(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")
2. Розвиток нової літератури.
Виникнення нової української літератури у Львові пов’язане з гуртком «Руська трійця», який діяв у 1833–1837 роках у Львівській духовній семінарії.
До «Руської трійці» входили Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагилевич (1811–1866) і Яків Головацький (1814–1888). Гурток видав альманах «Русалка Дністровая» (1837). Своїм змістом, мовою і навіть новою абеткою видання рішуче заперечувало анахронічні літературні традиції, культивовані до того в Галичині. Намагаючись піднести національну гідність своїх краян, М.Шашкевич, Я.Головацький і І.Вагилевич наголошували на історичній, культурній і мовній єдності мільйонів українців, роз’єднаних кордонами двох імперій – Австрійської та Російської. Композиційно «Русалка Дністровая» складається з 4 розділів: «Пісні народні», «Складання», «Переводи», «Старина», яким передує «Передслів’я» Маркіяна Шашкевича.
«Русалка Дністровая», за словами Петра Хропка, «задокументувала початок становлення нової літератури в Галичині. Якщо досі тут культивувалися жанри “високої” поезії, представлені псевдопафосними панегіриками та одами на честь давньоруських князів і сучасних авторам митрополитів, якщо в тих запізнілих епігонсько-провінційних наслідуваннях іншомовної класицистичної літератури, власне, відбивалися інтереси місцевого духовенства, то альманах розповідав про народ, його духовну творчість, звичаї та обряди, про його героїчну історію; замість мертвечини в альманасі забуяло життя».
Діяльність «Руської трійці» була дослівно подвигом, якщо зважити на те, яка «безпросвітна рудера» була до будителів. Досить лише одного прикладу. На основі зафіксованих свідчень Михайло Тершаковець описав таку ситуацію: «Коли 1834 р. семінарійна влада поручила о. др. Ільницькому навчати семінаристів читати кириличні тексти, учні привітали його полінами і криками: “Co to, chce nas zrobić Azyatami! Precz z nim, Mongołem, Tatarzynem”». І лише геній Маркіяна Шашкевича здійснив прорив із тієї ситуації, в якій священичі сини часто не вміли перехреститися згідно з вимогами свого обряду, не вміли читати кириличних видань, а траплялося й таке, що священики послуговувалися літургійними книгами, в яких тексти були написані латиницею.
Маркіян Шашкевич (як також Головацький і Вагилевич), окрім того, що навчався у Львівській семінарії, був вільним слухачем Львівського університету, після семінарії був парафіяльним священиком у селах на Львівщині. У 1836 році видав брошуру «Азбука і Abecadło», того ж року скомпонував «Читанку для діточок в народних училах руських». Творчий доробок опубліковано посмертно у виданнях «Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького» (1884), «Писання Маркіяна Шашкевича» (1912).
Іван Вагилевич був редактором львівської газети «Дневник руський» (1848), кустошем (директором) бібліотеки Оссолінських (1851), львівським міським архіваріусом (1862–1866).
Яків Головацький – упорядник двох частин альманаху «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847), з 1848 року – професор руської (української) мови та літератури Львівського університету, а в 1864–1866 роках – його ректор. Поступово перейшов на москвофільські позиції. Залишив автентичні свідчення про виникнення «Руської трійці».
У спогадах, написаних для «Литературного сборника, издаваемого Галицко-русской матицею», є такий пасаж (цитую мовою оригіналу): «Шашкевич познакомил меня с Иваном Вагилевичем, моим коллегою на первом году философии, и с тех пор мы втроем говорили, толковали, спорили, читали, критиковали, рассуждали о литературе, народности, истории, политике и пр., и почти всегда мы говорили по-русски, так что коллеги называли нас в насмешку “русская тройца”… Шашкевич, смелейший из нас всех на всякий подвиг, приобрел все больше сочувствующих нашим идеям. Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения русской народной словесности. Чтобы освятить то обещание, мы приняли славянские имена: Шашкевич – Руслана, Вагилевич – Далибора, я – Ярослава. Затем явились Велимир – Лопатинский, Мирослав – Илькевич, Богдан – мой брат Иван, Ростислав – Бульвинский».
У статті Якова Головацького «Червонорусская литература», опублікованій як передмова до одного з розділів антології Миколи Гербеля «Поэзия славян: Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей» (1871) є такі слова: «Не смотря на наши скудные знания по части народного языка, мы начали писать на нем стихи и статейки, с твердою решимостью создать галицко-русскую народную литературу. Затем, чтобы освятить задуманное дело чем-нибудь торжественным, мы приняли славянские имена, дав себе честное слово под принятым именем писать и действовать на пользу народа и во имя возрождения народной словесности. Явились: Руслан (Маркиан) Шашкевич, Далибор (Иван) Вагилевич, Ярослав (Яков) Головацкий, впоследствии к ним присоединились: Велимир Лопатинский, Мирослав Илькевич, Богдан (Иван) Головацкий и другие».
Рудольф Мох (1816–1897) був продовжувачем справи «Руської трійці». Його поетична збірка «Мотиль» (1841) стала наступною після «Русалки Дністрової» книжкою, виданою українською народною мовою. Цю справу продовжили виданням власних поетичних книжок Антін Могильницький (1811–1873), Микола Устиянович (1811–1885), Іван Гушалевич (1823–1903).
До Львова були причетні і москвофільські письменники, зокрема Іван Наумович (1826–1891).
Справу батька продовжив син «лідера» «Руської трійці» Володимир Шашкевич (1839–1885), який видав поетичну збірку «Зільник» (1863). Цікавий факт, що портрет його батька Маркіяна зроблений з нього, адже Маркіянового візуального зображення не збереглося, а син був феноменально до нього подібний.
Іван Франко (1856–1916) є цілою епохою в літературній історії Львова, в історії української та світової літератури. Він присутній в українському бутті в багатьох іпостасях, та найвагоміше його велич відчутна в нашій літературі, адже ми перш за все сприймаємо його як письменника, а вже потім беремо до уваги його науковий доробок, громадську та політичну діяльність тощо. Та й у самому красному письменстві Франко є надзвичайно багатогранним, він і поет, і прозаїк, і драматург, і перекладач, і літературний критик, і редактор, й упорядник, а також невтомний організатор літературного життя. У кожному з цих видів і підвидів літературної творчості та діяльності Франко теж багатовимірний і неоднорідний. У поезії він, наприклад, і національний пророк, і нестримний бунтар, і тонкий лірик, і розважливий епік, і відважний новатор, і затятий традиціоналіст, і дотепний гуморист, і невиправний оптиміст, і розпачливий песиміст. Прозовий спектр Франкової літературної творчості є теж напрочуд розмаїтим, багатим на барви, тони й відтінки. Досить згадати його соціальні й історичні прозові полотна, психологічну й автобіографічну малу прозу, деякі інші твори різного обсягу та спрямування; він є також майстром кримінального чтива (pulp fiction), ба навіть зачинателем цього струменю в українській літературі.
Іван Франко є митцем титанічної праці. Видані 50 томів зібраних творів є лише частиною (хоча й більшою) його творчого доробку. Але й при цьому вражають колосальні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 – перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.
Масштаби творчих інтересів Франка надзвичайно широкі: в обсязі його обсервації – народ, характер і доля різних поколінь, верств, літературних традицій України, а водночас – історія і доля людства, переклади творів найвидатніших письменників світової літератури.
Крім української, Франко писав також польською та німецькою мовами.
Геніальний поет видав збірки «Баляди і роскази» (1876), «З вершин і низин» (1887, 1893), «Зів’яле листя» (1896, 1911), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє й нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914). Проза Франка охоплює понад 100 оповідань і новел, 10 повістей і романів. Найвідомішими прозовими творами Франка є романи «Boa constrictor» (1878), «Борислав сміється» (1882), «Основи суспільності» (1895), «Перехресні стежки» (1899–1900), повісті «Захар Беркут» (1882), «Великий шум» (1907), оповідання зі збірок «В поті чола» (1890), «Галицькі образки» (1897), до яких належать, зокрема, автобіографічні оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben». У Львові відбувається дія його прозових творів «Для домашнього огнища», «Лель і Полель», «Гриць і панич», «Герой поневолі», «Маніпулянтка», інших. Найвизначнішими з драматичних творів Франка є соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) та віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895).
У Львові Іван Франко прожив 40 років із шістдесяти, похований він на Личаківському цвинтарі.
Без сумніву, Іван Франко є найбільшим львівським інтелектуалом, найвидатнішим письменником за всю історію Львова.
Із Львовом пов’язані також інші українські письменники-класики: Пантелеймон Куліш (1819–1897) і Юрій Федькович (1834–1888) провели у Львові певний час, у кожного з них склалися свої специфічні стосунки з галицькою столицею.
У Львові часто бували письменниці Уляна Кравченко (1862–1947) та Климентина Попович (1863–1945).
Осип Маковей (1867–1925) у 1890-х роках редагував журнали «Зоря» та «Літературно-науковий вістник», видавав у Львові свої поетичні збірки та белетристику.
Василь Щурат (1872–1941) тісно пов’язав своє життя зі Львовом, де на межі століть видав декілька поетичних збірок, у 1915-1923 роках очолював Наукове товариство імені Шевченка у Львові, був ініціатором створення та першим ректором Львівського таємного університету (1921–1923).
Олександр Козловський (1876–1898) з 1895 року навчався у Вищій політехнічній школі у Львові, де почав писати вірші. Він сміливо заявив про себе в новій ліриці, але вповні реалізувати талант перешкодила передчасна смерть від сухот. Поетична збірка «Мірти й кипариси» вийшла посмертно (1905) завдяки Іванові Франку, який у передмові наголосив, що Козловський – «один з найталановитіших, а може, навіть найталановитіший поет нашої наймолодшої генерації».
Орест Авдикович (1877–1918), представник декадентського модернізму в українській прозі, навчався на філософському факультеті Львівського університету (1899–1901), у Львові видавав свої оповідання. До слова, у 1922 році вдова письменника Климентина Авдикович-Глинська (1884–1965) заснувала в Перемишлі фабрику солодощів «Фортуна Нова», яку восени того ж року перенесла до Львова й вела до 1944 року; спадкоємцем «Фортуни Нової» називають львівську кондитерську фірму «Світоч».
На початку XX ст. в українській літературі поширилися мотиви модернізму. 1906 року гурт молодих літераторів заснував часопис «Світ», а через рік вони ж створили літературне угруповання «Молода Муза». Це були: Петро Карманський (1878–1956), Василь Пачовський (1878–1942), Богдан Лепкий (1872–1941), Михайло Яцків (1873–1961), Степан Чарнецький (1881–1944), Володимир Бирчак (1881–1952), Сидір Твердохліб (1886–1922) та Остап Луцький (1883–1941).
За словами Миколи Ільницького, «кожен із цих письменників залишив свій – більший чи менший – слід в історії української літератури. Петро Карманський увійшов у поезію як співець “позасвітніх гомонів”, смутку й розпуки, хоч згодом у його творчості звучали й патетичні та сатиричні нотки. Богдан Лепкий “молодомузівського” періоду утвердився у свідомості читачів як поет осінніх настроїв, туги за гармонією, Василь Пачовський – як співець мінливих настроїв, любовних переживань, а передовсім майстер вірша, попередник тичининського кларнетизму. Всі вони започаткували ранній український модернізм, найбільш виразним представником якого був усе ж Михайло Яцків, поетика якого близька до тогочасного західноєвропейського символізму».
Місцем частих зустрічей членів «Молодої Музи» була кав’ярня «Монополь» у центрі Львова, де за невеликі гроші можна було досхочу сидіти за філіжанкою кави та свіжою пресою. Навідувався до компанії «молодомузівців» також Іван Франко. До львівських кав’ярень любили вчащати Василь Стефаник і Лесь Мартович, коли відвідували Львів у справах.
Сумні мотиви є домінантними у творчості Петра Карманського, який сливе у всьому знаходив ознаки «вельтшмерцу». Комусь подобається веселитися, а комусь – сумувати. Гіпертрофований песимізм і тотальна зневіра були його улюбленими нотками. Можливо, це вмотивоване специфічними рисами поетового характеру, бо ж нікуди не втечеш від власної натури.
Любовна лірика ґалантного міського кавалера Василя Пачовського, який розуміється на коханні та кохається в розумінні жіночої психології, не може не спокушати своїм шармом. Приватні лямурні походеньки самі собою не є чимось надзвичайним, але, перелиті в дотепні віршові рядки, вони стають загальним надбанням. Жвавість поетичного темпераменту цього поета підкуповує своєю екстраваґантністю. Переливи втіхи та розчарувань виграють барвами й гамами, зігрівають серце ліричністю та зворохоблюють уяву пікантерією.
Рафінований інтеліґент Богдан Лепкий був багатогранним літератором, вишуканим естетом. Занурення у щонайтонші ліричні нюанси у нього не дисонує з раціоналістичним світовідчуттям. Плекання досконалих поетичних конструкцій доповнює переборювання неподатливості словесного матеріалу. На поверхні начебто й не видно тієї внутрішньої боротьби, але вона таки нуртувала, ретельно приховавши свої ознаки у вже філіґранних поетичних результатах. Так бурхливі гірські струмки зливаються у спокійну гладінь плеса.
Степан Чарнецький був близьким до театру. Поміж лаштунками вічних переплетень комедії з драмою, поміж хвиль житейського моря виникають напрочуд реальні та вдавано примарні обриси й образи вражень, постатей, відчуттів. Одні його строфи відлітають у вирій, а інші натомість повертають із теплих екзотичних країв. Лагідно закарбовані впевненою й водночас грайливою рукою, строфи входять поміж собою у змову, перешіптуються, проводять репетиції, дублюють проби, а тоді вихлюпуються миттєвим дійством у стихію перманентного антракту.
Близькими до «Молодої Музи» були композитор Станіслав Людкевич (1879–1979; для друзів – Сясьо), що писав також і вірші, які окремим виданням не виходили, а також літературознавець Михайло Рудницький (1889–1975), який тоді щойно починав свою літературну діяльність.
Був близьким до «Молодої Музи» й Осип Шпитко (1869–1942). Його називали «першим богемістом на галицькому ґрунті». Окрім того, що він написав чимало гумористичних і сатиричних віршів, він є автором першого в українській літературі авантюрно-еротичного роману «Вирід» (1901). На зламі XIX–XX ст. Шпитко дослівно ввірвався в українську літературу зі своїми екстраординарними літературними спробами, які своєю наснагою (попри невідшліфовану форму) збурили тогочасні уявлення про можливості й обшири нашого письменства. Йому важко було конкурувати з прозою Франка, Стефаника чи Коцюбинського, зате для такої відвертості, як у нього, і для такого рафінованого цинізму важко було у нас знайти аналоги.
Герой Шпиткового роману «Вирід», який «так безпардонно обнажив себе перед читачем» (за Петром Карманським), мав риси абсолютно новаторського типажу і вигравав цілими гамами табуйованих до того часу почуттів. Лише автор із таким характером, як і в ідентифікованого з ним головного героя роману, міг складати дотепні пародії на канонічні тексти нашої поезії та писати сороміцькі пародії на коляди. Осип Шпитко зблиснув своїм автобіографічним романом, порозважався на межі та за межею дозволеного, а потім зник десь у бразильських сельвах, хоча й там залишався літератором, тобто самим собою, бо свою належність до письменницької братії вважав чи не найголовнішим своїм покликанням.
Спогади про «Молоду Музу» та її оточення написав Петро Карманський, назвавши їх «Українська богема» (1936).
3. Семінарські забави Шашкевича
У пунктирному курсі літературної історії Львова видається доречним подавати деколи й «ліричні відступи», щоби таким чином розбавити фактографічну сухість «пунктиру». Наразі пропоную «ліричний відступ» про Маркіяна Шашкевича.
***
Побут семінаристів, тобто учнів чи то пак студентів духовних навчальних закладів, вельми рельєфно та надзвичайно гарно описано саме в художній літературі XIX століття, коли семінарське життя набуло свого найбільшого розквіту й само просилося під перо. «Вій» Миколи Гоголя та «Люборацькі» Анатолія Свидницького впевнено вводять цю тему в красне письменство, а «Нариси бурси» російського письменника Миколи Пом’яловського рафінують її. Про те, що семінаристи не цуралися чарчини, взнаємо також із «Старосвітських батюшок і матушок» Івана Нечуя-Левицького. Один із героїв цієї повісті-хроніки «академіст-філософ» Балабуха на запросини матушки випити по чарці повагом резонує: «І то розумне слово... “In vino veritas” – говорили латинці». Таких пасажів існує пребагато, та особливо запам’ятався мені один із повісті «Піп Чира і піп Спира» сербського письменника Стевана Сремаца, коли семінарист Пера, сватаючись до Юли, доньки попа Спири, затято віднєкувався від запропонованого келішка сливовиці, мовляв: «Одразу чую, як ракія шкідливо впливає на мій організм і конструкцію тіла». Стріляний горобець, сам колишній семінарист, піп Спира, після від’їзду гостя, глузливо обурювався: «...де ж це бачено, щоби семінарист пив ракію?!» – «П’є він, боюся, наче той швець, тому й худий...». А не менш стріляний письменник Стеван Сремац до цього всього додав: «І досвідчений піп Спира не помилився, його не ввели в оману Перині посилання на конструкцію. Пан Пера, як і всякий семінарист, любив сливовицю. А скільки разів він, хиляючи її, співав той добре відомий бурсацький тропар: “Пресвятая мученице, варенухо кріпкая”! Пив він часто і сам, і з товариством, і не раз впадав у меланхолію, як усякий семінарист».
Вживання хмільного було чи не основною із забав семінаристів. Одна з таких забав прикро вплинула на долю першого будителя новочасної Галичини. Про Маркіяна Шашкевича знає в нас навіть кожен школяр. А через те, що середня освіта в нас є обов’язковою, про нього хоч-не-хоч знає ціле поспільство. І як би не вивітрювалася шкільна програма з дорослих голів, важко знайти серед нас людину, яка би хоч щось, та й не знала про Маркіяна Шашкевича. Саме про Маркіяна, а не про його сина Володимира (теж, до речі, поета) чи, скажімо, однофамільця-граматиста Григорія, не кажучи вже про «короля балагулів» Антона. Маркіян Шашкевич – знакова постать у розвитку новітньої української літератури в Галичині, та й саме від нього та новітність бере свій початок.
Усім відомо, що Маркіян Шашкевич був не лише поетом, будителем, зачинателем тощо, але й священиком. А щоб стати священиком, треба ж було здобути відповідну освіту. Після навчання у львівській та бережанській гімназіях Маркіян вступив до Львівської семінарії, прецінь лише маючи семінарську освіту можна було висвятитися в духовний сан. У тотальній більшості відповідних довідкових видань навіть не зазначено років вступу до семінарії та її закінчення. При цій нагоді нагадаємо ці хронологічні рамки: 1829–1838. Щось трохи задовго як на семінарію. Мусить тут бути якась прогалина, про яку не дуже то й люблять згадувати. От, наприклад, відомий шашкевичезнавець Михайло Шалата так викладає свою версію про семінарське навчання Шашкевича: «...вступив до Львівської духовної семінарії, вихованці якої водночас були слухачами курсу філософії в університеті. Проте у 1830 році М. Шашкевич був виключений із семінарії за “вільнодумство”... після тривалих клопотань його було поновлено в семінарії».
Львівська духовна семінарія з церквою Святого Духа до 1939 року
Погляньмо, що ж то було за «вільнодумство», а потім трішки доконкретизуємо хронологію. Найавторитетнішим джерелом у цьому плані слід вважати праці Кирила Студинського, зокрема його книгу «Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829–1843)» (Львів, 1916), у якій натрапляємо на такий пасаж: «Невесело почався рік 1830. Дня 15 лютого вийшли питомці Мих. Базилевич і Маркіян Шашкевич з пополудневих викладів і враз з третім товаришем, Ник. Антоновичем удалися до реставрації Людвіка, де забавили до год. 6½ і випили чотири фляшки вина. В повороті вступили вони ще до каварні, де Маркіян дістав рвотів. Засоромлений утік він до семінарії, де з причини недуги не взяв участи в обов’язкових функціях протягом 15 і 16 лютого. Дізнався про те ректорат, перевів слідство і зажадав видалення обох питомців з семінарії, на що консисторія згодилася. Дня 22 лютого усунено виновників з семінарії».
Про те, що реставрація Людвіка була розташована на вул. Краківській, 7 або 9, можна взнати хоча б із «Кнайп Львова» Юрія Винничука, а про місцезнаходження тієї злощасної каварні, як і про перебіг «видалення» Шашкевича із семінарії можна взнати хіба з актів, видрукуваних у передмові того ж таки Кирила Студинського до впорядкованої ним же «Кореспонденції Якова Головацького» (Т. І, 1835–1849).
Вулиця Краківська у Львові біля будинків №7 і №9
Покарання за подібні провини не завжди були такими строгими. Для прикладу, питомця (себто, семінариста) Івана Вишньовського за те, що він «вернув до семінарії цілком п’яний, чим викликав згіршення серед служби», виключили із семінарії лише на якийсь місяць. «Вишньовський виправдувався, що не був п’яний..., а проф. Лучаковський був свідком, як він сильно підхмелений вертав до семінарії», – навіть за слова, що розминалися з правдою, він відбувся досить легко. Йому через місяць після провини було «признано цертифікат», тобто було поновлено в семінарії. «Не так поталанило Марк. Шашкевичеви, який протягом кількох літ мусів добиватися прийняття до дух[овної] семінарії», – писав Кирило Студинський. Маркіянові Шашкевичу львівська консисторія признала цертифікат щойно 2 листопада 1833 року.
Практично відтоді починається і літературна діяльність Маркіяна Шашкевича, що протривала якихось десять років, та й то з прогалинами, на присутність яких суттєво вплинуло й відрахування юного будителя із семінарії. Провина була незначною, а її причиною була не зловмисність, а радше «молодеча нерозвага, чи злий примір» (за словами авторитета Студинського). Так чи інак, а ті семінарські забави Шашкевичеві вилізли боком. Заледве п’ять років після поетової смерті почав витворюватися своєрідний культ Маркіяна Шашкевича в Галичині. Бо вже на першому засіданні Головної Руської Ради у розпалі «весни народів» перед «премногими русинами духовними і мирськими» зачитували «Згадку на священика Маркіяна Шашкевича, поборника руської народности». І що більше знаєш цікавинок із біографії такої видатної особистості, то глибше її сприймаєш.
***
І ще одна цікавинка стосовно «четвертого з трійці». Зазвичай сливе коло кожної трійці є ще хтось четвертий. Не виняток і «Руська трійця». Ми вже знаємо зі спогадів Якова Головацького, написаних для «Литературного сборника, издаваемого Галицко-русской матицею», та з його статті «Червонорусская литература», опублікованої як передмова до одного з розділів антології Миколи Гербеля «Поэзия славян: Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей», що там і там одразу ж після імен справжньої трійці згадується ім’я "Велимира" Лопатинського. У книзі Кирила Студинського про Львівську духовну семінарію часів Маркіяна Шашкевича неодноразово натрапляємо на ім’я-прізвище Віктора Лопатинського і в списках, і в актах. Виглядає на те, що це саме він (прибравши ім’я Велимир) був наближеним до Шашкевича-Головацького-Вагилевича настільки, щоби залишитись зафіксованим після (чи біля) літературної трійці четвертим, не залишивши по собі, либонь, нічого літературного. До слова, в одному з актів у згаданій книзі Кирила Студинського один раз подибуємо й Івана Лопатинського, та за частотою згадування його імені в семінарських документах він явно програє Лопатинському Вікторові, тому й шанси його бути саме тим Велимиром зведені до мінімуму.
***
Раз так, то варто навести ще одну цікавинку. Відомо, що «Русалка Дністровая» не пройшла львівської цензури, тож її відправили на цензурування до Відня. Віденським цензором був один із основоположників слов’янознавства Варфоломій (Єрней) Копітар. У своєму зауваженні (від 27 грудня 1837 року) до висновку львівської цензури про заборону «Русалки Дністрової» він одразу після візи transeat (що дослівно означає в перекладі з латини: нехай буде пропущено, а в цензорському жарґоні – дозволити, але не повідомляти про факт у газетах) висловив конкретне застереження: «Сербська жартівлива пісенька передана досить погано. В ляйпцізькому сербському оригіналі звучить так:
Присядь, дівчино, зі мною,
Ми також не дикі мужчини,
І знаємо як треба цілувати:
Молодих вдовиць в очі,
А юних дівчат в груди (поміж соски).
Русняк (себто Шашкевич) говорить про це в другій строфі (читай рядку): люди не повинні дивуватись». І після цього Копітар додає фразу: «Інших мотивів львівського цензора я не можу зрозуміти». Отже, цензор і заодно видатний славіст Варфоломій Копітар, позитивно поставився до «Русалки Дністрової»; єдине, що його не влаштовувало, – це неточний (на його думку) переклад одного рядка сербської пісні. Сам цей цензорський документ (зауваження) подано в перекладі з німецької, а текст пісні в підрядковому перекладі з сербської. В оригіналі ж ця сербська пісенька звучить так:
Оj девоjко, оj Милена!
Седи мени краj колена;
Ни ми нисмо дивљи људи,
И ми знамо, гди се льуби:
Удовице међу оке,
А девоjке међу доjке.
Не завадить тут нагадати і Шашкевичів переклад з «Русалки Дністрової»:
Ой дѣвчино, ой Милена!
Сѣдай менѣ край колѣна;
Най ся люди не дивуют,
И ми знаєм де цюлуют:
Межи очи удовицѣ,
А дѣвчата межи цицѣ.
У виданні 1982 року цей переклад (як зазначено в примітках) подано за автографом, але осучаснено правопис і пунктуацію:
Ой дівчино, ой Миліна,
Сідай мені край коліна!
Най ся люди не дивують –
І ми знаєм, де цілують:
Межи очі – удовиці,
А дівчину – межи циці.
До речі, в «Русалці Дністровій» Маркіян Шашкевич зберіг пунктуацію один до одного, як у сербському оригіналі, забравши лише одну кому. Я ж хотів би запропонувати свій скромний варіант перекладу цієї сербської пісеньки:
Ой дівчино, ой Мілено!
А присядь-но біля мене;
Нас не дикунами звати –
Знаємо, де цілувати:
Удовиці між очиці,
А дівчата поміж циці.
Можливо, до цього перекладу Копітар мав би теж якісь претензії чи зауваги. А от як ще можна стилізувати цю пісеньку під щось подібне на жарґон:
Ой чувіхо, ой Мілена!
Падай біля мене, мена;
Я не є якийсь мудак,
Роблю цьомчик як чувак:
Поміж очі удовиці,
Малоліткам поміж циці.
А від цього перекладу Копітар «просто би впух».
4. Франко в кав’ярнях
До статті про розвиток нової літератури у Львові одного «ліричного відступу» було би замало, тож пропоную ще один – про Івана Франка.
***
Іван Франко в кав’ярнях провів загалом чимало часу. Протягом життя людина витрачає певну кількість часу на їжу, спання, роботу, читання, розваги, виховання дітей, суспільні обов’язки тощо. Статеві зносини чи байдикування, куріння тютюну чи вживання алкоголю також пожирає свій час – щось із цього може належати до подружніх обов’язків, а решта – до тих-таки розваг. На перший погляд може здатися, що проведення часу в кав’ярнях мало б належати саме до розваг. Проте слід зважити на те, що у Франкові часи кав’ярня мала значно відмінні функції від сьогоднішніх. У ті часи кав’ярня була своєрідним клубом, у якому можна було пов’язати відпочинок із справами, а розвагу – з працею.
"Віденка" (екстер'єр та інтер'єр; "Віденська кав'ярня" існувала від 1829 року) та "Театралка" (інтер'єр) – працювала в приміщенні театру Скарбека (нині – імені М.Заньковецької)
У своїй мемуарній книжці «Українська богема» (Львів, 1936) Петро Карманський резонно зазначив, що витворення богемного мистецького середовища у Львові слід записати на рахунок кав’ярні, узагальнено тієї, «в якій міг почувати себе гарно навіть такий ортодокс-демократ, яким був І.Франко». Із перспективи часу написання своїх мемуарів Карманський накреслив загальну схемку львівських кав’ярень часів своєї молодості, яка так чи інак збіглась із Франковими часами: «Таких люксусових і так багато каварень, як сьогодні, Львів не мав, бо вони не були потрібні. Тоді були дві старі каварні – “Віденка” й “Театралка”, – де концентрувалося життя чорної біржі, “Американка”, що була предтечею сьогоднішніх каварень-барів, а врешті дві спокійні каварні: “Монополка” на першому поверсі кам’яниці, що на її могилі стоїть сьогоднішній велет Шпрехера проти колюмни Міцкевича, і “Централка” на Бернардинській площі, яка дожила недавніх днів». Саме оці дві останні згадані кав’ярні були неофіційними осередками українського культурного життя. До речі, слово «кав’ярня» я вживаю у формі, яка вже стійко утвердилася в українській літературній мові, натомість стару форму «каварня» вживаю тут лише в цитуванні Петра Карманського. Бо й так зрозуміло, що в каварні пилася не лише кава, а в кав’ярні їсться не лише кав’яр.
Кав'ярня Шнайдера містилася на Академічній, 7 (нині проспект Шевченка) – там, де потім збудували "другу каменицю Шпрехера" (нині Будинок профспілок). Кав'ярня вславилася своїм сецесійним розписом. До речі, на місці іншої улюбленої кав'ярні Франка, "Монополя", збудували "першу каменицю Шпрехера".
Так от, скільки часу і в яких саме львівських кав’ярнях проводив Іван Франко? Докладно описуючи усереднений розпорядок робочого дня Франка, Михайло Рудницький засвідчує: «Після обіду він відвідував кав’ярні – спершу Шнайдера, яка містилась на початку теперішнього проспекту Шевченка, потім “Монополь” (на площі Міцкевича). Там він перечитував газети і журнали на різних мовах, виписував з них цікаві факти, іноді там же починав якусь актуальну статтю. Найчастіше була нагода підійти до Франка». За спогадами Михайла Рудницького, Франко з’являвся у кав’ярнах близько 4-5 години пополудні. Мабуть, це саме пізнє пополудне Петро Карманський трактує як раннє підвечір’я, згадуючи про Франкові відвідини улюбленої кав’ярні молодомузівців: «Приходив кожного дня під вечір до нашої скромної каварні “Монополь” незамітно, без шуму, немовби соромився, що важиться у свойому одязі засісти при одному столі з огрядно одягнутими, многонадійними паничами, якими ми намагалися (“молоде-дурне”) бути. Випивав свою склянку чаю, виймав з кишені в камізолі срібну корону й бавився нею. І ждав на нагоду побавитися нами – молодими. Та приходилося звичайно ждати без успіху. Нам зашивалися роти в його товаристві, бо ми добре знали гостроту його язика та й великі відомости, з якими ні один з нас не міг суперничати». Та все ж розмова завжди зав’язувалася, і Франко радо ділився своїми міркуваннями зі співрозмовниками, хоча не завжди ті міркування були для них приємними, адже великий письменник-ерудит зазвичай починав свої монологи сакраментальною фразою: «Дурниці говорите».
Михайло Рудницький
У записі Михайла Рудницького маємо спогади Василя Стефаника про те, як він разом із Лесем Мартовичем застав у кав’ярні Івана Франка: «Одного дня ми дуже здивувалися, коли, зайшовши до “Метрополки”, побачили, як Франко вигідно сидить за мармуровим столиком і читає газету. Найбільше враження зробила на нас маленька біла чашка перед ним… Так от, побачивши Франка, ми вирішили підійти до нього… Він зробив м’який рух рукою, показавши нам біля себе вільне місце. Мартович не втерпів, щоб не спитати, чи Франко п’є багато чорної кави і чи любить горілку. Франко посміхнувся: “А де ж пити каву, як не в кав’ярні? Коли я працюю вночі, я волію чай. Може, тому, що операція з самоваром легша. Горілку ми п’ємо при нагоді, в компанії, але не в будень…”». Якщо зважити на те, що Франко відвідував кав’ярні в будні, то слід розуміти, що там він обмежувався лише кавою або чаєм. Це авансова відповідь зацікавленим завсідникам сучасних львівських кав’ярень, які логічно могли б спитати і про те, чи курив Франко тютюн. Тут я обмежуся посиланням на завідувача відділу франкознавства Інституту Івана Франка Національної академії наук України Миколу Легкого, який принаймні мені особисто свого часу дав ствердну відповідь.
***
Якщо «ліричними відступами» можна розбавити «пунктир», то сам «ліричний відступ» можна розбавити ще чимось художнішим. Тому пропоную тут свою «пантоміму» «Каварня “Монополь”», скомпоновану ще десь майже десяток років тому.
Дійові особи: Франко, Іван; Стефаник, Василь; Мартович, Лесь; Карманський, Петро; Пачовський, Василь; каварняна публіка; кельнери; пікольо з тютюновими виробами.
(Дія відбувається десь у першому декалітті ХХ сторіччя, у Львові, у каварні Монополь, на площі Марійській, 8).
КАРТИНА ПЕРША
(У каварні за мармуровим столиком із перламутровим полиском сидить Франко, читає свіжу газету, перед ним стоїть біла, ледь помережана тоненькими східними візерунками, філіжанка, в якій парує чорна кава).
ФРАНКО (роздумує, але насправді його чують мільйони).
КАРТИНА ДРУГА
(До каварні заходять ледь підхмелені Стефаник і Мартович, роззираються по салі, помічають Франка).
Лесь Мартович і Василь Стефаник
СТЕФАНИК (помічає Франка, штурхає ліктем Мартовича, вказуючи йому підборіддям на місце дислокації великого письменника-демократа).
МАРТОВИЧ (теж помічає Франка, відштурхує Стефаникового ліктя, підборіддям же ж дає знати, що мету видно в зоні досяжності).
СТЕФАНИК і МАРТОВИЧ (підходять до столика Франка, з його дозволу підсідають туди; у них зав’язується розмова на міґах із титаном думки і праці).
ФРАНКО (жваво підтримує розмову на міґах із двома третинами покутської трійці).
(До столика підходить кельнер, приймає від Стефаника з Мартовичем замовлення на дві кави та дві лямпки вишневого лікеру; через декілька хвилин приносить і ставить замовлене на столик, задкуючи зникає).
МАРТОВИЧ (очима запитує Франка, чи не цурається той алкоголю).
ФРАНКО (очима ж відповідає, що не цурається, та лише в компанії і не в будень).
СТЕФАНИК (чи то недовірливо, чи то заздрісно стрясає шевелюрою).
КАРТИНА ТРЕТЯ
(До каварні заходять цілком тверезі Карманський і Пачовський, роззираються по салі, помічають за центральним столиком Франка із двома співрозмовниками, підходять туди).
Василь Пачовський і Петро Карманський
КАРМАНСЬКИЙ (ледь не у кніксені запитує у Франка та його співрозмовників дозволу підсісти до їхнього столика).
ФРАНКО (поблажливим кивком голови дає дозвіл).
ПАЧОВСЬКИЙ (по-військовому чітким кивком підборіддя дякує за дозвіл).
(До столика підходить кельнер, приймає замовлення від Карманського з Пачовським на дві кави та два кремові тістечка; через декілька хвилин приносить і ставить замовлене на столик, задкуючи зникає).
СТЕФАНИК (запитує півобертом голови у молодомузців – як, мовляв, вони маються).
КАРМАНСЬКИЙ і ПАЧОВСЬКИЙ (лагідними посмішками відповідають, що маються незле).
МАРТОВИЧ (з активною жестикуляцією запитує в молодомузців про їхні літературні здобутки).
КАРМАНСЬКИЙ і ПАЧОВСЬКИЙ (без активної жестикуляції відповідають, що їхні літературні здобутки на належному рівні).
ФРАНКО (посміхається у вуса).
(Підходить підкликаний кельнер і приймає розрахунок – спершу від Карманського з Пачовським, потім від Стефаника з Мартовичем, а тоді від Франка. Покутяни ґречно прощаються з Франком та молодомузцями і виходять із каварні).
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
(Щойно покутяни вийшли з каварні, де Франко залишився із двома молодомузцями).
ФРАНКО (хитаючи головою праворуч-ліворуч, докоряє молодомузцям за їхню немовби легковажність).
ПАЧОВСЬКИЙ (насупивши брови, не згоджується з метром).
КАРМАНСЬКИЙ (займає нейтральну позицію, ледь відкопиливши нижню губу).
(До столика підходить пікольо з тютюновими виробами, пропонуючи свій товар; застоличники дивляться крізь пікольо, наче крізь тютюнове марево, отож він відходить з нічим).
ФРАНКО (хитаючи головою вверх-вниз, хвалить молодомузців за їхню немовби декадентську принциповість).
ПАЧОВСЬКИЙ (розвівши брови, згоджується з метром).
КАРМАНСЬКИЙ (займає нейтральну позицію, ледь прикривши верхньою губою нижню).
ФРАНКО (абстраґується від світу, молодомузці прощаються з ним і виходять із каварні).
КАРТИНА П’ЯТА
(Франко знову залишився сам за столиком, вже збирається йти з каварні, але ще на декілька хвилин не рухається з місця, щоб поміркувати на самоті).
ФРАНКО (роздумує на самоті декілька хвилин, а тоді підіймається з-за столика та й виходить із каварні).
Продовження теми: Українська література міжвоєнного Львова
29.04.2015