(До четвертих роковин квітневих подій у Львові).
Високо піднялася в Польщі революційна хвиля пам'ятної весни 1936 року. Важка господарська криза поглиблювалася з кожним днем і з кожним днем росли нові лави безробітних.
В березні стались криваві події в Кракові, за ними в Ченстохові і в Хінінові. В столиці шляхетської колонії — Львові, політичний барометр віщував бурю, якої папська держава ще не бачила.
14 квітня перед Львівською біржею праці зібралися безробітні.
Довго чекала мовчазна юрба злидарів, поки з'явився службовець і заявив, що роботу цього року можуть одержати тільки 200 чоловік. Обурені безробітні пішли до будинку фонду праці, але тут директор сказав їм, що ця справа залежить від магістрату. Тоді похід рушив на Ринок. Але бурмістр Островський не тільки не прийняв делегації безробітних, але подзвонив у поліцію, щоб розігнала силою демонстрантів.
Після цього група безробітних зупинилася на Академічній площі. Один робітник виступив з промовою. Залунали вигуки: "Праці! Хліба!"
З'явився загін кінної поліції. Комендант Войцєховський наказав безробітним розійтися. Коли вони не підкорились, поліцай Фольта засипав демонструючих пострілами. Перший упав забитим Владислав Козак.
*
У Львові, як відомо, є два кладовища: Личаківське було для багатіїв, Янівське для бідноти. Коли ж робітники хотіли похоронити свого товариша, що загинув від рук катів народу, на Янівському кладовищі, влада не дозволила це робити.
Був сонячний, весняний полудень, коли Пекарську вулицю запрудила 20-тисячна маса робітників з оркестрами, прапорами і вінками. На звістку про заборону нести тіло вбитого робітника Козака на Янівське кладовище, робітники взяли труну і рушили у напрямку Бернардинської площі — через місто.
На вулиці Сакраменток і Жулінського, робітникам перетяли шлях поліцаї. Озвірілі кати кинулись хижими звірями на демонстрантів, били чоловіків, жінок і дітей, топтали вінки, виривали прапори. Коли ж не зважаючи на все, процесія посувалася вперед, пролунав перший залп із рушниць, а за ним другий.
Влучали насамперед у домовину та в делегатів, які несли вінки. Впало 4 вбитих, серед них вагітна жінка, і кількадесять поранених.
На Бернардинській площі похоронну демонстрацію зустрічає другий поліційський загін. Нові вбиті і поранені.
Біля тюрми, що на Казимирівській вулиці, захована там поліція обстрілює демонстрантів з усіх вікон. Вуличний брук заливається кров'ю.
У той час, коли одні робітники клали в могилу пошматовану й закривавлену труну з своїм товаришем, інші будували по вулицях барикади з перекинутих трамваїв, підвод і голіруч боролися з оскаженілим ворогом.
Але сили були нерівні. На другий день поліція оволоділа містом. Почалися масові арешти.
Так шляхта святкувала свою "перемогу".
Робітничі демонстрації, які перетворилися в масовий революційний виступ 16 квітня 1936 року у Львові, на смерть перелякали владу польської шляхти та їх вірних лакеїв — керівників ППС. Паніка буржуазії була така велика, що з 5 години дня 16 квітня аж до наступного дня, не показався на вулиці міста ні один "стшелєц", ні один "оброньца Львова", навіть озброєні до зубів поліцаї поховалися в брамах будинків. На вуличних барикадах до пізньої ночі продовжувались бої робітників з поліцією, горіли в темряві неосвітленого міста склади дощок і дерева, а вулицями часто проїжджали військові грузовики з салдатами і кулеметами.
Особливо дикий, тваринний жах перед революційними виступами робітничих і селянських мас у Польщі і зокрема в Західній Україні охопив українську буржуазію. Це ж були "медові місяці" беззастережної угоди української буржуазії з урядом польської шляхти. Революційні виступи робітників у Кракові, Ченстохові, Хшанові та Львові, а головним чином селянське повстання в селах Волині, проти якого варшавські правителі мусіли вислати танки і військові загони, викликали в української буржуазії серйозний страх за свого союзника і покровителя.
17 квітня, українська буржуазія від імені "організації українців Львова" відозву, в якій таврувала і денунціювала революційні маси та навчала робітників, що мовляв "нищення чужого майна ніколи й ніде не довело до поправи робітничої долі".
У відповідь на розстріли поліцією львівських робітників 16 квітня, трудящі всіх заводів і фабрик бувшої Польщі одностайно домагались проголошення генерального страйку і повалення ненависної влади поміщиків і капіталістів. Але панове "соціалісти" недзялковські перелякались робітничих виступів не менше панів мосціцьких і складковських — і центральний комітет ППС негайно видав наказ своїм партійним організаціям з рішучою забороною генерального страйку.
Так українська буржуазія і "соціалісти" з ППС рятували кожний раз владу польської шляхти перед революційним гнівом трудящих робітників і селян. Проте революційний четвер 16 квітня 1936 року у Львові наявно показав гнобленим трудящим Західної України всю внутрішню гниль і трухлявість бундючної держави польської шляхти, яка держалась тільки терором і поліцейською палкою. Революційні виступи на весні 1936 року в цілому ряді міст бувшої Польщі, завершені барикадами на вулицях Львова, показали трудящим масам, що трухлява держава польської шляхти тримається на глиняних ногах та що вона при першому поштовху розсиплеться в порох. І це повністю підтвердилось у вересні 1939 року.
П. Козланюк, Я. Галан.
