Просвітлення й надії на припинення зливи не було. І подумалося, що час писання роману – наче затяжний дощ, бо ніколи не знаєш, коли він почнеться і коли закінчиться...
Горлають по оборах когути.
Надходить час – ніщо не відмотаєш.
Отець мовчить. Прохання зависає.
І вкопують в каміння три хрести.
Напишуть нам про все євангелісти
А він на віслюкові, як Месія,
і пальми тут тремтять і даленіють.
Попереду – бо перевізник фруктів –
півдня дороги: ананас й кокосом
щоденна кава і щоденний космос
Над океаном біла хмара кришиться.
Глухий Бетговен, сніг, білки, письмо -
усе на місці, наче оркестранти.
Усе, що можна нам переписати -
без нас не перепишеться само.
