Виправа на село Т.
Наш курінь дістав приказ прогнати Росиян із села Т.
Ми вийшли в похід по півночи. Сотня за сотнею поринала в нічній пітьмі, розсьвітленій білим снїгом. Вершки гір відбивали срібно-сїрою краскою на темнавім тлї ночи. Коли ранна зоря глянула на гори, окрасила їх на ясно-зелено а краска лїсів в долинї переходила з чорної в темно-зелену. Сонце заяснїло над верхами і гори стояли в ясних, блискучих, срібно-кованих панцирах.
Ми брили снїгами і коло полудня підійшли на плай, звідки видно було нашу цїль, село Т. Там під тими соломяними стріхами крив ся ворог. Треба єго чіпити за карк і викинути з нашої хати.
Курінний атаман дає прикази. Сотнї Букш—го, Дуд—го, Бар—а пішли на право ярами і лїсами, сотня Ґор—а рушила на лїво, зрубами і долинами потоків. Кілька годин підходили ми тайки як ласицї, вкінци всї чотири сотнї виступили з лїсів і спрямували в село.
Ми підходили розстрільними рядами і зблизили ся до хат, звідки висували ся Росияне. Ми стріляємо, вони відповідають. Кулї вибігають собі напротив і минають ся, витаючи ся свистом. Ми криємо ся поза углами хат і стріляємо. Росияни просмикують ся поза плоти, відстрілюють ся і подають ся туди, куди ще можуть вирвати ся з наших клїщів. Росияни чують, що під нашим напором не устоять ся, виривають ся з боротьби і уступають з села.
Підчас коли ми в долинї бігали одні за другими від угла до угла, від стежки до стежки, від обійстя до обійстя, зводили гори з собою бій. Ті велити в срібно-кованих панцирах бороли ся за нас. Не рушали ся з місця, але слали з великих пушок на себе кулї. Воздух гудїв неначе підчас хмаролому, але небо було ясне. Сонце сьвітило без застереженя. Три росийські батериї мірили раз попри paз і острілювали кожду долинку і кождий лїсок, щоби знайти наші резерви. Инші батериї помагали Росиянам в селї і били ґранатами і шрапнелями здовж села, від першої до остатної хати. Ворожі гармати стріляли також на сю гору, звідки наглядав боротьбу австрийський штаб і наш начальник Гр. Коссак.
Нїчого не помогло Росиянам. Лишили село в наших руках і уступили. Наша стежа, вислана для обезпеки правого крила попала із своїм провідником четарем Струхманчуком, звісним артистом-малярем в полон. Більше страт ми дивним дивом не мали.
Добрий товариш.
Все легко усьміхнене лице, звінкий, певний себе голос. Шапка засунена на зад голови, дашок задертий в гору, перехилений дещо на право. Дашок каже кождому: "Нїчого не бою ся, з всїм упораю ся". В службі точний до останного слова. Натяк на приказ випрямлює єго. Приказ приходить, а дашок все говорить: "Нїчого не бою ся". Дане порученє виконує безпроволочно з всякими подробицями, бо дашок каже: "З всїм упораю ся".
В кругах своїх підчинених має він безмежний послух. Кождий стрілець, що дістає від него приказ, виконує придїлений єму труд без застереженя, тому що видить найкрасший примір на самім приказнику.
Але студїнь не питає про дашок і лице нашого товариша поблїдло. Здавало ся нам, що товариш потребує випочинку, а бодай лекшої служби. Старшина хоче його лишити на кватирі, в селї доглядати недужих стрільцїв.
"Не лишу ся, я піду з вами!" відповідає рішучо, перехилює голову вперед і повертає нею в лїво, щоби тим зазначити, що всякі сумнїви виключені. "Я піду з вами" повтаряє і тупає ногою, а знав, що перед нами кількадневий постій під голим небом, серед снїгів, в морозї.
Атаман звернув голову на "Abfertigung", яке тримав в руцї, притуплює очі, бо се неслухняність. Неслухняність до лекшої роботи. В душі тїшить ся з тої яркої "несубординациї".
Нинї ми зійшли зі студених верхів в село, а на службу йде тамки лише частина стрільцїв. Наш товариш не хоче відпочивати, лишив нас і пішов зараз з иншими на службу: Дашок в него задертий в гору.
Невтомимий, щирий товариш. Читали ми заслужені присьвяти для нього, але нїхто не може так оцїнити його прикмет і значіня його присутности між нами, як ми, очевидцї. Істория стрілецтва записує не на одній сторінцї імя сего товариша: Софія Галєчко.
Віденські стрільцї.
Ми ждали на них нетерпеливо, щоби наші ряди скріпили ся. Ми говорили про них і сподївали ся: "З Відня, зі столицї приїде нова сотня стрільцїв".
На скрутї з поза гори появила ся стовпина стрільцїв, яка прямувала в наше село.
"Віденцї йдуть!" перекликували ся наші товариші. Перед кватирою атамана станули два ряди молодих і жвавих хлопцїв. Всї в сїрих плащах з крісами, плечниками і хлїбняками. На шапках синьо-жовта відзнака. Живо сьвітять ся їм бистрі очи. На горах гудять пушки, лїсами йде шум пушкових куль.
Атаман каже: "Витаю Вас, хлопцї-молодцї! Приходите, щоби станути з нами плече об плече, загородити ворогови грудьми дорогу в глубину держави, виперти єго з наших лугів, які собі забрав і відобрати єму українські ниви і степи, як далеко сягає українська мова. Приходите добровільно. Нїякий труд, нїяка небезпека, нїяке лихо Вас не відстрашить, нїякі злиднї не відберуть Вам витревалости, нїяка недогода не зломить Вашої охоти і доброї волї. Напружіть всї Ваші сили, щоби піднести славу, яку вже здобули собі Українські Стрільцї своєю відвагою і витревалостию в безмежних трудах. Нїхто в сьвітї не здобув собі поваги і значіня, хто сторонив від роботи. Длятого сподїваю ся по Вас повної посьвяти, щирої охоти, зелїзної витревалости. Нехай на груди кождого з Вас заблестить золота відзнака за карність, посьвяту і хоробрість".
"Віденцїв" придїляють поменшими гуртками до поодиноких сотників. Гуртки відходять до своїх сотень, витають ся зі знакомими, розміщують ся по хатах.
Другого дня, по відпочинку з дороги пішли на стежі зі своїми старшими товаришами. Нинї вже не ріжнять ся нїчим від давних стрільцїв. Справляють ся добре і повнять свою не легку службу, як найкрасше.
[Дїло]
17.04.1915