Лист Катрусї.

Прости, мій милий, що я тобі вчора

Лист з так сумною піснею післала.

Брат вже пішов до війська, мати хора,

Я, бачиш, довго-довго в ніч не спала,

Вікном від піль на мене смуток віяв;

Що було радости в душі, та геть розвіяв!

Думала я собі: нема на світї

Нїщо нетлінного, ввік молодого.

Червак живе і в найбуйнїйшім квітї,

Підваж скалу, — якій там хробів много!

Засїєш лан, — а град нежданно лине.

Оттак на нас тепер та буря суне.

І пригадав ся рік, який з тобою

Я на селї так гарно пережила.

Любов життя вязала нас з собою,

Ти працював, боров ся, я, що сила,

Старала ся тобі в роботї помагати.

Де не поглянь в селї, — наш слїд пізнати!

Колись тут хлопцї, оттакі маленькі,

Як ті горобчики, як ті писклята,

Прийшли і кажуть: "Будьте ласкавенькі,

Порадьте нам. Ми хтїли би до брата

Вашого йти, до тих стрільцїв, що бють ся,

Може їм там такі, як ми, здадуть ся."

"Такі, як ми!" — А то таке, мій Боже,

Мале, дрібне, тоненькі рученята.

Нї, кажу, хлопцї! Вичекайте! Може

З весною або на Зелені свята

Потрібуватимуть вac там у поли,

А тепер йдїть, ростїть, мої соколи!"

От бачиш, милий, вислїди роботи,

Зерно, яке разом ми засївали.

Мали-б його тепер згноїти слоти?

Гради і тучі зруйнувати-б мали?

Мали би ниви наші й оболонї,

Як тік, московські стратувати конї?

Отсе питаннє не йде менї з ума

І безнастанно збентежує душу.

Але я знаю: смуток, нїби чума,

Вялить і нищить, а я — жити мушу,

Я мушу свого села пильнувати,

Ви там, в ровах, нам місце біля хати.

Тож будь спокійний! Я тут до останка

Полишу cя і буду вартувати.

Спокійний будь! Я не піду, як бранка,

Ворога дїтям не буду я мати,

За переможця возом на чужину

Не побіжу. Як треба, — тут я згину!

А лист сумний, коли тобі напишу,

То знай, — це смуток не от міра cего.

Ніч, самота, а я сиджу й колишу,

Мов у колисцї дитину "від него".

Ті наші мрії, то щастє, що снить cя,

А сум, як пісня, вєть ся, вєть ся, вєть ся.

Гень аж до Тебе!

[Вістник Союза визволення України]