Поруч серця маминого, поруч
рятувальники, пожежники – ліворуч
арматура, здиблений бетон.
Убієнних ряд у целофані.
Хтось застиг в непевному чеканні,
хтось тримає зимний телефон.
Так буття спілкується з війною,
з кожним днем військового покрою,
страхом смерті, відчаю й жалю
безпорадні і слова, і вірші:
тільки це гудіння дзвонів тиші
тільки це стриміння на краю.
Ця війна накрила нас, як води,
по уста, по шию; це як сходи
сходження на гору і з гори.
Тиша огортає, хто там кличе?
Хто над ким у розпачі кигиче
й зашкарубне в горі як горіх?
Місто, до якого я вже в гості,
серце мамине тепер уже непросто
поруч, – і війна не просто вже війна.
Ну, чому така дзвінка ця тиша?
Що на бірках медик вправно пише?
Імена, на бірках – імена.
Дві провісниці, що вилетять зі «Слова
о полку» і покружляють знову,
над землею чорною, як персть,
і над містом, над його димами,
пране жалем синє серце мами,
як прання в дворі; як кіт і пес,
урятовані пожежником; як люди,
для яких буття уже не буде,
всіх провісниці помітять, всім знайдуть
місце в голосі, в плачах, руладах смутку,
музику на білім парашутику,
тишу білу крижмом піднесуть.
Та гудить над містом смертний бубон,
і тарелі мідні, й мідні труби –
сходять в тишу сціплену, в’язку.
То чому так тисне вуха тиша
музики, яка нас всіх залишить
й не знайде собі, як сніг, ріку?
