УЯВЛЯННЯ. НАЗДОГАНЯННЯ. ПАМ’ЯТАННЯ
Дякую:
• Зоряні Рибчинській — за первинну інспірацію
• Вірі Меньок — за підтримку та увагу
• Олі Чаплі — за Дрогобич
Данило Ільницький виступає на Х Міжнародному Фестивалі Бруно Шульца (Дрогобич, 14 липня 2022 року). Зліва - Юзеф Олєйнічак. Світлина Ігоря Фецяка
Шульц. Антонич. Фоґель
Наздоганяння
Львів
Щоразу, коли з’являється нагода, потреба чи бажання ставити поруч цікавих особистостей літературного модернізму, які належали до різних культур та писали різними мовами, виникає дилема: яким буде головний методологічний принцип у їхньому зіставленні, яким буде найголовніший, стрижневий критерій цієї розмови.
Безумовно, є різні шляхи. Наприклад, намагатися прирівнювати когось, так би мовити, менш «розкрученого» з них до когось більш відомого, культового. Не хочу йти цим шляхом.
Мені постійно випадає нагода і можливість спілкуватися з різними середовищами. Наприклад, в одному з них Бруно Шульц є цілком і беззаперечно культовою особистістю, яка, не раз творячи велику притягальну силу рецепцією своїх текстів, затьмарює інші голоси, інші візії тодішнього і, зокрема, Шульцового Zeitgeist’у.
В інших же середовищах великим авторитетом модерністичного письма і загалом важливим голосом є Богдан Ігор Антонич. Захоплюючись його мітосвітом та самобутнім, великою мірою індивідуально винайденим способом вислову, його читачі та поціновувачі думають і реконструюють радше індивідуальні джерела (Ursprung’и, кажучи за Гайдеґґером) і глибини його творчості, аніж скеровують свій фокус на Zeitgeist та можливі цікаві паралелі, перегуки, суголосності.
І те, і те важливе. Як у випадку Шульца, так і у випадку Антонича. Але мені йдеться про рівновагу. Як мінімум тому, що це цікаво.
У третіх середовищах мова йде про Дебору Фоґель. Наразі з нею ситуація найскладніша, бо процес занурення в її доробок, дослідження її ідей, а воднораз розповідання про неї назовні почалися відносно недавно.
Якщо у шульцознавчому наративі щодо Фоґель одним із фокусів є контактологічний аспект, то у випадку Антонича зіставлення з Шульцом може здаватися непереконливою постановкою проблеми чи натягнутим намаганням шукати перегуки й суголосності там, де їх нема. Не хочу йти таким шляхом. Не лише тому, що антоничівсько-шульцівські паралелі насправді вкрай актуальні й цілком доречні, і тому, що їх більше, ніж здається на перший погляд… А й тому, що мені йдеться про рівновагу.
Отже, можна зіставляти та інтерпретувати ці три постаті — у всіх можливих комбінаціях — у дискурсі канону. Пробувати «підтягувати» одних до інших, пробувати легалізовувати важливість кожного з них, пробувати встановлювати історико-літературну рівновагу, доводячи співзвучність їхніх ідей і творчих наративів із глобальним духом їхнього часу, ба навіть більше: показувати їхню оригінальність, самобутність та унікальність на тлі цього глобального духу часу. Інфраструктурно найбільше такий шлях розпрацьований щодо Шульца.
Інші дві постаті — Антонича й Фоґель — заслуговують на таке розпрацювання не тому, що в чомусь перегукуються зі славним дрогобичанином і що можемо зіставити їхні ідеї з Шульцовими, а відтак претендувати на легітимність їхнього входження до топ-рівня модерністичного канону. Аж ніяк. Їхня самодостатність потребує занурення, а їхнє зіставлення, наприклад, із Шульцом — це те, що в медіасфері можна було б назвати інфоприводом. Дозволю собі таку наукову метафору.
Але є ще інший спосіб ставити поруч ці три особистості, рефлексувати про них, пробувати вибудовувати щодо них той чи той зіставний дискурс. Цей спосіб, цей шлях — це шлях-читання, шлях рецепції. Своєрідне, можна сказати, грайливе, навмисне, ба навіть експериментальне відмежування від дискурсу канону і творення зіставного дискурсу в чистому вигляді: є три постаті, є потрійний комплекс творчих та інтелектуальних ідей, є спільні біографічні контексти, є нагода читати, перечитувати, занурюватися, зіставляти і мати їх на своїй умовній книжковій полиці поруч. Хоча б у дечому, не конче повністю.
Таким способом зіставлення — способом a priori антиканонічним — послуговуватися як мінімум цікаво, а може й корисно. Безумовно, канон буде. Але потім.
Цей текст — це свідчення від дослідника-читача, своєрідна історія культурологічної, топографічної, мітотворчої і, безумовно, літературознавчої рецепції; колажне розгортання вражень, зіставлень і висновків крізь призму особистого сприйняття і прийняття цих трьох особистостей та їхніх текстів.
Шульц. Антонич. Фоґель
Уявляння. Пам’ятання
Львів — Дрогобич — Львів
Кожен із цих трьох митців мав потребу рефлексувати про творчість. Можна про це говорити як про канонічну характеристику модерністичності. Можна про це говорити як про який-небудь — більш чи менш випадковий — культурно-історичний збіг, типологічний перегук поміж цими особистостями. А можна говорити про дух часу, про Zeitgeist. Втім, з не меншою рівноправністю треба говорити і про дух простору (Raumgeist).
Станом на зараз не можу авторитетно стверджувати про те, чи знали (або ж: що не знали) одне одного Антонич і Шульц, чи знали одне одного Антонич і Фоґель. Але якщо мислити категорією невидимих інтерсуб’єктивних зв’язків, то таке взаємознання очевидне. І має воно два виміри: літературно-інтелектуальний, чи то пак літературно-рефлексійний, а також — літературно-інтермедіальний.
Шульц висловлюється про мистецтво, психологію творчості й тексти інших авторів — метафорично. Він метафоризує творчий процес і коли йдеться про власний досвід, і на підставі спостережень над досвідом інших. Зрештою, він метафоризує творчий процес у своїй авто-психо-біографії, доводячи автобіографізм творчості до граничної межі, по суті, абсолютизуючи автобіографічність як творчу характеристику, ознаку, як щось екзистенційно синонімічне до творчості.
Фоґель проблематизує, вона — в системі координат теорії мистецтва, вона творить концептосферу.
Шульц — плинний, він, метафорично кажучи, бароковий, він орнаментальний.
Фоґель — струнка, інтелектуальна, лаконічна й точна. У формі своїх творів вона сувора. Що не означає суворості змістовної, а навіть суворості настроєвої, суворості як поетичного посилу. Це означає формальну суворість як естетичну настанову, як доконечну потребу шукати рівновагу поміж схвильованим, бурхливим, емоційно наснаженим і навіть гендерно зумовленим внутрішнім станом — та потребою належного, доречного мистецького обґрунтування цього вислову.
Антонич формує і формулює свою концепцію мистецтва системно й цілісно, як дискурс взаємопов’язаних категорій, що перебувають у вічній і повсякчас сплетеній кореляції між собою. Відмовившись від академічної кар’єри, написавши близько трьох десятків есеїв, літературно-критичних статей чи рецензій, йому вдалося сформулювати феноменологічну теорію читання, найбільш теоретично струнку галицько-українську теорію homo legens.
Не менш важливими від творчих для Антонича є сприймальні уявління та вражіння (запозичую ці слова з його лексикону). Говорячи про вкрай важливу й найбільш актуальну для українського літературно-інтелектуального дискурсу тему національного мистецтва, національності мистецтва і національного у мистецтві, Антонич говорить про важливість відгомону закладених у тексті уявлінь, вражінь, архетипів, ментальних точок опори — в аналогічному дискурсі читача (ширше — сприймача).
Антонич не лише втілив у своїй літературній творчості особливий спосіб світовідчування, сконтамінувавши ідею прапервісного світогляду рідної Лемківщини з модерністичними та авангардними експериментами сучасних малярів, а й зумів універсальні теоретичні концепції читання витончено екстраполювати на українські реалії літературного процесу (літературно-ідеологічні дискусії; протистояння поміж різними уявленнями про роль літератури, різними програмними концепціями того, яку роль вона має відігравати у, зокрема, суспільно-політичних процесах; дискусія про світогляд письменника).
Найвищі, найцікавіші, найбільш експериментальні — змістовно чи формально — творчі ідеї Антонича пов’язані з джерелом, з корінням, навіть якщо воно має певну не-лінійність, містить елементи мультикультурності, зазнає певної еволюції. Джерело, коріння, витік творчої енергії в Антонича міцно зрощені з тим краєм, де дитиною майбутній письменник вперше поконтактував з ландшафтом природи та середовищем людей. Але цей акцент наскільки ж локальний, настільки й універсальний: рефлексія, пригадування про початки свого існування і першо-сприймання всього навколо водночас є рефлексією та якимось універсальним пригадуванням про феномен творчості, про природу уяви, про роль і функцію пам’яті, є якимось універсальним про-чуванням ідентичності митця в собі.
Отож із Шульцом Антонича поєднують акценти, точки опори у (концепції) творчості, що своїм корінням — байдуже, чи це висловлено категорією, чи метафорою — перебуває у феноменології. Тут ідеться не так про те, що для читання і прочитування їхніх текстів феноменологічний підхід є прояснювальним, як про те, що хронотоп їхнього письма, хронотоп їхнього, так би мовити, буття в тексті, є феноменологічний за своєю сутністю, у вертикально-горизонтальних перехрещеннях їхніх життєвих світів¹ та духу їхнього часу.
Із Фоґель Антонича поєднує коріння Львівсько-варшавської філософської школи, інтелектуальний первень в осмисленні того, що він називає екстазою творчості.
Їх споріднює не просто модерністичний тип митця-інтелектуала, що синхронно поєднує діяльності, перемикаючись між ними, а те, що первинна потреба слово-творення і рефлексія про цей процес є взаємо-перетікальними.
А цікаве, несподіване, новаторське, подекуди дивне накладання різних характеристик на ті чи ті об’єкти та явища в поезії (наприклад, геометричних фігур — на настрій і дух міста або побутових реалій — на первісне світовідчуття колообігу природи) є ознакою метафори не просто як художнього інструменту чи естетичної забавки, а ширшої концепції метафоричності як способу творення, як, кажучи по-шульцівськи, авторської мітизації дійсності.
Мені цікаво пізнавати Шульца через Фоґель, а Фоґель через Шульца; усвідомлювати Антонича через Шульца і Фоґель; порівнювати Фоґель із Антоничем; канонізувати усіх трьох не через прирівнювання одне до іншого, а через розгляд і зіставлення їхнього самодостатнього розташування поруч.
Шульц
Наздоганяння
Дрогобич зі Львова
Ти жадібно пізнаєш його тексти, ти рухаєшся з ними водно, ти ніколи дотепер свідомо не знайомився з Дрогобичем, і хоча це місто жодного разу не назване у «Цинамонових крамницях», ти пізнаєш його завдяки авторовій уяві. Ба більше: ти пізнаєш його тільки завдяки авторовій уяві, через неї. У твоїй свідомості — знані тобі маленькі львівські вулички та химерні спогади з якихось відвідин маленьких провінційних містечок Польщі.
Ти запам’ятовуєш своє пізнавання Шульца так надовго, що, здається, цей досвід рецепції тебе тримає дотепер. Юрій Андрухович писав про те, що ще до читання текстів Шульца (бо не було до них доступу), той — через мітологізацію сприйняття у середовищі — наперед став його улюбленим письменником².
Ти ж не хочеш абияк пере-прочитувати Шульца, пере-пізнавати його, щоб не втратити первинну точку опори, точку, в якій сталася переємність між авторовою уявою — і твоєю уявою. Втім, процес пере-читування неминуче відбувається…
Питання, яке всерйоз мене починає хвилювати: чи місто-світ Шульца є плодом його екзистенції, його всуціль авторського фокусу, а чи, може, «Цинамонові крамниці» є все ж продуктом якогось дрогобицького автентизму? Дотепер я був переконаний у першому: що провінційному Дрогобичу неминуче й незрозуміло чому пощастило з Шульцом. Так само могло пощастити якому-небудь Самбору, Стрию, Сокалеві… Бо цей дивак міг би народитися саме там і скерував би свій напружений, енергійний, хоч і самознищувальний фокус — туди.
Але тепер, не без немалого впливу Ґомбровича³, я починаю думати про Дрогобич як про шульцівський genius loci. Але genius loci, так би сказати, фатальний. У своїй герметичній потенціальності. У потенціальності, яка завжди хоче вийти за межі і зреалізуватися, але цього не робить. Якій добре у своїх застиглостях, якій комфортно зі самою собою. Яка завжди випромінює неймовірні надії на розвиток своїх претензій, але чомусь вичікує інших моментів. Іван Франко виїхав з Дрогобича, для нього це проміжний пункт. Таємниця Шульца в тому, що змітологізувавши свою герметичність, втіливши себе в місті, а місто в собі, почав притягувати до Дрогобича. Втім, ефект рецепції шульцівського світу інший: ти розширюєш межі міста — як реального, так і уявного, — тебе до нього тягне не як до провінційного затишку⁴, а як до нагоди розширювати й свої межі.
Дрогобич зачудований собою, а водночас свідомий і певний власної провінційності. Він бачить у собі чудо, бачить в собі ембріон можливого універсального дива, а водночас певний власного затишшя.
«Це Дрогобич!» — звучить як запрошення до спів-творення міту, до ознайомлення з ним, до занурення в нього, а відтак до помноження його. Запрошення до зачудування, до закоханості, до твого дозволу притягальній силі діяти, дозволу манити й заманити тебе.
«Це ж Дрогобич…» — звучить як зізнання-виправдання того, що місто нешвидко розширює свої межі, мляво виходить за них. Це звучить як констатація певної застиглості, певного не те, щоб законсервованого, але вкрай усталеного трибу буття. Який водночас є чимось притягальним у своїй соковитості, у своїй доладності та доцільності.
Оця двосторонність, цей повсякчасний реверс, оцей дрогобицький інь-янь, напевно, є його найбільшою загадкою, найважливішою особливістю, показовою характеристикою. Дрогобич і Шульц варті одне одного. Вони свідомі одне одного, вони не могли би статися одне без одного. Звісно, Шульц виходить за межі Дрогобича, і, звісно, Дрогобич виходить за межі Шульца. Та все ж у цій кореляції (первинно і в сучасному сприйнятті) є взаємозумовленість.
Отже, я підважую свою ранішу переконаність у тому, що Шульцове око домінує, що його фокус робить єдино-вирішальну справу. Думати про це мене провокував живий контакт із Дрогобичем, до якого я рухався, долаючи свої львівські межі. Як кожен порядний дослідник локального тексту, а тим паче як кожен порядний читач Шульца, я не міг врешті не накласти шульцівський світ на сучасний-реальний Дрогобич, відтак змішавши і прикрасивши це своїм фокусом на естетику Шульца, рівно ж своїм фокусом на сучасний-реальний Дрогобич.
Дрогобич вірний собі, дотепер він ще до кінця не спромігся по-шульцівськи промаркуватися, наситити себе досвідом Шульца (яким би він був неоднозначним) — Шульц залишається мітологією для посвячених. Але таку потенціальність — стати промаркованим по-шульцівськи — він має і зберігає постійно.
І, безумовно, в цьому є своя краса, своя приваба, своя перевага, своєрідна заманливість. Суто дрогобицька.
Фоґель
Наздоганяння
Львів
Все почалося зі стану здивування й підсиленої опуклості, перечуленого пере-живання її історій — внутрішніх та зовнішніх.
Вона промовила не лише своїми текстами, але й концепцією, щільно зв’язаною з ними, і — своїми історіями: творчою, інтелектуальною, ідентичнісною, психологічно-індивідуальною, просто життєвою. Може, мене цим перейняли Оксана Мельник⁵ та Юрко Прохасько⁶, але я зі старту відчув спільне поле з Деборою, яке укріпилося відчуттям важливості будинку на Лісній, 18 — не просто будинком відповідного архітектурного стилю, а дуже важливою символічною точкою на моїй львівській мапі.
Безумовно, однією з актуальних проблем є контекст сприйняття Фоґель в Україні, у Львові, в Дрогобичі… Наскільки літературно зацікавлена спільнота (про ширші параметри суспільства я взагалі мовчу) є не лише світоглядно, але й естетично підготовлена до акцептації її творів, до мислення її в координатах спадщини цього простору, до того, щоби час від часу практикувати погляд на місто її очима, її текстами.
Індивідуальних історій проникнення творами Фоґель в урбан-простір Львова, певного його перетворення, є як мінімум кілька.
Чи зможуть вони бути переконливими? Чи зможуть не лише стати предметом певної зміни в уявленні про єврейський літературний вимір Львова, а й увійти в інфраструктуру мітологізації міста?
Чи можуть вони з переконливою силою, з переконливою ефективністю розкрити важливі художні досвіди цього міста? Чи стануть вони саме тією причиною, яка надихне, а може й змусить пересічні міські спільноти, хай і культурно орієнтовані, визнати її досвід як важливий, та й, зрештою, просто як такий, що є.
Але цей шлях — лише через занурення. Наздоганяння — через заглиблення. Не перескочимо, не обійдемо, не обманемо її простір польоту, наздоженемо її лише через занурення.
Бо не тому лиш, що жінка, бо не тому лиш, що жертва Голокосту, а передусім тому, що Vogel. Передусім тому, що птаха.
Антонич
Жахіття. Уявляння
Львів
Розтерзане, розхристане українське життя. Життя, що в своєму суспільному вимірі, у своїх політичних інтенціях, вимогах і викликах розконцентровує мистецьку увагу. Водночас, абсолютно дивним чином, амбівалентно підсилює, поглиблює, увиразнює її. Робить її сильнішою. Антонич — мистець уяви і пам’яті. І дивовижного поетичного емпіричного досвіду. Знаючи про жахіття 1934-го, він не зазнав жахіть 1937-го і 1939-го, зрештою, подальших жахіть, але він передбачив, а радше перед-чув їх.
Таку думку наважуюся сказати з огляду на те, що його здатність не лише споглядальної, але й занурювальної емпатії через творчість стосується й інших тем, інших вимірів людського життя, вимірів людського себе-пізнання у просторі світу. Світу істот, світу ідей, світу, так би мовити, енергій. Це тема людського народження і людської смерті (в універсальному плані), тема поєднання чоловіка і жінки, тема космічно-часового виміру існування землян… Тема людської скінченності, але й тема конечності людського життя…
Звичайно, рано чи пізно, рефлексуючи про творчість, ти впираєшся в концепт таємниці. Але, безумовно, феномен Антонича, як і інших сучасних йому візіонерів, у тому, що внутрішня наснаженість зору і слуху, внутрішня «розкрутка» пам’яті та уяви сполучаються з великим градусом наелектризованості часу. Дух часу находить на особистість, яка крізь свою призму перетворює його грані й рівні — у власні химерні образи, модуляції ідей, ланцюжки асоціацій, метафоричні експерименти. Тож жахіття доби, жахіття, так би мовити, політичні, ідеологічні, зрештою, просто життєві жахіття, — ідуть поруч із жахіттям уяви. Інша річ, що ці жахіття уяви є не раз дивним, але конечним перетворенням атмосфери часопростору. Не завжди можемо знайти пряму кореляцію між жахіттям доби і жахіттям індивідуальної творчої уяви, адже друга не раз не є само-усвідомленою. Але важливо суто методологічно усвідомлювати ці відносини, цю кореляцію.
Бо це не божевільна уява, це не уява збоченця, це не уява втікача. Це уява, побудована на перетворенні; це пропрацьована уява людини, сильно наснаженої досвідом, людини, що будує химеру поетичної дійсності на чітких параметрах свого світовідчування, опертого на синкретичний досвід світу, який йому довелося пізнавати, з якого йому довелося виростати, в якому йому просто довелося бути.
І важливим засвідченням актуальності антоничівської уяви, її творчої валентності є те, що вона вже не одне десятиліття відлунює в наступних пластах досвідів його читачів, поціновувачів, інтерпретаторів.
Слово до розстріляних
Це правда:
кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші
багряніш від рож
горять у пам’яті на плитах незатертих.
Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
кохалися в суворості, як ми у гулях,
і ваші очі
сяли вічністю,
коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
Грудень 1934
(із «Книги Лева», Львів, 1936) ⁷
Фоґель
Уявляння
Дрогобич
Читаючи Фоґель, я думаю про Дрогобич. Перед очима моєї пам’яті (або ж перед пам’яттю моїх очей) — бордюри, тротуари цього міста, його мури, його небо. Я не знаю, що таке дрогобицьке небо, але я його бачу тут, у Фоґель:
«В сірому небі стояли мури, білі, мов атлас. Стояли мури, на вигляд, як лак і папір. Вулицями йшли люди: постаті, вийняті й дібрані з романсу, званого життям».
(«Вулиці й небо»)
Перед моїми очима — перехрестя цього міста, його водойма і — дерева. Я чую його ненав’язливий нейтральний запах, відчуваю невідомість його доріг і доріжок, я чую його пласку тишу.
«…липка лакована спека і ходіння вулицями; кобальтові “сади вечірніх вулиць” і туга за шорсткими речами; речі: різні речі, круглі, прямокутні, квадратні; речі тверді, липкі, еластичні, і банальні зустрічі: зустрічі, схожі на запашні метали.
Від полової грудки пилу повіяло запахом спеки і невідомих можливостей.
І не було вже часу, який можна було потратити».
(«Вуличний пил»)
Яким є місто Фоґель? Якою вона є у своєму місті? Якою вона є зі своїм містом? Якою вона є у зіставленні зі своїм містом?
І от що: вона тепла, душевна і сердечна у своєму фокусі на нього.
Її конструктивізм — це не штукарство. Так, вона — метамистецька особистість. І її авто-програмні положення, висловлені у передмові до поетичних «Фігур днів»⁸, стосуються і її прозових циклів⁹. Вона пише так, як глядить на мистецтво. Проте в її колажному місті є доцільність любові.
Як цікаво екстраполювати її міські пасажі на свої міста..! Переставляти у своєму фокусі об’єкти. Переставляти у своєму фокусі також предмети: якщо предметом можна назвати не лише структурний образ постійно баченого в місті, а й також ритм його дихання, живу геометрію зростання його трав і квітів.
Любов до простору у Фоґель — властивість не зовнішнього, а внутрішнього її фокусу на місто, фокусу синкретичного. Фокусу не конче об’ємного, розпрацьованого за обсягом, за масштабами, фокусу приватно доладного і особисто переконливого.
Рух по місту Фоґель — це рух по місту свого чуття, ба не лише рух, а живе та актуальне перебування з ним віч-на-віч. З радісним бігом, зі сльозами, з викликами його щоденних вечорів та ранків.
Для Данила:
визначальна книжка ця мала й печальна.
Юрко Прохасько
Дрогобич, 19 листопада 2022
(автограф-дедикація на українському виданні «Акації квітнуть. Монтажі»)
Антонич і Фоґель. Уявляння. Львів
Антонич і Шульц. Уявляння. Місто
Антонич та Фоґель — важлива паралель, завдяки якій можна говорити про львівський Zeitgeist, про його органічну реальність, про його переконливість та доладність. Так само, як шукаємо доказів конкретних перетинів у випадку Антонича та Інґардена, бачимо цей перетин між Фоґель та Антоничем, і не лише тому, що вони друкувалися в журналі «Сиґнали» («Sygnały»), а й тому, що є надія, що могли знати про існування одне одного. Це підсилюється схожістю внутрішніх доль, концепцій, культуртреґерських стратегій, ідей та мислення. Вони схожі своїм доладним інтелектуалізмом, взаємообумовленостями теорії і практики, візуальністю віршів та повсякчасною синестезійністю. Вони були внутрішніми культуртреґерами — у тому сенсі, що, може, не створили якихось масштабних проєктів як менеджери, але постійно мислили культурою, що й тепер їхні міркування актуальні для теоретико-мистецького балансування поміж, з одного боку, загрузлими в експериментах та, з другого боку, безнадійно трендовими митцями.
Львів. Це їхнє місто. І це безумовно. Попри те, що Фоґель народилася в Бурштині, що на території теперішньої Івано-Франківської області, а Антонич родом із прапервісної мітологічної Лемківщини, з Горлицького повіту…
Вона конструює його через безперервні візуальні образи, вона архітектурно складає його, перемішуючи геометрію з кольором, створюючи дифузію між кубізмом та імпресіонізмом (sic!). Вона не пропонує топонімічних переліків, вона не поспішає повсякчас називати Львів…
Він мітологізує місто стереоскопічно. Лише прямий (чи, може, непрямий?) натяк на символ Лева. Але в його текстах, а відтак у нашому сприйнятті — універсальне місто, можливо, місто-привид, можливо, місто-апокаліпсис, можливо, просто тихе, подекуди спекотне, подекуди весняно-осіннє місто. Зі своїм візуальним і звуковим ландшафтом. Підшкірний звуковий ландшафт Антоничевого міста — це найцікавіший аспект його способу урбан-мітологізації¹⁰.
З іншого боку, місто — це територія, де шукаєш себе. І тут парадокс: бо ж шукати себе треба там, звідки вийшов. Але саме місто стає тією точкою само-концентрації, що каталізує пошук себе в собі. У своїй мові, у власному неповторному індивідуально зумовленому вияві своєї глобальної культури. Безумовно, цей пошук сповнений освіченості, комунікативного і світоглядного обертання у середовищі, намацуванні модерних культурних та естетичних кодів. Але, тим не менше, воно стає цікавим, наснаженим досвідом погляду назад, шляхом до себе. Для Антонича це було віднайдення себе в українській літературній мові та в українській глобальній культурі, осмислення себе в дискурсі актуальної української літератури. Для Фоґель це було віднайдення мови їдиш, осмислення себе в дискурсі актуальної єврейської модерністичної літератури.
Шукання мови й закріплення її своїм мистецьким словом стає глобальнішим пошуком і засвідченням своєї ідентичності, а відтак глобальнішим вдосконаленням ідентичності своєї культури. Простіше кажучи, відтепер всім нам до цього є діло: саме тому нас тягне до їхніх міст — шукаючи їхню ідентичність, шукаємо ідентичність свою. Різногранну чи лінійну, загублену чи віднайдену, ледь прочуту чи ту, яка вже тривалий час формується. Genius loci. Genius hominis.
***
Антонич не називає Львів. Шульц не називає Дрогобич. Але ж ми розуміємо. Але ж ми відчуваємо. Цей надзвичайно цікавий процес вічного, безперервного бажання блукати цими містами у пошуках улюблених візій від улюблених авторів, віднайдення ефемерних маршрутів, маршрутів крізь рожевий пил (кажучи за Вітліном і Нижанківським¹¹) стає теж цікавим віднайденням та утворенням свого тонкого, можливо ефемерного стосунку з цими містами, уявлень і мрій про ці міста, уявлень про себе у цих містах.
Мітологічна реальність політичних і прозових візій про місто стають більш важливою реальністю, аніж фізична реальність цих просторів, — як влучно наводив про це культові слова Шульца Анджей Хцюк¹².
Фоґель
Жахіття. Уявляння
Львів
Що було б, якби Дебора Фоґель не загинула внаслідок Голокосту, якби їй вдалося емігрувати до США чи Канади і вона продовжувала би розвивати свою естетичну платформу і писати художні тексти? Це питання постає, звісно, не лише щодо неї, а й щодо інших представників єврейської, зокрема тодішньої їдишомовної літератури, а також і щодо українських жертв сталінського терору, знаних як Розстріляне Відродження, як рівно ж щодо Богдана Ігоря Антонича, який через хворобу відійшов за два роки до початку Другої світової війни.
Що зробив один тоталітарний режим із Шульцом та Фоґель, ми знаємо. А що міг би зробити інший тоталітарний режим щодо всіх трьох, якби їм довелося в ньому опинитися — Шульцові, Антоничеві та Фоґель, — можемо лише здогадуватися. Навряд чи митці з делікатним, подекуди вкрай неординарним, а деколи й зовсім дивацьким світовідчуванням, мали б відчуття комфорту щодо розгортання своєї діяльності у зрілому віці в таких умовах.
Що ж, вони позалишалися у тому часі, щоправда, Шульц і Фоґель зазнали насильницької смерті, Антонич, якщо так можна висловитися, мав щастя відійти через хворобу.
Але якщо розконцентрувати суто біографічні аспекти, чіткі історико-літературні факти, якими б вони жахітливими не були, а глянути на це символічно, то всі троє митців, про яких говоримо, у той чи інший спосіб у свій доленосний і люблений міжвоєнний час безперервно відчували і латентно знали, що таке жахіття…
Антонич і Шульц
Пам’ятання та уявляння
Львів — Дрогобич
Не хочу свідчити про стовідсоткове відлуння, зводити до безумовного спільного знаменника, ставити знак рівності. Різницювання Антонича і Шульца — не менш цікавий процес, аніж пошук їхніх перегуків. І, власне, можна починати порівняльний розгляд із того, ким вони між собою не є, а не з того, ким вони один для одного є. І тут буде що сказати: іншість національних дискурсів; іншість викликів, що їх формулювали та провокували середовища; жанрові, стилістичні, тематико-сюжетні різниці; різниці в техніці образотворення, у специфіці будування та розгортання наративу, словом, усе те, що можна укласти в порівняльну текстову таблицю фактів біографії та артефактів слова, яка мала б стати доказом відмінностей поміж двома митцями. Ця оптика різниці допомагає розфокусуватися, побачити очевидні не-паралелі — для того, щоб відтак із підготовленим ґрунтом та згущеною думкою сфокусуватися вже на паралелях. А паралелі між Антоничем і Шульцом дивні, бо за переліченими вище різницями¹³ вони — ці паралелі — сховані й потребують глибшого осягнення творчої природи митців і шукання схожостей за специфічною авторською мовою, особливим індивідуально вираженим способом коментувати й обґрунтовувати свою теорію творчості.
Їхня схожість фундаментальна, вона стосується принципово важливих аспектів глобальнішого виміру, аніж те, яку роль втілювали більш чи менш типові сучасники Антоничевого та Шульцового середовищ: писати, публікуватись, бути впливовим і тішитися славою, відповідати тим чи іншим ідеологічно-кон’юнктурним вимогам доби, вписуватися у звично-людські, якісь провінційно-традиційні уявлення та стереотипи про ідентичність митця.
Що ж, безумовно, і Антонич, і Шульц — люди земні. Вони були учасниками літературного процесу, вели комунікацію, хотіли бути прочитаними (зрештою, чому б це мало не личити навіть найбільш самодостатнім митцям?). Але йдеться про інше: про фундаментальну позицію-опінію щодо мистецтва як регенеративної стратегії видобування та актуалізації сенсів. Я б сказав, що обидва письменники цікаві як автори вертикального плану: шукають сенси, образи та історії з глибин (своєї культури, свого роду, свого колективного підсвідомого, свого індивідуального підсвідомого), а водночас здіймаються догори. Або ж інакше: спускаються згори. Своєю ідентичністю і земним образом викликають у нашому сприйнятті ефект прибульця. Звісно, метафоричного. Поєднують зовнішнє дивацтво — з внутрішньою іронією ерудованості та політичною адекватністю.
***
У формулюваннях шульцівсько-антоничівської паралелі можна рухатися комбінуванням трьох найголовніших концептів їхньої спорідненості: пам’ять — уява — дитинство. Це може бути, з одного боку, зміна послідовності окремих концептів, а отже, акценту важливості. З другого — різна комбінація у змішуванні цих досвідів-фокусів творчості. Де кожен елемент важливий зосібна, але також важливий і цікавий у своїх взаємозв’язках, у своїй «співпраці».
Цю комбінацію можна побудувати, наприклад, ось такою градацією:
пам’ять та уява;
дитинство;
пам’ять дитинства;
уява дитинства;
пам’ять про уяву дитинства.
Комбінуючи поміж собою концепти уяви та пам’яті, можна теж піти грайливим, ігрово-філологічним їх переставлянням, однак насправді автентичним поглядом на їхню феноменологічну співпрацю:
пам’ять про уяву;
пам’ять уяви;
уява пам’яті;
уява про пам’ять.
І навіть якщо ефект філологічної забавлянки та метафоричності, з якої починає вислизати сенс, тут, безумовно, є, все ж ці перестановки свідчать не так про взаємозамінність, як про якусь дивну, проте успішну і навіть функціонально доречну взаємно-оберненість цих кореляцій.
***
Дивлячись і на Шульца, і на Антонича, бачу в їхніх особистостях втілення модерністичності, її розгортання та оприявнення. Безумовно, при такій розмові варто було б розпочати з дефініцій і критеріїв: що таке модерн, модернізм, модерністичність, як їх сприймати і класифікувати. Зрештою, навіть у найбільш класичному й підручниковому сприйманні модернізму бачимо його радше як загальне налаштування і різнояку парадигму уявлень про мистецтво та його втілення у практиці, а не щось цілісне й послідовне. Так от: шульцівський та антоничівський спосіб творчого існування, природа творчого вияву має своїм важливим елементом своєрідну легалізацію власної художньої концепції, що є неодмінним атрибутом модерністичного світогляду. Своєрідну теоретичну, але висловлену чи то художньо, чи то есеїстично, чи то епістолярно, чи то, врешті-решт, металітературно — теорію творчості.
І тут можна спостерегти одну дуже цікаву і, безумовно, тонку грань: намагання (чи бажання) пояснити особливості руху свого письма (від невербального ембріона до втілення у наративі) врешті є не лише інтелектуальним, естетичним, якимось метатеоретичним супроводом… У певний момент розгортання цих думок і рефлексій теж стає автентичною творчістю, виходить за межі визначеного жанру, стає самодостатнім і самобутнім способом говорити про світ, про міти, що розгортаються з дитячої уяви-пам’яті, про прапервісний світогляд і прапервісне світовідчування, про якісь зовсім невидимі або ледь проглядальні моменти початку творчості, що плодять мало не безкінечну регенерацію образів цієї уяви-пам’яті.
Шульцівська мітологізація дійсності перегукується з антоничівською космогонією, а воднораз із зануренням у глибини слова-кореня, слова-світу («У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, / у надро слова і у надро сонця!»¹⁴). А відтак вона, ця мітологізація дійсності, перегукується з антоничівськими уявліннями: вони стають довербальним втіленням тої дійсності мистецтва, яку Антонич вважає окремою, а Шульц — самодостатньою. Врешті для обох авторів вона є неминучою потребою, неминучим способом існування вже й на вербально-літературному рівні.
Шульц
Жахіття. Пам’ятання
Дрогобич — Львів
Чи актуальна шульцівська уява сьогодні?
Чи те, що називаємо жахіттям, варто долати і поборювати для того, щоби відтак могти розгорнутися своєю уявою по-шульцівськи?
Чи його всесвіт — це те, що поставало собі колись перед війною, чи те, що може (і має) народжуватися, розвинутися, бути після війни?
Чи може шульцівська уява промовляти з огляду на обставини сучасної війни? Чи біографічної голокостівської паралелі 1942-го року достатньо для паралелі щодо війни 2022-го?
У контексті сучасної рецепції Шульца я б не говорив про те, що перемога військового і культурного фронтів полягає в тому, щоби уява могла реалізовуватися лиш відтак і лиш відтак ставати предметом зацікавлення і навіть культивування… Я б радше говорив про творчість Шульца у контексті великого передчуття великої війни, у контексті стиснутого, а тому дуже насиченого і творчо поспішного міжвоєнного часу.
Уява розгортається тоді, коли митець підсвідомо передчуває жахіття. Пам’ять не може зраджувати, коли жахіття актуалізовуються.
Пам’ять про уяву не може зраджувати.
Уява — це повнота буття.
Шульц. Антонич. Фоґель
Жахіття. Відвага і не-страх
Дрогобич — Львів
Шульц не боявся називати. Так, безумовно, ми говоримо про нього як про майстра слова щонайвищого ґатунку, який не перестає зацікавлювати і манити своїм способом о-словлення. Який не боїться переходити межі. Але мені зовсім не йдеться про межі дозволеного, про перехід за межі можливостей уяви, про межі граничних психічних станів. Ні. Мені йдеться про те, що він не мав страху у своїй філігранній орнаментальності і в своїй самобутній творчій манері насправді бути точним, не мав страху, входячи у межовість сприйняття, — бути в собі і бути собою. Цей химерний, дивацький, нахилений, а то й згорблений чоловік, має відвагу і силу. Його голос рівний і впевнений, він не-травматично пропрацьовує надломи. Безумовно, зараз ідеться не про соціокультурне чи історико-політичне опрацювання актуальних тем його сучасності. Мова про його естетичний світ. А хіба це не важливо?
Антонич має відвагу суцільно метафоризувати світ. Він цікавить його як мереживо можливих метафоричних перехрещень: коли щось може мати властивості чогось іншого, і так безмежно… Цікаво: іззовні скромний молодий чоловік, елегантно одягнутий, із вродженою короткозорістю, а отже в окулярах, проте йому не чужа відвага поетичного пере-живання якнайрізноманітніших досвідів пізнавання себе і пізнавання світу. Це чи не найголовніша таємниця, а водночас найголовніша характеристика Антонича.
Водночас — він творець свого Zeitgeist’у. Точне розуміння соціокультурних викликів, добре усвідомлення неминучостей доби. І саме на цьому ґрунті — усвідомлене конструювання своєї естетичної платформи. Впевнене випливання з потоків вужчих літературно-ідеологічних дискусій та намагань скеровувати літературу у конкретне русло — і відвага текти вільно.
Врешті скромний молодий поет стає частіше суголосним наступним поколінням, аніж поважні творці тих чи інших суспільних концептів. Хай навіть це не симптоматично, але: хіба це не важливо?
Фоґель долає межі тим, що контамінує їх у творчості: переходить з одного в інше поле, відтак повертається до попереднього, потім творить третє поле, а воднораз усі перехрещує. Її життєві дискурси схожі до естетичної концепції: геометричні фігури, що контамінуються з кольорами й накладаються на психологічне відчування міста.
Її усвідомлене повернення до первинної мови свого роду, їдиш, чимось схоже на заміну зрусифікованого прізвища на українське звучання.
Відвага оживити себе, тнучи культурний простір поколінь, відвага не заперечити себе, укріплу в дискурсах польської культури.
Відвага розуміти, що адекватна рецепція точно буде пізніше. Відвага бути належно не прочитаною.
А головне: відвага не просто продовжувати бути репрезентанткою своєї культури, свого світу, а не-страх продовжувати, спокійно та органічно, робити це тоді, коли дуло геноцидної зброї наближається все ближче і ближче.
Фоґель
Жахіття. Пам’ятання
Львів
Мій колега Юрко Прохасько писав, що ми не винні перед Деборою Фоґель. Ми винні їй. Ми винні знати її¹⁵. Додам від себе: ми винні пам’ятати її.
І в цьому — ані патетична настанова, ані трагічна до знемоги ситуація, лиш через пам’ятання — простір до творчого спів-переживання, уявляння, занурення.
Коли виникає питання: чия Фоґель?, відповісти допомагає Сенека, а услід за ним Сковорода. Транслюючи їхній посил, скажу так: «Все, що я полюбив — стає моїм, все, чому я дозволив проникнути в себе — стає моїм».
Останки Дебори Фоґель лежать у моєму місті.
Саме тому Львів починає любити Фоґель.
Вона тут житиме й надалі, як і жила раніше.
Антонич
Пам’ятання
Львів
Літній вечір
Від спеки місто важко дише
й чоло його шорстке й червоне
під віялом нічної тиші
поволі стигне і холоне.
Тремке надхнення віддзвеніло,
застигло в мудрій вірша брилі.
Твоє чи не твоє це діло,
ти сам збагнути вже не в силі.
Крізь гамір дня незмінне «завжди».
Заснеш, заснеш без зір, поете,
життя на звуки розмінявши,
мов золото в дрібні монети.
(із «Книги Лева», Львів, 1936)¹⁶
У театрі міста Дрогобича на липневому «ШульцФесті 2022» звучить пісня «Літній вечір» львівського гурту «Три кроки в ніч».
Далі буде…
липень 2022 — лютий 2023
Есей постав на основі виступу на Х Міжнародному Фестивалі Бруно Шульца (Люблін–Дрогобич, 2022). Тема-фокус фестивалю: «Жахіття та уява».
Вперше опубліковано у перекладі польською мовою: Danyło Ilnyckyj. Schulz. Antonycz. Vogel. Wyobrażanie. Doganianie. Pamiętanie / Przełożyła Joanna Majewska-Grabowska // Konteksty. Polska sztuka ludowa. 2023. № 1-2 (340-341). S. 329-337.
__________________________________
¹ Lebenswelt.
² Юрій Андрухович. Останній з Атлантиди: післямова перекладача // Бруно Шульц. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. С. 382.
³ Вітольд Ґомбрович. Бруно Шульц / Переклад з польської Світлани Бреславської // Zbruč. 07.09.2022.
⁴ Провінційний затишок Дрогобича — це вже поза-шульцівські контексти.
⁵ Львівська літературознавиця, редакторка і перекладачка, авторка виголошеного, але не опублікованого дослідження про поезію Дебори Фоґель.
⁶ Перекладач поетичних і прозових творів Фоґель українською мовою.
⁷ Богдан Ігор Антонич. Слово до розстріляних // Антонич Б. І. Вибрані твори / Упорядник Данило Ільницький. Київ : Смолоскип, 2012. С. 189-190.
⁸ Дебора Фоґель. Передмова // Фоґель Д. Фігури днів. Манекени / Переклад з їдишу Юрка Прохаська. Київ : Дух і літера, 2015. С. 12-13.
⁹ Дебора Фоґель. Акації квітнуть. Монтажі / Переклад з польської Юрка Прохаська. Київ : Дух і літера, 2018.
¹⁰ «І місто котиться в провалля / Під лопіт крил і меґафонів»
(«Кінець світу», зі збірки «Ротації», Львів, 1938, посмертне видання).
¹¹ Юзеф Вітлін, «Мій Львів» / Богдан Нижанківський, «Я вернувся до мого міста».
¹² «Власне кажучи, дійсність не існує. Є тільки одна правда і дійсність — та, яку створив митець…» (Анджей Хцюк. Бруно Шульц — зачарований і звичайний // Хцюк А. Атлантида: Розповідь про Велике Князівство Балаку; Місяцева земля: Друга розповідь про Велике Князівство Балаку / Переклад з польської, примітки та переднє слово Наталки Римської. Київ : Критика, 2011. С. 109).
¹³ Втім, типажі реальних особистостей Антонича і Шульца мають певні подібності в поведінкових моделях.
¹⁴ Богдан Ігор Антонич. Хліб насущний // Антонич Б. І. Вибрані твори. Київ : Смолоскип, 2012. С. 212.
¹⁵ Юрко Прохасько. Птаха Фоґель // Дебора Фоґель. Фігури днів. Манекени / Переклад з їдишу Юрка Прохаська. Київ : Дух і літера, 2015. С. 9.
¹⁶ Богдан Ігор Антонич. Літній вечір // Антонич Б. І. Вибрані твори. Київ : Смолоскип, 2012. С. 171.
Знимка Дрогобича — Дмитра Стецька
Знимка Львова — Анни Ютченко
07.07.2024