Цілу ніч зриваються горіхи –
по веранді – у траву, в пітьму.
Потім знову, – і до ранку тихо,
й тишу, наслухаючи саму,
позгрібаю листя й шкаралущу –
білчині – сніданок і обід –
запасаються на зиму жовтим тлущем
із горішком моляться собі.
Затиснувши в лапках з пазурцями
свій перестрах й ранішній туман,
дивляться тремтливими серцями,
що там чинить той знайомий пан,
що він видивляється, що хоче,
пораючись в згаслім квітнику,
в зимнім ґрунті, що він там морочить
з ліхтарями у своїм садку?
Що замислив: смикати, садити
у картатій блузі з рискалем:
чи горіхи жменями носити,
чи тримати рівновагу з днем
вже жовтневим? бо і він жовтневий,
бо горіх вже жовтий й білчин хвіст,
жовтень з жовтим – спільнокореневі;
білка з білим – вибілили міст,
дім з верандою, паркан чи огорожу,
побілили світ, горіха стан, –
і тепер він схожий на вельможу
в підколінках, ось правдивий пан!
Гупають горіхи, наче в бубон,
луплять по веранді й по дахах.
Білки і мене, і світ забули,
свій перестрах і природній страх,
з ними ми горіхів наїмося,
мудрості надкусим й самоти,
бо дощі над нами воду носять
й кажуть: сніг взимі буде цвісти.
04.10.2025