З початком квітня 1916 р. дістав я листівку від товариша Йвана К., котрий перебував у російськім полонї. Розумієть ся, утїшив ся я нею, як кожною вісткою від товаришів-стрільцїв, котрих кинула доля далеко від нас коротати життє між ворогами. Та ся картка вельми здивувала мене своїм коротеньким змістом:
— "Коханий товаришу! Я в дорозї до вас. Утїкаю. До побачення. Йв. К. Г. (Швеція) март 1910 р."
Від того дня ждав я дуже нетерпеливо його. Минали днї, тижнї, минув місяць, а його все ще не було. Аж 9 мая с. р. входить у мою кватиру молодий хлопець у чорнім убранню, з невеликим клунком у руках. Гляджу й не пізнаю.
— Не пізнаєте мене? — питає.
— Нї, кажу. Ми здаєть ся ще не знаємо ся...
— О, то я мусїв дужо змінити ся...
Я приглянув ся близше. В рисах обличя пізнав я мого давнього друга Йвася. Ми кинули ся в обійми й довго-довго не розлучували ся. Розумієть ся, я зараз просив його, щоб оповідав менї про своє життє-буттє в полонї й утечу. Його обличє, котре перед роком було наскрізь дїточе, споважнїло, прибрало більше мужеських рис, хоч і дїточі, як у сїмнадцятилїтнього хлопця, не згинули ще. Очі стали чомусь більш тужними, вигляд мелянхолїйний. Пізнати, що семимісячна неволя на далекій півночі врізала свої карби глибоко в його душу.
На мою просьбу він повільно, з розмислом зачав оповідати: (Тут, правда, не подаю всього, але й на те прийде ще черга).
"Як вам уже відомо, я дістав ся в полон 30 мая 1915 р. в битві під Лїсовичами. Мене тільки одного зловили були й то цїлком несподївано. У стрілецьких ровах недоставало мунїції. Я скочив по неї до запасних окопів і нїс цїлу пачку. Не знав я нїчого, що Москалї на правім крилї проломили австрійську лїнїю й стрільцї, котрі добре держали ся в серединї, були примушені подати ся лугами й тайними стежками назад, щоб обминути окруження ворогами. Цїлком безпечно нїс я пачку з набоями, котра своїм тягаром сливе до самої землї пригнїчувала мене. Перед першими австрійськими окопами скинув я пачку з плечей і розглянув ся. Одначе на моє велике здивуваннє побачив я замісць своїх десятки жовтавих "фуражок" і штиків.
— "Здавай ся!" — почув я з окопів і в сїй хвилї прискочило до мене кількох салдатів. Я був безсильний, здав ся. За окопами стрінув я ще кількох стрільцїв і нас попровадили лїсами назад. Ми були в перехреснім огнї союзницьких і російських гармат, бо союзницькі війська знову здобували утрачені становища.
В першім селї прилучили нас до більшого транспорту полонених і попровадили дальше. В сїм транспортї було вже більше стрільцїв, а між ними й хорунжа Степанівна, четарь Артимович і Кравс. Вони явно признавали ся всїм, що є сїчовими стрільцями, чим дуже зацїкавлювали російських офіцерів. При дорозї, як час від часу ми спочивали, козаки перешукували наші наплечники й кишенї та забирали все, що тільки було. Близько Рогатина пробував я втїкти в лїсї, та менї се не вдало ся, бо "конвойний" спостеріг завчасу се й криком: "стой, бо стрілять буду!..." приневолив мене завернути. В похвалу за се дістав я кілька разів нагайкою по голові. Але думка втїкти не покидала мене, одначе нас чомусь дуже пильнували. З Тернополя поїхали ми залїзницею до Київа. В Київі на двірцї обдаровували нас Українки папіросами, хлїбом, молоком і т. ин., та за те, що ми брали від їх, били нас козаки нагаями. З Київа їхали ми 2 тижнї до Вольська. Тут завели нас до касарнї полонених, зв. "Дом постнїков". Відразу взяли нас до робіт. Роботи давали нам дуже погані: замітати вулицї, чистити канали, ночами возити бочками всякі нечистоти з каналів і т. п. Спершу ми робили все, що приказали, але потім не хотїли. Признавали ся всїм, що ми у. с. с., і з нами обходили ся куди краще на роботї, нїби бояли ся задирати ся з "мазепінскімі стрелкамі". Ми стрільцї скликали нараду й урадили не ходити більше на ті роботи та вибрали мене як делєгата до хорунжої Степанівної, котра мала зайняттє в канцелярії городської управи, щоб вона вставила ся за нами у властей. Степанівна обіцяла зробити все, що тільки буде в її силї. Крім того дала вона менї 100 корон, котрі були з "Пресового Фонду У. С. С." (вона була касієркою), щоб я роздїлив між стрільцїв.
Степанівна вставила ся у властей за нами й се помогло. Нас придїлили до городської управи. Цїлу осїнь копали стрільцї криницю за містом у полї й там ночували під оборогами. Бувало, вертимо землю, викидаємо глину й нїхто анї слова не промовить. Нараз зашумить тужно луг над Волгою, а його шум чомусь трівожить наші серця, нам пригадують ся рідні сторони. І серед скрипоту сверлів і деревляних "руштовань" наче вродить ся сумна — тихенька пісенька:
...Ой, не шуми, луже, дуже,
Ти зелений гаю,
Бo я в чужій сторононцї,
Бо я в чужім краю...
На зиму вернули ми назад до міста. Нас попридїлювали по ріжних робітнях. Я попав ся до різника (масаря) — Поляка. З ним часто сварив ся я, а раз прийшло навіть до бійки. Він немилосердно обтяжував мене роботою, приказував двигати тягарі, котрі тяжко було підняти двом дорослим людям. На віч вертали ми назад до касарнї. Ввечері говорили ми на ріжні теми, полїтикували, тужили за рідним краєм, одначе нїколи не впадали на дусї. Про ситуацію на фронтї довідували ся ми зі значним опізненнєм, бо так писали російські часописи. Нaпp. про упадок Варшави довідали ся ми аж у півтора місяця пізнїйше.
Стрільцї поробили собі на шапки синьо-жовті відзнаки та старали ся ходити по можности найкраще. (Австр. полонені слива всї ходять обдерті й світять тїлом). Нe дивниця-ж, що "баришнї" й то переважно інтелїґенті (ґімназистки) розбивали ся за "плєннимі стрелкамі" та мали собі за честь, коли могли я ними ходити в містї на прохід. (Часто підпомагали їх матеріяльно). Недармо й співаєть ся у стрілецькій піснї:
...Відзнака синя у.с.с.,
Що понад вухом носить,
І гpoші, славу і любов
Стрільцеви все приносить...
Вільними хвилями заходили ми до декотрих мешканцїв, з котрими познайомили ся давнїйше. Найчастїйше сходили ся стрільцї на чай і гутірку в одного давнього революціонера з "Потьомкіна", тепер старця-інвалїда. Одначе його погляди часто ріжнили ся від наших і ми вічно старали ся переконати його.
Нас стерегли салдати між котрими були й земляки з України. Вони часто навіть на роботї вдавали ся з нами в розмову та в нїй виявляли свою тугу й жаль за рідними сторонами. Бувало, слухають нас, слухають, а потім зітхнуть глибоко й кажуть: — "Гей, нема то кращого життя нїде, як на нашій Українї".
Одного дня посварив ся я зі своїм господарем за те, що він обидив наш народ. Зі сварки прийшло до бійки на ножі. Нас розборонили, а мене як полоненого, котрий повинен бути вічно "смірним", запровадили на полїцію й замкнули в тюрму. То було по полуднї. Ввечері я скористав з того, що двері не були замкнені, й утїк. Прибіг до касарнї стрільцїв і розповів про свою справу. Вони зараз постарали ся про цивільне убраннє, переодїли та зложили на дорогу 6 рублїв. То було 29 сїчня 1916 р. Нічю перепровадив мене тов. Т. через Волгу до найблизшого села й звідти завернув ся. Я заночував у хатї Українцїв-селян, котрі, як почули нашу мову, дуже зрадїли мною. Рано вибрав ся я дальше в дорогу. Йшов без перестанку цїлий день і ввечері заночував у нїмецькій кольонїї Schalhausen (Вовчинцї). На другий день увечері був уже в Катеринобурзї, значить, за два днї зробив я повних 120 верстов дороги й ходив я по містї, крутив ся та роздумував, що дальше менї робити. Нїхто мене не питав про паспорт, анї про те, чого я ходжу. Та вкінцї побачив я, що нїщо менї тут робити. Я вибрав ся до Саратова. Тут найняв ся у різника за помічника, бо 6 рублїв видав я вже на харч. Я вмів уже дещо з того ремесла, тому мій новий "шеф" подобав собі мене, головно "за те, що я умів робити смачну "малоросійську ковбасу."
У мене призбирало ся дещо більше грошових засобів і я постановив вибірати ся дальше. Та перш усього менї конче треба було паспорту, тому я без вагання пішов на полїцію й зажадав, аби видали менї його. Я говорив, що я утїкач з подільської ґубернїї й хочу вертати до дому. Менї відповіли, що видадуть паспорт тодї, як з моєї "деревнї" прийде потвердженнє, що я дїйсно приналежний до неї. Я подав видуману назву села й відійшов. В чайнї запізнав ся я з одною молодою людиною — Поляком. По довшій гутірцї признав ся він менї, що втїкає від війська й рад би дістати ся за границю. Я признав ся йому також, що я задумую, й ми зачали плянувати утечу. Утїкати мали через Кавказ до Персії. З ниш пішов я до Польського Комітету для утїкачів і записав ся як Поляк з Варшави Франц Болєславовіч Вільчиньский. Менї видали краще убрання, паспорт і 4 рублї. До нашої двійки прилучив ся ще один Москаль, котрий також ховав ся від війська, а котрому улекшувала й "осолоджувала" дорогу один дївчина. Правда, вона говорила, що є сестрою милосердя від польського російського лєґіону, та по її поведенню й виглядї пізнати було, що то одна з тих численних жертв сучасного суспільного устрою. Ми мешкали в польськім "przytułku" (захистї) й діставали там харч. Товариство було "чудесне". Волоцюги, дезертери, подібні дївчата, як вище згадана лєґіонїстка, та всякі можливі й неможливі індивідуа. Аж у Саратові між тим товариством побачив я краще внутрішнє життє Росії. Сотки — тисячі людей, котрих асентирували до війська, втїкає та криєть ся під видуманими іменами як австрійські горожане. З того можна вже бачити, які непорядки в урядах, коли так легко в самій державі криють ся люде. Або нaпp. салдат виходить з касарнї, йде у татарську дїльницю, продає "казьонний" унїформ, купує собі инший (цивільний), виїздить до иншого місця й живе як "австрійський підданий".
З Саратова виїхала наша трійка поїздом до Пензи. (Плян утїкати через Кавказ ми змінили, бо він був затрудний і невигідний для нас.) Зa залїзницю не платили нїчого тому, що їхали "вигідно" ІV клясою під — лавками. Аж раз таки підглянув нас до військової команди. Нам велїли заплатити за білєт. Ми казали, що не маємо грошей (хоч мали), й не заплатили. Тодї приказав один офіцер запроводити нас до тюрми, але сказав йому: — "Ет, пусти їх до чорта, хай їдуть! Як тільки вміють шахрувати, хай шахрують. То Росія, брат"... і нас пустили.
В Москві загостили ми знову до "przytułku" (захисту). Дістали убраннє й кілька рублїв. Розумієть ся, кожде нове убраннє ми продавали, гроші ховали, а вбирали ся у старе, котре постійно носили з собою. У Москві зажадали від нас нових паспортів, бо хотїли висилати в подільську ґубернїю на роботу. Се не дуже подобало ся менї і я, щоб скорше дістати ся до своїх, зголосив ся як доброволець до війська.
— Скільки тобі лїт? — спитав мене пузатий офіцер.
— Сїмнадцять — відповів я поправдї.
— Ти за слабий у добровольцї, рушай ще свинї у степу пасти — відповів менї офіцер і вказав рукою на двері.
Я страшно був лютий на себе, чому я не більший і не старший. Але годї було зарадити. Я пішов сміло до жандармерії й просив нового паспорту. На підставі першого видали менї його. Наша трійка знову знюхала ся й одної ночі виїхала до Петербурга. Я мушу зазначити, що в кождім містї я оглядав усе, що тільки було можливо. Купував картки — видівки, журнали та здирав з мурів цїкаві для нас розлїплені відозви. Все те я ховав старанно в чоботах і зашивав у убранню. Вижити тяжко, бо страшна дорожня, гірша нїж у Галичинї. Населеннє збираєть ся гуртками по вулицях, кричить "хлїба!" й часто аж полїція мусить розганяти їх. Салдати вправляють без крісів, звичайно на сотню є один — два кріси. Населеннє сливе не звертає уваги на військо й уважає кождого салдата нещасною людиною та своїм ворогом.
В Петербурзї збирали робітників, котрі мали переїхати границю до Швеції й звідти морем переїхати до Курляндії. Я також зголосив ся до того транспорту. На грудях припняли нам бляшки з числами й повезли на границю. В першім шведськім містї я відлучив ся від транспорту й по довшій блуканинї знайшов австро-угорського консуля. Та російське правительство якимсь робом довідало ся про мою втечу й вислало тайного аґента, котрий мав мене арештувати. Одначе австро-угорський консуль скорше довідав ся про се й завчасу вислав мене до Нїмеччини. По довших ще клопотах прибув я вкінцї до Сїчового Коша дня 9 мая с. р. Одначе на жаль сливе всї брошури, журнали, картки та відозви сконфіскувала менї гранична сторожа. Тільки убраннє з Вольська привіз я в цїлости та зложив у стрілецькім архиві"...
* Татари, котрі затупають там наших Жидів, радо купують салдатські унїформи, бо пізнїйше красять його й за добрі гроші продають у Персії та й Китаю.
[Вісник Союза визволення України]
23.07.1916