(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")
7. Львівські літератори радянської доби
Коли на початку Другої світової війни радянські війська вступили до Львова, попередній літературний процес було різко перервано. У кінці 1939 року було створено Львівську організацію Спілки радянських письменників України, організатором якої був Петро Панч (1891–1978), а головою пізніше став Олекса Десняк (1909–1942).
Петро Панч
Після Другої світової війни літературний процес у Львові розвивався в умовах радянської окупації.
Львівську організацію Спілки письменників України очолювали: Петро Козланюк – у 1944–1965 роках, Ірина Вільде – у 1965–1966 роках, Ростислав Братунь – у 1966–1979 роках, Роман Лубківський – у 1980–1992 роках, Левко Різник – у 1993–2005 роках, Марія Якубовська – у 2006–2011 роках. Від 2011 року почесним головою є Роман Іваничук, а робочим головою – Ярослав Камінецький [27 травня ц.р. головою Львівської організації Національної спілки письменників України обрали Ігоря Гургулу — Z]. Тепер Львівська організація Спілки письменників України нараховує майже сотню членів.
За радянських часів «справжніми» письменниками вважалися лише члени Спілки письменників. Уся ж решта пишучої братії-сестрії була наче за бортом, за фарватером письменництва. Абсурд, який частково триває й сливе досьогочас. От хоча б такий приклад. У 2004 році в упорядкуванні Ігоря Ґурґули та Євгена Нахліка вийшла хрестоматія «Літературна Львівщина», у якій за задумом мало б бути представлене все розмаїття літератури Львова й частково Львівської області. Але в кінцевому результаті не з вини упорядників, а через вказівку офіційного замовника до хрестоматії потрапили лише виключно члени Спілки письменників. Та менше з тим, адже торжество історичної справедливості існує так чи інак, без огляду на будь-яке спілчанство.
Тож у радянському періоді звернемо увагу саме на деяких авторів, причетних до Львівського відділення Спілки письменників України.
Ярослав Галан (1902–1949) є дуже контраверсійною постаттю. Незважаючи на мутний шлейф, що тягнеться за ним, його все ж не слід викреслювати з історії літератури. Щось вартісне є і в його доробку.
Володимир Ґжицький (1895–1973) народився в Галичині, але до Львова прибув щойно наприкінці 1950-х років, повернувшись із радянського ув’язнення. Найвідомішим його твором є автобіографічна повість «Ніч і день» (1965) про перебування в радянських концентраційних таборах.
Петро Козланюк (1904–1965) довший час очолював Львівську організацію Спілки письменників України. Найвідомішим його твором є трилогія «Юрко Крук» (1946–1956).
Ірина Вільде (1907–1982) друкуватися почала з 1930 року, видала збірку новел «Химерне серце» (1936), повісті «Метелики на шпильках» (1936), «Б’є восьма» (1936), «Повнолітні діти» (1939), збірку ліричних мініатюр «Окрушини» (1969) та інші книжки. Лауреат Шевченківської премії за роман «Сестри Річинські» (1965). Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські» ілюструє свою причетність до української романної традиції. Цей твір як широке епічне полотно можна назвати романом-панорамою. Панорамність «Сестер Річинських» вибудовується на широкому суспільному, правовому, етнічному, соціальному, демографічному зрізі з активним включенням суспільних проблем конкретної історичної доби (міжвоєнного двадцятиріччя) з характерними схрещеннями політичних, соціальних, ментальних, психологічних, в тому числі й класових, міжнаціональних і навіть ґендерних, поглядів, звичок, поведінки, настроїв. Авторка в далеко не простих умовах виборювала собі простір свободи для вільного творчого пошуку. Звісно, цей простір був обмежений, і це вже не вина письменниці, а часу, в якому їй довелося жити й творити. Хоч би як, «Сестри Річинські» є видатним романом.
Петро Інгульський (1912–1976) від 1946 року постійно проживав у Львові, займаючись журналістикою та видавничою справою. У 1946–1976 роках був відповідальним секретарем Львівської організації Спілки письменників України. 30-літнє незмінне секретарювання в письменницькій організації спонукало й самому займатися літературною творчістю.
Тарас Мигаль (1920–1982) написав цикл романів про Львів під загальною назвою «Вогонь і чад» («Шинок “Оселедець на ланцюзі”», 1966; «Фабрика літаків “Дерев’яна підошва”», 1970; «Пробуджене місто», 1976; «Останній пароль», 1979). Хрещеним батьком Мигаля був Василь Стефаник.
Іван Сварник (1921–1989) був найвідомішим львівським поетом-сатириком. Від 1957 року жив у Львові, де працював старшим, а потім головним редактором видавництва «Каменяр», від 1973 року завідував відділом поезії журналу «Жовтень» (тепер – «Дзвін»). Окрім сатиричних віршів писав також байки та гуморески.
Василь Колодій (1922–1992) видав півтора десятка збірок віршів. Довший час працював редактором у видавництві «Каменяр». Відомий ще й тим, що був одружений 5 разів.
Марія Хоросницька (1925–2007) вірші почала писати з ранньої юності. В її поетичних збірках «Краю мій» (1960), «Вересень – місяць весняний» (1964), «Симфонія любові» (1966), «Зелені піраміди» (1973), «Вірність» (1974), «Акорди» (1978), «Невгамовність» (1984) є чимало творів про Львів. Нашому місту повністю присвячена збірка її віршів для дітей «Мандрівка по Львову» (1970), особливо популярним став вірш «Звідки в міста назва Львів?». Архіпопулярним свого часу був її вірш «Львівські витребеньки»:
В Стрийськім парку є озерце,
Виткав місяць срібну кладку.
Подаруй, львів’янко, серце
Й поцілунок у додатку.
В Стрийськім парку чорний лебідь
Покохав лебідку білу.
Два вози на львівськім небі
Торохкочуть нічку цілу.
А травнева ніч у Львові
З чарівницями у змові
І сама по львівськім бруку
Ходить з Місяцем під руку.
І закоханих, як мати,
Розуміє на півслові.
Як кохати, то кохати,
То навіки, то у Львові.
Микола Петренко (1925) видав понад 60 книжок: це – поетичні збірки, проза, публіцистика, гумор, вірші для дітей, казки, пісенні тексти. Від самих початків створення Львівського телебачення працював на ньому. Написав низку п’єс і лібрето музичних вистав, які ставили переважно на сценах львівських театрів. На слова Миколи Петренка створено близько 200 пісень, найбільшої популярності з яких зажила пісня «Намалюй мені ніч»:
Я до тебе прийду через доли і гори,
Тільки ти не розпитуй мене, не хвилюй.
Намалюй мені ніч, коли падають зорі,
Намалюй, я прошу, намалюй.
Намалюй мені ніч, що зове і шепоче
Найдивніші слова, найпалкіші слова,
В гамі барв піднеси славу темної ночі,
Що навколо зірки розсіва.
А сама ти яка: вечір, день, а чи ранок?
Що на серці – чи промінь, чи лід?
Намалюй мені ніч, коли зорі багряні
Вирушають у путь, щоб згоріть.
Ростислав Братунь (1927–1995) видав понад 20 збірок віршів, поем і публіцистики. У 1960-х роках був головним редактором журналу «Жовтень» (тепер – «Дзвін»), у якому публікував заборонених у радянські часи авторів (зокрема, Богдана Ігоря Антонича), за що був звільнений з посади. Кілька каденцій очолював Львівську організацію Спілки письменників України. На слова Братуня багато композиторів створили пісні. Відомою є тісна дружба письменника з легендарним композитором Володимиром Івасюком. Ростислав Братунь також був відомим громадським діячем, зокрема, став одним із засновників Народного Руху України, Товариства Лева.
Дмитро Павличко (1929) літературну творчість розпочав у Львові, доки на початку 1960-х років не перебрався до Києва. Найбільшої уваги заслуговує любовна лірика Павличка, зокрема його збірка «Таємниця твого обличчя».
Роман Іваничук (1929) є прозаїком, сукупний наклад книг якого вже давніше перейшов мільйонну позначку. Ім’я Іваничука як письменника пов’язується в читацькій уяві передусім з його історичними романами «Мальви» (1969), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Вода з каменю» (1982) та «Четвертий вимір» (1984). Вони займають основне місце у його творчому доробку. Романові Іваничукові завжди вдавалося вибирати влучні історичні теми, при цьому свідома прицільність поєднувалася з авторовою інтуїцією. Вражаючою є його творча плідність і невтомність. Найбільшої популярності зажив присвячений львівській тематиці роман «Манускрипт з вулиці Руської».
Роман Федорів (1930–2001) відомий своїми новелами, художньою есеїстикою та публіцистикою, історичними романами. Найвідомішим є його роман про князя Ярослава Осмомисла «Отчий світильник» (1976). Від кінця 1967 року до самої смерті Роман Федорів був незмінним головним редактором журналу «Жовтень» (тепер – «Дзвін»).
Іван Гущак (1930–2011) був автором низки збірок віршів як для дорослих, так і для дітей, і роману «Світ».
Володимир Лучук (1934–1992) є предтечею та яскравим представником «шістдесятництва» в українській літературі. Щирість, якою наповнена його поезія, з особливою «мелодією» проявляється в його інтимних віршах, які розкривають пристрасну душу ліричного героя. Поезія Володимира Лучука визначається тріадою: мова, кохання, батьківщина. За своїм огромом і значенням мова може дорівнювати поезії, кохання може дорівнювати сенсові життя, батьківщина може дорівнювати цілому світові. Написав Володимир Лучук багато віршів і віршованих казок для дітей, перекладав з усіх слов’янських мов.
Оксана Сенатович (1941–1997) видала низку поетичних збірок для дорослих, її поетична творчість вирізняється з цілого обширу української поезії самобутнім ліричним голосом із іронічними нотками, специфікою тематики та версифікаційним розмаїттям. Проте найяскравіше розвинувся талант письменниці у поезії для дітей. Оригінальний доробок Оксани Сенатович належить до золотого фонду української літератури для дітей, займає своє гідне місце в історії української літератури, а сама письменниця, завдяки цілющим чарам свого поетичного слова, є наче доброю феєю нашого красного письменства.
Подружжя Лучук-Сенатович із синами. Квітень 1970 р.
Оксана Сенатович і Володимир Лучук були одруженими (їхні сини Тарас та Іван стали письменниками та літературознавцями), вони є найвідомішим львівським літературним подружжям (про це окремо див. у «ліричному відступі»).
Микола Ільницький (1934) видав декілька поетичних збірок, але найбільших успіхів досягнув у літературній критиці та в літературознавстві загалом. Він – доктор філологічних наук (1987), професор (1994), член-кореспондент Національної академії наук України (2003), завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. У його доробку десятки літературно-критичних книжок, літературознавчих монографій, упорядкованих антологій. Микола Ільницький є автором двотомника нотаток, імпресій і спогадів про літературний Львів «Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття» (1999) і «Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова другої половини ХХ століття» (2003).
Галина Гордасевич (1935–2001) від 1990 року жила у Львові, де органічно влилася в літературне життя міста. Окрім поетичних збірок, видала кілька книжок публіцистики, а теж документально-белетристичну біографію Степана Бандери.
Ніна Бічуя (1937) видала цілу низку прозових книжок, найвідомішими з яких є «Шпага Славка Беркути» (1968), «Дрогобицький звіздар» (1970), «Звичайний шкільний тиждень» (1973), «Квітень у човні» (1982), «Яблуня і зернятко» (1983), «Родовід» (1984), «Десять слів поета» (1987), «Бенефіс» (1990), «Землі Роменські» (2003). Повісті й оповідання Ніни Бічуї зажили чималої популярності. Багато енергії вона віддала редакторській праці в товаристві «Просвіта». Письменниця нагороджена міжнародним орденом «Усмішка» (кавалерами якого є також Папа Іван Павло ІІ, мати Тереза, Астрід Ліндґрен).
Андрій Содомора (1937) перш за все відомий як перекладач античних авторів. У його інтерпретаціях побачили світ переклади з давньогрецької: «Відлюдник» Менандра (1962), «Комедії» Аристофана (1980), «Трагедії» Софокла (1989), «Трагедії» Есхіла (1990), «Трагедії» Евріпіда (1993); з латинської: «Твори» Горація (1982), «Метаморфози» (1985) та «Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії» (1999) Овідія, «Про природу речей» Лукреція (1987), «Моральні листи до Луцілія» Сенеки (1996), «Розрада від філософії» Боеція (2002). Андрій Содомора є також автором повісті про Горація «Наче те листя дерев» (1982), прозових книжок «Жива античність» (1983, 2004), «Наодинці зі словом» (1999), «Під чужою тінню» (2000), «Сивий вітер» (2002), «Лініями долі» (2003), «Сльози речей» (2010), поетичної збірки «Наодинці зі Львовом» (2005), видання «Anno Domini. Року Божого: латинські написи Львова» (2008), деяких інших книжок.
Володимир Каліка (1938) відзначився чи не найбільшою за обсягом поемою «Рубікон» (1979), написав роман у віршах «Конгрес» (1979), видав декілька збірок віршів, зокрема й сатиричних і гумористичних.
Левко Різник (1938), збагачений життєвими враженнями із тривалих подорожей, пов’язаних із його агрономічним фахом, взявся за написання прози. Після першої повісті «З математичною точністю» (1969) вийшла ще ціла низка книжок: романів, повістей, збірок оповідань. Від 1993 року був головою Львівської організації Спілки письменників України (упродовж чотирьох термінів). Велике зацікавлення викликали пізні твори прозаїка: роман-діалог «Поет і Владика. На калиновім мості» (2008) та роман-есей «Доктор і Професор, або На шляху поступу» (2011).
Ігор Калинець (1939) – постать, яка виходить далеко за рамки літератури, це громадсько-політичний діяч широкого масштабу. Та все ж Ігор Калинець перш за все поет. Дебютував він поетичною збіркою «Вогонь Купала» (1966). Збірки 1965–1972 років, написані до ув’язнення, увійшли до тому «Пробуджена муза» (1991), а збірки 1973–1980 років, написані в ув’язненні та на засланні, – до тому «Невольнича муза» (1991). Сукупний поетичний доробок склав об’ємне видання «Слово триваюче» (1997). Цілісність поетичного світу окремого автора не завжди є доконаним фактом, частіше навіть приблизна цілісність належить до недоконаного виду. У цього ж автора власний поетичний світ є напрочуд цілісним, унікально вивершеним, вибудуваним із тонким відчуттям архітектоніки. Хоча Ігор Калинець – людина при повній силі та здоров’ї, свою поетичну творчість він уважає завершеною. Існує вже ціла література з великою кількістю версій про причини мовчання поета. Те, що зробив Ігор Калинець у поезії, має свою завершеність, як цілісний архітектурний ансамбль. Він не хоче робити прибудов, щоб не порушити гармонії, якої досяг. У грудні 2014 року Інститут Івана Франка Національної академії наук України висунув кандидатуру Ігоря Калинця на здобуття Нобелівської премії з літератури.
Ірина Калинець (1940–2012) писала в різних жанрах: поезію, прозу, наукові й науково-популярні розвідки тощо. У 1998 році за громадську діяльність Ірину Калинець було визнано у США «Героїнею світу». Її зібрання творів виходить тепер у десяти томах.
Роман Дідула (1940) видав цілу низку романів, повістей, оповідань, нарисів, гуморесок. Від кінця 1970-х років влаштувався на роботу в часописі «Жовтень», тепер є заступником головного редактора «Дзвону».
Роман Кудлик (1941) є автором поетичних збірок «Розмова» (1963), «Весняний більярд» (1968), «Яблуневі ліхтарі» (1979), «Листя дикого винограду» (1987), «Горішня брама» (1991), «Нічне збирання» (1999). Рвійні ритми наче намагаються схопити те, що безповоротно відлинуло в небуття. Ритми скачуть між бажанням діяння і конечністю бездіяння. Елегійний настрій густим туманом окутує все на світі, навіть спокуту. Рослинна орнаменталістика невипадково присутня у багатьох віршах цього поета. Адже коли рослини вже відцвіли, відбуяли, скинули свої плоди, то нема цьому вороття. Але ж це не безвихідь, треба лишень дочекатися наступного сезону, щоб знову до оскоми переїстися чорних черешень і чекати на стиглий виноград. Певний час Роман Кудлик був головним редактором журналу «Дзвін».
Роман Лубківський (1941) є автором поетичних збірок «Зачудовані олені» (1965), «Громове дерево» (1967), «Рамена» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977), «Майоліка» (1985), «Словацьке літо» (1986), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990), «Сто і одна строфа» (2002) та багатьох інших. Роман Лубківський у 1980–1992 роках був головою Львівської організації Спілки письменників України.
Ярослав Камінецький (1941) є актуальним головою Львівського відділення Спілки письменників України. Автор низки поетичних збірок.
Василь Стефак (1942) видав декілька збірок оповідань, повість «День» (1977), романи «Хочу журавля» (1980), «Що нового під сонцем» (1984), «По той бік ночі» (2006).
Юрій Коваль (1942) видав збірки новел та оповідань «Віднайдена фея» (1965), «Зелена Україна» (1966) і «Гармонія» (1969), збірки нарисів «Львів» (1975) і «Аптека-музей у Львові» (1976), роман «І ріки впадуть у море» (2007). Тепер працює на посаді головного редактора часопису «Дзвін», незмінним відповідальним редактором якого був упродовж декількох десятиліть.
Роман Качурівський (1943–2010) був автором багатьох поетичних збірок, зокрема таких: «Літні зорепади» (1973), «Паролі молодості» (1977), «Журавлиний трикутник» (1983), «Час творчості» (1988), «Вечірні води: Вибране» (1991), «Досяжність» (1993), «Свинцевий епіграф» (1994), «Піднебесся» (1998), «Спалах блискавки» (2002), «Під знаком вишні» (2003), «Вітросінь» (2004). Певний час був відповідальним секретарем Львівського відділення Спілки письменників України.
Богдан Стельмах (1943), видавши низку поетичних збірок, прославився перш за все як автор пісенних текстів. У доробку Богдана Стельмаха є також декілька п’єс, оперних лібрето (зокрема, «Мойсей» за поемою Івана Франка). Пісні на його слова написали композитори Мирослав Скорик, Богдан Янівський, Володимир Івасюк, Віктор Камінський, Ігор Білозір. Піку популярності пісні на його слова досягнули у 1980-х роках у виконанні вокально-інструментального ансамблю «Ватра». У вухах ще й досі бринить чимало його пісень, хоча б «Розпитаю про любов»:
Що за біда? – яра вода хвилю жене.
Я – молода, як вода яра.
Хлопче, пильнуй, не прогайнуй гарну мене –
Може, якраз я тобі пара.
Розпитаю про любов,
Прочитаю про любов,
Заспіваю про любов,
про кохання!
Як за місяцем зоря,
За тобою ходжу я,
Ой, любове ти моя
рання!
Що за біда? – вже та вода хвиль не жене.
Впали сніги в береги Бугу.
Хлопче, пильнуй, не прогайнуй гарну мене –
Може, якраз я твоя буду.
Розпитаю про любов,
Прочитаю про любов,
Заспіваю про любов,
про кохання!
Як за місяцем зоря,
За тобою ходжу я,
Ой, любове ти моя
рання!
Що за біда? – знов та вода хвилю жене.
Ще один рік у потік змила.
Хлопче, пильнуй, не прогайнуй гарну мене –
Може якраз я твоя мила.
Марія Барандій (1945) увійшла в літературу в кінці 1960-х років лірикою, сповненою чуттєвістю та життєлюбністю. Марія Барандій пише українською, хоча має й англомовні твори. Вісім років свого життя поетеса провела в США, де брала участь у поетичному конкурсі, оголошеному Національною бібліотекою тієї країни. В результаті кілька її творів було включено до антологій англомовної поезії «The Spirit Of The Age» i «Best Poems Of The 90’s» (обидві збірки видано у 1996 році).
Марія Людкевич (1948) довго шукала свій голос в поезії, схиляючись до правдивості та щирості. Марія Людкевич багато пише для дітей, працює з творчою молоддю, веде літературну студію «Джерельце», з якої вийшло чимало нових талантів.
Годі усіх і згадати. Гадаю, що й цього вистачить для пунктиру.
8. Найвідоміше літературне подружжя Львова
Володимир Лучук і Оксана Сенатович є найвідомішим літературним подружжям Львова. Одружилися вони у Львові 4 жовтня 1961 року.
Володимир Лучук і Оксана Сенатович. Шлюбне фото. Львів, 4 жовтня 1961 р.
Володимир Лучук народився 27 серпня 1934 року в селі Матче на етнічній українській землі – Холмщині (тепер – Грубешівський повіт Люблінського воєводства, Польща) в селянській родині Івана та Олени (з Головерсів) Лучуків. Батьки поета мали досить багату бібліотеку. Ще в дитинстві виявилося зацікавлення Володимира Лучука літературною творчістю (першого вірша він написав у сім років). Навесні 1945 року переселився з батьками в село Доросині на Волині, середню школу закінчив у районному центрі – місті Рожище. У 1953 році вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка. Від того часу Львів став для Володимира Лучука рідним містом. Закінчив університет у 1958 році. У 1957–1958 роках працював у львівській молодіжній газеті «Ленінська молодь», у 1958–1963 роках обіймав посаду старшого редактора поезії в редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), у 1963–1965 роках навчався в аспірантурі при кафедрі слов’янської філології Львівського університету, у 1969–1975 роках був завідувачем відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, у 1981–1984 роках був завідувачем редакції підручників для шкіл із польською мовою викладання (львівської філії видавництва «Радянська школа»), останній рік свого життя працював науковим співробітником у новоствореному Львівському відділенні Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України.
Із сином Тарасом. 1963
Як поет Володимир Лучук дебютував збіркою «Довір’я» (Львів, 1959). Наступного 1960 року став членом Спілки письменників України. Вийшли такі поетичні збірки Володимира Лучука: «Осоння» (Київ, 1962), «Полум’я мене овіює» (Київ, 1963), «Маєво» (Львів, 1964), «Обрій на крилах» (Київ, 1965), «Вагомість» (Львів, 1967), «Поезії» (Київ, 1968), «Братні луни» (Львів, 1974), «Дивовид» (Київ, 1979), «Довір’я (вибране)» (Київ, 1979), «Навстріч» (Львів, 1984), «Колобіг» (Київ, 1986).
Володимир Лучук багато перекладав, особливо твори слов’янських поетів. Збірка вибраних поетичних перекладів «Друзі» вийшла друком у Львові в 1987 році.
В упорядкуванні Володимира Лучука вийшли антології «Космічний акорд: Вірші українських поетів про космос» (Київ, 1981), «У вінок Каменяреві» (Львів, 1984), «Оріон золотий: Любовна лірика українських радянських поетів» (Київ, 1986), «Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку ХХ ст.» (Київ, 1989), «Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову» (Київ, 1990). У 1991 році Володимир Лучук видав у Києві антологію української літератури для дітей «Дзвінок з минулого», яка на зорі незалежності Української держави, за відсутності підручників з відповідними текстами, була незамінною читанкою для школярів молодших класів.
При цій нагоді про антології Володимира Лучука варто сказати окремо. Чи не першим реально зафіксованим упорядницько-антологійним досвідом Володимира Лучука стала книга «Поезія лужицьких сербів» (Київ, 1971), укладена спільно з Костянтином Трофимовичем. Співпраця із Трофимовичем на ниві українсько-лужицьких зв’язків тривала практично упродовж цілого творчого життя Володимира Лучука.
«Космічний акорд» був першою батьковою власною (вже без співупорядництва) антологією. Він мав започаткувати умовну антологійну серію розмаїтих «Акордів», яких батько задумав чимало, але зробити встиг лише один.
Антологія (номінально – збірник) «У вінок Каменяреві» присвячена українській поетичній Франкіані.
Упорядковане Володимиром Лучуком видання «Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку ХХ століття» лапідарно може охарактеризувати видавнича анотація, в якій список згаданих лише п’яти авторів варто розширити до повного комплекту з 14 осіб: «Створене у Львові на початку ХХ століття творче угруповання “Молода Муза” залишило помітний слід у духовному бутті нашого народу. Проторюючи модерні шляхи в мистецтво, Богдан Лепкий, Василь Пачовський, Петро Карманський, Степан Чарнецький, Остап Грицай, Остап Луцький, Сидір Твердохліб, Осип Шпитко, Михайло Яцків, Станіслав Людкевич, Мелетій Кічура, Франц Коковський, Михайло Рудницький, Микола Голубець стали визначними майстрами на українському овиді, та, на жаль, їхня творчість належно не оцінена й до сьогодні. Пропонована антологія молодомузівців – перша спроба панорамно подати краще з їхнього доробку, доповнивши поезію репродукціями робіт Івана Косинина, титулами перших видань, а також уривками з книги П.Карманського “Українська богема”».
В останній земній подорожі Володимир Лучук мав зі собою сигнальний примірник книжки молодомузівця Петра Карманського «Поезії» у власному упорядкуванні. А через декілька років я здійснив наукове редагування повного перевидання «Української богеми» (1996).
«Оріон золотий», по суті, мав би бути антологією української любовної лірики ХХ століття (ще триваючого на той час). Та з огляду на прикрі обставини, себто колоніальне «підрадянське» тодішнє становище України, вимушено довелося упорядникові обмежитися лише творами «українських радянських поетів». Тепер це вже багатьом незрозуміло (особливо представникам молодших поколінь), але перебування в «тюрмі народів» під пильним компартійним наглядом накладало колосальні пласти обмежень на творчу (та не тільки) діяльність, взагалі сковувало людське буття. У цьому ж дискурсі обмеження полягало у нав’язаному завуженні масиву української любовної лірики до радянських рамок.
Збірник «Найдорожчий скарб» є своєрідною поетичною антологією, з додатком думок, висловів про українську мову вітчизняних та зарубіжних авторів.
Також згадаю ще про деякі менші (неантологійні, або ж малоформатно-антологійні) видання, упорядковані Володимиром Лучуком. Мабуть, логічною в цьому марґінальному сюжеті виглядатиме ретроспекція. У 1992 році до Паски в бібліотечці трускавецької «Франкової криниці» вийшла тематична збірочка віршів українських поетів «Великодня писанка», яку «зладив» Володимир Лучук. Окрім оригінальних віршів там був ще один батьків переклад із серболужицької вірша Кіто Лоренца «Пишучи писанки».
У тій же бібліотечці «Франкової криниці» роком раніше (1991) вийшла «Книжечка тонка для маленького Левка», збірочка, упорядкована Володимиром Лучуком спільно з Оксаною Сенатович, для їхнього внука Левка, Тарасового сина.
Того ж року вийшла також книжечка «“Пагоня” Максіма Багдановіча», присвячена шедевральному віршеві титульного білоруського поета Максима Богдановича, куди увійшла низка його (вірша) українських інтерпретацій.
А 1990 року вийшла книжечка «Ow klinč a brinč mi, rodna rěč!», тематична збірочка, присвячена проблемі рідної мови у серболужицькій поезії; вірші подані мовою оригіналу, а деякі з паралельними українськими перекладами. У серболужицькому контексті тут напрошується одна алюзія, одна цікавинка, про яку майже нікому, либонь, досьогочас і не відомо. Під 46-м номером у серії «Мудрість народна» 1988 року вийшло видання «Серболужицькі прислів’я та приказки». Упорядником там зазначений Костянтин Трофимович, а перекладачем – Володимир Лучук. Костянтин Трофимович (як провідний наш фахівець із лужицьких матерій) вибрав цілий масив серболужицьких народних прислів’їв і приказок, зробив підрядковий (філологічний) переклад, а батько вже їх відшліфував літературно й поетично, після чого дав мені стос листків із передрукованими підряд начисто мініатюрами, кожну з яких я вирізав ножицями, посортував їх і наклеїв у відповідній композиції на чисті аркуші – так воно й пішло до друку. Здається, треба було робити чи не три примірники (принаймні два) того всього. Ще й таким чином я відробляв свою славістичну освіту. От чи можна те моє заняття назвати упорядкуванням? Навряд, адже це було лише вправляння, здобування досвіду, синівська й учнівська допомога.
Володимир Лучук встиг ще упорядкувати антологію творів українських письменників про рідну мову «Свого не цурайтесь», яка залишилася в машинописі, а вийшла щойно в моїй серії поетичних антологій «Дивоовид» (Тернопіль, 2009).
Володимир Лучук писав вірші й упорядковував поетичні антології не тільки для дорослих, але і для дітей. Видав такі книжки віршів і казок для дітей: «Уставати рано треба» (Львів, 1962; поширене видання 1971), «Я малюю голуба» (Київ, 1967), «Сіла хмара на коня» (Київ, 1968), «Хитрий лис фарбує ліс» (Київ, 1971), «Зелене Око» (Київ, 1974), «Чарівний глобус» (Львів, 1977), «Жива вода» (Львів, 1980), «Казкова орбіта» (Київ, 1981), «Маленькі друзі» (Київ, 1984), «Дарунки для мами» (Київ, 1985), «Загадковий зореліт» (Львів, 1988), «Найрідніші слова» (Київ, 1989). У серії «Хрестоматія школяра» вийшла книжка вибраних віршів, казок і перекладів для дітей «Приховані подарунки» (Київ, 2007).
Володимир Лучук також перекладав вірші слов’янських поетів для дітей. Окремим книжками вийшли дві перекладні збірки: перша – чеського поета Франтішка Грубіна «Про що співає деревце» (Київ, 1975), друга – білоруського поета Василя Зуйонка «Покотився клубочок» (Київ, 1978). Найбільше труду Володимир Лучук вклав у переклади із серболужицької літератури: окремими виданнями вийшли антологійні збірки «Ластівка з Лужиці» (Київ, 1969) і «Пташине весілля» (Київ, 1989). У 1990 році за книжку віршів, оповідань, казок і пісеньок серболужицьких письменників «Пташине весілля» письменник-перекладач був нагороджений літературною премією Товариства лужицьких сербів «Domowina», що в перекладі українською мовою значить «Батьківщина». Розширене видання антології «Ластівка з Лужиці» вийшло в моїй серії поетичних антологій «Дивоовид» (Тернопіль, 2010).
Одного осіннього вечора Володимир Лучук поїхав поїздом зі Львова до Києва, а насправді вирушив у вічну мандрівку, тобто відійшов у вічність. Сталося це 24 вересня 1992 року. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі (поле № 80).
У 1995 році за збірку «Найрідніші слова» Володимирові Лучуку було посмертно присуджено премію імені Лесі Українки, найвищу в Україні літературну нагороду за твори для дітей.
Поезії Володимира Лучука надруковано в перекладі понад 20 мовами народів світу.
«Твори» Володимира Лучука у семи томах готуються до виходу у видавництві «Каменяр» у серії «Спадщина». Вже вийшов перший том «Довір’я: Вибрані віші» (2009), куди, крім віршів зі збірок, увійшли й вірші, друковані поза збірками.
До другого тому під назвою «Овид на дибах» увійдуть ювенільні та інші не друковані за життя вірші.
До третього тому під назвою «Срібна книга: Вибрані переклади» увійдуть поетичні переклади зі слов’янських мов. Окремим розділом буде подано переклади чужомовних творів українських письменників – Івана Вагилевича та Миколи Устияновича з польської, Юрія Федьковича – з німецької.
До четвертого тому під назвою «Друзі: Вибрані переклади й переспіви» увійдуть поетичні варіації з низки різних мов. Окремим розділом буде подано версії творів авторів «малих народів» та іншомовних поетів України.
До п’ятого тому під назвою «Уставати рано треба» увійдуть вірші та казки для дітей. Окремим розділом буде подано віршовані казки, написані за мотивами казок народів світу.
До шостого тому під назвою «Малечі на добрий вечір» увійдуть переклади творів для дітей.
До сьомого тому під назвою «Мозаїка» увійдуть літературно-критичні статті, рецензії, наукові розвідки з україністики та славістики, сильветки, нариси, щоденникові записи.
Семитомник зібраних творів Володимира Лучука має на меті дати зацікавленій публіці якнайповніше уявлення про творчість видатного українського письменника.
Із синами Тарасом та Іваном, 1965
Оксана Сенатович народилася 2 січня 1941 року у славному галицькому місті Бережанах, із яким пов’язана доля Маркіяна Шашкевича, Богдана Лепкого й інших визначних особистостей. Батьки майбутньої письменниці, Павло Зенонович Сенатович і Марта Сигізмундівна Орнатовська, були вчителями, тож змалечку прищепили донечці любов до рідного слова. Маленька Саня (так пестливо батьки називали свою одиначку) ще в початкових класах загальноосвітньої школи знала напам’ять силу-силенну віршів, сама ж почала віршувати в середніх класах. До закінчення в 1957 році Завалівської середньої школи на Тернопільщині, з відмінним атестатом і золотою медаллю, Оксана вже мала чималий поетичний доробок, який складався із доброго десятка грубих зошитів, всуціль помережаних віршами. Того ж року поступила до Львівського політехнічного інституту (тепер – Національний університет «Львівська політехніка») на економічний факультет, який закінчила 1962 року. У 1960-ті роки працювала інженером, у 1970-ті – на профспілковій роботі, зокрема у Будинку технічної творчості молоді та юнацтва, із середини 1980-х була на творчій роботі.
Сім’я у Стрийському парку, жовтень 1968 р.
Навчаючись у Політехніці, дебютувала добіркою віршів у збірнику «Яблуневий цвіт» (Львів, 1961). Відтоді збагнула, що основне її покликання – література. Перша власна поетична збірка («Стебло») вийшла в Києві в 1968 році. У 1976 році Оксана Сенатович стала членом Спілки письменників України. Потім побачили світ поетичні збірки «Діапазон весни» (Львів, 1979), «Голубий голос» (Київ, 1984), «Чоловік з трояндою» (Київ, 1986), також поетичне вибране – «Обличчям до голуба» (Київ, 1990). Це, сказати б, «дорослі» збірки, які засвідчують, що поетична творчість Оксани Сенатович вирізняється з цілого обширу української поезії самобутнім ліричним голосом із іронічними нотками, специфікою тематики та версифікаційним розмаїттям.
Квітень 1970 року.
Проте найяскравіше розвинувся талант письменниці у поезії для дітей. Вийшли друком такі збірки Оксани Сенатович: «Червоні лелеки» (Київ, 1970), «Вісім сотень колобків» (Київ, 1972), «Вчиться вересень читати» (Київ, 1977), «Сніговик» (Київ, 1981), «Живемо в одному домі» (Львів, 1983), «Шпаки на колесах» (Львів, 1989), «Соловейку, тьох-мажор!» (Київ, 1990), «У краєзнавчому музеї: Азбука для Левка» (Дубно, 1992). У 1991 році до ювілею письменниці вийшло вибране під вже відомою назвою «Вчиться вересень читати», куди увійшов також оновлений варіант повісті «Не виростуть хлопці без дощу», перше видання якої з’явилося ще 1974 року.
В останній рік свого земного життя Оксана Сенатович написала ще дві повісті для дітей – «Вуйко Пампулько і пані Будьласка» та «Про Люлька Смока і Котів – місто чудес(не)». Перша з них згодом була надрукована в журналі «Соняшник» (2000), а друга фрагментарно друкувалася в газеті «Діти Марії», яку письменниця редагувала упродовж чотирьох із лишком років наприкінці свого життя, а повністю вперше була надрукована в журналі «Педагогічна думка» (2007, № 1). Обидві повісті друкувалися згодом у книжці «Малий Віз» (Київ, 2007), яка вийшла друком в серії «Хрестоматія школяра». Крім того, повість «Вуйко Пампулько і пані Будьласка» друкувалася окремим книжковим виданням (Київ, 2007).
Сім’я на Тарасовій горі. Канів, серпень 1974 р.
Оксана Сенатович перекладала з різних слов’янських мов. Окремим виданням вийшла в її перекладах збірка віршів сербського поета Йована Йовановича-Змая «Малий велетень» (Київ, 1986). Авторська перекладна антологія віршів сербських поетів для дітей «Кошеня в кишені» вийшла в моїй серії поетичних антологій «Дивоовид» (Тернопіль, 2010). Є в доробку письменниці й інші переклади. А теж «доросла» проза («Старі бережанські історійки (із спогадів дідуся Зенона)», «Дзвін», 1996, № 8), нариси, статті, рецензії, замітки.
За свій літературний доробок Оксана Сенатович стала першим лауреатом премії імені Олени Пчілки (1992), лауреатом премії імені Іванни Блажкевич (1995). Окремі її твори перекладено понад десятьма іноземними мовами. Померла письменниця 31 березня 1997 року у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі поруч із своїм чоловіком, поетом Володимиром Лучуком. Оригінальний доробок Оксани Сенатович належить до золотого фонду української літератури для дітей, займає своє гідне місце в історії української літератури, а сама письменниця, завдяки цілющим чарам свого поетичного слова, є наче доброю феєю нашого красного письменства.
Сім’я у фотоательє на день народження Володимира Лучука, 27 серпня 1977 р.
«Твори» Оксани Сенатович у 4 томах готуються до виходу у видавництві «Каменяр» у серії «Спадщина». Вже вийшов перший том «Обличчям до голуба: Поезії» (2012). До першого тому зібраних творів входять практично всі поезії, опубліковані в окремих книжкових виданнях, що вийшли за життя письменниці. Збірки «Стебло» та «Голубий голос» подано повністю. Зі збірки «Діапазон весни» вилучено лише три переклади і три вірші, які дисонували б у цьому виданні. Із рамок збірки «Чоловік з трояндою» виключено вірші «Настрій» і «Вічна мандрівниця» із першої збірки, вірші «Бути собою» та «Кахля: чоловік з трояндою» із другої збірки, а також цикл «Урок за круглим столом», який трансформувався у значно розширеному обсязі в поему «Сад Іванни Блажкевич» у вибраному «Обличчям до голуба», з якого подано лише ті твори, які не публікувалися в попередніх чотирьох збірках.
До другого тому під назвою «Вчиться вересень читати» увійдуть вірші для дітей зі збірок «Червоні лелеки», «Вісім сотень колобків», «Вчиться вересень читати», «Сніговик», «Живемо в одному домі», «Шпаки на колесах», «Соловейку, тьох-мажор!», із не виданої збірки «Левко – великий чоловік», вірші поза збірками, недруковані вірші, а також поеми та казки, віршовані абетки.
На живому Ланцюзі Злуки. Рівненська область, 21 січня 1990 р.
До третього тому під назвою «Не виростуть хлопці без дощу» увійде проза письменниці: повна версія повісті, що дала назву томові, «Старі бережанські історійки», повісті «Вуйко Пампулько і пані Будьласка» та «Про Люлька Смока і Котів – місто чудес(не)», статті, рецензії, замітки, публікації з газети «Діти Марії».
До четвертого тому увійдуть недруковані вірші та з-поза збірок, переклади, здійснені письменницею (зокрема, антологія «Кошеня в кишені»), листи, начерки, матеріали, документи. Завершуватимуть видання розширена бібліографія та примітки до цього й попередніх томів. Виглядає на те, що четвертий том буде складатися із двох книг.
Останнє спільне фото, весна 1992 року
Чотиритомник зібраних творів Оксани Сенатович має на меті дати зацікавленій публіці якнайповніше уявлення про творчість видатної української письменниці.
Продовження теми: Новітня література Львова
26.05.2015