Марш не є надто вишуканим жанром – зазвичай вважається, що вся його цінність у ритміці, яка об’єднує людей, що крокують в колоні, в одне ціле, і короткому яскравому висловленні мети, задля якої, власне, вояки воюють. Причому набір варіацій цієї мети доволі однотипний як за суттю, так і словесно. Утім, інколи трапляються твори, які, якщо придивитися, явно глибші цієї стереотипної схеми. До таких належить марш «Марширують добровольці», який інколи представляють як «Марширують вже повстанці».
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
На відміну від чималої кількості тієї частини мілітарної поезії (як співаної, так і поетичної), яка асоціюється з другою хвилею українських визвольних змагань – тобто діяльністю українського підпілля в роки Другої світової війни та після неї і протистояння Української повстанської армії водночас двом тоталітарним режимам – у цьому випадку автор, обставини і контекст появи пісні добре знаний. Автором слів є Роман Шухевич, який написав пісню як маршу для батальйону «Нахтігаль», яким тоді, тобто у першій половині 1941 року, командував. Принаймні так стверджував Мирослав Кальба, один із підлеглих Романа Шухевича, у своїх спогадах. Існує, втім, альтернативна версія, зафіксована в томі 25 «Літопису УПА», який фактично є збіркою повстанських пісень: згідно з нею, слова та музику написав Роман Купчинський, на той час легендарний автор стрілецьких пісень. На підтвердження цієї думки укладачі збірки покликаються на машинопис самого Р. Купчинського «Список моїх пісень», який датується 1968 роком.
Сама ж пісня, ймовірно, була б на даний момент лише свідченням епохи (і частково, враховуючи специфіку маршу як жанру, видом ідеологічного документа), якби не доволі очевидні паси до попереднього досвіду українців та дещо глибше сховані натяки на менш помітні, а проте принципові з огляду на специфіку тоталітарних режимів, протистояти яким довелося українцям не тільки під час та після Другої світової, а й більшу частину ХХ століття.
Перший такий пас очікує слухача – або читача – вже у перших двох рядках:
Марширують вже повстанці,
Як давно колись стрільці,
Сяє зброя їх на сонці,
Грає усміх на лиці.
Останні рядки сприймаються як універсальний образ не те що в маршових піснях, а й загалом у патріотичній поезії як такій, а от перша частина є практично конспектом «політики легіонів» у виконанні українців протягом усієї першої половини ХХ століття – та й не тільки українців, і не тільки у ХХ столітті. Апеляція до стрільців, кажучи терміном Легіону українських січових стрільців, відразу дає чітко зрозуміти, чим для української сторони був «Нахтігаль», як і «Роланд», – не чим іншим, як інституціоналізованою вимушено в межах чужої державної системи можливістю отримати власну структуру з військовим вишколом, здатну у відповідний момент стати основою національної армії. Й «усуси» та їхній досвід у цьому плані були політичним зразком, своєрідною шпаргалкою. Частково розрахунок справдився навіть у тих реаліях, в яких зрештою опинився український визвольний рух в умовах Другої світової війни – як-не-як, саме колишні офіцери «Нахтігалю» становили відчутну частину тих, хто формував УПА і вищий ешелон її командирів, а сама УПА протрималася проти тисячократно сильнішого СССР у зеніті його могутності десять років після Другої світової війни.
Утім, у пісенному контексті йшлося не лише про копіювання політичного зразка попереднього покоління політичних та військових провідників, а й про тяглість традиції. На рівні практичному існувало дві версії цієї тяглості, які можна б назвати «наслідуючою» та «критичною». Перша, акцентуючи на об’єктивно складних обставинах на кшталт браку союзників, сильніших противників, штучно звуженій базі українського руху станом на 1917 рік, бачила своє завдання у тому, щоб повторити дії попередників, врахувавши повною мірою ці обставини, і врешті досягнути успіху в постаті відновленої державності. Натомість «критична» акцентувала на прорахунках самих попередників і пропонувала більш прагматичний підхід до справи, пропонуючи передусім робити те, чого уникало попереднє покоління політиків.
Цим можна було б обмежитися, якби не факт, що на той час до колоніального комплексу в української спільноти додався колективний травматичний досвід спостереження за практиками більшовиків – безпосередній щодо тієї частини старшого покоління, яке мало досвід бойових дій проти Червоної армії у 1918–1920 роках, й опосередкований у випадку молодшого покоління через розповіді старших, читання свідчень тих, хто зумів вирватися з-за залізної завіси та повідомлень про Голодомор. А це, та ще підсилене досвідом зустрічі з тоталітарною совєтською системою й об’єктивним фактом, що нацизм був таким самим тоталітарним режимом, автоматично перетворювало апеляцію до попереднього покоління з суміші політичної шпаргалки й елемента ідеології з правої сторони спектру на базу для одного з принципових для протистояння тоталітаризму елементів, а саме збереження монополії на власну суб’єктність, базовану на власному внутрішньо логічному і побудованому на власних ідентичності та стратегічному інтересі. Самі ж «стрільці» у цьому контексті виступали референтною групою, чиїм завданням у такій ситуації є підтримувати відчуття власної правоти через схвалення дій та виступати свого роду контролером, а точніше страховкою від переходу на логіку тоталітарного режиму, в якій підлеглим та й загалом усім, хто мав нещастя опинитися під його контролем, відведена роль неслухняної й недосконалої дитини, з якої начебто вимушеним системним насильством ліплять щось пристойніше. Це роль цілком намацальна – зрештою, ряд особистостей з досвідом 1914–1921 років ще були живі й достатньо активні, а часто ще й ставали батьками та іншими близькими родичами бандерівців.
Фактично йшлося не просто про продовження справи попереднього покоління чи про апеляцію до образу предків як ідеологічного чи світоглядного елементу, а про збереження не лише політичної суб’єктності як принципу дії (що загалом розкіш у ситуації між двома тоталітарними імперіями), а й власного modus vivendi, базованого на міті, який виріс з особистого досвіду і був не те що незалежним, а повністю протилежним за сенсом і духом обом ідеологічним системам тоталітарних режимів, яким довелося протистояти.
І в цьому контексті вже й друга частина тексту перестає сприйматися просто як художня фігура, а радше наводить на думку про опис візуального втілення відчуття переваги, реалізованої в суб’єктній дії. Бо що може бути більш суб’єктним в умовах війни, ніж взятися за зброю? Запитання риторичне.
Ще більше це враження посилюється від приспіву:
Хто живий, хто живий,
В ряд вставай, в ряд вставай
Визволяти, здобувати
Рідний край.
Тут ідеться про «життя» в сенсі збереження повноти власної автономії, спрямованої на втілення екзистенційного сенсу. Звісно, це реалізація принципу «віра без діл мертва», але ще більшою мірою – одна з демонстрацій принципу, згідно з яким справжнє виживання в умовах тоталітаризму не обмежується суто фізичним вцілінням. Позаяк тоталітаризм претендує на переробку людської натури, зміни людських реакцій та поведінки відповідно до ідеологічних приписів, а перебування у зоні впливу тоталітарного режиму неодмінно залишає по собі складні та глибинні деформації психології, мотивації та поведінки, то збереження навичок самостійного мислення, слідування власним світоглядним схемам, свідомості власної ідентичності та стратегічної мети власних дій є обов’язковим елементом виживання в умовах тоталітаризму. У цьому контексті доволі очевидно, що найвищим рівнем протистояння тоталітарній імперії є відкрита дія у згоді з власним внутрішнім світоглядом і стратегічною метою, в даному разі оформленим у визвольний рух з ідеологією, яку прийнято відносити до правого спектру. Звідси і зв’язок між «хто живий» та «визволяти, здобувати рідний край». Решта, звісно ж, не померли у фізичному сенсі – точніше і коректніше буде сказати, що все ще залишалися у своєрідній «зоні ризику» стати жертвами тоталітаризмів не стільки фізично, скільки когнітивно.
Наступна строфа, на перший погляд, виглядає відсилкою до ідеологічних засад ОУН (б), актуалізованих та конкретизованих відповідно до умов війни. Ідеться про принцип «опори на власні сили», який в ситуації бойових дій, очевидно, цілком логічно втілювався у необхідність бути спроможним вступити у збройне протистояння як таке:
Тільки зброя дасть нам волю!
Гей, юначе, не барись!
В тихих водах ясні зорі ( І свободи ясні зорі – О.І.)
Знов засяють, як колись.
На тлі цієї очевидної обставини дещо менш помітним є факт, що такий принцип виріс з досвіду попереднього етапу боротьби за незалежність – причому навіть не стільки самих безпосередніх учасників, скільки майбутніх підпільників і повстанців, на той час дітей, які спостерігали, що чинником, який безпосередньо впливав на успіх у плані здобуття й утримання власної незалежності, а заодно втілення окремих символів періоду бездержавності.
Особливо прикметним є третій рядок, який існує у двох (можливо, і більше) варіантах. Варіант, вміщений у дужках, є власне дуже логічним у вище описаному контексті й фактично оприявнює спадщину досвіду, втілену загалом у цій строфі. Але значно цікавішим є оригінальний варіант звучання, принаймні за 25 томом «Літопису УПА». Позаяк формула «тихі води, ясні зорі» прямо апелює навіть не до Визвольних змагань, а до епохи козацтва – а отже фактично до втілення того типажу і способу життя, який був властивим українській спільноті загалом до появи в регіоні імперій. А це вже ознака усвідомлення екзистенційності конфлікту, тобто його тривання в категорії «на смерть, не на життя».
Та найбільш насиченим сенсами є останній куплет, де фактично розкривається, про що йдеться:
Вже не буде ворог лютий
Розпинати нам братів,
Не вливатиме отрути
В серця чисті юнаків.
Перша його частина явно натякає на долю Центральної та Східної України у період між двома світовими війнами, позаяк означення «брати» на адресу наддніпрянців та решти українців з-за Збруча вже було загальним поняттям і певною мірою є парафразом знаменитої строфи з «Червоної калини»:
Марширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів-українців з московських кайдан.
Очевидна певна еволюційність: якщо у «Червоній калині» добровольці ще тільки марширують у бій, то у «Марширують добровольці» вже фігурує тверда впевненість у тому, що час ворога закінчився. Якщо винести за дужки очевидну істину, що автори та виконавці тексту «Добровольців» не могли знати майбутнього, то перед нами, окрім фігури художнього мовлення, той же мотив продовження (тепер уже успішного) справи батьків, а також і очевидне «підвищення ставок» – якщо у «Червоній калині» йдеться тільки про «кайдани» в сенсі колоніальної підлеглості, то тут уже «ворог лютий» розпинає тих самих братів. Вочевидь, ідеться про все, що відбулося за Збручем протягом десяти років до появи «совєтів» на Галичині – розкуркулення, Голодомор, знищення Церкви, масові вбивства інтелектуалів і решта. Усе це і позначається зворотом «розпинати братів» в сенсі вже абсолютної вершини нищення, страшнішого за що не може бути. Відповідно, не викликає запитань, чому ворог «лютий» – радше з’являється розуміння, що «лютий» означає ворога екзистенційного, де можливе рішення «або – або».
Друга частина доволі прозоро натякає на совєтську систему освіти й виховання. Її, звісно, можна трактувати в ідеологічному сенсі як прояв «конкуренції» за молодь між політичними силами різного напряму. Якби не той факт, що саме виховна та навчальна система була одним з основних інструментів, нарівні з масованою індоктринацією загалом усього населення, виховання «нової радянської людини». Це означало, що йдеться не лише про індоктринацію у вузькому сенсі слова, а й про засвоєння специфічної манери соціальної поведінки, яка в теорії мала відповідати ідеалу «радянської людини», а на практиці зводилася до формування неприродної соціальної поведінки, яка переслідувала мету уникнути репресій та зберегти для себе мінімум необхідної приватності. Враховуючи соціальні наслідки «совка» в Україні та інших республіках колишнього СССР, виникає спокуса припустити, що автор мав на увазі власне наслідки совєтської «соціальної політики» для соціальної та особистої поведінки людей, які ми досі відчуваємо всією країною. З урахуванням того, що винуватцем цього є попередня ітерація Російської імперії, не залишається особливих сумнівів, хто в очах бандерівців був екзистенційним ворогом. І тут доречно зацитувати менш відомий уривок з Маніфесту ОУН 1940 р., де зазначено, що ОУН бореться також і «проти ограблення її (людини, – О.І.) з усякої радости життя». Фактично йшлося про таку примітну й одну з основоположних ознак тоталітаризму, як позбавлення людини суб’єктності, а через численні постійні дріб’язкові вимоги до «правильної» поведінки під загрозою репресій, зрештою, вганяння в хронічну фрустрацію.
Конкретне втілення всього, згаданого в останній строфі, зрештою, мало на меті побудову нового суспільства, задля чого треба було знищити всі наявні спільноти й ідентичності. Кажучи коротко, вчинити тотальний геноцид, перекривши можливості для відтворення соціальних зв’язків та звичаїв, як і культури у широкому сенсі слова. В такому контексті йшлося не просто про протистояння імперії, а про свого роду survival tactics в умовах геноциду – збереження як ідентичності, так і здатності адекватно оцінювати реальність і, в певному сенсі, продовження традиції, успадкованої від попереднього покоління зокрема, що знов-таки апелює як до стрільців з першої строфи, так і до «ясних зір та тихих вод» з прикінцевої частини.
08.03.2026