1. Помилки „Рідної Мови“.
Ми ждали на 2-е число „Рідної Мови“, щоби відповісти його редакторові на статтю, поміщену в „Нов. Часі“ (ч. 22), в якій він ударив ще раз у барабан фахового авторитету замість признатись, що 1-е число складане наоспіх таки мало неодну прикру помилку. Ніхто не думає — ж йому здається — шкодити його праці або „чіплятись“ його особи з якихнебудь особистих мотивів. Журнал „Рідна Мова“ потрібний, корисний, наша редакція не має наміру його поборювати, але вважає своїм обовязком звернути увагу на цілу низку його неточностей і фактичних помилок або щонайменше сумнівів, які — бодай досі — не виправдують його фірми: авторитетного органу у справах мови.
Проф. Огієнко має забобонну пошану для друкованого слова та в обороні тих або інших слів і термінів наводить місця із ріжних наших письменників і ріжних книг так, начеб зовсім не був одночасно фільольоґом, який повинен знати, що і коли має силу наукового арґументу. Суперечка йде за сучасну літературну мову; відомо, що і наша літературна мова, як мова інших культурних народів, перейшла процес очищення від цілої низки слів, що колись були літературними; нині ми вважаємо їх анахронізмами, навіть чужими словами попросту тому, що заступили їх іншими, „ріднішими“ і відступили їх сусідським літературним мовам, або залишили в архіві історії. Відношення історичної методи у досліді мовних явищ до питання „правильности“ у граматиці не таке просте, як цитати, якими користується проф. Огієнко, зазираючи до своєї картотеки. Саме тому, що він дозволяє собі на докір „аматорства“ у мій бік, треба буде на цьому питанню зупинитися в окремій статті і пригадати деякі загальні проблеми мовознавства, які досі для нього не істнують.
Проф. Огієнко добре робить, що дипльоматично промовчує цілу низку зроблених „Рідній Мові“ (ч. 1.) закидів у роді „примінення“ (зам. застосування, прикладення), „кінчила“ зам. „скінчила“, „тільки 13. червня“ зам. „аж“ і всякі стилістичні недокладності. Та й те, що він пробує боронити, є щонайменше сумнівної вартости і при деякій його скромности не повинно йому давати притоки до емфатичної фрази, що, мовляв, усі мої рішучі твердження „плід нестриманої фаховими студіями фантазії“.
Всі знаємо, що не тільки у Шевченка, на якого покликується проф. О., але й у інших письменників найдемо слово „красота“ і що ми здавна заступаємо його рідним „краса“. Що сказали би ви на таке речення: „Бог создав своїм возлюбленникам істинного пророка, щоби не попали в униніє“? Це чистий Шевченко, бо всі ці слова найдете в „Кобзарі“!
„Чиста фантазія конче (мабуть друк. помилка замість „каже“) розріжняти „талан“ і „талант“ — заявляє проф. О., глипнувши за доказом до Академічного Правничого Словника. Та коли читаємо у Шевченка „От і талан Господь послав на вбогий хутір“ — усі знаємо, що тут мова про долю, щастя, а не талант. Ці два слова, що пішли з одного джерела, дістали в нас зовсім ріжне значіння. Можемо сказати напр.: „Цей чоловяга має талан, бо став професором, але таланту ні дрібки не має“.
Якщо в академічних словниках є слово „карний“ у значінні „дисциплінований“, то всі знаємо, що це вплив галицької польщини, бо в нашій літературі воно ніколи не мало такого значіння. Адже в академічнім словнику правничої мови на слово „форма“ находимо термін „кшталт“ і на слово „ряд“ — „шерег“. Чи будемо за ним повторяти ці польонізми?
Справжньою гумористикою віє від авторитету коли професор фільольоґії покликується на таке джерело, як підручний зовсім аматорський словник Іваницького або на словник Грінченка, що є тільки старим словником народньої мови, складеним, хоча й добрим знавцем живої мови, але ніяким фільольоґом.
Розгляньмо нове, 2-е число „Рідної Мови“, починаючи від першої статті проф. Огієнка. Знову маємо тут прикрий польонізм „належить покласти край“ зам. треба, „пересада“ (поль.) зам. прибільшення, переборщення, „можности“ (поль.) зам. змоги, спромоги, „не є то пересада“ (nie jest to przesada) зам. „це не прибільшення“, „духового кругозору“ (рос.) зам. овиду, „до певної міри“ зам. до деякої („певний“ має у нас значіння „певности“, а не, як у польській мові, незясованости). Стилістично недоладні є тут такі звороти: „погодимось про одну спільну основу її зам. „на“ або „щодо одної спільної“; „в ділянці мови просто чуда досягли“(?); „а погляньте-но до деяких... видань“ зам. „загляньте...“ або „догляньте на видання“; „народне джерельце, що подасть (?) соків... літературній мові.“
Хіба ляпсусом треба вважати слово „митрополія“ у знач, „метрополія“ в реченні: „це мова нашої митрополії — придніпрянська літературна мова“; „французська“ (замість одного »з“ або одного „с“); далі „найавторітетніше“ зам. найавторитетніше; „тим самим спричинює“, у знач. „отже“ — слово „тимсамим“ треба писати разом.
Даремне проф. О. покликується на умови чергування „в“ і „у“ про які він писав; ніхто не збагне, чому він пише „ув іншій валюті“, пишучи одночасно „чинник в творенні“ (к, в, тв!) або „їх в своїм“ (х, в, св).
Дуже сумнівної стилістичної вартости є такі звороти, як: „Пильнують застосувати (!) його до... випадків“, „Росповідаю без удавання (!) в філолоґічні подробиці“ зам. не вдаючись, „етимолоґічного словника української мови не існує“ зам. нема; „Академія працювала, поки (!) нарешті „Інститут“ набув (!) зовсім наукових форм“.
(Продовження буде)
[Діло, 20.02.1933, ч.41, с.3]
2. Авторитетний голос.
Як пояснити стільки помилок під рукою фахового фільольоґа? Ось як: можна знати граматичні правила, мати багатотисячний реєстр слів і зворотів із ріжних письменників, а самому розбивати собі голову об ріжні камяні правила. Проф. Огієнко даремне покликується на свою довголітню фільольоґічну працю. Коли в 1918 р. я мав нагоду слухати його на засіданнях історико-фільольоґічного факультету у Київі, чув, як його язик змагається із малоросійщиною; коли ж зпід довголітніх впливів російської школи перейшов він під новий вплив польської мови то й досі не всилі дати собі з нею ради.
Не хочу цим сказати, що мова проф. О. погана, але вона часто кульгає; там, де кінчиться межа примітивного граматичного речення і починається складніша синтакса, виходить інколи кумедна канцелярщина: „Так само робить і наша українська мова, — вона переймає чуже слово з його вимомою, але роду надає йому того, який по його закінченні мусить бути по законах нашої мови“ („Український Стилістичний Словник“, СТ. 484).
Це не тільки малоросійщина, але і своєрідна наукова тарабарщина. Ані українська ані ніяка інша мова не переймає чужих слів з їхньою вимовою, а вимовляє їх згідно зі своєрідними власними законами; нпр. усі французькі слова з носовими звуками ми вимовляємо так, якби ми носа не мали; часопис „Temps“ стає у нас поневолі безбарвним „Тан“, sentiment із двома носовими звуками виходить приблизно як пишеться; сентимент, англ. „трамвай“ теж так. У 2-ім ч. „Рідної Мови“ вичитуємо таку ревеляцію: тільки треба памятати, що українізований „інженір“ буде мати -ір лише в закритім складі: інженір, інженірський, але в відкритім позостанеться е: інженера, інженерові, інженером (як піч — печі, Петрів, Петрова). За анґл. (ійським): -нір, ніра!“
Цей зукраїнізоваинй „інженір“, що відміняється на зразок української печі, характеризує всю фільольоґічну фаховість проф. О. Проф. О. став викладати українську мову наслідком тої самої революційної примхи, яка і мені у київському університеті дозволила викладати фільософію, коли я щойно починав її вчитись. А що проф. О. признає тільки признані авторитети, то покличусь на думку акад. Ст. Смаль Стоцького, що у 2-ій книзі „України“ дав широку оцінку великої книжки проф-а О-а „Нариси з історії української мови*“, до якої проф. О. не перестає відсилати своїх читачів, для „розяснення“ деяких питань.
Ось як починається рецензія:
„Нерадо беруся до оцінки цієї праці. Але-ж бо і мовчати годі, щоб тим не викликати вражіння, що qui tacet, concentire videtur. Цей обовязок накладає на мене ще і честь україністики... Бо Нариси з історії української мови це тільки шумний заголовок. Власне ж має це бути Система українського правопису. Але вкінці це і не система, а тільки популярно-науковий курс з історичним освітленням. Система!? Ані сліду тут того, шо загально під цим словом в науці розуміють. Науковий курс? В чім тут наука? З добутками дотеперішніх наукових дослідів нічого цей курс не має спільного, він із ними не рахується. А своїх власних поглядів проф. Огієнко не старається навіть якинебудь науково підперти, він їх викладає так, неначе б то були загально визнавані правди. Історичне освітлення здебільшого показує лиш незнання історії української мови. На доказ того вкажу тільки на грубі помилки“.
Після цього приходять 52 (!) параграфи тих помилок, а серед них наш учений граматик, якого чейже ніхто не підозріватиме у публіцистичній злобі, розсіває такі рефлєксії: „З такої балаканини одна річ ясна: проф. Огієнко не знає фонетики ні української ні інших словянських мов...“ Пр. О. замість вияснення вносить тільки баламуцтво своїми безпідставними узагальненнями...“ „Це називається у пр. Огієнка наука, наукове міцне обґрунтування! А ми за таке наукове міцне обґрунтування мусимо перед світом соромитися“. Свою довгу рецензію кінчить акад. Смаль-Стоцький так: „Але ми показали, що ці нариси і наукової вартости не мають. Щоб писати нариси з історії української мови, треба таки хоч азбуку граматичну знати, бо інакше вийде з того праця, що стане документом ненауковости нашої науки“.
Наводити такі слова прикро, болюче, навіть ніяково, але коли чуєш із уст фахового фільольоґа такий дивогляд: „інженір“, але „інженера“, як „піч — печі“ — аж гаряче стає від тої печі, від якої проф. О. навчився танцювати такої румби!
Ось іще два дивогляди із іншої бочки — правописної. У 2-ій ч. „Рідної Мови“ находимо два такі прізвища: „Ільїнський“, „Вайян“. Ми можемо дуже шанувати авторитет московського фільольоґа Ілінського і проф. О. може на цей раз відсилати нас до правил харківського правопису, який дає зразки такої правописної штудерації у писанні назв. Проф. О., що видає свій журнал, здебільша для галичан, повинен би як фільольоґ розуміти, чому всі ті, що не пишуть чужих слів за російським правописом, не всилі збагнути, як можна після „ь“ (мягкого знаку) класти „ї“ і після „й“ — „я“!
Це з погляду дотеперішньої системи наших знаків подобає на неграмотність або стає справжньою революцією. А коди це революція, то треба спершу пояснити, чому „Ільїнський“ або „Ваян“ має краше передавати ориґінальні звуки чужої мови ніж транскрипція „Ілінський“ і „Ваян“.
(Докінчення буде).
____________________
*„Система українського правопису, популярно-науковий курс з історичним освітленням“.
[Діло, 22.02.1933, ч.43, с.3]
3. Правильність і критерії
Наша мова у нинішній стадії, зрозуміла річ, повна сумнівів і хитань. Від сумнівів і хвилювань не вільні теж найбільше вироблені, а проте постійно кодифіковані мови (напр. француська), залежні інколи від примх, що глузують із найсильніших доказів фахових граматиків.
Фільольоґ, що не має зрозуміння для зальних питань мовознавства, мусить обмежитись до дуже тісного кола граматичних правил, які мають здебільша тільки педаґоґічно-практичне не значіння. Кожне питання ляїка: „Чому оце слово й оцю форму вважаєте правильними, а тамті ні“? — звязане з цілою низкою загальних проблем лінґвістики, до яких ріжні вчені підходять ріжними методами.
Що таке „правильність“ якоїсь мовної форми? — Звичка, піддержана авторитетом літератури і граматики. Шекспір, Ґете і Шевченко вживали багато слів і форм, які не дійшли до нинішньої літературної мови; кожний із них підніс на пєдестал літературної мови багато слів і зворотів із намулу буденної або народньої мови, колись знехтуваних, незапримічених. Майже кожний мовний дивогляд можна найти десь у когось письменника, інколи й першорядного. А проте і найбільші дивогляди виборююгь собі згодом право громадянства, коли тільки група письменників передає їх із одного покоління у друге, або загал починає їх уживати так часто, що приневолює письменників їх повторяти.
Фільольоґ, що розяснює нам походження слів і форм, їх посвоячення з чужими мовами, самозрозумілі або химерні їх метаморфози, коли хоче відповісти нам на питання: яке, яка краща? — в остаточній аналізі йде за якимсь ідеалом краси, за ідеальним зразком, згідно з яким хотів би впливати на сучасний і майбутній розвиток мови. Коли ми нині суперечаємось за чистоту і правильність рідної мови, то в першій мірі повинні би порозумітись щодо мети, до якої прямуємо; вона находиться поза межами „доказового матеріалу“: це-ж загальні ідеї, закрашені нашим особистим смаком, ідеї про те, як уявляємо собі духа рідної мови.
Одні із нас — так само як наші письменники і вчені — хотіли би втягнути якнайбільшу скількість слів і форм без огляду на те, чи вони вживані нашими найближчими сусідами чи мають 50 або сто літ; другі нпр. хотіли би нашу мову якнайбільше наблизити або віддалити від російської; треті очистити із слів, запозичених з європейських мов, щоби підкреслити нашу самостійність; ще інші воліли би піти радше за прикладом англійців, ніж чехів і залишити яко мога більше загальних абстрактних слів спільного надбання латинсько-грецької культури, не заступаючи їх новотворами.
Справжній фільольоґ-лінґвіст повинен відчувати природні нахили, штучні тенденції та зовсім припадкові обставини, що рішають про напрямок, у якому розвивається мова даної доби. Коли він із фаховим знанням єднає літерьтурний хист, тоді він може впливати на цей напрямок не менше, як популярні письменники та популярна преса. Мова, так само як мода, знає закон „найменшого спротиву“, „закон самозбереження“ і права жіночої примхи — бажання новини, ориґінальности, ірраціональної реакції на занадто „старі“, „немодні“ зразки естетичного вислову.
Із чисто наукового погляду нема гарних і поганих слів, природних і неприродних форм фільольоґ, як природознавець, може більше захоплюватись рідною потворою, ніж нормально розвиненим зразком, відомим у міліонах примірників. А проте, коли приходить мент остаточної оцінки, він мусить розглядати мову, як організм здатний до боротьби і мусить здати собі справу: чому саме такі-то „типи“ (слів, форм) мають більше даних до перемоги, або чому такі-то мусять занидіти.
Усі наукові методи перевірки та оцінки „правильности“ не тратять своєї сили, навпаки: теоретичне фільольоґічне знання охоплює теж усю царину соціольоґічних та естетичних моментів, що рішають про кожночасннй стан літературної мови. Граматика без огляду на те чи вона шкільна, академічна чи історична — цікавиться критерієм „правильности“. Та на дні всіх загальних дискусій про форми мови, які борються за право громадянства в літературі та практичному житті, притаєна лінґвістична проблема „правдивости“, тотожної з „красою“.
Граматика вчить нас, як правильно говорити, себто подекуди користуватись мовою як мистецтвом. Усяке мистецтво звязане з хистом відчувати красу та індивідуально її висловлювати. Клопоти нашої сучасної літературної мови звязані з ріжними проявами нашої державної політичної траґедії; з одного боку йде насильна нормалізація ріжних форм, що не мали часу стати „нормальними“, себто поширитись; з другого робітниками пера стало у нас надто багато людей, які не мали часу навіть засвоїти собі первісні підстави української мови, що інколи не є для них навіть рідною.
Чотири кордони, всі наші авторитетні мовознавці поза межами Галичини, останній твір збірної співпраці для кодифікації граматичних правил — т. зв. харківський правопис — виявив повну розбіжність думок саме серед наших найбільших авторитетів! Хоч сядь та й плач.
[Діло, 23.02.1933, ч.44, с.3]
23.02.1933