(Присвята товаришам-гуцулам Сїчовим стрільцям1).
Лише сонїчко сийнуло2 на найвищі верхи нашої Гуцульщини, як молоді леґінї Гуцули з тертїлками3 на плечах збігали си на село в Жабю. Веселі, горді, як рідко коли я їх такими бачив, підходили до мене. Румєні лиця, спітнїле чоло жвавих юнаків прохолоджував легенький чорногірський вітер.
Народу збирало ся чімраз більше. Старі дїди, молоді хлопцї, жінки й дївчєта. З долини надходив невеличкий гурток молодиків співаючі, а флоєрка4 шебетала веселу мельодию гуцулської коломийки. Зпоза Ґлифи5 висунула си велика табора людей. Чимраз пидходили блище. Здавало си, що се весїльний похід гуцудських боєрів до молодої. Миж ними весело гудїла скрипка і цимбали. Менї серце стискало си, а очі мокріли слозами утїхи, коли я видїв сих свідомих молодцїв, як вони гордо, сміло і завзято ішли на війну з лютим ворогом — Москалем. Може неодин з них вже й послїдний раз вирядив си з дому... Хто-би не знав, то гадав би був, що це ше й другої днини в Жєбю храм по Богородици. І нїколи би не повірив, що се люди идут на війну. Сміхи, жерти, веселі привитаня. Дївчєта обдаровували леґінїв чічками, єблуками, оріхами та сливками. Старі гостили колачами.
До мене приходили все свіжі леґінї і зголошували ся до Сїчових Стрільцїв. Пояснював я їм, що се значить війна і щоби потім не нарікали, що їх си піддурило.
— Ми знаєм добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидїти дома. За Україну бороти ся то нам не страшно, а мило. Маємо лишити си в московській ниволи, то краще загинути у боротьбі з ворогами, а всї мут казати, що ми бороли си і вміли станути за свої права. Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, то це є геройська смерть, і Богу дєкуємо, що дочикали сеї хвилї. Ви нам в таку хвилю соромно би умирати за комином на печі як стара баба.
Так відповіли менї гуртом леґінї.
Надійшли сїчові стрільцї з других селів. Я уставив їх у ряд, відки ми рушили походом до громадського уряду, де чекали прилагоджені фіри для нас.
Коли все було упорядковане, посїдали сїчові стрільцї на фіри і тодї відбули ся прощальні промови.
Леґінїв-стрільцїв обсипало цвітами, а неодна дївчина крадьки обтирала слози за любчіком.
— Не плачте, мами, дєдї6 тай ви дївчєта, — кликали з возів весело стрільцї, — бо стидно би нам було, щоби ви за нами голосили, коли ми ідем здобути волю України.
— Нї, нї, відповідали дєдї, мами і дївчєта. Ми ни плачемо. Най вам Бoг помагає ворога побідити, з неволї Україну визволити і в славі побіди знов до нас си вернути. Вже тодї на вільну Україну!
Не міг я си здержєти, щоби не кочєли си слози лицем з зворушеної радости. Бо перед мною стоєв що найгарнїйший цвіт нашої гуцулської молодїжи, котра виросла по глїбоких изворах7, високих кєчірах8, глухих сиглах9 нашої верховини. Годована буйною природою, плекана чістою водою, а виколисана полонинськими вітрами. На даний знак потреби боротьби за Україну, за свій нарід, виступила так свідомо і численно на крівавий бій з лютим тираном, що може завстидати неодних більше цивілізованих людцїв.
Немилим оком дивили ся вороги українського народа та киринники на сю молоду і свідому силу. Показали юні леґінї гуцулські, що не лиш вміють в лептах та в червоних перах ходити і слухати "бунтівницьких розказів", але вміють також і свої груди виставити під неприятельські баґнети і положити свої буйні, молодецькі голови в чєсї потреби зa свій нарід, за самостійну Україну.
Вони убрані золеними смерічками, єворовим листом і китицями, покотили ся в горішє10 з сїчовими стрільцями до Ворохти. За мною гнали молоді хлопцї і просили, щоби і їх приймити, бо і вони хочуть за Україну воювати. І дєдї їх просили: прийміть їх. Вони хотє іти, а ми їм не cпиpаємо, бо се файне11 дїло воювати за свій нарід.
З великим трудом вдало ся менї се їм вияснити, що малих хлопцїв там не приймуть і шкода труду. А хлопцї злісно дивили ся на мене і плакали з жєлю. Добре я їх розумів. Вони вже зі школи винесли любов до свого народу, а знали обширнїйше iз читальнї та віча, бо їх всюди повно було. Але поради на се не було.
Сонечко підлїзло високо на небо і горіло своїм огнем як добре вічко12 від полїбічка13. Вітер играв си в листю дерев, лїс мумів. Вози з гуркотом летїли понад Черемошем, везучи до бою молодечу гуцулську кров. При звуках скрипки співали стрільцї:Не пора, не пора Мокалеви й Ляхови служить!
А слова пісні:
Бо пора се великая єсть,
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
... довго, довго гомонїли по горах і знов си відбивали та помалу затихали.
Черемош клекотїв і бистро гнав, габа14 габу посїдаючи, щоби чімскорше дати знати братови Прутови, а з ним Чорному морю про радісну новину, що і Гуцульщина не лишила ся позаду, а стає в перших рядах до бою за самостійну Україну, що і тут Гуцули послухали слів батька Шевченка
Гей, вставайте, Гуцули, кайдани пopвiте
І вражою злою кровю волю oкpoпiте!
Довго ще за нами махали кресанями і хустинками, виріжєючи, аж ми в закрутах дороги їм зникли з очий.
Цїлою дорогою нас щиро витали Гуцули і кликали: помагай, Боже, на добре і велике діло! Та шобесте скоро знищіли Москаля і вернули ся домів!
Нa ворохтєнській граници ми почули вже гарматні стріли з околицї коло Галича. По дорозї богато ще до нас пристало охочих. Неодні ішли з роботи. Метали тертїлу15 і вертали ся з нами на війну.
У Вopoxтї на двірци гурток української інтелїґенції нас щиро привитав і приняв. О 9 годинї вечором попрощав ся я з товаришами сїчовими стрільцями, яких повезла залїзниця до Станїслава при звуках имну "Ще не вмерла Україна". А я темнию пізною ночию вернувсь у Жєбє, а другої днини пішов на другі села збирати охочих воювати за свій нарід, його свободу і права.
1 Подаємо отсе оповіданнє в гуцульскім говорі, як його записав д. Богдан Заклинський. Зазаначуємо, що говір не зовсїм видержаний.
2 сийнуло = сяйнуло, си = ся (перехід я в є, а в е, і є).
3 клунок.
4 coпiвкa.
5 Ґлифа — гора у Жабю.
6 дєдьо — тато.
7 глибока долина між горами, поросла лїсом.
8 гора.
9 гущавина в смерековім лїсї.
10 під гору.
11 гарне.
12 віко, накривка.
13 бочка.
14 филя.
15 татар.
[Вістник Союза визволення України]
25.06.1916