Була недїля. Запасний курінь У. С. С. переносив ся до села Св. — Снїжна курява била просто в очі, тому тяжко приходило борикати ся з вітром. Та мимо того Стрілецтво було веселе. Одні жертвували, другі викрикували дещо смішного, а инші десь на задї затягнули веселу, стрілецьку пісоньку: "Чоловік тепер на бороду плює"...
Перед вечером прийшли ми в село. Коменданти віддїлїв вказали части села, де мали кватирувати їх люди. Віддїлови, в котрім був я, припала найдальша часть. Змучений ледво доплентав ся я за всїми. Всї хати були позаниманї. Та я йшов дальше. На краю села входжу на велике обійстє. На порозї просторої хати бачу дївчинку лїт до десять.
— Є вже хто у вас на кватирі? — питаю.
— В одній хатї є ваш старший, а в другій нїкого.
— Отже я буду в другій.
— Добре. Ходїть — сказала і попровадила мене у хату. На постели бавили ся зернами кукурудзи три маленькі хлопчики, що побачивши мене, покинули свою роботу й здивовано дивили ся на "новоприбувшого гостя". Я роздягнув ся, присїв на лаву і зачав дещо розпитувати.
— Де мама? — спитав я згодом.
— Мама у Бозї! — сказав маленький хлопчик — та в тій хвили замовк, бо старший брат штовхнув його в бік, щоби не мішав ся до нашої розмови.
— Мама умерли, а тато на війнї — відповіла менї найстарша дївчина.
— Ще перед війною вмерли мама? — питаю.
— Ой нї, пане, вже підчас війни. Москалї загнали їх до гробу...
— Як то?
— Багато росказувати, та коли ви такі цїкаві, оповім вам... У нас було велике господарство. Дві пари коний, пять коров і все, чого лише потрібно. Як настала війна, наймит поїхав одними кіньми на "форшпан", тато пішли на війну, а мама ґаздували самі. Та прийшли Москалї. Спершу забрали дві корови й заплатили 30 рублїв, потім конї і так само заплатили. Мама плакали, просили, та нїчо не помагало. Раз в зимі, як мами не було дома, прийшли і забрали ще дві корови й не заплатили нїчого. З плачу мама розхорували ся. Лишила ся нам ще одна корова. Та й ту забрали нам Москалї. Пане, кажу вам, що того дня не забуду нїколи. Двох Москалїв вело корову, мама, залиті сльозами, цїлували їх руки, а і сих троє дїтий вчіпили ся корови і не хотїли пустити. Та Москалї були тверді як камінь. Маму відтрутили, а нас повідривали і мов щенят покидали на гній коло стайнї... Корову забрали і не заплатили анї сотика. Від того дня мама не вставали з постелї, а на кілька день, як мало прийти наше війско, "викинуло їх з памяти". Говорили щось, кричали, плакали і з піднесеними до гори руками нїби просили Москалїв, щоби лишили останню корову для дїтий... Як в село ввійшли наші, мамі трохи "відвернуло". Я сказала їм, що надійшло наше війско, а вони бідні лише заплакали і сказали: — "Донцю Ганусько, бери все з хати і виноси їм"..., а за два дни віддали Бoгoви душу. Я сама тут ґаздую. Дїдо, що сидять на другім селї, казали, аби ми хату замкнули і пішли до них. Та я не хотїла. Менї жаль покидати рідний кутик... Час від часу приїдуть дїдо, привезуть нам муки і ще дечого, так жиємо... Лиш коби тато писали часто, а то вже далї два місяцї як не було письма... Боже, хто знає чи жиють?" Останні слова вимовила ледвичутно і біленьким фартушечком обтерла сльози.
А в моїй голові гонили думки за думками. Перед очима стояли всї образи... І бідна мати, й дїточки дрібні, що не пускали останню корову-кормительку, а дивлячи ся на плачучу дївчинку і сумні обличя дїточок, мимохіть сказав я в дусї сам собі:
— Сирітські сльози впадуть тяжким проклоном на тих, котрі позбавили житя їх найдорожшу матїр.
____________
Різдвяні свята були досить сумні. Моя "ґаздиня" майже не переставала плакати. Мучили її спомини минулих свят, тодї веселих в окруженю своїх рідних-дорогих... А коли я потішав її, сказала:
— Нї, я не можу бути веселою. Але прийдуть другі свята, Йордан, тодї вже не буду плакати, бо то "дївочі свята".
В день другого святого вечера Гануська порала ся коло печі, щоби як слїд задоволити мене. Перед вечером помила та повбирала дїти, а потім й сама розчесала своє русяве волосячко і прибрала ся. Підчас вечері старала ся бути веселою, та все таки я добачував на її кругленькім білім личку смуток.
Незадовго надійшли її подруги і під вікном затягнули своїми дзвінками дївочими голосами щедрівку:
Там на горонцї в новій коршмонцї
Там грали Веремяни, на золоті цимбали.
А там Гануська таночок вела,
Приходить ід нї, матінка її,
Ой час до дому, моя ти доню...
На згадку слова "матїнка" личко Гануськи скривило ся, а з очий покапали сльози. Подруги скінчили і зачали "віншувати" їй:
Рости велика до черевика,
Від черевика до вінця,
До хорошого молодця,
Не лїнуй ся встати
Щедрівочку дати.
Гануська втерла сльози, вийшла на двір і закликала дївчат до хати. Посадила за стіл, гостила чим могла. Безжурні дїти сміяли ся, співали, а з ними й Гануська. А я сидїв в кутку, дивив ся на веселу мою "ґаздиню" і її товаришок, та думав: "Нинї вона весела, а завтра знов буде плакати". А скільки ж тепер по цїлому нашому краю подібних примірів?... Море сирітських — невинних слїз залляло би його.
[Дїло]
21.05.1916