Ми з пагорба зійшли в японський сад,
з якого погляд мій зелену воду ссав
й хлебтав, як пес, з руки прозору воду.
І жоден камінь в ньому не збудивсь,
немов монах, неначе дзен-буддизм –
мовчання і просвітлення походу
стежок життєвих, помислів й зими –
так виглядало, що заходим ми
в країну острівців й камінного мовчання,
щоби з бамбука з флейтою в руках
знайти домівку, слово і мурах
закисле озерце і час прощання.
І увійшовши, й скинувши тягар –
монашу туніку, оздоблений стихар,
немов наплечник з мотлохом життєвим,
нас тиша огорнула, як дітей,
така масна й в’язка, неначе клей, –
космічний протяг і космічні зливи
і одночасно все, що аніруш,
що стало каменем і вибрало кору,
що живиться повітрям й хлібом ґрунту,
будиночок і хвіртка, й деревця –
і корінець, що поруч корінця,
і сіра чапля з правом поруч бути.
Із тиші, звісно, зродиться нам тиш,
так як гора народить сіру миш,
так як слова, якім нам вчити й знати
так довго йти, щоб увійти в цей сад,
який нам виклав хтось чи написав,
в якім сидіти поночі й мовчати.
Мовчи в тім саді – заглядай углиб,
вишукуй сторони, тримайся за вугли
нічого не згуби – не плач, не падкай.
Тобі даровано з-за пагорба зійти:
без будь-якого плану і мети
без будь-якої пам’яті на згадку.
І все ж, підібраний замшілий камінець,
у пам’яті і слові накінець,
триматиме мовчання й дрібку світла,
для того, щоби вирушивши в путь,
узяти необхідне, – та й беруть
космічну тишу, що кущем заквітла.
20.09.2025