Тепло нас полишає і відходить.
Відходить час – у нього свої сходи,
свої поруччя, витоки й зима.
У дім мій залітають в’ялі оси
летять, мов п’яні: вітром їх заносить
то є вони, то раптом їх нема.
Все змінюється, все стає жовтішим:
листок горіха, літери у віршах,
ключі гусей перелітають нас,
ми переходимо, сповільнюючи ріки,
качиним кахканням і споночілим криком
і рибою з намуленого дна.
Поки усе примириться, пристане:
укриється листками і листами,
й скоротиться в щоденний колобіг,
поки прив’януть квіти і колосся –
ми не помітимо як час нас переносить
в дверний замок і перетворить в сніг.
Так час нам крутить голови на вітрі.
Так спокушає нас і нашу віру,
що все незмінне – тільки щось іде, –
щось проминає, переходить й зникне
бо ми до сну річок віддавна звикли,
і нам зима з-над берега гуде.
Та час нам кришиться, як в олівців графіти,
ламається, як все у цьому світі,
нам залишає тільки шум і рух,
побляклі береги, порожні гнізда,
протяжний звук руки віолончеліста,
прощальних ос і дзеленчливих мух.
Ми залишаємось у часовім полоні –
у цій розлитій у воді симфонії,
у дзенькоті горнят і тарілок,
ув усвідомленні, що ми з ним протікаєм
у ринві із дощем, що ми втікаєм
до перших туманів худих річок.
А далі сніг покаже своє тіло
і буде із вікна мого повсюди біло.
Підстружим олівці, заварим чаю.
Продовжать зиму вірші, їх читання.
Час на порозі скулиться в чеканні,
а я його у вікнах виглядаю.
30.08.2025