І.
Ясениця сільна горіла...
Ворог подав ся по тридневній завзятій боротьбі взад і своїм варварским звичаєм палив села...
Село горіло...
Але не чути гамору, голосїнь, зойку...
І не чути трубки сокільської сторожи огневої... І не чути реву худоби, бреханя собак...
Село горіло...
Супокійно горіло... тихо, супокійно горіло...
***
Яць Олексовський стояв у стіп гори Кобили.
Перед ним просторі долини, перед ним горючі села, перед ним горюче його село, Ясениця Сільна...
Стояв сумно задуманий... От, от горить церков сьвята...
От, от горить школа ім. Тараса Шевченка, величавий будинок, гордість і слава Ясеничан...
От, от, вже палахкотить крамниця, читальня "Просьвіти", шпіхлїр громадський...
Йому серце рвалось на кусні...
Довголїтний сердечний труд, довголїтна його праця, його і других сьвїдомих громадян праця...
Усе горіло...
Усе добро горіло...
***
Обтирав сльози спрацьованими руками...
Раз ще глянув на своє село рідне, у котрому так гірко трудив ся для своїх братів, глянув на обійстє своє, що вже спопелїло, піднїс невеличкий клунок, спрямував дальше в гору і шепотів тихонько: "Се за волю твою сьвяту, мій бідний Український Народе"...
II.
Йшов дальше...
Що крок надибував слїди бою...
От порита ґранатами землиця...
От торнїстер... тут калюжа крови... там кріс... тут набої... там знов калюжа крови...
Дійшов до вершка гори Кобили...
Йому зморозило серце...
Ось оден труп, ось другий... третий...
Ось знов труп...
Стояв наче без тямки.
Такий страх, такий дикий страх обвіяв його душу...
Переміг себе...
Наблизив ся до трупів.
Ось лежить молоденький вояк... на грудях кровця закипіла...
Його мертве молоденьке лице таке супокійне, таке погідне...
Так вмирають лише молоді герої...
Ось другий, і сей молоденький, ось третий...
А ось... Боже... Боже... ось-ось... се син його, се син... його розрада... його надїя... се рідний син його Гринько — український сїчовий стрілець...
***
Копав могилу...
Спрацьованими руками копав могилу...
Ген, ген на високій горн, копав сїчовим стрільцям могилу...
Копав синови свойому, одинакови могилу...
***
Такий сердечний, такий болїсний плач, ген, ген на горі, на сьвіжій могилї...
Так гірко, так гіренько ридає батько-селянин на гробі свого сина...
... "Соколе ясний... сину єдиний... одного я тебе мав, одного однїського, і в школу тебе давав, і вчив я тебе, не для себе, не для свого добра... я вчив тебе у хосен народа бідного мого..."
І такий зойк, такий болїсний зойк... такий пекольний біль у хлопських грудях...
***
На сьвіжій могилї молив ся старий батько...
Душа його успокоювалась...
Притулив ся раз ще до рідної землї, що сина його прикрила, і цїлуючи землицю, шепотїв через сльози: "Се за волю твою сьвяту, мій бідний український народе..."
Карпати, 29. XI. 1914.
[Дїло]
19.12.1914