В перекладацькому доробку Лесі Українки немає жодного тексту П’єра Ронсара, та все ж є підстави вважати, що на рівні образності української поетеси й французького автора доби Відродження були безпосередні перегуки. Тетяна Легерко в дисертації «Флористичний дискурс української модерної лірики і поезії Лесі Українки» згадує поезію П. Ронсара, подану в перекладі Феофана Скляра, «Ви тріумфуєте, що в вашім я полоні?», де ліричний персонаж зіставляє себе з плющем, а кохану – з колоною, яку він хоче «в’язати вузлом».
Власне, ця поезія – сонет «Vous triomphez de moi, et pour ce, je vous donne»¹ («Ти тріумфуєш наді мною, і за це я тобі даю»). Вперше його опубліковано в «Сонетах для Гелени» (1578; книга 2-га, під № 29). Образність означеного твору П. Ронсара разюче перегукується з поезією Лесі Українки «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», вперше оприлюденою у виданні Леся Українка. Неопубліковані твори (1947).
В першому катрені П’єр Ронсар фіксує погляд читача на плющі, що є для його ліричної візаві знаком перемоги – своєрідним аналогом пальмової гілки – адже дарує її ліричне «я» (alter-ego поета) як визнання власної поразки в любовному змаганні. Далі П. Ронсар описує плющ як такий, що стелеться і обвиває навколо дерева та стіни, які поступово – поворот за поворотом, складка за складкою – він обіймає і оточує. У другому катрені П. Ронсар мовить про корону з плюща, яка належить його коханій (чим, знову-таки нагадує про знак перемоги – лавровий вінок) і зізнається у своєму бажанні: хотів би, подібно до плюща, вдень і вночі прихилятися до своєї коханої і, знемагаючи від любові, обвити її («прекрасну колону») міцним вузлом.
Одначе з переходом до терцетів, французький автор усвідомлює марність власних сподівань на здійснення бажання – бути завжди з Геленою. Він певен: не настане час, щоб під гілками, вранці – коли світанок розбудить усе – в спокійному небі, під щебет птахів, він міг поцілувати кохану. Останній терцет є питальним і залишає непевну надію. П. Ронсар запитує, чи зможе він цілувати кохану напівзакритими вустами і обняти її «слонову кістку» (тіло) та її «троянди» (груди), а ще – розказати про свій біль (імовірно, любовні муки буття нарізно).
Сонет П. Ронсара – оспівування краси коханої жінки і її прекрасного тіла, зізнання в бажанні невідлучно бути з нею і непевність у тому, що це коли-небудь стане реальністю.
Поезія Лесі Українки «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», видрукувана у п’ятому томі найновішого повного видання, не є сонетом і складається з чотирьох катренів. У цих строфах уміщено драматичну любовну історію. До того ж, драматизм оцей помножено в рази порівняно з сонетом французького поета, бо йдеться тут про кохання загрожене смертю. Поезія написана авторкою 16.ХІ.1900 року, коли Сергій Мержинський, її коханий, боровся із загостренням туберкульозу легень.
Вже перша строфа твору Лесі Українки вказує не просто на міцні обійми ліричної героїні-плюща, а і на бажання заховати коханого («закрить од світа»). Цей вираз двозначний: адже йдеться і про бажання граничної приватності закоханих (коли інших неначе і не існує), і про натяк: життя коханого буде укрите (ніби поховане) для цього, видимого, світу. Так поетеса, вводить тему смерті, що нависає над хворим, якого авторка зіставляє з руїною:
Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита, —
Приреченість і замкненість, що з неї випливає, не нищить одразу життя остаточно, але показує його крихкість (руїна), містерію (неможливість світу побачити і збагнути це життя на межі), виводить із кола повсякденного досвіду обох ліричних персонажів поезії. Важливо наголосити, що укриття від світу має на меті зберегти життя іншого, життя тіла-руїни, підтримати його. Саме з цим наміром Леся Українка й їхала до Мінська доглядати коханого в січні 1901 року, про це думала й пишучи даного вірша дещо раніше.
У другому катрені поетеса уточнює: руїна – не могильна плита, вкрита плющем (символом безсмертя), а стіна. Тож асоціативно стіна мислиться як опертя (кажемо: як за стіною) і таку опору бачить у коханому лірична героїня вірша. Тому не дивує, що на позначення мужчини і його тіла авторка вживає іменники жіночого роду (руїна, стіна), тоді як себе метафоризує через іменник чоловічого роду – плющ.
Із плющем Леся Українка асоціює власну постать, як пише в листі до сестри Ольги від 16(28).ХІ.1897, вміщеному в 12-му томі згаданого видання: «Я помогла б тобі плакати, як торік, не допитуючись, не вимовляючи зайвих слів. Не дарма я часом порівнюю себе з плющем, єсть в мені щось смуткове, через те може люде в журбі горнуться до мене, через те може й чуже горе ніколи не здається мені пустим, невартим уваги». Властиво, такою поміччю в душевній журбі, мовчазною й витривалою, бачить себе Леся у стосунку до коханого. Поетеса прагне оборонити його від негоди хвороби і смутку. Втім, як і її ліричне alter-ego, відчуває знесилення у нерівній боротьбі з невидимим ворогом – смертю, яка прагне позбавити не тільки відчуття опори в фізичному світі (горизонталь стіни), а і в духовному вимірі, що символізує творчість письменниці (вертикаль стіни). Леся Українка наголошує на паритетності потреби бути разом,пишучи:
Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.
Ліричний персонаж – alter-ego Сергія Мержинського – дає ліричній героїні силу встояти під тягарем навислої біди, та вона дає йому більше – життя (утривалює його не тільки в поезії, вкриваючи плющем, наче лавром), а і в приземленій дійсності, щоденно вириваючи його з лабет недуги.
Отже в першій частині поезії Лесі Українки маємо метафоричний опис понівеченого хворобою тіла коханого, як стіни-руїни (що є контрастом і рівночасно й відповідником «прекрасної колони»-жінки у сонеті П’єра Ронсара).
Перш ніж перейти до другої частини поезії «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти» варто звернутися до початкової версії тексту, зафіксованої в коментарях. У них наведено дві строфи вірша, вилучених поетесою. Особливої уваги потребує перша з них: «Плющ укриває листом всі щілини, / І в кожду рану запуска коріння, / Вінцем стає для смутної руїни / В його росі блищить на їй проміння». Рядок про вінець для коханого у цитованому тексті прямо відгукується до рядка з сонета П. Ронсара, де плющ, як корона увінчує колону-кохану. В цьому, знову-таки є не тільки подібність, але й розбіжність. Корона – про велич і славу радості, вінець – про велич і славу терпіння, як про це сама Леся Українка писала того ж 1900 року в поезії «Завжди терновий вінець» («Завжди терновий вінець / буде кращий, ніж царська корона. / Завжди величніша путь / на Голгофу, ніж хід тріумфальний»). Є ще один момент, який зближує тексти української поетеси й французького автора: сум ліричного персонажа. В сонеті П’єра Ронсара – це невисловлений смуток від неможливості бути повсякчас із коханою, в Лесі Українки – сум страждання. Показово: якщо в інших моментах маємо дзеркальність (плющ – чоловік, колона – жінка; плющ – жінка, стіна – чоловік), то у випадку суму її нема. Не тому, що жінка не сумує – вона не дає собі права сумувати.
Лірична героїня поезії Лесі Українки бачить майбутнє персонажа як шлях на Голгофу і передчуває наближення смерті. Цікаво, що листовна згадка про плющ фігурує в поетеси саме в контексті теми завершення людського життя (Галі Ковалевської та Михайла Драгоманова). Тут авторка міркує і про того, хто залишається жити, – Миколу Васильовича Ковалевського, батька подруги, атестуючи його як героя, що зрікся права смерті після самогубства доньки.
Видається, що Леся Українка міркувала, чи стане їй сили на подібний героїзм – жити по смерті коханого (й нехай не вводить у оману слово товариш у фіналі другої строфи щодо себе, бо наприкінці другої з вилучених строф говорить усе ж про пару: «Коли [одірве] одхилить хто єдиний парост, / Одірве корінь або зробить шпару [рану] / Плющ на руїні не згубливий нарост, / Вони з’єднались у добрану пару». Відповідь на ці роздуми була заперечною.
Через те, гадаю, в другій половині оприлюдненої друком поезії Лесі Українки майже немає протиставлення до першої, тобто змалювання життя ліричної героїні без її сердечного друга. Й отут пролягає ще одна відмінність від сонету П’єра Ронсара: там – бажання бути разом змінюється на певність у неможливості цього; тут – буття разом на мить заступає буття окремо (смерть як розсипана руїна), щоби знову стати буттям у парі, нехай і посмертним. Оскільки мить розлуки коротка (лише рядок у текстовому еквіваленті) – то й немає простору для антитези, що уможливлювала для французького поета вибір сонетної форми. Поезія Лесі Українки – один емоційний імпульс, так би мовити буття з тобою:
Їм добре так удвох, — як нам з тобою, —
А прийде час розсипатись руїні, —
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?
Життя в самотині для ліричної героїні втрачає сенс і не сприймається як життя. Звідси її прохання до ліричного персонажа сховати її під собою. Цей епізод нагадує першу строфу, де лірична героїня-плющ закривала від світу персонажа-стіну. Проте ситуація не є абсолютним відображенням: ліричний персонаж був ніби похований, але жив, а лірична героїня прагне справжнього поховання, щоби не почуватися мертвою за життя. Тому що таке життя – це знесилення:
Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?
В автографі другий рядок фінального катрену спершу звучав так: «Пораненим, пошарпаним, [і хворим]». Але те хворим було, по-перше, проєкцією на постать авторки, по-друге – не відповідало образу плюща як такого, що вкриває рани іншого (як це подано у вилучених авторкою строфах). Натомість оте без сили перегукується з фіналом другого катрена, в якому стіна підтримує плющ, аби він не впав знесилено додолу.
Найцікавіше ж редагування третього рядка заключної строфи. В автографі звучав отак: «Чі з розпачу повитись [на тонкій]». І на тонкій передбачало доповнення стіні, тобто переносило авторку в момент її тут-і-тепер: буття ледь живого, але ще живого коханого, неспромога його відпустити, розпач од безсилля змінити бодай щось і розуміння, що таке життя для нього – агонія, гірша за смерть. У остаточній версії особисті емоції нікуди не зникли, але поетеса їх притлумлює. Лірична героїня, за якою впізнається авторка, пробує уявити своє життя після смерті коханого у парі з кимось іншим: іменник тополя як і стіна – жіночого роду, що за логікою цієї поезії позначає мужчину. Проте приходить усвідомлення, що така спроба бути в парі з іншим – це тільки з розпачу, а тому нестиме тому іншому не життя, як коханому, а смерть, і стане гіршим, ніж могила. Дерево, що виникає у фіналі поезії Лесі Українки, теж є точкою перегуку з сонетом П’єра Ронсара, в якому в першому катрені плющ обвиває-обнімає дерева і стіни.
Якщо ж спробувати підбити підсумок у цьому зіставленні творів французького поета та української поетеси – то виглядає, що вірш Лесі Українки живився – усвідомлено чи ні – імпульсом французького автора (якого вона безумовно читала в оригіналі), але творчо переосмисленим під впливом власної життєвої драми і психологічної напруги, нею спричиненої.
_______________
¹ Pierre de Ronsard. Vous triomphez de moi, et pour ce, je... URL
20.11.2025