Без Тарнавського

У Юрія Тарнавського одна з поетичних збірок називалася «Без Еспанії». У 1960-х він майже рік прожив в Іспанії. Тоді ця країна на Піренейському півострові вражала дешевизною: доступні ціни на житло, недорогі продукти, та й клімат, порівняно з нью-йоркським, більш привабливий. Але не тільки це – Іспанія була великим материком культури. З одного боку – європейським, а із іншого – світовим, бо її мова та культура розповсюдилися внаслідок завоюванням у багатьох країнах західної півкулі – південна Америка чи Карибський реґіон. Тарнавський вивчив іспанську мову, а вдосконалив її, очевидно, вже мешкаючи в Іспанії, і як новітній конкістадор узявся відкривати для себе поетичні та культурні пласти. Можливо, були у нього ще якісь мотиви, але про це мені не відомо. Мова Сервантеса і Ґарсії Лорки тепер підзирала за Тарнавським з усюд: в архітектурі міст, гарячих помаранчах і лимонній слині міських псів, зачаруванні краєвидами, в еротичних мареннях і відчуттях власного тіла. У тій книжці поет, перейшовши на структуру прозових уступів, наче спеціально експериментує з формою, щоби викликати в читача здивування: а хіба так виглядають вірші? А так можна? Та це казна-що?

Дім Тарнавського у Вайт Плейнс, якась година-півтори від Нью-Йорка, нагадував, принаймні зовні, іспанську чи італійську забудову. Випадково чи ні, але у внутрішньому дворику – стрімка гірка та дерево, на міцних гіллях якого у шістдесяті сиділи, баламкаючи ногами, Драч з Павличком. Я був там одного разу й, обійнявши по-приятельськи стовбур, спробував дослухатися до шумливих соків під грубою корою. Чи, бува, це не потоки поезії та уривки з розмов, що перетворили людські слова у гуркотливу рослинну кров?

Пригадую нашу першу зустріч: до мого переїзду в Нью-Йорк ми не були особисто знайомі. Юрій якось дізнався мій тоді бруклинський телефон, й ми домовилися зустрітися в Мангетені. Ми зайшли до якогось бару, замовили пиво і почали розмову. Тоді він подарував мені «Поезії ні про що та інші поезії на цю саму тему» (1970) та щойно виданий в Україні трьохтомник. Віддячитись я нічим не міг, бо наступна моя книжка планувалася лише наступного року. Попри різницю у віці, він одразу запропонував перейти «на ти», таким чином скорочуючи вікову дистанцію і прибираючи різноманітні умовності.

А тепер головна теза цієї есеї: що означає без Тарнавського? Перше – чи можлива українська література без Тарнавського? Тобто якби він не обрав українську мову (хоча часами відходив від неї, пишучи і видаючи свої твори англійською) – ну, до прикладу, як Чарлз Сімік (при народженні Душан Сіміч) сербську? Звісно, що все в цьому світі можливе, але ми зупиняємося на цьому припущенні для того, щоби усвідомити значення письменника Тарнавського. Він був від самих початків заряджений насамперед на протистояння з традицією. Його радикалізм у творчості та судженнях про літературу і мистецтво варто сприймати як бажання звести порахунки з патріархальністю нашої літератури. Чи у Тарнавського були попередники? Були: і Семенко зі своїм футуристичним «мертвопетлянням», і Костецький з його аванґардистськими спробами в драмі. Однак м’яка пластика української мови, переважно фольклорна традиція у змісті та формі посилала виклики новим творцям українського слова для змін. Змінювали – писали про місто, екпериментували зі стилями, намагалися формалізувати структуру тексту, але домінанта не зникала, вона видозмінювалася від мелосу Олеся до громадянськості Симоненка, від епічних полотен Панаса Мирного до міфологізованої прози Валерія Шевчука. Ніхто не міг би передбачити й запрограмувати, що кілька хлопців та дівчат, які переїхали з батьками чи без, по закінченні Другої світової війни зможуть створити інший центр української культури, пов’язаний з материком лише мовою. Їх була така маленька горстка, цих дітей українських скитальців, що навчалися в таборових гімназіях, опановували німецьку мову, проходили пластовий вишкіл. Їхні імена тепер як прибережний атлантичний пісок шурхотять сторінками видань – Віра Вовк, Женя Васильківська, Богдан Бойчук, Емма Андієвська, Юрій Тарнавський, Богдан Рубчак і перша дружина Тарнавського, Патриція Воррен, прибравши собі літературний псевдонім Патриція Килина. Шість худющих, зморених війною та лихоліттям фігур – і одна американка, що волею обставин стане українською поеткою.

Друге, що випливає з цього прийменника без, – бо він як вказівник скеровував би нас до відсутності буттєвості, що означала б пустку, нічим не наповнений простір, тому присутність Тарнавського викликає чимало роздумів, суперечок і висновків. Мова його поетичних творів жорстка, почасти математична, на позір у ній відсутній органічний український ліризм – але тільки на перший погляд. Доводилося чути, що Тарнавський – найбільш неукраїнський поет в українській літературі. Овва, а за чим це визначали? За місцем проживання, за тематикою, за формальними ознаками? Милі дурники, ви й не підозрюєте, що Борхес сказав про себе і світ. Можливо, ви також і не розумієте, що Тарнавський з кожною своєю збіркою як міг проламував – так-так, проламував – залізні брами нашої доморощененості й традиційності в літературі. Традиція – не вирок, але нею потрібно вміло послуговуватися: відштовхуватися та йти далі. Чи традиція буває виключно національною? Ні – вона не обмежена мовними рамками. Культура ж бо – пам’ятаймо – вселюдська. Ех, знову той Борхес!

Третє, про тепер без Тарнавського. Тобто тепер після його фізичного небуття перероджується у категорію постійного. Тепер це означає завжди і назавжди. Тобто назавжди він полишиться автором Поезій про ніщо і поеми У ра на, роману Шляхи і драми 6х0, прихильником модернізму і сповідувачем екзистенціалізму – одне слово, зітканим із суперечностей, як і належить справжньому митцеві. Тарнавський був своєрідним Дон Кіхотом української поезії. Він до кінця обстоював свою естетичну програму, не зраджуючи їй, не гнався за тимчасовими віяннями. Можливо, тому був самотній і непоступливий. У приватному спілкуванні Тарнавський не був легким. Кажу це, знаючи тисячі розповідей про нього з уст багатьох людей. Комусь не подобався його радикалізм, комусь – його творчість, комусь – приватне життя. Зрештою, чужі розповіді розповідями, а мені довелося чимало разів бачитися і розмовляти з ним, пити пиво і ходити нью-йоркськими вулицями. Одного разу ми сиділи в концертній залі поруч. Це був концерт, складений з творів аванґардової музики. В програмі значився й один твір Леоніда Грабовського для бас-саксофону. Але саксофоніст припізнювався з летовища, бо долітав до Нью-Йорка з іншого міста, про що публіці було оголошено. Ми чекали, слухаючи за порядком інші твори інших композиторів. Нарешті вивезли на підставці сріблястий тлустий бас-саксофон з гирлом, у якому можна вирощувати помаранчеві кущі, і звуком, що нагадує рипання старої розсохлої хвіртки. Я глипнув на Тарнавського – його обличчя світилося в перечутті осяяння. Ми не часто говорили про музику, а тут я побачив його витягнену жилаву шию, що вмить перетворилася на тонку струну.

Мабуть-таки, тисячу разів мав рацію Еміль Чоран, кажучи, що людина мешкає не в країні, а живе всередині мови. Батьківщина – це мова і більш нічого. І ще один чоранівський вислів: для письменника змінити мову – зрідні писанню любовного листа зі словником. Тарнавський легко переходив з мови на мову, принаймні з української на англійську і навпаки. Що стимулювало його це чинити, можна лише здогадуватися: розчарування в українських читачах чи бажання через англійську розширити читацьку авдиторію? Чи, може, балансування поміж мовами надавало йому більшої рівноваги? Я гадаю, що він міг писати й іспанською. Але українську зберіг і відданим клятві самураєм носив її, як меч, для ритуального харакірі.

Популярні ідеї французьких філософів 1960-х до настанов життя й культури наповнювали енергією змін. Так, ці зміни відбувалися, але на противагу футуризму чи аванґардизму з 1920-х, філософське око у 60-ті роки скептично споглядало за навколишнім світом, позначаючи його абсурдністю, меланхолією та розчаруваннями. Сумнівався Сартр, накликав всесвітню чуму Камю, поселяв своїх героїв на пустирі Беккет, Чоран розмірковував над індивідуальними й космічними розчаруваннями. Тарнавський особливо в поезії досліджував, я б сказав, анатомію простору, тіла, речей та речовин, поет наче скальпелем розрізав смужки пейзажів з архітектурою, сповненою темних будинків, зі звалищами ліжок для коханців, лабіринтами чужих доль і вулиць. Його поетика далека від конкретики та деталей топоніміки, єдине, про що він добре знав і про що писав – це про свої сумніви; єдине, чого він прагнув – незалежності та свободи. У Тарнавського індивідуалізм возведений до космічних площин, а за прихованою іронією та сарказмом – любов великого серця до проминальних миттєвостей людського буття.

Я відшукав у своїй бібліотеці книжки Тарнавського з дарчими підписами, вони позначені 2001 роком. Небагатослівні: одна – «На добре читання», інша – «Сердечно». Почав гортати навмання. Мій погляд зупинявся то на назвах віршів, то на окремих рядках, то на словах, і коли в одному із віршів поет просить, щоби його прах розвіяли до останньої молекули, – подумалося, що молекули віршів, зібрані в його книжках, житимуть тепер без нього своїм життям. А його прах цієї суботи, 25 жовтня, назавжди змішається з молекулами землі.