Звідомлення з одної подорожі.
...Коли сьогодні обмірковую той один день зі села, я не всилі спрецизувати точно: добре це, чи зле? Зріст це, чи занепад? І тільки знаю, що цього не бувало досі ніколи, а якщо це не приповідковий наш соломяний вогонь — над ним слід поважно і глибоко задуматись.
Мої "сільські" вражіння почав поліціянт. Була 9-та година ввечері, коли на цій стації, на якій тільки всього й поїздів, що один туди й один назад, я виліз з вагону. Я був одинокий пасажир, може тому і впав в око.
— Пшепрашам... Пан до...
— На збори Читальні. До голови, Посмітюха Івана (назвище видумане, хоч і подібне, бо навіщо чіпати людей, що ще живуть? Зрештою розмова — автентична)!.
— Посьміцюх Ян... То тен з бродафкой на носє? То он тераз такі дзялач?
— Ані з бородавкою, кажу, ані "дзялач". Громадянин, вибрали люди головою, має право.
— Я взґлєндем теґо ніц... Тилько вє пан... А лєґітимаціє пан ма?... Може пуйдзєми на стацієн?
Я по дорозі тягнув з кишені "довуд особісти", військову книжечку, лєґітимацію Убезпечальні, поручення Гол. Виділу "Просьвіти"...
— Ага... Це все? Може ще щось маєте?
— Редакційну лєґітимацію...
Постерунковий видивився на мене:
— То ви редактор? А з якої ґазети?
Я назвав.
— Ага... А чим поза тим займаєтеся?
— Пишу... Редаґую ґазету...
— Ну, я розумію... Пишете в ґазеті... Але з чеґо пан жиє?!!
Це питання було справді до речі, бо так треба би "спитати" чи не кожного нашого журналіста. Але хіба я мав розкривати душу на задріпаній стації, перед власником ч. 3729, якого я вперше бачив і який втягав тепер мій родовід у свою книжку? Я мовчав.
Ситуацію виявив хто інший. Солтис з села, куди я їхав. Ні з цього ні з того, зявився на стаційному пероні, обтупав болото з чобіт і перегнувши голову, придивився до мене:
— А то ви! Та то казали, що ви приїдете, але в селі ніхто не вірив. Добрий вечір! — тицьнув пальцем капелюх на привіт знайомому поліціянтові.
— Доброго здоровля! — стиснув я міцну, тверду руку. — Чому ніхто не вірив?
— Нині їхати? Нині?...
— Ви того добродія знаєте? — замкнув книжечку поліціянт.
— Та як ні! Знаю, може 20 літ уже знаю...
— То візьміть його в село. А я заберу всі лєґітимації, завтра зверну.
Так якось це все скінчилося. Всі мої папери, без яких невартий був я і нулі, пішли в торбу, постерунковий ч. 3729 перекинув кріс на рамя і вдарив у козирок.
У двійку з солтисом ми пішли в село. В ніч і болото.
В Солтисовій хаті.
Бродячи густим і глибоким болотом (2.5 км. до села!), я довідався багато: солтис виходив на стацію "почути" щось нове. Добре, що я надїхав, бо був би питав лише постерункового. Село тільки тим і живе, що жде на "нове". Коли я згадав про читальню й кооперативу, то він аж обрушився:
— Що ж ви гадаєте? Будуть робити вистави, коли отаке, що проба йде, а поки вистава — хто зна, що може бути...
Так ми дійшли до хати солтиса, де — хоч звичайно в цій порі на селі сплять — сиділо з 15-еро людей. Солтис якось аж гордовито сказав:
— А як добре, що я пішов! Пан редактор просто зі Львова!
Це значило: той пан розкаже! Але я мусів розчарувати всіх. Коли вони читали, як вийшло з розмови, всі три сьогоднішні щоденники (11 км. ходили на зміну хлопці до містечка, бо пошта приходила раз на три дні), то мало що більше я знав...
— Е, ви пане редакторе, не будьте вже такі. Ви напевно знаєте — гнув дядько Калинюк. — Або то ми не знаємо, як то в вас: телєфони, телєґрами, заґраничні ґазети, кореспонденти... Чейже всього не друкуєте...
— Та не друкуємо — рятував я ситуацію української преси, яку ці сірі люди так рожево уявляли собі. — Але там нічого такого...
— Ну, ну... Ви не бійтеся. Тут самі свої. Можете сміло говорити — притискала мене до стіни навіть "пані" солтисова, що досі поза горшки, гуси й корови не бачила світу. — Кажіть, кажіть. Ми тут, як забиті дошками від світу.
Положення ставало безнадійне. Я справді не мав що говорити. Прхаля, Чехи — все це вони знали. Телєфонати Голіяна й І. П. читали. В мене впялювалося яких сорок очей, а я не міг нічого сказати.
— А як ви гадаєте? — крутив з махорки котрусь цигарку Матвій Босий. — Я оце заложився з Максимом за 100 зол.: розберуть Чехію, чи ні?
— Якщо піде так далі... — пробував я пророчити, але Матвій мав арґументи:
— Що ж бо, ніби: буде "він" терпіти під боком отаку голодранку, що все то французів, то большевиків чіпається і на випадок чого може ніж у плечі?
— Дурний! — показував себе Максим. — Чи гадаєш, що Чехія — то Чехи. То таке, як Гішпанія: всі є, тільки Гішпана нема. Чехію тримає Франція, як того пса в буді, а добрий господар псові не дасть нічого зробити, та ще як пес вірний...
— Або той пес вірний? — відгризався Матвій. — То нідочого союзник, от що. Словаки, українці за "ним", не бійся, знає на око "він", що той інтерес варта...
— А ти не читав в "Ділі", що писав той Ю. С. з Парижа?
— А ти не читав, що І. В. пише в "Новім Часі"?..
Люди пихали махорку, покликувалися на авторитет нашої преси, гарячилися. Матвій був завзятий, Максим не пускав. Інші "хібіцували" — підюджували цього й того. Солтисиха плескала руками. "Він", тобто Гітлєр, мав на всіх 17 в хаті двох ворогів, та й то їх звали "радикалами".
— Чемберлєни!.. — з погордою в голосі казав солтис. — Нічого не знають.
І ніби придумавши щось від усіх мудріше, сказав:
— Пане редакторе, a як то ви міркуєте: якби так ми звечера посилали до Львова до "Діла", — чи сказали б нам кожний телєфонат?
Я був заскочений.
— Телєфонати приходять коло півночі...
— То нічого — боронився солтис — почекають!...
— Але ж від вас до Львова 29 км.
— Багато, гадаєте? За годину добрий роверист возьме. А "цісарка" аж під село підходить.
Селяни насторожилися на проєкт солтиса.
— Матвій перший їздив би — кивнув солтис у його бік головою. — Правда?
— Певне! Поїду!
— Добре, але що ви користаєте на тім?
— А знали би ще вночі те, що в ґазеті рано!.. Бо, знаєте, такі часи, що за ніч може багато нового бути...
Розбиті збори.
Чергового дня — це був вівторок — ми пізно встали. Дядьки "політикували" до 2-ої, я мусів сидіти з ними. В 11-ій мали бути заг. збори, але в пів дванацятої на салі було нас шістьох. Касієр поїхав ровером до Львова, писар, бачили, йшов у той конець, бо Михайлів Гнат привіз уже відписані всі афішки зі Львова і "Діло". Заг. Збори були там, де цей Гнат читав тепер ґазету, не коло мене. Я був в розпуці, але голова читальні, старший чоловяга, потішав мене:
— То так з півтора години буде. Почитають, почитають тай прийдуть. А як ви гадаєте і може б і ми туди пішли, та відразу забрали б людей до салі?
Я бачив, що й він крутиться і що йому не сидиться. Сиділося тільки пятьом, що їм уже все одно було, старшим ґаздам, які збагнули вже фільософію думки: все було і все мине.
— Ні, пане, не підемо.
Я крутився сам, як вюн на сковороді. Вдавав, що читаю книгу протоколів, потім перевірив спис членів, з яких три четвертини не вплатили в 1939 р. ні сотика, заглянув у вікна і в бібліотечну шафу, де книжки на 60 відс. були з найнудніших та передвоєнних видань, коли село ще жило патріярхально. А час волікся, оливою стікав, аж в голові лунало. Але казав — висиджу, то висиджу. Старі ґазди фільософи теж сиділи, говорили про вторішні сіна та худобу. Для них — вражіння — світ зі своїми конфліктами й суперечностями не існував.
Десь коло пів другої прийшло чотирьох молодших господарів і три парубки. Голова читальні післав одного з них "в той кут", до Михайлового Гната, по людей. Пішов. За пів години прийшов з девятьма селянами й хлопцями Гнат і хотів мені конче сказати, що читав у Львові нині на афішках. Потім прийшов писар. Всі зробили вражіння, що я їx мучу, коли ось у такий час скликаю на якісь збори читальні. А коли було в салі з сорок осіб на 120 членів читальні і година пів третьої, я вирішив, що час починати.
Голова відчинив збори, привітав мене, дав мені слово. Я почав "політично" від загальної ситуації. Всі нащурилися. Потік перейшов на просвітянські справи. З хвилини на хвилину, як я обговорював питання неписьменности, бібліотеки, вкладки, посилення праці, зацікавлення маліло. Дехто почав витягати тютюн. Гнат, якого я мав проти себе в першій лавці, позіхнув.
Нечайно під дверима зробився рух. На салю ввійшов якийсь парубійка. Засапаний був, зіпрітий. У руках мав "Вєк". Не питаючи мене ні голову, в чім річ, заговорив на всю салю:
— Люди! Іду до Б. Прочитайте! Чехів вже нема!
Саля дрогнула, обернулася, подивилася на мене і пішла в той бік очима, де в руці приїздного був "Вєк".
— В справі формальній — чую голос Матвія. — Прошу на пів години перервати збори...
— Так, так! — загукали всі і не ждучи голосування, піднялися. "Вєк" поліз по руках. Я люто замкнув книгу протоколів.
***
Ще сьогодні розмірковую: добре чи зле? Чим скінчиться ота екзальтація міжнародніми подіями, в якій кожна неефектовна, але основна праця сходить нінащо?
[Діло]
09.04.1939