Елегія жовтневих ранків

 

Цілу ніч зриваються горіхи –

по веранді – у траву, в пітьму.

Потім знову, – і до ранку тихо,

й тишу, наслухаючи саму,

 

позгрібаю листя й шкаралущу –

білчині – сніданок і обід –

запасаються на зиму жовтим тлущем

із горішком моляться собі.

 

Затиснувши в лапках з пазурцями

свій перестрах й ранішній туман,

дивляться тремтливими серцями,

що там чинить той знайомий пан,

 

що він видивляється, що хоче,

пораючись в згаслім квітнику,

в зимнім ґрунті, що він там морочить

з ліхтарями у своїм садку?

 

Що замислив: смикати, садити

у картатій блузі з рискалем:

чи горіхи жменями носити,

чи тримати рівновагу з днем

 

вже жовтневим? бо і він жовтневий,

бо горіх вже жовтий й білчин хвіст,

жовтень з жовтим – спільнокореневі;

білка з білим – вибілили міст,

 

дім з верандою, паркан чи огорожу,

побілили світ, горіха стан, –

і тепер він схожий на вельможу

в підколінках, ось правдивий пан!

 

Гупають горіхи, наче в бубон,

луплять по веранді й по дахах.

Білки і мене, і світ забули,

свій перестрах і природній страх,

 

з ними ми горіхів наїмося,

мудрості надкусим й самоти,

бо дощі над нами воду носять

й кажуть: сніг взимі буде цвісти.

 

 

04.10.2025