Іншого життя мої столи не знають. Воно протікає поміж їхньою самотністю за моєї відсутності, моїм мовчанням та шаленством писання, коли підкоряються слова, як коханки
повештавшись по різних сторонах,
яке це щастя берег визирати:
у звуках, що доносяться із флейт,
якщо ти мандрівник, як Одіссей,
якщо тобі куди є повертати.
Країна тоне в снігові по шию,
Країна камуфляжну форму шиє.
Тримається з останніх – мерзне, мре.
Тримається на дизелі й бензині:
і хухає у рученята сині
Кінь-жінка, потворний і потворна, а як одне ціле, то потворні. Можливо, такою була їхня епоха: майже ціле двадцяте століття, в якому їм випало жити і творити
Мовний поетичний плин для більшості чужорідний – і не через формальні ознаки вірша, а через конденсацію та густину мовної матерії, через неприродність поетичної мови.
Чому роками по дворах тинявся,
щоб втямити, що рік живе як день?
Що можуть когути, а можуть херувими
проспівувати сніг і перебути зими,
що все іде так як воно іде.
А потім ми у нашій коляді,
в пшениці нашій, в звареній куті,
в снігах вертепних, в кожухах і свитах,
зігріємо Дитя і Ясну Пані
ув вифлеємському надранні і світанні
