Неймовірно – «Параноїду» пів століття! Він вийшов у світ 18 вересня 1970 року. Чомусь власне цей альбом (не знаю до пуття чому) змушує замислитись над примітивно-банальною філософською мудрістю про швидкоплинність людського життя. В одній зі своїх книжок я колись написав: «Життя поділяється на два періоди – перший: коли воно ще не почалося і другий: коли воно вже закінчилося». Власне, спогади про саббатівський «Параноїд» – це про той період, коли воно ще не почалося. Але ж це було так нещодавно!.. «Параноїд» – один із небагатьох альбомів, який справив дуже глибоке враження на молодих львівських поціновувачів рокової музики, у Львові навіть був чувак, якому дали прізвисько (клікуху) Параноїд.
Хотів уникнути банальностей, але не вдасться, бо Black Sabbat насправді надзвичайно яскравий і знаковий гурт, предтеча Doom року, Dead і Black металу. Можливо, жоден старий гурт, окрім Сабату, не має такого тісного органічного зв’язку з молодим поколінням «металевої» епохи, а їхні напрацювання є надзвичайно цінними для багатьох молодих музикантів, які сповідують загадковий, магічний, міфічний, містичний, а якщо соромливо не прикриватися евфемізмами – «чортівський» рок. Це знайшло відбиток насамперед у символіці гурту: на зворотному боці дебютного альбому «Black Sabbat» – зображення перегорнутого хреста, що дало підставу Тоні Айомі заявити, що саме з цього у гурту «почалися численні неприємності, нас несподівано зарахували до сатаністів».
Хоча треба зазначити, що перевернутий на сто вісімдесят градусів латинський хрест насамперед вважається символом святого Петра, розіп’ятого 67 року в Римі за часів правління імператора Нерона. Згідно з церковними переказами, Петра розіп’яли головою донизу на його ж прохання через те, що він вважав себе негідним померти так, як помер Ісус. Перевернутий хрест був вирізаний на троні Папи Івана Павла II, також цей хрест фігурує і в інших варіантах геральдики. Здебільшого у XX столітті така форма хреста набула поширення і в масовій культурі, як символ антихристиянський, зокрема з 1980-х років перевернутий хрест часто-густо почали застосовувати металісти, які грають Black Metal.
Те, що стосується стисло музики Black Sabbat, то в однойменній пісні з однойменного дебютного альбому Тоні Айомі використав музичний інтервал тритон, який в теорії музики вважається «чортівським». Різко дисонований інтервал у три тони в Середньовіччі навіть вважався забороненим, хоча є багато прикладів використання його у класичній музиці, але вже здебільшого з XIX століття (Каміль Сен-Санс («Танець смерті»), Ференц Ліст (симфонія «Данте»). Не буду сперечатися про «сатанинськість» тритону, хоча й інтервал мала секунда у цьому йому не поступається, а може навіть і переважає. Ще на три роки раніше від пісні «Black Sabbat» «чортівський» інтервал зазвучав у «Purple Haze» Джимі Гендрікса. Але як би там що, бренду «чортівні» у Black Sabbat не забереш.
Містика й загадковість невіддільні від цих хлопців, і сталося так, що власне до 50-річчя виходу у світ «Параноїда» (оце так мені підфартило) у світі рокової музики розігрався такий шкáндаль, що на нього повелися навіть досвідчені меломани з 50-річним стажем. 10 квітня 2020 року був анонсований вихід дебютного альбому проєкту «Jazz Sabbat», лідером якого є Адам Вейкмен (син славнозвісного Ріка Вейкмена). Адам довгий час працював клавішником в «Black Sabbat» і в Оззі Осборна, і ось він відкриває світові страшну таємницю, яка була прихована 50 років.
У переддень релізу альбому у мережі з’явився документальний фільм, де такий собі Мілтон Кінз дає інтерв’ю знаменитому акторові Роберту Павеллу і розповідає про трагічну долю свого джазового тріо і про «нахабну крадіжку» його творів пів століття тому. Павелл також бере інтерв’ю в учасників Black Sabbat, гурту Оззі Осборна, Motorhead, Faith No More, Yes і Ramones, які згадують, що вони нібито бачили Jazz Sabbat і чули їхні бутлеги на касетах 40-50 років тому.
Далі заява лейблу «Jazz Sabbat» звучала таким чином: «Засновані 1968 року Jazz Sabbat багатьма вважалися піонерами нового джазового стилю. Реліз їхнього дебютного альбому був призначений на 13 лютого 1970 року, на нього чекали численні поціновувачі джазу, але йому не судилося побачити світ. Реліз скасували, бо за день до цього до лікарні з гострим інфарктом міокарда потрапив засновник, композитор і піаніст гурту Мілтон Кінз. Лейбл вирішив відкласти альбом на поличку і скасувати призначений реліз через співчуття до Кінза, а також через невпевненість у комерційному успіхові дебютного альбому нового гурту без його лідера. У вересні 1970 року Мілтона Кінза нарешті виписали з лікарні, і ось виявилося, що за цей час якісь невідомі нахаби з Бірмінгема, запозичивши назву Jazz Sabbat і назвавшись Black Sabbat, вже встигли випустити два альбоми у новому на той час стилі «тягучого року», де зухвало використали основні мелодії з його власних творів.
Ошелешений Кінз одразу ж вирішив зв’язатись зі своїм лейблом «Rusty Bedsprings», але виявилося, що його більше не існує, а власник лейблу сидить у в’язниці. Всі диски Jazz Sabbat, відкликані з крамниць, були знищені під час пожежі на складі у червні 1970 року, бо хитрий власник по-шахрайськи хотів отримати велику страхову виплату. Залишилися лише декілька касетних бутлегів Jazz Sabbat з їхніми концертними виступами 1968-1969 років.
Наприкінці 2019 року, через пів століття по цих подіях, бізнесмен, що викупив будівлю, де колись розташовувалася студія, аби переобладнати її на зоомагазин, знайшов загублені плівки і слайди з оригінальною обкладинкою альбому Jazz Sabbat. Тепер ці плівки перемікшовано, ремастовано і врешті їх почує весь світ. Альбом доведе, що знаменитий гардовий гурт, піонери важкого металу Black Sabbat, який має мільйони фанатів по всьому світу, виявився збіговиськом злодіїв і музичних шарлатанів, які вкрали і назву гурту, і назви пісень, і саму музику в генія, який був прикутий до лікарняного ліжка».
І ось, будь ласка, на підтвердження вищевикладеного – «Iron Man» у виконанні Jazz Sabbat, а ось «Rat Salad». Зізнаюся, задум Адама Вейкмена був настільки ретельно продуманий, насичений усілякими дрібними інформаційними деталями, які не дають сумніватися у правдоподібності викладеного, що купа найдосвідченіших меломанів на це все повелася. Я не є вже аж таким досвідченим меломаном, але мені одразу здалося, що якість нібито ремастованих записів Jazz Sabbat 1970 року не дуже тхне старовиною, а сама музика дуже схожа на вже пізніший джаз-рок другої половини 1970-х, який у 1970 році лише зароджувався.
Хоча заява міфічного Кінза про те, що це була геніальна музика, яка випередила час, мала б ці сумніви розвіяти. Але був ще один сумнів: зазвичай джазові музиканти беруть для обробки відомі мелодії рокової і популярної музики, але щоб із джазових оригінальних творів виколупували якісь мелодії для гітів, такого ще не було. Та що би там як, це геніальний приклад, як можна висмоктаною з пальця інформацією ввести в оману велику кількість зовсім недурних людей. В сучасній українській політиці таких прикладів хоч греблю гати.
Ну а тепер до самого альбому «Paranoid». Англійська Вікіпедія трактує його «genre» як «heavy metal» і переконує нас у тому, що він був одним із найвпливовіших альбомів стилю геві метал. Тут цікаво було би проаналізувати час виникнення назв стилів світової популярної музики. Сучасні статті у Вікіпедії визначають стиль кінця 1960-х і початку 1970-х років, як «гард рок» чи «геві метал». Це стосується і Black Sabbat, і Led Zeppelin, і Deep Purple, і, зрештою, всіх інших. Буду щирим і відвертим, дотримуючись філософії «за що купив, за те й продав». До початку 1980-х років я ніколи й ніде не чув про жоден гард рок, а до середини 1980-х – про жоден геві метал. В мене збереглися гітпаради світової західної рокової музики у Святому Саду з 1974 року. І ось ця музика там фігурує, як «поп музика». Буквально щойно натрапив у фейсбуці на журнал «Англія» 1976 року зі знаменитою статтею про Led Zeppelin, я її добре пам’ятаю, і навіть пам’ятаю, що цей журнал з рук коштував тридцять рублів. І ось там Led Zeppelin названі не інакше, як «поп групою».
Якщо чесно зізнатися, то навіть поняття стилю «рок музика» ми в ті час трактували дещо по-іншому. Під рок музикою ми розуміли лише рок-н-рол, який фактично зійшов з дистанції і занепав у кінці 1960-х. Отож, будемо вважати, що назви стилів формуються і змінюються з роками. Найяскравіший приклад – назву «ритм-енд-блюз» і що воно таке, я добре пам’ятаю з кінця 1960-х років. І ось раптом ми помічаємо, що десь в кінці 1980-х років «ритм-енд-блюзом» стали чомусь називати музику, яка весь час мала назву «соул». Вочевидь, набридла стара назва, і треба було якось підновити її іншою назвою.
А далі – ще цікавіше, коли зрештою «соул» набридло називати «ритм-енд-блюзом», то вже у 2010-х цей стиль стали називати «нью соул».
Отож, треба так розуміти, що коли сучасні видання називають «геві металом» і «гард роком» музику початку 1970-х, то більш пізню термінологію вони застосовують до тих часів, коли її ще й близько не було. Але це була насправді важка музика, неначе протест проти будь-якої попсовості. 1992 року Оззі Осборн згадував: «У нас в родині було п’ятеро дітей, а ми мали лише дві спальні. Мій батько працював ночами, а мати вдень, ми не мали грошей, ми ніколи не мали авта, ми рідко їздили у відпустку… І ось одного дня ми раптом почули: «If you’re going to San Francisco, be sure to wear some flowers in your hair». («Якщо ви зібралися до Сан-Франциско, обов’язково прикрасіть квітами своє волосся» – пісня Скота Маккензі 1967 року «San Francisco», світовий гімн гіпі. – І. Л.)
«І я собі презирливо подумав, – розповідає вокаліст Black Sabbat далі: «Що це за й*бане Сан-Франциско (fuck San Francisco)? Де це? І на фіг мені ці гівняні квіти? Адже я не маю навіть чобіт на ногах!» Ну Оззі, звичайно, тут трохи перебрав пафосу, бо гіпі були не гіршими протестувальниками проти споживацької ідеології західного світу, аніж анархо-синдикалістський пролетаріат, до якого він, вочевидь, себе зараховував. Та як би там що, а музика важкого року була насправді надзвичайно революційною, вона потужно сколихнула і західний світ, і особливо совкове болото.
Дуже добре пригадую свої юнацькі відчуття, коли я слухав важкі рокові пісні: у ці хвилини чомусь невідомо звідки з’являлося переконання, що власне через те, що існує така музика, вона обов’язково переможе совковий дурдом і він неодмінно завалиться. «Цо ма пєрнік до вєтрака?» – тут, імовірно, важко второпати, асоціація виявляється, можливо, занадто натягнутою, але це відчуття мене не полишало ніколи. Все ж таки ми зазвичай недооцінюємо роль революційного мистецтва у знищенні тоталітаризму.
Альбом Black Sabbat «Paranoid», який вийшов 18 вересня 1970 року, увійшов в історію тим, що 10 жовтня того ж року витіснив з першого місця UK Album Charts славнозвісний альбом Саймона і Ґарфанкела «Bridge Over Troubled Water», у США він досягнув 12 місця, що для британського гурту є безсумнівним успіхом. За класифікацією журналу «Rolling Stone» «Paranoid» серед 500 найвидатніших альбомів усіх часів посідає безумовно почесне 131 місце.
«War Pigs». Пісню, яка розпочинає альбом, Ґізер Батлер спочатку хотів назвати «Вальпургія» (Walpurgis). Однак звукозаписувальна компанія відмовила у цій назві, вважаючи її занадто сатанинською. Хоча це лишень ім’я англійської святої, проповідниці християнства, вшанування якої пов’язане з язичницьким святом приходу весни, яке відзначається 1 травня (Вальпургієва ніч). Розлючений Батлер прокоментував цю відмову у стилі ідеологів соціалізму, котрі, невідомо з якого дива призначили своє свято – День міжнародної солідарності трудящих власне на 1 травня: «Насправді сатаністами є ті люди, які правлять банками і усім світом та змушують робітничий клас воювати заради них, бо багаті політики і взагалі багаті люди починають війни заради своїх інтересів і змушують бідних людей помирати за них».
Цей коментар Батлера – фактично короткий зміст пісні «War Pigs». Про цю річ сам Оззі згадував так: «Спочатку пісня мала називатися «Walpurgis», однак від цієї назви віяло якоюсь чорною магією чи чимось схожим, і ми замінили її на «War Pigs». Ґізер Батлер взагалі полюбляв писати важкі тексти про смерть і руйнацію, і не дивно, що на наші концерти не ходили «юні пташенята», бо Ґізер жодним чином не міг догодити їхнім смакам з вічними пісеньками типу «I Love You», він писав серйозні та актуальні тексти, наприклад, про В’єтнамську війну». Хоча думки Батлера і Осборна щодо власне «War Pigs» розходилися: Батлер вважав, що вона конкретно про В’єтнамську війну, Оззі – що це просто антивоєнна пісня. Подвійна згадка у тексті про те, що «горять тіла», могла бути натяком на застосування у В’єтнамі напалму.
До речі, «War Pigs» члени гурту планували назвати весь альбом, але знову звукозаписувальна компанія запротестувала, побоюючись негативної реакції у Сполучених Штатах, які вели війну у В’єтнамі. Та все ж антивоєнна тема пролізла в оформленні обкладинки альбому, її неначе символізував змазаний образ воїна зі щитом і мечем чи то шаблею в руках. Так що бачимо – антивоєнна тема у західній музиці 1960-1970-х років була аж занадто присутньою. Зокрема, в тодішній Британії нещодавно скасували обов’язкову службу в армії, але все одно багато молодих хлопців побоювалися, щоб їх часом не замели до війська воювати у В’єтнамі, навіть сам Батлер боявся цього, і наполягав, що його тексти спрямовані на те, «аби ніхто ні з ким ніколи не воював».
Щодо самої музики цієї речі, то вона геніальна в тому плані, що дуже бідними засобами (тут лише дві гітари – соло, бас і барабани, як і на всьому альбомі) і не надто технічними ритмічними акцентами неначе мазками намальована грандіозна музикальна картина. У пісні все так гарно скомпоновано, особливо скупі акценти й довгі паузи між рифами, що її глибина і серйозність не викликає жодних сумнівів. Оззі Осборн не «дереться, як старі калісони», в його вокалі немає неймовірного надриву Роберта Планта чи термоядерного фальцету Єна Ґіллана, але як фантастично, урочисто й мелодійно звучить його голос.
І ще одне, чого не можу не зауважити: у «War Pigs» майже з кожної нотки і з кожного акорду вилазить Джимі Гендрікс – ото геніальний чувак! Не буду тут наводити ані лайливих, ані захопливих відгуків критиків провідних музичних журналів про «War Pigs», зауважу лише, що пісня справді дуже класна, епохальна, а цей метроном-хет, який цикає між двома віддаленими в часі гітарними рифами, цикає в моїх вухах вже 50 років. Велич цієї пісні і те, що вона справді була провісником геві металу, неспростовно демонструють новітні металеві кавери. Ось один із найновіших (The Main Squeeze), від якого просто пре.
«Paranoid». Найвідоміша пісня Black Sabbat. Ми її слухали і наспівували навіть у другій половині 1970-х. Один мій колєґа, великий шанувальник Сабату казав, що вона є «конче помічною зранку з бодуна, бо дуже класно промиває мізки». Запальна, темпова, класичний роковий гіт. У класифікації «Rolling Stone» серед 500 найвидатніших пісень усіх часів «Paranoid» займає саму-самісіньку «золоту серединку» – 250 місце.
У тексті пісні немає терміну «параноїк» чи «параноя». Якщо ми почитаємо довідник з психіатрії про параною, то знайдемо там мало схожого на стан героя пісні, тут, вочевидь, фігурує лише депресія з приводу розірвання стосунків із коханою дівчиною, а не якась психічна патологія, хоча, як ми знаємо, закохані, зазвичай, значно перебільшують свої почуття до божевілля.
Набагато цікавіше те, що розповідав про цю пісню її автор Ґізер Батлер в численних інтерв’ю 2010-х років: «Ця пісня про депресію, бо я не бачив різниці між депресією і параноєю. Це як наркотик – коли ви курите джойнт (самокрутка, наповнена канабісом – І. Л.), то у стосунку до людей ви стаєте абсолютним параноїком… У дитинстві й молоді роки я був таким собі «різуном»: різав собі пальці, встромляв шпильки у нігті, і лише це виводило мне зі стану депресії, яка мені часто дошкуляла. Якби не з’явилися Black Sabbat, я б давно наклав на себе руки».
Ще тоді, 1970 року, ми помітили схожість пісні «Paranoid» і «Communication Breakdown» Led Zeppelin, яка вийшла на їхньому першому альбомі на півтора року раніше. Вже пізніше прочитав, що Батлер не заперечував впливу Зеппелінів, зокрема і на «Paranoid», назвавши їх своїм улюбленим гуртом. Навіть зараз є форуми, де шанувальники обох гуртів порівнюють особливості цих двох пісень. Треба зізнатися, що «Communication Breakdown», незважаючи на те, що не є такою знаменитою піснею, як «Paranoid», все ж більше захоплює своїм драйвом і потугою.
На official video «Paranoid»’а підмітив один цікавий прокольчик. Звичайно, в альбомному варіанті на ритм гітару накладається соляк, в живому ж варіанті так не зіграєш. Тоні Айомі грає рифи квінти і кварти без соло, і ось коли починається соляк, режисер кліпу, не подумавши, дає гітару Айомі, а там на 1:31 і 1:32 секундах, коли з динаміків звучить соло, видно лише квінти. Ну це так, між іншим, і на світових офіційних відеокліпах трапляються такі дива.
«Iron Man». Без жодних сумнівів – залізний гіт про залізного мена. Початковий спотворений голос: «I am iron man» став у нашій тусовці одним із найбільш уживаних гасел. Пісня з залізним набором різноманітних гітарних рифів, а початковий риф цієї пісні журнал «Guitar World» ставить на четверте місце серед найвидатніших рифів усіх часів. На сучасному гітарному кавері добре видно, як робиться доволі хитромудрий, як на ті часи, трюк глісандо на самому початку пісні «Iron Man» – натисканням двома пальцями лівої руки шостої струни між кілком і поріжком на грифі. Один із найкращих каверів цієї речі, звичайно ж, у виконанні «Metallic»’и.
«Hand Of Doom». Пісня була написана внаслідок спостереження членів гурту за тим, як зростала кількість ветеранів В’єтнамської війни, які після повернення додому присідали на важкі наркотики. Слова пісні доволі невідрадні:
Спочатку були бомби з напалмом у В’єтнамі,
Позбавлений ілюзій, ти вганяєш собі у вену голку,
Ти втікаєш від життя, бо такою є реальність…
Чи знаєш ти, що ти сліпий?.. Ти даруєш Смерті цілунок…
Ти цілковитий дурень, але твоя свідомість повна блаженства.
Ти весело проводиш час, але це триватиме недовго…
Ти вже не бачиш самого життя, так викинь же цю отруту…
Невесела насправді тема, наркотики були серйозною проблемою і у Святому Саду у 1970-х роках. Прихильники здорового способу життя боролися з нею як могли, однак..: «Це велике нещастя і великий гріх молодих людей, які не можуть радіти життю, цьому безцінному Божому дарові, без наркотиків. Не всіх садівців пильнував ангел-хоронитель. Їх було мало, цих невпильнованих, але вони були й пішли з цього світу молодими: Заєць у 18 років, Зюзя у 22, Карло у 28, Агент у 33, Джеггер у 35, Петров у 42…» (Ілько Лемко, «Сни у Святому Саду»).
Невдовзі після виходу у світ альбому «Paranoid» американська медсестра наклала на себе руки. Коли поліція зайшла до помешкання небіжчиці, на її програвачі стояв сумнозвісний альбом. У розслідуванні розглядався можливий вплив альбому «Paranoid» на рішення медсестри поквитатися з життям, утім врешті вирішили, що Black Sabbat тут не винні. Тоні Айомі прокоментував це так: «Звичайно, у наших піснях багато агресії, а на початках нашої творчості навіть багато чогось сатанинського, якщо хочете, але те, що ми винні у самогубстві цієї дівчини – це просто смішно».
І на завершення цієї не дуже веселої розповіді про важкий і похмурий альбом – трохи гумору. Десь, здається, у середині 1970-х років мені до рук потрапила заборонена у часи СРСР переерена книжка Володимира Кубійовича (в ті часи деколи, дуже рідко, до наших рук таки потрапляли заборонені книжки). І от з цієї книжки я довідався, що Азовське море насправді називається Озівське. Ми з друзями жартували, що море назвали на честь Оззі Осборна, а Запоріжжя – на честь Френка Заппи. Бо якщо існує ІванО-Франківськ на честь Івана Франка, то чому не може бути ЗапОріжжя на честь Френка Заппи?
18.09.2020