«День – крок життя»... Не пам’ятаємо найважливішого, першого свого кроку по землі... Хіба що астронавт, ступаючи на поверхню Місяця, проймається на якусь мить тим же – його не описати – пережитим колись почуттям. Колись, як іще дитям зважився на перший крок планетою Земля...
Втім, не той крок античні вважали найважливішим. А лиш той, що провадив дитину на терени освіти – крок у грамоту. «Життя початок найважніший – грамота» (grámmata) – виводили школярі гострим кінцем стилоса на воскованих табличках.
Повернення – провідний мотив Гомерової «Одіссеї». Була вона для грецьких і римських школярів (у переспіві латиною) за «Абетку» і за «Читанку», а дорослі, в обох поемах, знаходили ваговиті зерна для розвитку різних наук і мистецтв. Казали ж вони: «Гомер – учитель Еллади». Саме він, геніальний поет, підсумував мудрість своїх попередників – аедів (співців), як Шевченко у нас – кобзарів.
«Ніщо так не квапимся полишити, як дитинство, – зауважили античні, – й до нічого так не прагнемо повернутись, як до нього ж, до свого дитинства»... Повертаємося... Хто – свіжими слідами, з цікавістю, а хто, вже затертими, – зі зворушенням: «Школо, школо! Неначе туману риза, / Сльози бринять на очах...» (Юліан Тувім).
Згадуєм Одіссеєву ностальгію – болісну жагу повернення до свого, рідного, до тих золотих днів, коли не так розумом, як серцем пояснювали собі дива навколишнього світу – дивувалися... Ступаємо знову, подумки, перший крок до школи, торкаємося своєї першої книжечки – «Абетки»... Знову, вголос, промовляємо вписані в ній слова...
Скільки їх, тих слів?.. Не зрахувати. А всього – тридцять три букви!.. Вони – у початках слів... Перебираємо їх, наче зернини нескінченної вервечки... Приглядаємось до них, дослухаємося, шукаємо найважливіших... Не полишаючи абетки...
*
Б
Будьмо! Лихо – перебудьмо,
Пересильмо, сильні будьмо!
*
Шекспірівське «to be or not to be» – не для нас, надто сьогоднішніх. Про це – наше «Будьмо!» (не лише «здорові», а взагалі – «Будьмо!»). Латинською мовою ця форма, дієслівний заклик (не наказ!), називається «hortativ-ом» («hortari» – закликати, підбадьорювати). У ньому – наша історія: голос громади, а не когось одного, хто їй наказує («ímperat»)...
«Лихо не спить», «Лихо його принесло»... У подібних висловах те «Лихо» – персоніфіковане: «страшна одноока істота у вигляді старої баби ростом вище дерев» (Валерій Войтович). В українській міфології пригода з Лихом, у збірці Павла Чубинського, фактично повторює пригоду Одіссея (прототип нашого Енея) – з однооким велетом Поліфемом.
Персоніфікація згодом затерлася («лихо мені з вами...»), але й з тієї затертості, час од часу, напливаючим кінокадром, як у Горація, – «Лице грози, лице тирана» («vultus instantis tyranni»), перед яким не здригнеться стоїчний м у ж (vir), не затремтить м у ж н і с т ь (virtus)...
Р
Рухи тіла, рух думок
Хай тримають рівний крок!
*
Цей енергійний крок, що в парі з такою ж, хоч і не видимою для ока, напруженою думкою – на фресці Рафаеля «Афінська школа»: у центрі, в тому русі, – Арістотель і Платон... «Сад» Епікура, «ті, що з саду»... учні й послідовники Арістотеля, «перипатетики», тобто «ті, що проходжуються», бесідуючи на філософські теми... недавній наш звичай прóходів («за місто, на бесіду») – історичні, поетичні, настроєві, переважно вечірні проходи («ambulationes»), а не просто прогулянки...
«Достатнє для тіла – і якомога більше для душі, для думки» – наголошували на цьому римські стоїки, зауваживши, що «люди лінивіші душею, аніж тілом». Греки ж у вихованні пильно дбали про досконалу гармонію душі й тіла (kalokagathia). Від них, через гімназійну освіту й спортивні організації, певно, – й такий високий акцент у нашому гимні: «Душу й тіло ми положим / За нашу свободу...»
О
Озирнімося довкола:
Обрій, овид, видноколо!..
*
Двох речей найбільше бракує міській людині: обрію перед очима і зоряного неба над головою. Є, щоправда, духовні обрії – бібліотеки, книгарні. Але як важливо книжкові горизонти чергувати з тими, що їх озираємо фізичним зором!.. Як важливо (знову ж античні) не пригашувати переситом зароненої в душу людини зоряної іскри, підтримувати духовну вертикаль!.. Обрії зору – піднебесся, а смаку – піднебіння...
Обрій зацікавлює, кличе. Малий Тарас шукав стовпів, що підпирають небо. «Що там, далі?..» – одвічне запитання. «Сядем собі, брате мій, сядем до бесіди» – й до пісні: «Сяде собі, заспіває: "Ой не шуми, луже!"»... Сковорода, Шевченко... Обрій, овид, окілля... «О, яка краса!»
Такий вигук, при захопленні, подиві, зітханні – й в античних: «O, ubi campi!» («О, де поля ті!»). Не раз, при розлуці з селом, прохоплювався ним геніальний Вергілій, «мужик із Мантуї, повільний і смаглявий, / З дитинства ніжного колисаний селом...» (так про нього – Микола Зеров).
Г
Гарно вчитися, читати...
Гарним, гарною – зростати.
*
«Яка краса!» – не втримуємося від оклику, ставши серед природи рідного краю... «Як гарно тут!» – зазирнувши подумки в українську світлицю, де, окрім сонячного, – й світло душі: вишивані рушники, «Кобзар», бандура, гуцульські вироби... «Подай же, дівчино, подай же, гарная, / На коня рученьку...» Центральний рядок, центральне у нім слово – г а р н а я...
Ми, як і давні елліни, цінували передусім красу душі. Їхня Сапфо, наша Маруся Чурай – зразки насамперед пісенної, душевної краси... Чи не тому так акцентуємо те слово «гарная», а в ньому – ледь не грудне, наше українське – «г» («Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди...»)... Горнути... горнятко: «Бо ми тáкі паровáні, / Як горнятка мальовáні»...
Д
Дорога до світла – дорога до слова,
Воно – на початку, основ всіх основа.
*
«Дорога – це життя» («Via est vita»). Залежить, однак, хто ступив на дорогу і що вважаємо життям. «Ти радив мені мандрувати, – пише Сенеці адресат його листів, – а нудьга не полишає мене й в дорозі». – «Бо ж себе возиш зі собою», – відповідає йому філософ.
Життя зі словом, у слові, для слова – життя, вільне від нудьги, від жаги розваг і такого ж, бездумного, поривання у світ. Радість життя – в людині, а не поза нею. Цю думку чи не найчастіше повторювали письменники античної доби.
Втім, подорожували й вони (згадаймо хоча б Демокріта), але з тим, щоби пізнавати світ, набувати знань, а не проганяти нудьгу. Про це – «великий мандрівник нових часів» Петрарка у своїх вельми цікавих «Листах подорожнього».
Щ
«Щó то? – вкотре. – А тó – що?..
Що то – щось, а що – ніщо?»
*
Постійне дитяче «Шо то?» – знак ненастанного зацікавлення всім побаченим. Довідавшись «шо то», почувши назву, дитина наче й втрачає інтерес до тієї «речі». Античні ж дивились – і, скільки життя, не переставали дивуватися, прагнули сягнути «природи речей»; в тому подиві, в осяганні природи речей вони й вбачали своє щастя. Діоген «у бочці», на полотні Шевченка, з «дитячим» зацікавленням приглядається до звичайного жука.
Ті «що», «щось», «ніщо» спонукають до глибоких роздумів, часто – невеселих, як в одній з античних епіграм: «Ми – вже ніщо. Та й були умирущі. Бачиш, мандрівцю, / Як то, з нічого в ніщо, вмить потрапляємо ми».
Сонячна життєлюбність – і темне потойбіччя, де немає «стежки до світла». Сліпучо-біла антична колона – й густа, ледь не чорна од неї тінь у південних краях. «Жити» для греків – бачити сонце. Середземномор’я – «колиска європейської культури». Море гойдало цю «колиску», мірними ударами хвиль воно й нашіптувало давнім головну засаду їхньої мудрості: «Métron áriston» – «Міра – найкраще»...
Рисунки Лесі Квик: готується до друку проілюстрована нею книжка Андрія Содомори «Не полишаючи абетки...»
18.08.2025