Святославові Максимчуку – 90!
«Ну що, здавалося б, слова...» І – наче відлуння у Каменяра: «Слова – полова, але вогонь в одежі слова...» У нашу галасливу, хвору на багатослів’я добу можна б і на таке протиставлення зважитися: «Галас – і голос: полова – і колос»... Завдяки мужнім голосам, що стали гартованою в огні Майдану зброєю, заколосилася під блакиттю українського неба наша Незалежність.
Серед тих голосів, що будять у слові пригаслий в тоталітарні часи вогонь, чи не найлункіший – голос видатного митця-декламатора Святослава Максимчука. Не зрахувати ж людських сердець і в Україні, надто на Сході, й далеко поза її межами, які, на голос Святослава, «забились й ожили»; оживши – доєдналися до спільного в боротьбі за волю України гарячого серцебиття.
«Слова та голос...», в античних, – єдине. Саме вони зауважили, що в живому голосі – щось особливе. Це – жива душа, яку чуємо, відчуваємо; душа, якій «почину і краю немає». А душа – це пам’ять. Живить її, неозору пам’ять Святослава, яку подивляють слухачі, глибоке знання історії роду, народу. Та мало знати історію. Максимчук живе нею, переживає, боліє... І все це – в його голосі: життя, переживання, біль (найпекучіший – про трагедію рідного села Ремеля на Рівненщині), але – й гордість за незламну стійкість, за мужність синів і дочок нашого народу.
Голос... Пам’ять... Душа... А ще – Мужність. Не просто виявлені в якійсь ситуації рішучість, відвага, чи сміливість – саме Мужність, що передбачає найвищі душевні, духовні й розумові якості. Мужність, яка, раз вона є, не полишає людини й у найтемніші, нfйнебезпечніші для неї часи. Перефразуючи латинський вислів «Поетами народжуються, ораторами – стають», можна сказати: «Рішучими, відважними, сміливими народжуються; мужніми – стають». Мужність громадянська (virtus civilis), мужність військова (virtus militaris) – це шлях людини до знань, до життєвої позиції, до людини не лише за назвою, а за суттю. Людини – яка відстоює людяність.
Тут уже не слухач, а читач, гортаючи сторінки Максимчукової «Мозаїки спогадів», може в усьому відчути світло тієї найвищої, якої сягає людина, чесноти, точніше, сукупності чеснот – Мужності. А ще – зможе подивувати й те, що Святослав Максимчук, окрім акторського й декламаторського таланту, явив неабияку майстерність і в писаному слові.
«Слова відлітають, писане – залишається» – констатували античні. «Відлітають», бо слово, ще Гомер бачив його таким, в них – «крилате»: пташкою вилітає з грудей. Нинішня техніка ловить ту «пташку», мовлене слово. І все-таки живий голос – то живий (пташка в леті і в клітці – не одне й те ж саме), як живий вогонь, жива музика...
В одній зі своїх пісень, звертаючись до сонячного Аполлона, Горацій просить, щоб на схилі літ у нього «...ум не слабнув, / З лірою – щоб не зазнав розлуки»... Згадую собі, з дитинства, мамине переконання, чую, мов би ось тепер, такі правдиві її слова: «Найкращий інструмент – то людський голос»...
Зичу Тобі, дорогий Друже, у твій високий, що в сяйві Кобзаревого Слова, березневий День – словами цього ж таки римського лірика (він, кажуть, – на всі випадки життя): щоб Тобі служило здоров’я, щоб зі своїх славних творчих набутків мав Ти велику душевну радість, щоб не слабнули, гідні подиву, твоя неозора пам’ять, твій лункий голос, щоб і нині, як колись Незалежність, – наближав він нашу спільну Перемогу над жорстоким ворогом...
А там, уже під мирним небом, щоб почули ми – твоїм голосом, особливо акцентовані слова нашого стоїчного мужа – Каменяря: «...ум гостри, насталюй волю, / Лиш воюй, а не тоскуй!»
Бо життя, хай це війна, а хай мир, то все одно – боротьба.
09.03.2026