На листовому папері Джона Стейнбека угорі було надруковано: John Steinbeck Box 1017, Sag Harbor, Long Island, New York. Це була одна із його нью-йоркських адрес. Тепер ця посілість, що розміщена майже на 1,8 акрах, схожа на музей. Чому схожа? Бо хоча забудову та внутрішнє наповнення будинку збережено, але увійти туди можна лише попередньо зареєструвавшись на сайті. Цим будинком Стейнбекові порахунки з Нью-Йорком не завершуються: тут потрібно згадати 51-шу вулицю на Сході, в квартирі на першом поверсі він мешкав з другою дружиною Ґвин Конґвер. Також помешкання на 72-й вулиці, родинне гніздо з третьою дружиною Елейн Андерсен Скотт. Ну і, звісно, батьківський каліфорнійський дім в містечку Салінас, в якому майбутній письменник зростав. Тепер там ресторан та крамничка сувенірів для туристів. У тому ж Салінасі існує Національний центр Стейнбека. Власне ця будівля та її наповнення й виконують роль монументального музею. Був ще в нього один дім, так би мовити, дім на колесах, пікап, названий Росінантом. Ним письменник проїхав цілу Америку від сходу до заходу, включно з південними штатами. Місця, будинки, квартири, в яких живе письменник, по його смерті стають символічними незалежно від того, чи там влаштовано музей, чи ні.
Будинок в Sag Harbor у 2021 році було виставлено на продаж за 18 мільйонів доларів. Це власне одноповерховий будинок з альтанкою, в якій Стейнбек любив працювати. У вікна альтанки заглядали: затока Саг, прибережні будинки та човни з яхтами. Мабуть, якби не місцева фотографиня та влаcниця книгарні Canio’s Ketrine Szoka, яку ошелешило це оголошення, то навряд чи сьогодні ця посілість збереглася б. Сто відсотків, що нові власники зрівняли б з землею будинок з альтанкою і збудували щось нове та сучасне. Заклик пані Соки зробив свою справу. Кошти було зібрано і навіть Техаський університет в Остіні прийняв через Письменницький центр Мічінер посілість на свій баланс. В основному для письменницьких резиденцій та влаштування зустрічей. Чому Техас? По-перше, якась частина архіву Джона Стейнбека зберігається в Остіні. По-друге, третя дружина й правонаступниця Елейн Андерсон (у першому шлюбі Скотт) народилася в Остіні та навчалася в місцевому університеті. Ось чому Саґ Гарбор поєднався з Остіном.
Шлюб з першою дружиною був бездітним. З другою дружиною Ґвин у Стейнбека було двоє синів. З Елейн спільних дітей не мав, але вона мала від першого шлюбу дочку Вейврлі. Уже у 2020-х син Стейнбека Том і пасербиця, тобто Вейврлі, судилися за право розпоряджатися авторськими правами відповідно батька та вітчима. Усе, як розумієте, відбувається за класичним сценарієм любих родичів. Головне – було б що ділити. В результаті пасербиця таки відсудила 13 мільйонів.
Вибираючись відвідати Hamptons Fine Art Fair, я й гадки не мав, що заїду до літнього будинку Джона Стейнбека. Давно я читав цього письменника. В курсі зарубіжної літератури вищої школи він був обов’язковим. Здається, що роман «Ґрона гніву». Уся ця полюбовна історія Радянського Союзу зі Стейнбеком укладалася в пропагандистські кліше: що він – наче друг, і що головне – пише про соціальні контрасти та несправедливість американського суспільства. Мені пригадалося вже на обійсті Стейнбекової посілості інший його відомий твір «Люди і миші». Запам’ятався й фільм з Джоном Малковічем у головній ролі. Велика депресія, пошук праці в сільськогосподарських регіонах США.
На Fine Art Fair я потрапив завдяки мисткині Арміне Божко, чиї полотна прикрашали одну із виставкових стін. Ми давно не бачилися, а тут така нагода. До того ж, я віз для Арміне свій двотомник, а вона мені – картину «Єрусалим», що була однією з ілюстрацій до поетичної книжки «Одновітрильний дім». Інші давно розпродалися, а цю Арміне повважала подарувати мені.
Під час нашої розмови з Арміне до нас приєдналася американська художниця. Арміне представила мене, й американка запитала, чи я знаю що-небудь про Стейнбеків літній будиночок у Sag Harbor. Я сказав, що про таке не чув. Вона порадила поїхати. Поки я кермував дорогами до Стейнбекової затоки, а це тривало майже годину, то спробував відсвіжити у пам’яті все, що про нього знав. Мені подумалося, що Стейнбек лише на три роки молодший за Гемінґвея, але письменником війни і приналежним до втраченого покоління його вважати не варто. Не тому, що народжений в Каліфорнії Стейнбек запізнився на війну. Ні, його війна наздожене: і Друга світова, і в’єтнамська вже у 1960-х, про які писатиме свої репортажі. Його головною темою стала Велика депресія, зображенню якої він присвятив кілька романів, зокрема згадувані «Ґрона гніву» та «Миші і люди». На відміну від Фіцджеральда і Гемінґвея, він не закінчив університету, але як типовий американський інтелектуал 1930-х шукав свою Європу. Для американців тієї ґенерації було звичним вештатися європейськими країнами. Та, знову ж на відміну від Фіцджеральда і Гемінґвея, Стейнбек вештався Копенгаґеном, Стокгольмом і Гельсінкі, звідки у 1937 році заїхав до Радянського Союзу. У 1947-му він повторить цю витівку, щоправда, з фотографом Робертом Капою, уродженцем Угорщини, а насправді Ерне Ерньо Фрідманом. А втретє – у 1963 році.
Вперше Стейнбек приїжджає в країну сталінського терору, вдруге – у зранену війною та все ще сталінську, третій же візит – у постсталінську, хрущовську, яка наче прагне змін. Два рази його маршрут відвідин Радянського Союзу включав перебування в Україні. Звідки у нього було таке зацікавлення і чим його притягував Радянський Союз? Чей же не був наївним, не усвідомлюючи, що кожен крок та кожне слово його як іноземця пильнуватиметься НКВС чи згодом МДБ/КДБ?
Після других відвідин Країни рад письменник видав «Російський щоденник». Письмо там чіпке, без пафосного сприйняття – хоча, звісно, радянці подбали про те, щоби поїздку письменника і фотографа Капа улаштувати як належиться, тобто показати глянцеву картинку. Якщо подивитися на Капові знімки, то глянця не вийшло: відвідини двох колгоспів імені Шевченка, які Стейнбек позначив Шевченко_1 і Шевченко_2, показали ще не зажиті рани від війни, збідованих колгоспників, зранених дітей. Усе це Стейбек бачив і про це чесно занотував.
У Стейнбека була непомірна жага до мандрів, які почасти документував в есеїстичній та репортажній журналістиці. Він написав та видав чотирнадцять романів та кілька книжок нон-фікшн. Для шістдесятишестирічного життя – чимало. У Радянському Союзі він був популярний як співець знедолених американців і критик капіталізму – так або майже так сприймала його радянська критика і ті, від кого залежало, кого із зарубіжних письменників можна пропонувати радянському читачеві. Стейнбек, звісно, не був першим письменником з тих, хто відвідував Радянський Союз. Були Ромен Роллан, Андре Жід, Леон Фейхтфангер та інші. Таких письменників приймали з помпезністю і очікували від них прославляння першої у світі країни робітників та селян. І дехто, на жаль, потрапляв на вудку лесті та прикрашеної дійсності. На мій погляд, Стейнбек не страждав політичною короткозорістю, але як любитель випити та смачно попоїсти відзначав кулінарну привабливість московських ресторанів та українську кухню. Зрештою, й чимало радянських недоліків також помічав.
У будь-якому разі, мені видалося цікавим листування Стейнбека з генералом Волтером Смітом у січні 1952 року. Генерал Сміт, для розуміння пікантності цього діалогу, на той час займав посаду керівника ЦРУ. Отже, письменник сповіщає свого адресата, що вибирається у восьмимісячну подорож країнами Європи як співробітник журналу Collier і недвозначно натякає: «Якщо я протягом цього періоду зможу бути корисним агентству, яке ви очолюєте, то я буду тільки радий». У відповідь генерал Сміт вітає таку ініціативу і навіть запрошує Стейнбека відвідати для розмови перед поїздкою до Європи Вашинґтон. Навряд чи Стейнбек був класичним шпигуном, але зустрічі з людьми, розмови могли додати щось до усвідомлення американською розвідкою ситуації та настроїв у тій чи іншій країні. Зауважмо, що це 1952-й, і Стейнбек не заїжджає цього разу до Радянського Союзу. Особисто письменник і генерал познайомилися 1947 року в Москві, коли Сміт був послом США, а Стейнбек подорожував тоді Радянським Союзом.
Мені зрозуміло, що радянська критика, яка хвалила «Ґрона гніву» – роман справді вартісний, та інші твори Стейнбека, в яких йшлося про соціальні проблеми, помилялася. Хоча ні – вона хотіла бачити тільки одну складову його романів – критику капіталізму, але не бачила багатьох інших аспектів, що притаманні творам значних письменників. Зокрема, для прикладу, роман «На схід від Едему», в якому інтерпретація біблійної притчі про Авеля і Каїна розростається до родинної саги від 1880-х років до початку 20-го століття. Стейнбек уважав, що написав головну книжку свого життя, яку опублікував у 1952 році, однак американська критика не надто схвально сприйняла роман, що стало несподіванкою для автора.
У 1947 році Стейнбек вперше відвідує Україну. Тут все підготовлено для зустрічі заморського гостя: і Олександр Корнійчук з Вандою Василевською, і Олексій Полторацький від Спілки письменників, і емґебісти, які супроводжуватимуть і наглядатимуть за американцями. Роберт Капа фотографує усе, що впадає йому у вічі, хоча дозволяють не все, але ті знімки, якими було проілюстровано «Російський щоденник», вельми цікаві, бо в них зафіксовано і поруйнований Хрещатик, і колгоспників, що обідають вдома, і київську родину, що слухає якесь музичне виконання в парку. Сфотографовано також зустріч Стейнбека з Корнійчуком. У згаданому щоденнику Стейнбек, порівнюючи українців та росіян, пише, що українці відрізняються і темпераментом, і мовою, а про українських жінок зазначає, що вони пливуть київськими вулицями усміхнені, хоча вдягнуті просто і невибагливо. Супутник Стейнбека, треба відзначити, був майстерним фотографом. Ось одна знимка – обід родини колгоспників. З усього видно, що будинок спеціально прибрано. Тюлеві фіранки, залізні ліжка, бо видно фрагмент нікельованої дужки. Над вікном два образи – Діви Марії та Ісуса Христа, прибрані вишитими рушниками. Друга – дівчинка, що всілася на дерев’яну огорожу на тлі поля і зруйнованих будівель. Таке враження, що це не Україна, а Америка під час Великої депресії. І якщо перша знимка цілком, можна сказати, постановочна – світлицю нещасних колгоспників наповнили речами, в принципі, невідповідними щодо їхніх матеріальних статків, то у цьому пронизливому погляді української дитини прочитуються і жаль, і смуток, і недоїдання.
Проминуть шістнадцять років – і Стейнбек знову навідається до Радянського Союзу. Цього разу – на прохання президента Джона Кеннеді. Після Карибської кризи 1961 року американці спробували налагодити хоча б культурні мости з комуністами. Можливо, саме тому Кеннеді потрібен був і письменницький погляд на країну – ворога номер один. Стейнбек міг помітити те, чого не бачили ні американські дипломати, ні розвідники під посольським прикриттям. Після повернення до США американець вирішив запросити радянських письменників до США на кошт ПЕНу. Було розіслано листи-запрошення. В Україну полетіло два: Миколі Бажану та російськомовному письменникові-киянину Вікторові Некрасову.
З початком війни у В’єтнамі радянська пропаганда пильно стежила за зарубіжними інтелектуалами та підхоплювала, роздуваючи, їхню антивоєнну позицію. Але якщо хтось з них підтримував американців, то, звісно, перетворювався на ворога миру і всього соціалістичного табору. У випадку зі Стейнбеком так і трапилося. Усі, хто раніше висловлювався із захопленням про творчість автора «Мишей і людей» та більш-менш толерантним поглядом на справи ув Радянському Союзі, в одну мить почали писати гнівні листи на адресу Стейнбека, які друкувалися в центральній пресі. Звісно, що в’єтнамська війна розколювала американське суспільство, зроджувала протести в європейських столицях. У Стейнбека з В’єтнамом були, можна сказати, свої порахунки – тоді там воював його син, і йому не подобалося, що в’єтнамські комуністи ладні захопити ще й Південь.
Останнім романом Стейнбека, про що було сказано вище, став «На схід від Едему». Об’ємний твір, дія якого розгортається в каліфорнійській долині Салінас, оточеній з двох сторін гірськими кряжами. Як письменник Стейнбек повернувся в рідні місця і спробував написати родинну американську сагу. Роман справді «американський», бо розповідає про дві родини, що прибули до Америки як еміґранти, їхній побут, стосунки тощо. Однак на увесь цей американський наратив накладається біблійна канва. Уже сама назва роману асоціюється зі Старим Заповітом. Зрештою, читач зустріне чимало асоціацій, зокрема про Авеля і Каїна. Тобто роман не лише географічний і родинний, але, як бачимо, інтелектуальний, оскільки біблійні парадигми накладено на часи кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століть. Критика не одразу вкурила письменницький задум, тому Стейнбек щиро дивувався, до прикладу, рецензентові з Нью-Йоркера та його закидам, хоча трапилася така ось фігня – роман став класикою світової літератури, а ім’я рецензента нам нічого тепер й не скаже.
Незаперечним фактом є підкреслена «американськість» Стейнбека. Його твори плоттю своєю з щоденних турбот простих людей. Ця простота і є, власне, для нього показником життя, в якій вгадуються усі моделі людської поведінки та різноманітні психотипи. Роздуми про Америку не полишали його ніколи, і певного дня йому спало на думку пуститися в подорож Америкою. Стейнбек для такого діла придбав мінітрак, назвавши його Росінантом, і як гідальго Дон-Кіхот вирушив спочатку на північ до штату Мейн, а звідти на захід. З Каліфорнії його шлях лежав до Техасу, а далі на північ до Нью-Йорка, точніше до будинку над затокою Саґ Гарбор. Як результат цієї мандрівки – книжка «Подорож з Чарлі». Вже на початку Стейнбек зізнається, що план його подорожі простий: мовляв, він побував у багатьох країнах, мешкав у Нью-Йорку, Чикаго і Сан-Франциско, але достеменно Америки як країни свого народження майже не знає. Саме тому він замовляє в автомобільній компанії мінітрек й ретельно готується до поїздки. У компаньйони вирішує узяти французького пуделя Чарлі. Стейнбек зробив тривалий перепочинок у Чикаго, куди з Нью-Йорка навідалася його дружина, щоби переконатися, що з подорожуючим все гаразд. Ці мандрівні записки «Journey with Charley» були передостанньою прижиттєвою книжкою. Як уже було сказано, спеціально замовлений трак з начинням для тривалої подорожі було обладнано кухнею, біотуалетом, місцем для спання тощо. Він слугував і транспортним засобом, і будинком на колесах. По суті, це була прощальна подорож Стейнбека з Америкою, який наче передбачав свій відхід, але волів насититися американськими пейзажами, зустрічами з людьми і відчути, так мені видається, повну незалежність від соціуму, тобто спожити плоди самотності. Дивитися, слухати, мислити і прощатися.
У справжнього прозаїка, попри романістику, мене завжди цікавлять його оповідання. Даруйте, така вже примха. У Стейнбека вийшло лише дві книжки оповідань у 1930-х роках і, здається, більше він до малої форми не повертався: «The Pasturies of Heaven» (1932) та «The Long Valley» (1938). Чому власне оповідання? В оповіданнях, на моє переконання, ритміка оповіді та фрази мусять бути відточеними, як скрипалеві рухи під час гри. Це форма-виклик, трудне змагання заради ощадливості слова, в’язке підпорядковування мовного матеріалу та емоцій. В оповіданні як на долоні видно пружність думки, сюжету і мови. Можна сказати, що оповідання – це боротьба письменника з власною багатослівністю. З «Довгої долини» мені подобається «Втеча». Це розповідь про родину Торрес, що живуть на своїй фермі десь у каліфорнійському передгір’ї. Батько родини загинув від укусу змії, і мати з трьома дітьми, найстарший – Пепе, веде своє господарство. Пепе уже дев’ятнадцять років, і він повинен стати мужчиною, тобто узяти на себе обов’язки померлого батька. Певного дня мати виряджає сина до містечка, бо закінчилися ліки і сіль. Дорога неблизька, тому він планує заночувати в материної подруги. Над ранок Пепе повертається й оповідає, що до материної подруги зійшлися чоловіки. Усі пили і веселилися, однак, як часто в таких випадках трапляється, виникла суперечка і Пепе смертельно поранив одного з присутніх. Мати наказує Пепе збиратися в дорогу. Вона розуміє, що родичі вбитого до них навідаються. Молодші Пепині сестра і брат, обговорюючи нагальну втечу брата, доходять висновку, що власне це той час, коли старший брат нарешті стане мужчиною. Далі описано втечу Пепи, його боротьбу за виживання і стрілянину, в якій Пепе спочатку поранено в руку, а наступного дня його скосить смертельний постріл. Хто убиває Пепе – невідомо. Читач може здогадуватися: або це переслідувачі з тієї кривавої вечірки, або ж чорні вершники, про яких, прощаючись, згадувала, Пепина матір. На перший погляд, герої, місце та розвиток дії нагадують голлівудський вестерн. Насправді Стейнбек описує щоденне життя, в яке закрадається трагічний випадок, що призводить до смерті головного героя. Отож довга долина – ніщо інше, як долина Салінас, тобто Стейбекове genius loci.
Виїжджаючи, я зазирнув у бічне дзеркало.
Спочатку відбилася смужка затоки Саґ.
Потім – альтанка і бічна стіна будинку зі спуском до пірсу.
А в повітрі збиралося на грозу.
