Частину львівської спільноти збурило повідомлення у мережі Facebook на сторінці Катерини Мички-Гірник. Львів'янка розповіла, що гробівець отця Гавриїла Костельника на Личаківському цвинтарі розритий. Жінка навіть запідозрила, що може йтися про викрадення тіла з могили, зважаючи на ймовірну канонізацію отця, що став одним з рушіїв церковного псевдособору 1946 року у Львові, за допомогою якого радянська влада скасувала Берестейську унію й загнала УГКЦ у підпілля.  

В Надвірній на Івано-Франківщині вже півроку працює перший і єдиний в Україні дитячий хоспіс. Для його відкриття гроші збирали цілою громадою, відтак ґрунтовно реконструювали частину приміщень місцевого будинку дитини.  Спершу паліативний дитячий заклад стояв пусткою. А тепер його допомогою скористалося вже більше двох десятків родин з невиліковно хворими дітками.    

Родичі вояків з Львівщини, які служать в зоні АТО, вважають, що два місяці війни — то забагато для людини, і влаштовують акції протесту, вимагаючи ротації. «Хай тепер йдуть воювати кадрові військові, які сидять у частинах», — кажуть вони. Ще хочуть, щоб Міністерство оборони було відкритішим — налагодило роботу «гарячої лінії» й чесно повідомляло про те, що робиться на фронті.      Наших дітей женуть у саме пекло!  

"Бандерівці відмовляються воювати", – втішився інформаційний простір заклятого сусіда, коли на екранах з'явилася "картинка" із протесних мітингів, які останніми днями таки масово зорганізувалися на Галичині. Причина мітингів і справді у мобілізації, однак, як з'ясовуємо, не проти неї за суттю, а лише за формою.   Протимобілізаційний мітинг у Богодчанах. Липень 2014 року  

Військовики називають це «Груз-300» — поранених у бою доправляють у лікарню. Термін виник в часи афганської кампанії Радянського Союзу, і хто б міг подумати, що він так широко використовуватиметься в сучасній Україні. Але це війна. Війна з убитими, покаліченими і пораненими. Хлопці, яких забирають з поля бою на ношах, потрапляють у лікарні і стають там справжнім викликом для медперсоналу.

Львів став епіцентром неприємних новин, в Тернополі з’явилися нерозумні плітки.   Вкрай дивний терористичний акт стався в столиці Галичини – в приватний будинок міського голови Андрія Садового якийсь невідомий зловмисник вистрелив з гранатомета «Муха». Таку версію озвучив сам мер, правоохоронні органи вбачили в стрілянині тероризм і порушили провадження. Результатом пострілу стали вибиті шиби і трохи покуйовджений карниз, з чого можна припустити, що негідник має хворобу Паркінсона, або які інші проблеми зі здоров’ям.  

Майдан змінив Україну — люди встали з колін. Але коли йдеться про бюджетні гроші, то схеми спрацьовують раніше апробовані. До такого висновку, принаймні, підштовхує ситуація з інвестиційними проектами на Тернопіллі, зміни до яких внесли буквально на початку цього місяця. І увагу привертає не так сам факт несподіваності ухваленого обласною владою рішення, як фірма-підрядник, що освоюватиме кошти місцевого та державного бюджетів.

Скільки людей має представляти громаду Львова у міській раді? Питання чисельності депутатів ЛМР несподівано актуалізувалося з мера Андрія Садового. Під час останнього засідання ЛМР він «вкинув» у зал пропозицію скоротити депутатський корпус на третину вже з наступної каденції. Чинний міський голова зауважив при тому, що почувався б цілком комфортно, якби місто (майже мільйонник, до речі) у місцевій раді представляло два десятки депутатів. Нині, нагадаємо, міських депутатів у Львові 90 осіб.  

У проміжках боротьби з локальними клопотами, наприклад, у Тернополі депутати міської ради ухвалили звернення щодо дочасного припинення повноважень Верховної Ради України VII скликання. У зверненні зазначено: «В умовах протистояння російській агресії перевибори Верховної Ради є ключовим завданням для очищення влади від агентів Москви і олігархів, зміцнення національної безпеки та створення сильної проукраїнської депутатської більшості в новому парламенті.

17 липня у Львові під парканом 80-ї аеромобільної бригади зібралися матері та батьки її бійців, які тепер обороняють від терористів аеропорт Луганська. Сказати, що ці люди стривожені інформацією, яку отримують в розмовах зі своїми рідними телефоном, – нічого не сказати. Вони кажуть: «Нашим синам ніхто не допомагає. Жодної підтримки – ні з землі, ні з повітря. Ідуть постійні обстріли «градами» та мінометами. Бойовики скупчуються біля аеропорта - готують наступ. А нашим дітям ніхто не йде на допомогу".