"Кіровські" розстріли у Києві

80 років тому, 15-17 грудня 1934 року у Києві розстріляно групу українських письменників, науковців, журналістів, освітян – всіх 28 осіб. Серед них були й галичани.

Таблиця на надгробку 28 розстріляних (Київ, Лук'янівський цвинтар)

Приводом для нової хвилі більшовицького терору стало вбивство 1 грудня 1934 року першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) і члена Політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кірова. Його застрелив у коридорі Смольного "підісланий ворогами робітничого класу" інструктор Інституту історії партії Ленінградського обкому ВКП (б) Леонід Ніколаєв. Він нібито приревнував Кірова до своєї дружини Мільди Драулє.

Сергій Кіров

Натомість московський провід використав вбивство Кірова для розправи над своїми супротивниками з "троцькістсько-зінов’євського блоку". Водночас усувалися всі, хто був небажаний для тодішнього більшовицького режиму. Цю чергову радянську чистку назвали "Кіровським набором".

Вже 1 грудня 1934 року Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв спеціальну постанову щодо прискорення розгляду справ "про терористичні організації та терористичні акти проти працівників радянської влади". Постанова передбачала проведення слідства у термін до 10 днів, розгляд справ без участі сторін, відмову від касаційного оскарження та помилування, негайне виконання вироків.

Самого Л.Ніколаєва та 13 його спільників з "підпільної контрреволюційної терористичної групи" засудили до розстрілу 29 грудня 1934 року. Наступного року розстріляли його дружину Мільду Драулє, її сестру Ольгу, брата Ніколаєва – Петра.

Не виключено, що Кірова – порівняно молодого, харизматичного більшовицького лідера, який міг вважатися наступником Сталіна, усунули за вказівкою "батька народів". На це недвозначно натякав перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов на ХХІІ з’їзді партії: "Масові репресії розпочалися після вбивства Кірова. Треба ще докласти чимало зусиль, щоби дійсно дізнатися, хто винен у його загибелі... І чомусь так сталося, що в момент вбивства начальник охорони Кірова далеко відстав від С.М.Кірова, хоча за інструкцією він не мав права відставати на таку відстань... Коли начальника охорони Кірова везли на допит, а його повинні були допитувати Сталін, Молотов і Ворошилов, то по дорозі, як розповідав потім шофер цієї машини, була навмисне здійснена аварія тими, хто повинні були привезти начальника охорони на допит. Вони оголосили, що начальник охорони загинув внаслідок аварії, хоча у дійсності його вбили особи, які його супроводжували... Чому він загинув, а ніхто з осіб, що його супроводжували, не постраждав? Чому пізніше ці обидва працівники НКВД, які супроводжували начальника охорони Кірова, самі виявилися розстріляними? Виявляється, комусь требі було зробити так, щоби їх знищити, щоби замести всі сліди" ¹.

З перших днів грудня 1934-го в багатьох містах СРСР відбувалися виїзні засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, які розглядали справи заарештованих "білогвардійців", звинувачених у приготуванні терористичних актів проти радянських працівників.

Як писав Вадим Павловський у журналі "Сучасність" (число за 1985 р., с. 57), "спершу взялися за своїх власних – росіян, і віддали до суду 39 в’язнів з Ленінградської области та 32 в’язні з Московської. 5 грудня засудили й розстріляли 66 осіб і заслали 5. Про це оголосили в пресі 6 грудня". Потім засудили 12 білоруських "білогвардійців", з яких 9 розстріляли.

13-15 грудня виїзна сесія засідала у Києві, куди того ж 1934 року переїхала з Харкова столиця УСРР. 18 грудня вирок цього судилища опублікували в газетах. Зокрема, і в харківському "Красному знамєні":

Загалом засудили 37 "терористів". Із них 28 – до розстрілу. А справи дев’ятьох скерували на додаткове слідство.

Кого ж розстріляли у Київському управлінні НКВД на нинішній алеї Героїв Небесної Сотні (нині "Жовтневий палац")?

Першими у списку вміщені галичани:

Сказинський Роман Федорович – за словами В.Павловського: "галицький публіцист, запек­лий совєтофіл, очевидячки, комуніст, редаґував у Львові прокому­ністичну газету. Леґально, через консулят, переїхав до УРСР".

Крушельницький Іван Антонович (1905–1934) – поет, драматург, графік, мистецтво-знавець, літературний критик, засновник "Західно-Українського мистецького об’єднання" у Львові. Працював вчителем гімназії у Стрию. У 1929 році його заарештувала польська поліція. У вересні 1932-го разом із сестрою Володимирою виїхав до УСРР, де працював у Харкові науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту матеріальної культури.

5 листопада 1934 року, ще до вбивства Кірова, його заарештували.

Батько Лариси Крушельницької.

Крушельницький Тарас Антонович (1908–1934) – письменник, перекладач, пластун. За активну участь у акції з відзначення 10-річчя Листопадового Чину у Львові був заарешто-ваний польською поліцією. Як член УВО був засуджений 1929 року на 3 роки в’язниці за підготовку атентату на "Східні Торги" у Львові. У травні 1934 виїхав з родиною до УРСР.

Батько піаністки, ректора Львівської музичної академії ім. М.Лисенка Марії Крушельницької.

Ще були розстріляні: Лебединець Михайло Мусійович (1900–1934) – письменник, літературний критик, член РКП(б) з 1920 року, колишній «боротьбист», співробітник Наркомату закордонних справ; Шевченко Роман Ілліч – публіцист і літературний критик, викладач школи імені Івана Франка у Харкові; Косинка-Стрілець Григорій Михайлович (1899–1934) – письменник-новеліст, перекладач; Фальківський (Левчук) Дмитро Никанорович (1898–1934) – поет, прозаїк, перекладач, сценарист, походив із Берестейщини, у 1920–1923 рр. служив у органах ЧК, брав участь у репресіях; Оксамит Михайло Гаврилович – учитель, директор школи в Харкові; Щербина Олександр Гаврилович – інженер із Києва; Терещенко Іван Петрович – літератор і критик; Буревій Кость Степанович (1888–1934) – поет, драматург, театрознавець і літературний критик, походив зі Східної Слобожанщини (Вороніжчини), член Партії соціалістів-революціонерів (есерів), активний учасник революцій 1905 і 1917 рр., боровся і проти більшовицької влади до 1922 року, в’язень царських і радянських тюрем; Влизько Олексій Федорович (1908–1934) – поет, прозаїк; Півненко Костянтин Іванович – літературний критик; Проценко Гаврило Микитович – літературознавець, викладав у Харківському інституті журналістики українську літературу; Матяш Сергій Якович – критик, літературознавець, мовознавець, викладач української мови в Харківському інституті журна­лістики; Лященко Олександр Корнійович (1904–1934) – викладач Сімферопольського університету, аспірант Науково-дослідного інституту історії, історик України; Дмитріїв Євген Кузьмович; Богданович Адам Адамович; Бутузов Порфирій Іванович; Бутузов Іван Мойсейович; П'ятниця Володимир Васильович; Блаченко Яків Павлович; Полевий Домінік Йосипович; Хоптяр Іван Онуфрійович; Борецький Петро Миколайович; Лук'янов Леонід Іванович.

Всі вони були лояльними до влади й давно відійшли від політики. Хоча під час допитів змушені були признаватися у тероризмі та шпигунстві. Зокрема, Олекса Влизько визнавав: "З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Ґеом Шкурупіем. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації" ².

Григорій Косинка

Дружина Григорія Косинки, Тамара Мороз-Стрілець, дізналася про місце на дільниці №7 у північно-східному кутку Лук’янівського кладовища у Києві, де поховали 28 розстріляних. 18 грудня 1994 року Братство Андрія Первозваного встановило тут великий дерев’яний хрест із табличкою, де записані всі страчені. У 2009 році Трускавецька організація Всеукраїнського «Меморіалу» ім. Василя Стуса відновила могилу, встановила на ній новий дубовий хрест і нову металеву таблицю з прізвищами розстріляних.

Кілька слів про тих, кого відправили у грудні 1934 року на додаткове слідство. Серед них галичани:

Антін Крушельницький (1878–1937) – письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР, директор української гімназії в Городенці, у 1929–1932 рр. видавець і редактор журналу «Нові шляхи», який виходив у Львові за сприяння радянського консульства. Як писав Петро Мірчук, "у ході протибольшевицької боротьби на західноукраїнських землях ОУН виконала бомбовий замах на редакцію совєтофільської газети „Праця” у Львові, заплянувала вбити редактора совєтофільських „Нових шляхів” Антона Крушельницького та виконала атентат на большевицького консула у Львові... Але коли стало відомо, що Антін Крушельницький вибирається виїхати з цілою родиною до УССР, плянований атентат на нього ОУН відкликала, передбачаючи, що в УССР Крушельницького зліквідують самі московські большевики". А.Крушельницького заарештували вже за півроку після приїзду до Харкова – 6 листопада 1934 року. У 1935 р. його засудили на 10 років таборів. А 23 жовтня 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох в Карелії.

Юліан Бачинський (1870–1940) – політичний і громадський діяч, публіцист, дипломат, член Русько-Української радикальної партії, а з 1899 року – Української соціал-демократичної партії. У 1895 році він опублікував працю "Ukraina Irredenta", у якій вперше в новітній історії висунув гасло: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». У 1918–1919 рр.  був членом Української Національної Ради ЗУНР. У 1932 році переїхав до Києва, де працював  у редакції «Української Радянської Енциклопедії». З 1934 року перебував у таборах ГУЛагу, де й помер.

Петро Федорович Дідушок (Ґельмер, 1889–1937) –  воював сотником УСС, під Потуторами у 1916 року потрапив до російського полону, став старшиною Січових Стрільців Армії УНР. Був секретарем Директорії УНР, а від 1920 року – секретар Закордонного бюро Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), входив до складу української делегації на Конгресі II Інтернаціоналу. Під зміненим прізвищем Ґельмер переїхав до Москви, де з 1930 року працював в Аерофлоті. 4 грудня 1934 року його заарештували за звинуваченням у причетності до ОУН і у 1935 році засудили на 5 років таборів. А 3 листопада 1937 року Петра Дідушка розстріляли в урочищі Сандармох разом із братами Василем і Володимиром.

Серед 37 підсудних у грудні 1934 року "терористів" лише поет і перекладач Василь Мисик (1907–1983) дожив до волі, бо категорично відмовився визнати себе винним (як, до речі, і Ю.Бачинський, але той не дожив до волі). Мисика навіть заарештували через помилку, замість сусіда по харківському будинку "Слово" Василя Минка. У 1935 році його все ж таки засудили на 5 років таборів, а у 1940-му він повернувся до рідного села Новопавлівка на Дніпропетровщині. У 1941 році його взяли до війська, він пережив ще й німецький полон і знову радянські (тепер уже фільтраційні) табори. І лише 1956 року він був реабілітований і знову зміг зайнятися письменницькою творчістю.

"Кіровський призов" став одним із етапів знищення більшовиками реальних і потенційних супротивників свого терористичного режиму.

ПРИМІТКИ

¹ КПСС. Съезд, 22-й, Москва. 1961: Стенографический отчет. – Москва, 1962. – Т. 2. – С. 583, 584).

² Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939. – Мюнхен–Лондон–Нью-Йорк, 1968. – С. 221, 222.