сну.

Собаки розрізняють менше кольорів, але чують більше звуків, нюх і зір зазвичай компенсують один одного. Короткий життєвий шлях робить їх наближенішими до вічності, тому відчувають небезпеку за випромінюваними нею смертоносними мікрохвилями, недоступними сприйняттю людини. Їхній неспокій зʼявляється до прильоту. При його наближенні Бенксі кладе голову й лапу на мене – так спокійніше. Чим ближче звуки з неба, тим тулиться міцніше, втискається – вбиваючі забаганки людей доброму псові незрозумілі. Це якесь абсурдне кіно, але чому ж так стає тривожно? Він же знає, що бути людиною – вéлико, вона заслуговує на беззаперечну любов. Він надихається від людини і цим надихає її. А хіба може бути любов злободенною? Він не має інакших залежностей, крім господаря, це єдина його адикція. Коли ти виходиш, він сумно проводжає до дверей і дивиться услід з надією. Потім розрізняє тебе за дзвоном ключів, вони його молитовна дзвіниця. Він знає, як двигтить твій двигун і колеса твоєї машини, він відчуває, коли тобі нездоровиться, і хоче розділити біль, хоча б злизати. Його серце бʼється швидше за твоє, зайві удари кожної хвилини присвячені тобі, відведені на тебе.

Він віруючий, і ти – його бог, у церкві якого єдиний вірянин.

Пес відчуває погоду так, як людина, але готовий за нею будь-коли, лиш би слідом, бо для нього погодні умови робляться очима господаря.

А коли прилітає – хоча у нашому місті здебільшого наразі пролітає, ніж долітає, – Бенксі не розуміє, що діється, але знає, що треба рятувати і рятуватись. Він сідає і встромляє у мене погляд, розгублено запитуючи «що робити?», чекає рішень і розпоряджень, він самомобілізувався – він же бойовий лабрадор, вміє давати відсіч пацанистим кобелям, що агресують! Він нічого не знає про росію – але знає, що на нас напала війна.

Коли за вікном вибухає, і блимає, і джмелиною хмарою дзижчить, насуваючись, дрон, я врешті піднімаюсь з ліжка, бо стає нестерпно гнітюче і хочеться дивитись у небо. Там заграє неприродня заграва і злагоджено трасуючі вогні ППО, ефектні й ефективні, інколи навіть червоні, – це єдиний дозволений тепер феєрверк. Бенксі спирається лапами на підвіконник триметрового заввишки вікна поряд, впритул, не розуміючи, чому в небі все змінилось, воно стало шумним, під ним зробилось незатишно. Він же так чекає кожної нагоди побути під ним, цим різнобарвним джерелом ясності.

І гарчить дрону у відповідь: вали звідси, тут є охорона, що вміє перекусити джмеля на льоту. Коли я відходжу від вікна, він вивільненими від підвіконника лапами вискакує на мене, по-людськи стоячи на задніх. Звіряє годинники поглядів і показує, що «мої лапи до твоїх послуг, скеруй їх! так не повинно бути, життя на таке не розраховано». Відігрівшись від обіймів, тихо скавчить. Скавчання собаки – це найжалібніша пісня в світі, в її мелодії сплелись прохання й надія. Інші тварини так не вміють, це особистий ключ до людського серця. Скавчання пса ріже його тихіше, але глибше, ніж плач людини, у ньому більше безвиході й мольби, бо пес не може допомогти собі сам в тому, чого не розуміє. В його очах накопичилось, крім тебе, багато невимовленого, невимоленого, нерозділеного.

Людський голос має продовження, сказане можна повторити і відтворити. Пес вигавкує раз і назавжди, з кожним звуком вилітає суміш емоції й думки, а думка, не організована в слово, – це відчуття. Для вуха людини гавкіт пса звучить репризно, як нескінченний повтор, вічне повернення звуку. Це не зовсім так, частіше комбінація одноразова, унікальна, як лінії на пальцях.

Коли помирає людина, кажуть, її тіло покидає душа. Коли помирає пес, його душу покидає тіло, вона ж слідує за тобою і як може продовжує охороняти тебе.

А відбуваючи у невідомість, краще не прискорювати потяг, прискорення – це привілей Бога. Життя схоже на книжку, яку читає Він. І спочатку нею захоплюється, йому цікаво, всі персонажі привабливі й оригінально прописані, він смакує взаємини, кожну сторінку, потім потрохи втрачає інтерес, перестає солодко слинявити палець, сюжет стає чимдалі передбачуванішим, він починає здогадуватись про фінал, листає все швидше і швидше, ти за ним не встигаєш, не проживаєш жодну зі сторінок на повну, а він переходить на діагональ, пролистує, пропускає і проїзджає, втрачає нитку сюжетної лінії, вже листає великим пальцем з торця, подумки відволікатись на щось інше і врешті її захлопує. Але ти цього вже не знаєш...