(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")
5. Міжвоєнна література
Період між двома світовими війнами у літературному житті Львова відзначався, зокрема, виникненням низки літературних угруповань. Згадаймо хоча б такі: «Митуса», «Логос», «Листопад», «Горно», «Дванадцятка». Ці та інші («безіменні») групи гуртувалися зазвичай навколо певних видань.
Літературна група «Митуса» виникла у Львові 1922 року, вона видавала однойменний із назвою групи журнал. Поети, які ввійшли до неї, воювали під час Першої світової війни у лавах Українських Січових Стрільців. Згадати варто хоча б таких поетів: Роман Купчинський (1894–1976), Юрій Шкрумеляк (1895–1965), Олесь Бабій (1897–1975), Василь Бобинський (1898–1938). Вони витворили феномен стрілецької поезії. Представниками стрілецької тематики були також Левко Лепкий (1888–1971) і Микола Голубець (1891–1942).
Василь Бобинський
Найяскравішим поетом із цієї плеяди є Василь Бобинський. Він є автором поетичних збірок «В притворі храму» (1919), «Ніч кохання» (1923), «Тайна танцю» (1924), «Поезії 1920–1928» (1930), «Слова в стіні» (1932), «Поеми і памфлети» (1933). Навіть коли й виникають соціальні мотиви у творах цього поета, все одно крізь них прозирає еротичне підґрунтя. Діонісійська скромна привабливість його лірики полягає у щирому висловлюванні душевних станів, базованих на природних людських першопотягах. Хистка людська свідомість мусить вібрувати поміж різноманітними непотрібними проблемами та дилемами, але вельми часто хочеться відкинути все те проблематичне лушпиння, щоби якомога частіше занурюватися у млосні нурти натуральної жаги. Ліро-епос займає особливе місце в поетичному набутку Василя Бобинського. Найвідомішою є його поема «Смерть Франка». Відомий Бобинський і як прозаїк, особливо цікаві його новели «Гість із ночі», «Страх», повість «Над Збручем сходило сонце» та фрагменти з роману «Львів», який він так і не закінчив.
Роман Купчинський
Романові Купчинському належить авторство популярних стрілецьких пісень «Зажурились галичанки», «Човен хитається серед води», «Як з Бережан до Кадри», «Пиймо, друзі», «Ірчик». Свій стрілецький досвід він використав у романі-трилогії «Заметіль» (1928–1933), що складається з частин «Курилася доріженька», «Перед навалою», «У зворах Бескиду». Роман Купчинський написав і поему «Скоропад» про Івана Цяпку-Скоропадського, колоритного героя «лицарського ордену» Залізної Остроги, товариського гурту усусусів.
Юрій Шкрумеляк
Юрій Шкрумеляк особливо відзначився книжками для дітей, найвідомішими з яких стали «Юрза-Мурза», «Записки Івася Крілика», «Стрілець Невмираха», «Мова віків», «Історії України для дітей» (у чотирьох частинах). Для дітей він адаптував чимало творів зі світової скарбниці, зокрема «Казки з 1001 ночі», «Алядин і чарівна лямпа», «Історія про малого Мука», «Пригоди мореплавця Сіндбада». Юрій Шкрумеляк був головним редактором журналу для дітей «Дзвіночок».
Олесь Бабій
Олесь Бабій видав цілу низку поетичних збірок, зокрема «Ненависть і любов» (1921), «Поезії» (1923), «Прамати» (1923), «Під шум Прута» (1923), «За щастя оманою» (1930), «Перехрестя» (1930), «Остання офіра цісареві» (1937), «Пожнив’я» (1939), а також поему «Гуцульський курінь» (1927), повість «Перші стежі» (1938), інші твори. Йому належить авторство тексту гімну Організації Українських Націоналістів «Зродились ми великої години».
Проіснувала літературна група «Митуса» заледве якийсь рік. Після її розпаду Роман Купчинський, Олесь Бабій, Левко Лепкий, Микола Голубець передислокувалися до видавництва «Червона Калина», яке згодом стало видавати журнал «Літопис Червоної Калини» (1929–1939).
Натомість Василь Бобинський вибрав прокомуністичну орієнтацію, співпрацював із комуністичним виданням «Культура», потім став редактором двотижневика «Світло» (1925–1928) і редактором журналу «Вікна» (1927–1932). До нього приєдналися Андрій Волощак (1890–1973), Степан Тудор (1892–1941), Мирослава Сопілка (1897–1937), Ярослав Галан (1902–1949), Петро Козланюк (1904–1965), Ярослав Кондра (1910–1944), Олександр Гаврилюк (1911–1941) та інші не надто відомі письменники. Журнал «Вікна» організував у травні 1929 року першу нараду пролетарських письменників Західної України, на якій було створено літературне об’єднання «Горно»; відтоді журнал став органом цієї літературної організації, яка проіснувала до осені 1932 року.
Члени літературного об’єднання «Горно»
Наприкінці 1922 року на базі часопису «Поступ» було створене літературне угруповання «Логос», до якого входили молоді письменники католицької орієнтації Григор Лужницький (Меріям), Олександр-Микола Мох (Орест Петрійчук), Степан Семчук, Василь Мельник (Лімниченко), Роман Сказинський, Дмитро Бандрівський. Значного сліду в історії літератури вони не залишили. «Логос» формально проіснував до 1930 року. Після закриття в 1931 році «Поступу» письменники католицької орієнтації гуртувалися навколо часопису «Дзвони» (1931–1939).
Богдан Кравців
У 1922 році відновив свою діяльність за редакцією Дмитра Донцова «Літературно-Науковий Вістник» (у 1933 році перейменований на «Вістник»), навколо якого гуртувалося чимало письменників націоналістичної орієнтації, більшість з-поза меж Львова. До своїх, «місцевих», належав, зокрема, Богдан Кравців (1904–1975), який був поетом, редактором і одним із керівників українського націоналістичного руху. У 1930 році він був на три роки ув’язнений, ці тюремні роки принесли збірку «Сонети і строфи», яка вийшла в 1933 році. Найвідомішою його збіркою, написаною вже в еміграції, є «Ґльосарій, або Тлумачний словник таємних, призабутих і не завжди зрозумілих слів» (1974).
Молодші письменники націоналістичної орієнтації в 1928 році створили літературну групу «Листопад» (проіснувала до 1931 року), до якої, крім Богдана Кравціва, входили хоча б Євген Юлій Пеленський (1908–1956) і Володимир Янів (1908–1991).
Євген Юлій Пеленський
Євген Юлій Пеленський заявив про себе перш за все як літературознавець; в його упорядкуванні у Львові вийшло видання «Українські поети 20-х років: Антологія сучасної української поезії» (1936).
Уродженець Львова Володимир Янів закінчив Львівську академічну гімназію та Львівський університет, був активним діячем «Пласту», членом Української Військової Організації, Союзу Української Націоналістичної Молоді, Організації Українських Націоналістів. Окрім літератури, займався теж наукою.
Молоді літератори об’єдналися навколо часопису «Дажбог», редакторами якого були Євген Юлій Пеленський (1932–1934), Богдан Ігор Антонич (1934), Богдан Кравців (1935). До їхнього кола входили, зокрема, Володимир Гаврилюк і Святослав Гординський.
Богдан Ігор Антонич
Богдан Ігор Антонич (1909–1937) є одним із найвидатніших українських поетів ХХ століття. Активне творче життя Богдана Ігоря Антонича тривало саме у Львові якихось 7-8 років, але вони сповнені такої творчої напруги, такого інтенсивного творчого зростання, що в ці роки, здається, втиснулися цілі десятиліття. Він встиг видати поетичні збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936). Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли посмертно (1938). Йому належить також незавершене лібрето до опери «Довбуш», незакінчений роман «На тому березі», збірка «Велика гармонія» (створена 1932, вперше опублікована у 1967 році), низка літературно-критичних статей.
Образність цього поета настільки багата, що її з лишком могло би вистачити на цілу поетичну школу, ціле покоління, цілу епоху, цілу літературу будь-якого розвиненого суспільства. Але ж це його власна образність, тому й належить до його поетичного світу, рамки для якого практично неможливо визначити. Можна звернути увагу на два тематичні полюси його світу. Один – це пантеїстична круговерть природних явищ, а другий – міські львівські сюрреалістичні фантасмагорії. Саме цей автор може бути еталонним уособленням поезії.
Моторошну антоничівську візію «львівського пейзажу» напрочуд сильно можна відчути у його вірші «Сурми останнього дня»:
Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.
Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.
Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?
Володимир Гаврилюк (1904–2000), близький друг Антонича, видав у Львові свою першу поетичну збірку «Сольо в тиші» (1935), він був не лише оригінальним поетом, але й художником. Після Другої світової війни жив на еміграції.
Святослав Гординський. Автопортрет
Святослав Гординський (1906–1993) також був поетом і художником. Гординський-поет і Гординський-художник йшли поруч протягом усього творчого життя митця як рівноцінні, і в кожній із цих ділянок культури він створив шедевральні речі.
У львівський період творчості Святослав Гординський видав поетичні збірки «Барви і лінії» (1933), «Буруни» (1936), «Слова на каменях. Римські ямби» (1937), «Вітер над полями» (1939). Центральним і найкрупнішим скельцем у калейдоскопі розмаїтих місцин є його рідне місто Львів. Навколо цього «пупа землі» і крутиться весь мандрівний калейдоскоп локусів і вражень, оспіваних у віршах. Образотворча кольористика його віршів настільки насичена, що відчутна навіть на смак і запах. І через оригінальну творчість, і через художній переклад Святослав Гординський збагатив форми українській поезії, зокрема прищепив їй різні типи строфіки, способи римування тощо.
Після Другої світової війни Гординський жив на еміграції, у похилому віці відвідав Львів.
Із шокуючого вірша Святослава Гординського «До польських поетів» (1936) можна винести автентичне враження про тогочасні умонастрої львівського українського поетичного середовища:
Нині приємно зайти вам у теплу, затишну кав’ярню,
Папіроску курити й за чаєм читати журнал,
І байдуже знати, що ваших хвилин неозброєну армію
Проведе і без вас крізь історію хмурий маршал.
Нині легко й безжурно заснути на грудях коханок
І давні тривожні слова: жандарм, цитаделя – забуть,
Бо нині лиш нам нести в мовчазнім вижиданні
Під касками нахмурених чол причаєний бунт.
Гарно в пульмані гойдатись, як Пенклюб чужинний запросить,
Гордо витати усіх прапорами вже здійснених снів,
Та важче писати вірші на бруках празьких, як Ольжич і Косач,
І молитися ангелам гнівним майбутніх суворих днів.
Добре смуглявим іти під сонцем і вітром – і вірить,
Що крок на здобутій землі – це римський, нездоланний крок,
І чути, як пружно тоді вигинається право покірне,
І як смирно на струнко вдаря у твердий, поліцейський дашок.
Ми – в сонце закохані теж, і в сміху жіночого бризки,
І палить жагуче уста нам вітер розбурханих строф,
Та важче нам нині писать тувімівські веселі бурлески,
Як очі захляпують нам від напруги не сльози, а кров.
Нині так легко зійтись і дружні слова говорить нам,
Лікті і мислі свої на одному оперши столі, –
Та як затаїти себе в одчайних римах і ритмах,
Як застебнути кобуру набитих на гостро слів?!
Та найлячніше те, що існує над нами незмінна,
Для всіх нас єдина краса, жорстоко однакова й та ж,
Навіть тоді, як знову розгоном нас буфер історії гримне
І почуємо знов у руках металу холодний вантаж!
Антін Крушельницький
Навколо часопису «Нові шляхи» у 1929–1932 роках гуртувалися письменники прорадянської орієнтації. Головним редактором часопису був Антін Крушельницький (1878–1937). Ключовою фігурою «Нових шляхів» був син Антона Іван Крушельницький (1905–1934). Родина Крушельницьких залишила помітний слід у літературному житті Львова. Антін Крушельницький, його дружина Марія (1876–1934), дочка Володимира (1903–1937), сини Іван і Тарас (1909–1934), які всі були письменниками, у 1932 році виїхали в радянську Україну, де невдовзі всі були репресовані.
На окрему увагу заслуговує літературна група «Дванадцятка» (1935–1939). Сучасним аматорам красного письменства та львовофілам вона добре відома завдяки упорядкованій Василем Ґабором книжці «“Дванадцятка”. Наймолодша львівська літературна богема 30-х років ХХ століття: Антологія урбаністичної прози» (2006).
Анатоль Курдидик
На думку Миколи Ільницького, своїм богемно-кав’ярняним характером творчого життя та спілкування «Дванадцятка» трохи нагадувала «Молоду Музу», але була більш рухливою організаційно. До «Дванадцятки» входило чимало цікавих літераторів, а організував її письменник і журналіст Анатоль Курдидик (1905–2001), який у Львові видав книжки «Ось мак» (1924), «Ясні вогні: Оповідання» (1929), «Маленькі борці: Оповідання з недавнього минулого» (1932), «Дві години в домі українського інваліда» (1934), «Тайна одного знайомого: Оповідання» (1935), «До ясного завтра: Короткий огляд найновіших здобутків людського духа» (1935), «До сонця золотого» (1936), «Від Попраду по Тису: Дещо про минуле та сьогочасне Карпатської України» (1939), «Собі самому: Оповідання про господарсько-садівничу школу “Просвіти” в Милованні» (1939).
Брат Анатоля Ярослав Курдидик (1907–1990) також був письменником і журналістом. «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:
В нашій каварні весело нині –
Розгомонівся п’яний джез-бенд.
У танку тануть, – серце при серці –
Гарна русявка, – бідний студент,
Грудь біля груди, напняті
Гострі кинджали блискають з віч,
Що їм, що завтра знову буде тужно,
Що за вікнами понура ніч…
Сиджу самотно, а проти мене
Крикливий напис «Коньяк Мартель».
Всюди ця проза… – Серце студене,
Неначе стіни полярних скель,
Акордом фокстрот ллється у душу…
«За п’ять четверта» – сіріє день…
Годі, дівчино! Іти вже мушу!
Кельнер, платити! Досить пісень!
Богдан Нижанківський
Богдан Нижанківський (1909–1986) є одним із найвідоміших представників «Дванадцятки». Велику популярність завоювала його збірка оповідань «Вулиця» (1936), в якій було описано життя львівських батярів.
До слова, за деякими відомостями, автором визначення «батяр» («baciar», «baciarz»), яке стало невід’ємною частиною львівського лексикону, є письменник і журналіст Ян Лям, а саме слово має мадярське коріння.
Більш відомими представниками «Дванадцятки» були також Зенон Тарнавський (1912–1962), Іван Керницький (1913–1984) і Василь Ткачук (1916–1944).
Зенон Тарнавський був у ті роки співредактором львівської газети «Українські вісті». Іван Керницький видав у той час збірки оповідань «Святоіванські вогні» (1934) і «Мій світ» (1938), а Василь Ткачук – «Сині чічки» (1935), «Золоті дзвінки» (1936) і «Зимова мельодія» (1938).
До «Дванадцятки» належали також Василь Гірний, Іван Чернява, Володислав Ковальчук, Роман Антонович, Карло Мулькевич, Ганнуся Павенцька, Богдан Цісик.
Не цуралися «дванадцяткарі» й літературних пародій. Показовим є хоча би такий шарж Василя Гірного на Богдана Ігоря Антонича: «Подвійний лавреат (масонський і католицький). Поет, що перейшов круту еволюцію від еротики (“На моху”) до містично-апокаліптичної творчості у “Дзвонах”. Остання його збірка “Книга Лева” зв’язує його з традицією біблійних пророків (Йони й Ісаї). Про що пише – не знати. Взагалі неабиякий поет. Любить природу (головно таку природу – з довгими косами), любить сонце і квіти. Про себе пише: “Я поганин – закоханий в життя” (літературні нагороди, як бачимо, називає життям)».
Слід згадати і про те, що у Львові мало осідок Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка (1925–1939), яке об’єднувало письменників різних орієнтацій і від 1933 року присуджувало літературні премії. У повищому шаржі Василь Гірний має на увазі те, що Богдан Ігор Антонич отримав літературну нагороду Товариства за збірку «Три перстені». У різні роки Товариство очолювали Андрій Чайковський, Василь Стефаник, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Роман Купчинський.
6. Антонич-дискутант
14 квітня 1935 року заходом Товариства журналістів і письменників у Львові відбулася прилюдна дискусія на тему «Чи письменник мусить мати світогляд?». Розпочалась дискусія виступом Михайла Рудницького, який виклав тезу про те, що письменник не мусить мати світогляду, натомість його опонент Микола Гнатишак відстоював точку зору, що письменник не може обійтися без світогляду. Після діалогу у формі виміни думок «про спеціальні питання, пов’язані з темою», відбулася ширша дискусія, в якій взяла участь «численно зібрана публіка». Практично всі присутні виступили проти задекларованої Михайлом Рудницьким тези, «підкреслюючи вагу світогляду в літературній творчості» («Мета», 1935, ч. 16). Сама ця усна публічна дискусія не вичерпала поставленого питання, а стала ніби преамбулою серйозної полеміки на сторінках львівської періодики, головно на шпальтах щоденної газети «Діло», після того, як у газеті «Нова Зоря» була опублікована стенограма усної дискусії.
Михайло Рудницький
Хоч у дискусії й визначилися дві полярні позиції, проте однозначної відповіді на це запитання дати було неможливо. Сказавши своє категоричне «ні», Михайло Рудницький все ж не відкидає повністю прагнення мати світогляд, застерігаючи, що «мати світогляд і шукати його – це два різні психологічні стани» («Діло», 1935, ч. 117). Залежно що розуміти під словом «світогляд». На думку Михайла Рудницького, «письменник не мусить мати світогляд, коли світоглядом називаємо суцільний, передуманий, гармонійний погляд на світ. Світогляд – це плід не тільки довгих досвідів і довгої інтелектуальної праці, але ще й винятковий дар, доступний нечисленним: тим, що тисячні явища зверхнього світу та вічно пливкі прояви духового життя вміють зв’язувати нитками ясних ідей» («Діло», 1935, ч. 117).
А Микола Гнатишак, кажучи своє «так», все ж не вважає світогляд найголовнішим і винятковим складником праці письменника, «бо головна річ у літературі – це її формально-естетичні вартості» («Діло», 1935, ч. 140). Своє становище він окреслює визначенням, що «основні елементи, без яких ніякий письменник не може піднестися на вершини творчості є: 1) вироблений, високоморальний світогляд; 2) великий поетичний талант; 3) опанування літературної техніки» («Мета», 1935, ч. 16; «Діло», 1935, ч. 140). Отже, позиції Михайла Рудницького та Миколи Гнатишака, на перший погляд діаметрально протилежні, по суті не виключають одна одної.
У друковано зафіксованій дискусії, окрім двох названих опонентів, взяли участь Гавриїл Костельник, Володимир Залозецький, Іван Копач, інші відомі філософи, богослови та літератори, а підсумував її Богдан Ігор Антонич.
Гавриїл Костельник
Гавриїл Костельник, реагуючи на публікацію Михайла Рудницького, зазначає, що «на поставлене питання, коли хочемо опанувати цілість проблеми, треба дати суперечну відповідь: і так і ні». Сприймаючи позицію Михайла Рудницького як обстоювання принципів «свободи, свобідного творення в гарній літературі», Гавриїл Костельник застерігає, що ця свобода творення не повинна бути руйнівною і що «автор повинен сам себе обмежувати – своїм почуванням, своєю совістю, своїми етичними, святими максимами й ідеалами» («Діло», 1935, ч. 128). Ідентифікуючи світогляд з розумом, Гавриїл Костельник приходить до висновку, що найкраще «всюди в житті комбінувати контрасти “якнайбільше свободи” і “якнайбільше обмежень” (бо правда обмежує нашу свободу діяння)» («Діло», 1935, ч. 129).
Володмир Залозецький, який, подібно як і Гавриїл Костельник, в усній дискусії участі не брав, ділиться своїми думками про роль мистецтва і його відношення до світогляду. На його думку, «велике мистецтво, яке є творчою потугою, є можливе тільки як вислів людського духа т. зн. означеного світогляду» («Діло», 1935, ч. 147).
Іван Копач спочатку резюмує хід усної дискусії, учасником якої він був, а потім переходить до розлогішого викладу своїх «світоглядницьких» думок. «Перша і найважніша річ у світогляді кожного чоловіка – то суб’єктивна його правдивість (ретельність)», – виголошує дискутант. Як яскравий приклад відсутності такої «суб’єктивної правди», Іван Копач наводить поезії Богдана Ігоря Антонича «Ярмарок» і «Вишні», називаючи їх «двома купами змістово непов’язаних зі собою слів» («Діло», 1935, ч. 150).
Богдан Ігор Антонич
Богдан Ігор Антонич зреагував на ці закиди публікацією «Сто червінців божевілля: До дискусії про світогляд і розуміння поезії», в якій виклав свої погляди на цю проблему: «На само поставлене питання відповідаю банально, як усі інші, позитивним “так”. Іду за звичайним, популярним розумінням слова “світогляд”: якийсь світогляд має кожна людина, ну а письменник чейже також людина! Властиво зайво за це сперечатися. Тільки в тому справа, що світогляд для мистецької творчості письменника зовсім не найважніша річ. Далеко важніші: творча індивідуальність, світовідчування, світосприймання, чи як це там назвете» («Діло», 1935, ч. 156). Богдан Ігор Антонич чітко диференціює світогляд, що «належить до царини розуму», і мистецькі враження, що мають «характер передовсім чуттєвий». «Світоглядників» він виводить в образі Доктора Дальтоніста, який «зі знанням справи» оцінює твори живопису.
Найлогічніше буде припустити, що Богдан Ігор Антонич був присутній і на усній дискусії, бо у своїй статті він переповідає слова Миколи Гнатишака з дискусії, не зафіксовані друком. Основну думку свого виступу, який вичерпує дискусію на тему «Чи письменник мусить мати світогляд?», Богдан Ігор Антонич формулює словами: «...кожний, хто розуміє і відчуває вартість літературного твору, мусить бути проти примітивного, розумового світоглядництва та його диктатури. Велика творчість родилась завсіди з великих емоцій. Не можемо вірити у мистців і поетів, що для них творчість це тільки справа світогляду, що не зуміли б для свого мистецтва посвятити самих себе, виректися для нього так званого особистого щастя, не спати ночей і будитись серед сну в сяйві нових задумів. Бо своє мистецтво треба таки протерпіти. Справжнім мистцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс коли вже не “сто червінців божевілля”, то бодай одного».
Продовження теми: Радянська література Львова
16.05.2015