Наука з барабаном

ФЕЙЛЕТОН „ДIЛА“ З ДНЯ 13. КВІТНЯ 1933.

Мої гріхи і каяття, і — Чи можна архитвори скорочувати? — Транскрипція чужих імен — Популяризація ще не наука.

 Ще раз полеміка. Кожний читач мусить сам розмежувати в ній те, що видаватиметься йому наскрізь особистим і негідним прилюдної розмови, від того, що має загальне значіння. Де хто був тої гадки, що моя критика „Рідної Мови“ та її редактора мала надто різкий тон, навіть по суті була груба, несправедлива. Тепер усім тим невдоволеним моєю некультурністю поручаю 4-е число „Рідної Мови“, яке принесе їм виїмкову насолоду. Редакція цього місячника хотіла мені „зреванжуватись“ і пером псевдонімового критика проф. Яр. Бережанського поторощила на гамуз переклад мого повістевого додатку до „Діла” „Буреверхи“.

Високодостойний проф. д-р І. Огієнко буде мабуть сильно розчарований, що я не покористуюсь його звичайною методою і не буду крутити на всі боки, щоби доказати, що в кожному випадку помиляється противник. Ні, з почуванням глибокого сорому признаю, що помилки, найдені у моїм перекладі здебільше справжні і то деякі з них (як з „цимброваним подвірям“ або „повозом") невибачні. На жаль, треба признатись і до другого, ще більшого гріху: переклад справді роблений „на коліні" і даремна рада шановного критика, щоби „попрацювати над перекладом із слівниками в руках“. Хто знає умовини праці у щоденнику, та ще й у нас той розуміє, чому подаючи до прилюдного відома важніші помилки в часописі, не можемо одночасно викорінити їх із деяких статтей*); бувають дні, коли нема ні хвилини часу, щоби перечитати власний або присланий рукопис, бо друкарська машина не хоче ждати ні хвилини.

Співробітники наукових місячників цього не розуміють і тому не можна дивуватись проф. Яр. Бережинському, який не добачив у неодному випадку просто друкарських помилок; нпр..: „підплечасті штани" нісенітниця, замісць „підлепчасті“, те саме з „голеними“ раменами...

Та ось два загальні, принципіяльні питання. Погляд, буцім-то архитворів не можна скорочувати, не відповідає досвідам, зробленим у західно-європейських літературах; „Робінзона" або „Дон-Кіхота" майже всі знають тільки у скороченнях, бо в повнім тексті вони занадто розтяжні, нудні для неспеціялістів. „Гамлета“ і „Фавста“ ніколи не грають без значних скорочень. Французи те саме робили з найкращими повістями Достоєвського, інші народи з „Нуждарями" В. Гюґо, поляки недавно з „Попьолами” Жеромського при перекладі на англійську мову.

Друга справа: транскрипція чужинних назв. Земляки, що вивчили якусь чужу мову, дістають своєрідну недугу; хотять показати, що знають її чудово і пробують передавати якомога найвірніше вимову чужих слів нашими буквами. Писати „Ерншо" або „Шо“ тому, що це згідне з англійською вимовою, недоцільно з огляду на відміну слова: Шоа, Шоові; з тої самої при чини краще писати Велс (Велса), а не Уелз (Уелза!); імя „Цилля“ всім нам відоме; „Зілля“, як радить проф. Б. читатимуть як звичайне „зілля". Канадійське місто „Альберта" смішно було би транскрибувати „Олберте" або „Каролінські острови“ „Кароляйна", бо хто тоді пізнав би їх? Що вийшлоб, якби ті, що знають еспанську, голяндську та норвеську мову, почали в нас робити те саме з назвами із тих мов?

Хоча суперечка за мову та правопис дратує у нас неодного громадянина, гадаємо, що нинішний хаос у цих загальних питаннях виправдує хвилювання нас, журналістів, які досі не тільки не мають (ніякої помочи від місцевих фільольогів, а ще й невпинно мусять їх підганяти. Не хочемо ширити баламуцтва ані зводити ні яких особистих порахунків і тому заявляємо ще раз якнайбільше льояльно; працю журналу „Рідна Мова" вважаємо за корисну, навіть за необхідну; по змозі будемо передруковувати з неї важніші замітки про мову, щоби їх спопуляризувати і цим навіть допомогти до поширення журналу. Не хочемо ні на хвилину відбирати проф. Огієнкові його заслуг популяризатора та громадянина, а проте всі ці якнайщиріші заяви не можуть стримати нас від деяких застережень. Ті застереження при іншій нагоді зробив уже в науковім журналі акад. Ст. Смаль-Стоцький саме в обороні доброго імени української науки.

Перше застереження таке: добрий, совісний, корисний популяризатор ще не вчений. Там, де проф. Огієнко починає вірити у свою фільольогічну ерудицію і хоче самостійно розяснювати деякі складніші явища, трапляється йому те, що з прикладом; „інженір", але „інженера" відміна на зразок „піч печі", дарма, що в його книжці „Український стилістичний словник" находимо: інженір, -ніря або інженер. Усі ті частини „Нарисів з української мови", де проф. О. пробує історично розяснити новий правопис одне велике наукове непорозуміння.

(Докінчення буде).

________________

*) Саме в моїм перекладі з Папінія („Діло“ ч. 90) видрукували мені „всьо“ на збитки.

[Діло, 13.04.1933, ч. 93, с.2]

2)

Проповідь „Нової Зорі“. — Чужі мови в одному підручнику. — Історія одного докторату.

(Докінчення.)

„Нова Зоря“ у своїм 22 ч. помістила гучномовну статтю проти „Діла" та мене п. з. „Про нігілістичний фейлетон" на тему: як „Діло" може понижувати у „такий ганебний спосіб повагу українського професора і вченого". Читаємо там: „Наша національна гідність змушує нас забрати слово в обороні українського вченого, зневаженого прилюдно..." „Мусимо наперед навчитися шанувати самих себе і своїх визначних людей..."

Звідкіля таке святе обурення? Памятаємо, що коли В. Липинський умирав від довгої недуги, „Н. Зоря" не вагалась гатити в нього як довбнею у своїй „гетьманській" полеміці і навіть кваліфікувала його божевільним. Чому-ж раптом узяла у свою оборону проф. Огіенка? Найсильніший аргумент на це прийде... далі.

Не дивуємось „Н. Зорі", що вона видрукувала прислану статтю проти „Діла" і не перевірювала наведених там аргументів. А все-ж радьмо їй купити бодай книжку проф. Огієнка „Український стилістичний словник"; це дуже корисний підручник для кожного галичанина; там зібрані найбільше поширені в нас мовні помилки, які пора виполоти би з літературної мови. Правда, члени редакції може будуть трохи збентежені деякими квітками ерудиції у цій книжці; напр. у Галичині українці говорять „пятро" на Вел. Україні „поверх“, на В. Україні говорять „сюрприз“ у Галичині „сюрприза" з польської мови siurpryza; у Гал. говорять „збуй“, на Вел. Україні розбійник; „скільки має літ“ по німецьки значить „wieviel alt“; треба казати „катаклизма“, не катаклізм, на В. Україні „прес“ (!), а в Галичині „преса“. Німецькі слова виглядають так: Kuffer, spacier (значить „спацір" (прохід), die Fhrase, das Cytat, француські слора: le chokolat, le rôl, le monopol, le univorme, la revanch, protocol, scandal, le Krépe, gendarm, benzin, la romane (І); виvова слів sérieux, sérieuse така: серйо, серйос — звідси слова „серйоз“, серйозний“; слово „кондуїт“ походить від француського le conduit, англійські слова виглядають так: Oscar Wild, bicykl, raut (замість rout) і тому треба писати у нас „раут“ не „равт“, tramvay (зам. tramway), chokolate (зам. chocolate)... Є там і деякі приклади з рідної мови щодо яких маємо сумніви; напр. „Український стилістичний словник" на ст. 14. рішає: „адреса" (радше адрес), а на 484 ст. тільки „адрес". Треба казати: „Мені або в мене болить голова"... Та це все дрібниці, може тільки випадкові помилки через недогляд.

Уся сіль проповіди „Н. Зорі" ось у чому; моя критика компетенцій проф. Огієнка як ученого це нігілізм, самоопльовування; замаскований патріот в обороні буцім-то поваги української науки покликується патетично навіть на західньо-европейські відносини.

До печі: минулого року видала Француська Академія офіціяльну граматику француської мови; проф. Сорбони Ф. Брюно, член Інституту, написав на неї таку гостру критику, що Академія мусіла знищити весь наклад книжки, признаючи, що помилок у ній таки за багато. При цьому вся преса гула кілька місяців від дотепів і знущалась над „40-ма безсмертними“.

Та ось паде аргумент перед яким незорієнтовані люди падають ниць; „проф. Огієнко розвинув велику наукову діяльність і за численні науково вартісні праці іменовано його почесним доктором університеті в Берні“. „Чи звернула редакція „Діла“ увагу на те, що будуть думати чужинці про професорів і ректорів наших університетів, читаючи в фейлетонах „Діла“ нігілістичні характеристики осіб?..."

Відповідь: редакція „Діла“ звернула увагу, як від місяців плили до нашої преси вістки про цю небувалу почесть для нашого вченого. Адже коли не помиляємось це перший випадок, щоби чужинний університет дав титул почесного доктора українському професорові! Тимчасом правда виглядає так: проф. Огієнко дістав у чеському університеті у Брні звичайний титул „д-ра" як його можуть дістати скінчені студенти. Хто не вірить, нехай перевірить справоздання цього університету за рік XII його діяльности ст. 127.

Від цього ступіня до почесного доктора, ще й у швейцарському Берні, саме така віддаль, як від скромности справжнього вченого до тої барабанної реклами, яку вміє робити собі проф. Огієнко.

Гадаємо, що ніхто з професорів із Брна не описував у нашій пресі його почесного докторату і що сам він не їздив туди на свою промоцію зі спеціяльним кореспондентом. У згаданій статті „Н. Зорі“ є теж подробиці про його заслуги — тільки йому самому відомі.

Не розуміємо професора університету, якому треба ще титулу „д-р“; не розуміємо вченого який на перехрестях усіх вулиць, по листах і статтях репетує, що ті, що критикують його понижують рідну науку. Саме в інтересі нашої науки лежить те, щоби перед чужинцями не репрезентували її такі вчені, як проф. О. Краще буде і для нього самого і для нашої фільольоґії, коли більшість його праць не читатимуть чужинні вчені.

Та скажім ще раз: усе це не значить, щоби його праця не була потрібна та корисна у тих межах, в яких вона обертається. За його працю для очищення рідної мови можемо йому, хоч би, ще цього року, згідно з його давнім баченням, зробити ювилей стільки-то літньої наукової праці.

Здається нема у світі льояльнішої преси як наша і не треба їй докоряти, що вона не шанує рідної науки або заздрить лаврів рідним ученим. Але бувають методи, заходи та „тріки“, що нас справді понижують. Нехай „Н. Зоря“ спитає автора дотичної статті, звідки він узяв інформації до свого панегірика про проф. О. і може дещо довідається.

Не тільки справжні вчені, але навіть критичні дослідники, незалежно від прикмет свого інтелекту", мають одну рису, що відріжняє їх від професорів і докторів з барабаном: це скромність і свідомість меж свого знання.

[Діло, 14.04.1933, ч.94, с.2—3]