Коли око втомлюється від океанічного безмежжя – волію дивитися на річки. Океан продавлює простір, а течія річки тягне на собі той простір в певному напрямку.
Просвітлення й надії на припинення зливи не було. І подумалося, що час писання роману – наче затяжний дощ, бо ніколи не знаєш, коли він почнеться і коли закінчиться...
Горлають по оборах когути.
Надходить час – ніщо не відмотаєш.
Отець мовчить. Прохання зависає.
І вкопують в каміння три хрести.
Напишуть нам про все євангелісти
