Балканська осінь

Я виходжу з крамниці з двома пастухами і однією овечкою. Десь далеко від цього міста гори – і там, можливо, справжні пастухи та вівці. Я придбав керамічні фігурки, щоби не розчаровувати продавця. Молодий хлопець нахвалював місцеву кераміку і навіть назвав ім’я майстра. Тоді подумалося, що румунська земля пахне прілою вовною й шорстка, як керамічна поверхня. Фігурки поміщаються у моїй долоні. Обидва пастухи в губе – коротких шубах, пошитих з овечих шкур навиворіт. Один – в білій, інший – в брунатній. Черепиця на дахах тут схожа на опале листя. Здається, що румунам не треба випікати її, вона падає з дерев. Я перебуваю в місті, яке кожен називає на свій лад: Сібіу, Германштадт, Наґишебен. Румуни, німці й угорці, які з австро-угорських часів залишилися в себе вдома, бо так склалося, що ця земля – їхній дім. В Сібіу мені кортить поїхати до села Решінарі, місця народження Еміля Чорана. Звісно, на французький манір Сіоран, але я в Румунії, тому най буде Чоран. Не те, що мені не подобається бродити брукованими вуличками, знаходячи втіху в поіржавлених мереживах металевих брам, чи закинутих будинках із замшілою черепицею, чи навіть споглядати за листям дерев, яке ще міцно тримається. Ні, мені все це цілком пасує. Але ось – подати рукою до села, в якому народився філософ. Чей же не в кожному селі народжуються філософи! А може, в кожному? «Запитаю в Раду», – міркую собі та йду вуличкою, що приводить мене до муру, за яким закінчується середньовічне місто, звідки відкривається високий кряж Південних Карпат. Вершини вкрито снігом. Сніг – синій. Я стою на мурі і з високого пагорба споглядаю за іншою частиною міста, низинною і більш сучасною. Дерева напівоголені. Поруч лавки. Кілька перехожих. Місцевий чоловік вигулює свого пса. Пес, занурюючись в кучугури опалого листя, розкидує його. Нещодавно я саме читав Чорана. Есеїстичний філософ, що тонким скальпелем розрізає, наче хірург, людські страхи та фобії. Він, цей Чоран, не шкодує нікого: ні себе, ні навколишніх, ні суспільство, ні поступ історії чи технології – в усьому запідозрює хибний шлях, хибні висновки, хибний розвиток, що в результаті завершиться катастрофою. Ще у 60-ті такі думки могли б видатися надмірними, нині – на торжищі вселюдської глупоти, ґламуру і ненаситного бажання видовищ – цілком слушні. Ба, навіть пророчі. Раду каже, що відвідувати в Решінарі нема чого. Там наче є будинок, в якому народився Еміль, але тамтешні мешканці, мовляв, більше зайняті жадобою багатства, аніж вшануванням пам’яті про видатного земляка. А хто їм судія? Чоран, покинувши батьківщину, офранцузився і став у західному культурному просторі одним із важливих голосів, що розповідав про складність особистості та втрачені можливості гармонійних стосунків людини з Богом, суспільством та природою. Хіба його землякам це конче необхідно знати? Чим могла пахнути осінь в Сібіу? Я б хотів, щоби вовною, сиром та папанашами, политими смородиновими конфітурами. Так-так, а ще й кукурудзяним мливом, тобто борошном, з яких ті папанаші смажать. Полишивши думки про поїздку до Чорана, наступного дня я знову продовжив петляти старою частиною міста, однак тихими й порожніми вуличками, куди рідко заглядають туристи. В Сібіу такі є. На одній мою увагу привернули місцеві дітлахи, що йшли вервечкою протилежним боком вулички в супроводі двох дорослих. Це, вочевидь, дитячий садок вивели погуляти. Дітлахи дрібні, як кукурудзяне зерно – віком не старші трьох-чотирьох років, – послушно сунули у бік муру. Якби не вони, то я б не помітив таблички на стіні, що сповіщала про Оскара Пастіора, німецького поета. Ось він Германштадт. А так, милуючись дріботою, я ще раз ковзнув поглядом по стіні будинку – й натрапив на поета.

Затримуюся біля цього будинку. Поодаль біля крамнички розвантажують скляні шиби. Позаду мене звідкись, з якої каварні, з-за рогу, заносить запахом смажених зерен кави. Число телефона під табличкою свідчить, що потрібно телефонувати, щоби домовитися з кимось про відвідини помешкання Пастіора. У мене немає румунського телефону. Я стою на протилежному боці й роздивляюся. Головне, що ніхто не заважає – вуличка порожня. Скляні шиби вивантажили, але мініатюрна вантажівка перегородила шлях настирливому пежо. Водій легківки сигналить, та вантажники не реагують. Нарешті до вантажівки підходить власник – і через кілька хвилин конфлікт згладжено. Пежо услід за вантажівкою прямує у своїх справах. Я залишаюся віч-на-віч з масивними дверми і табличкою із зображенням Пастіора. Це він, той, кого після війни примусово вивезли на Донбас у трудові табори разом з тисячами трансильванських німців відбудовувати вугільну промисловість. Герта Мюллер увесь цей жах описала в романі «Гойдалка дихання». Зрештою, як свідчить сама письменниця, спочатку вона слухала розповіді Пастіора, потім вони вирішили, що книжка буде з подвійним авторством, але внаслідок смерті поета Мюллер довелося завершувати текст одинцем. Власне, новина про співробітництво Пастіора під час комуністичної диктатури Чаушеску з секурітате була для німецькомовного світу великою сенсацією. Це новина зачепила й саму Герту Мюллер, оскільки з Пастіором вона дружила й працювала над спільною книгою. Сам вчинок поета можна трактувати як легкодухість, страх за власне життя, боязнь бути кинутим до в’язниці. Хоча, можливо, перебування в нелюдських умовах, у тому трудовому таборі на цементному заводі, на все життя зламало його волю і психіку? У будь-якому разі і служба Ґюнтера Ґрасса в СС, і співробітництво з таємними румунськими службами Оскара Пастіора – свідчення про слабкість людини та її нездатність почасти виступити супроти обставин. Інколи страх сильніший за почуття гідності й високі ідеали. І тоталітаризм, і все, що від нього походить, також не скидаймо з рахуби. Я повертаюся до муру, щоби ще раз поглянути на високі засніжені верхи гір. Вони схожі на трансильванських пастухів – тільки ті ув овечих шубах, а ці – в снігових. Гори, звісно, застигли в своїй нерухомості, але мені здається, що вони кудись мандрують.

До Белграда я летів через Мюнхен. Ми поверталися з сербським поетом Петаром Матовичем з фестивалю Poets in Transylvania. Щоправда, Петар – додому, а я – у гості. Діставшись до готелю на Тргу Републіки, я прикипів до вікна, щоби помилуватися площею перед Національним музеєм. Перед будівлею музею гарцює – метафора, звісно – на коні князь Михайло Обренович. Дах Національного музею зелений, князь – зелений і кінь під ним зелений також. Це тому, що бронза, окислюючись, зеленіє. Дні в Белграді встановилися теплі. Я чимало писав про Сербію: вірші, есеї. Ув оповіданні «Драматург» Сербія – одне із місць, де відбувається дія. Неоднораз відвідував цю країну – і все ж після тривалої перерви завжди усвідомлюєш, що все у світі змінне і що хвилі Дунаю ніколи не схожі одна на одну. Цієї осені в новосадському видавництві «Прометей» вийшов мій роман «Вічний календар» в перекладі сербською. Переклав цей об’ємний текст Ярослав Комбіль, якому вже за вісімдесят і який зізнався, що намучився з текстом, як жодним іншим твором до нього. Поки я добирався до місця проведення книжкового ярмарку, щоби потрапити до видавничого стенду, на Белград зійшли сутінки. Запах був подібний, як і в Сібіу, але, можливо, окрім кавового і вовняного, в Белграді мені пахли смажені каштани разом зі шульками смаженої кукурудзи. На Зеленому венаці, звідки відходять більшість міських автобусних маршрутів, у підземному переході безхатьки полежували на матрацах. Біля них – пляшки з водою, харчі та в пластикових карабаньках паперові гроші – динари. Ламані лінії горбистої топографії власне поночі якнайкраще показують світляне мереживо міста над Дунаєм. Нарешті я на ярмарку, нарешті тримаю сербське видання роману й, втягуючи носом запах свіжої друкарської фарби з білосніжних сторінок, відчуваю запах книжки. Домовляємося з видавцями про завтрашню розмову-презентацію. Проходячи мимо видавничих стендів, зауважую великий стенд Воіслава Шешеля. Усі, хто знаходиться поміж книжкових стелажів, складених виключно з видань політика, носять причеплені георгієвські бинди. Тут і продавці, й охорона. Шешель, звісно, ще та штучка в політикумі сучасної Сербії – рік викладав в Мічиганському університеті, закликав перенести тіло Броз Тіто до Хорватії, балотувався у президенти Сербії, відбував ув’язнення і довготривалий суд в Гаазі. Він виразник крайнього сербського націоналізму й антизахідник. З професоркою Белградського університету Людмилою Попович ми не бачилися чимало років. Спочатку походили парком Калемегдан, а тоді поїхали до Земуна. Тепер це частина Белграда, але своєрідна: з власною архітектурою й не менш цікавою історією. Доводиться зауважити, що на Балканах усе так переплетено – історія, людські долі й пристрасті, архітектурні стилі, мелодії, їжа, – що усвідомлюєш: це перехрестя. Перебувати на перехресті не завжди безпечно. У 18-му столітті Земун на кордоні Австро-Угорської та Османської імперій. Тут були і митниця, і навіть карантин для тих, хто бажав виїхати від османів до австрійців з угорцями. Кордон Європи з Азією. У спеціальних бараках мандрівців перетримували й перевіряли, аби Європа не набралася екзотичних хвороб та епідемій. Ми піднімаємося з Людмилою брукованою вуличкою, щоби втрапити на найвищу точку земунського пагорба, звідки відкривається панорама міста – червоні дахи будівель і сива надвечірня смуга Дунаю. Вуличка, якою ми прямуємо, колись була рибальською. Тут мешкали рибалки. Потім, зійшовши вдолину, ми пройдемося вздовж Дунаю, і я годуватиму лебедів білим хлібом, який нам залишився після обіду в ресторані.

Земун нагадав мені, що імперії, кордони та митниці зникають з часом з поверхні землі, але затримуються в головах нащадків, щоби ворохобити національні кривди та болі для продовжувачів великої Сербії або великої Угорщини – і, можливо, не менш великої Османської імперії. Чомусь же стовбичить, вивищуючись над Земуном, вежа Тисячоліття, побудована угорцями? Для чогось вони позначали свої володіння в такий спосіб, своє державне тисячоліття одинадцятьма такими вежами? По двох теплих днях Белград вкутають темні хмари, і дощ внадиться до міста у переддень мого відльоту до Парижа. Зимне повітря заставить містян згадати про теплий одяг. З тих дарованих залишків белградських днів було ще таке: я пройшовся Французькою вулицею мимо Національного театру і звернув праворуч. Репертуар театру мене зацікавив постановкою «Дервіша і смерті» за романом Меші Селімовича, але це відбулося вчора, а нині можна було піти на Достоєвського, однак бажання не було. Перед тим розпитавши випадкового перехожого, як потрапити на Скадарлію. В принципі, я пам’ятав, але не завадило переконатися, що моя просторова белградська пам’ять не зраджує. Скадарлія, як завше, переповнена туристами, ресторанчиками і ловцями ґав. Увечері я навідаюся сюди повечеряти і слухатиму мелодії та співи, що долинатимуть з ресторанчика навпроти. Побачу, як з трубами під пахвами перейдуться роми та як місцеві красуні палитимуть на відкритих терасах, тримаючи в тонких пальцях з наклеєними нігтями тонкі сигаретки. В Сербії справді багато палять. Звідусіль заносить тютюновим димом – солодким, як мед, і гірким, як справжні тютюни. Вибираючись до собору Святого Сави, я запитав Петара Матовича, як краще дістатися, – і той порадив йти від площі Теразіє у напрямку собору, головний купол якого золотів над містом. «Ти побачиш це», – відписав мейлом Петар, наче він перебував не в Пожезі, а поруч. Перейшовши кілька перехресть, я побачив вказівник – Андричев венац. Звернув. Іво Андрич також зелений. З голови до рамен сповзають зеленаві патьоки, залишені класикові міськими голубами. Поруч – розриті комунікації. Місто щось ремонтує. Адричеві, звісно, байдуже, що його огородили й оперезали биндами, за які не варто переходити. Аж ось випадкова сербка вирішила піти навпростець. Її зупиняє поліцейський, бо далі якась урядова установа і чомусь ходити повз неї не вільно. Сербка обурюється, і я чую її невдоволений коментар: «Поперекривали усе. Тільки вам все можна». Трохи вище я помічаю білі намети, але не розумію, що це. Як з’ясується – це намети протестувальників, пов’язані з трагічною подією на новосадському двірці. Але сербський президент прикликав і своїх прихильників – подейкують, місцевий кримінал, які також там отаборилися й відганяють справжніх протестувальників та колошматять їх. Ось ще одне перехрестя – політичне. Іво Андрич відвернувся до наметів плечима. Він кудись поспішає, бо саме вийшов зі свого помешкання. До собору я дійшов, піднімаючись вгору вулицею Святого Сави. Помилувався розписами й придбав дешеве зображення Василія Острозького, подумавши, що це з нашого Острога. От і ні. Святий з 17-го століття, в миру Стоян Йованович, пов’язаний з православним монастирем Острог, що в Чорногорії.

Мій рейс до Нью-Йорка в Парижі затримали. Довелося добу перекантуватися в готелику при летовищі Шарль де Ґоль. Я читав редакторські правки нового роману «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду», щойно надіслані зі Львова. Гортав сербське видання «Вічного календаря» та румунську фестивальну антологію. Паризька осінь не була схожа на балканську. Мабуть, найперше запахами. В Румунії пахли яблука і виноград, у Сербії додавалися ще запахи каштанів і кукурудзи, а тут мене все збивало з пателику. Тут пахло дезодорантами та парфумами: на летовищі, в готелі, в таксі. В готельному ресторані офіціантка родом з Марокко пояснювала мені, як краще дістатися до центру Парижа, але я, дякуючи, казав, що втомлений від перельотів і ще поміркую: вибиратися чи ні. Балкани були далеко, а Париж – поруч. Я забув сказати, що цілий день провів ще у Новому Саді, що нагадав мені Сібіу. Плюс-мінус подібна архітектура, подібні запахи, подібна строкатість історії та етносів. Пригадався Еміль Чоран. Ну, аякже – парижанин. До його румунського села Решінарі з Парижа путь не близький, та й повернення неможливе. Може тому, що парфуми перебивають запах яблук і винограду? А може, тому, що твоя батьківщина і дім завжди з тобою, у твоїй мові? Ти ж не пес, щоби брати слід за запахами – тобі потрібні слова.