Оповідання
Будинок стовбичив на пустирі.
У дворі – трансформаторна будка, поруч – дитячий грибок з пісочницею, а через дорогу – зупинка.
Планувався тут новий мікрорайончик, але щось не пішло – встигли лише вирити котловани під фундамент, і місцева дітвора, бавлячись в хованки, облюбувала там глибокі рови. Зупинку з дашком було видко одразу за трансформаторною будкою, яку куди б хто не йшов, неодмінно минав. І Клавдія Петрівна, щоразу чалапаючи мимо будки, в якій потріскував струм, згадувала свого Дмитра, трагічно загиблого під час ремонтних робіт на підпорі високовольтної лінії. Дмитро був електромонтажником. Поплакала вона тоді й потужила: аякже, і горе, і радощі ділили разом. З часом її горе, як усе в цьому світі, перетворилося на макове зерня. Підбивали до неї клинці різні типи, але ні з ким не склалося.
Клавдія Петрівна вибиралася до міста за крайньої потреби: для перевірки в дільничної лікарки. Тоді ж заходила до аптеки та кількох крамниць. Правда, якщо ліки закінчувалися, то виручав сусід Арсен. Він розвозив велосипедом піцу й крутився в центрі щодня. Коли ж двох водіїв маршруток забрали до війська, про що рознесла Людка-маршрутка, Клавдія Петрівна зажурилася: як же тепер бути? «Маршрутка» за Людкою приліпилося тому, що вона працювала бухгалтеркою в приватного підприємця, офіційного перевізника. Людка запевнила Клавдію Петрівну, що вже набрали водіїв-пенсіонерів.
Містечко Клавдії Петрівни хоча знаходилося далеко від фронту, але й воно від початку війни спорожніло. Навіть з їхнього під’їзду дехто подався світ за очі. Кілька разів вона натрапляла на повістки, що вивалювалися з поштових скриньок разом із паперовим мотлохом. А одного разу військові у камуфляжній формі зупинили її біля під’їзду і розпитували про Арсена. «Чого ви до нього причепилися, – сказала у відповідь. – У нього ж нема двох пальців на правій руці. Який з нього вояка?»
Понад сорок років тому направили молоденьку Клаву після закінчення технікуму харчової промисловості на хлібокомбінат. Поки комбінат працював, Клавдія Петрівна ходила стежкою мимо транформатора до зупинки, звідки до комбінату курсував пазик. Але настали дев’яності. Не минуло й пів року по смерті Дмитра – на комбінат навідалися нові власники чорним мерседесом та в чорних сонцезахисних окулярах. Після коротких зборів оголосили, що тепер тут буде швейна фабрика. У дев’яності колишня майстер хлібокомбінату простояла на ринку, перепродуючи то се, то те. Потім, коли наспів час, оформила пенсію і так перебивалася. Добре, що хоч мала свій дах над головою.
Проминувши будку, вона побачила на зупинці білу газель. Клавдії Петрівні відлягло – на заплановану перевірку в поліклініці потрапить. Відколи себе пам’ятала, то була крупною і фізично здоровою. А тепер, у свої шістдесят п’ять, напосілися як напасть болячки: і грубі сині жили виступили на ногах, і кістки перед дощем ломили, і тиск почав стрибати. Вона здалеку махнула полотняною торбою, щоби, не приведи Боже, водій не надумав від’їхати. З квартири завжди виходила з тією торбою: а раптом в центрі трафиться якась дурничка.
Маршрутка Клавдію Петрівну дочекалася.
«За посвідченням», – сказала водію, зупинившись у вузькому проході між двома рядами крісел.
Вона всілася на вільне місце поруч з дівчинкою-підлітком. Та настирно клацала в своєму телефоні. Дівчинка кинула невдоволений погляд – і Клавдія Петрівна посунулася на край.
Через хвилин двадцять маршрутка доїхала до центру, і Клавдія Петрівна, вийшовши, попрямувала у бік поліклініки.
Її сусід – Арсен П., тридцятисемирічний чоловік з покаліченою, без двох пальців, правою рукою, вечорами перекладав Юань Мея, поета епохи династії Цин. Китайської мови він не знав. Гієрогліфи вишуковував у словнику з екслібрисом «З книг професора Матвія Ладиженського». Пошуки потрібного гієрогліфа у віршах забирали чимало часу. Словник колись придбав у букіністичній крамниці обласного центру. Томик же поетових віршів йому прислали з китайського посольства. Він написав короткого листа з проханням про таку послугу – і відповідь не забарилася. Пакунок з книжкою допровадили протягом двох місяців.
Арсен провчився на філологічному півтора року на платній основі. Коштів забракло, і він покинув навчання, повернувшись домів. Батьки допомогти не могли – самі ледь животіли на мізерну пенсію. Виїхали в село, а йому залишили квартиру. Батько пропрацював все життя водієм на автобазі, а мама – разом з Клавдією Петрівною на хлібокомбінаті в цеху готової продукції. Арсен також мріяв поїхати до батьків, щоби, за прикладом Юань Мея, сидіти в садку й теревенити про поезію. Але поки що влаштувався розвізником піци й на батьковому ровері розвозив замовлення.
Вечорами Арсен всідався за перекладацьку працю.
Пошуки потрібного гієрогліфа та його переклад могли тривали кілька місяців. З часом він виробив просту методу – спочатку очима обмацував кожну лінію гієрогліфа. Потім його цілісне мереживо. Далі на білому аркуші виводив пензликом, умоченим в акварельну фарбу, лінії та з’єднував їх воєдино. Гієрогліфи вивішував на стінах, силуючись запам’ятати.
Якогось вечора Клавдія Петрівна зайшла до Арсена щось позичити, й гієрогліфи їй кинулися у вічі:
«О, а це що ще за новості?»
«Гієрогліфи», – відповів Арсен.
«Шо?»
«Ну, китайські букви».
«А-а-а», – протягнула Клавдія Петрівна. – А нашо вони тобі?»
«Вчу мову і перекладаю одного поета».
«Так війна ж…» – здивувалася Клавдія Петрівна.
«Та ще до війни розпочав».
«А-а-а», – знову протягнула сусідка.
Внаслідок свого каліцтва Арсен виростав самозаглибленим. У дворі, коли всі ганяли з м’ячем чи бавилися в хованки, він сидів на кухні й споглядав за ровесниками з вікна. Йому було добре видно, як хлопці й дівчата ховаються за трансформаторну будку або в ровах котлованів, щоби добігти до під’їзду та запекатися. Батьки Арсена помічали цю синову особливість, скрушно зітхаючи: «Якби ж не той випадок!» А трапилося от що: під час літніх канікул, коли Арсенові було років десять, він гостював у селі, то й поїхав з сусідом на пилораму. Сусід погодився узяти Арсена з собою – хлопцеві було цікаво. Будувався і віз розпилювати грубі колоди на дошки. Майстри повинні були ставити в нових кімнатах підлогу. На пилорамі, порізавши усе до останнього ґудза, сусід зайшов в каптьорку, щоби пригостити могоричем. Арсен, надивившись, як вправно два працівники розрізали колоди і як пронизливо співало дерево на верстаті, взяв обрубок, що валявся під ногами, затиснув її спеціальним пристроєм. Він увімкнув верстат, почав просувати колоду до вертикальних пилок. Просуваючи, не помітив, як правиця досягла шестерень – і малому прожувало вказівний і середній пальці. Від різкого болю він зімлів, звалившись поруч з верстатом. У каптьорці почули торохтіння і, вибігши, побачили знепритомнілого Арсена. Роками не навідувався у те село, але в студентську пору вирішив, наслідуючи Юань Мея, створити поетичний сад. Дідове обійстя надавалося для цього чи не найкраще – город впирався в потічок, через який виклали кладку. Кожної весни Арсенів батько ремонтував її: підгнивали дошки і часто ламалися поруччя. Кладку переходили сусіди з того берега, а невелика заплава приваблювала качок і гусок. Саме в тому місці, де талапався дріб, Арсен вирішив обладнати маленьке озерце, обклавши його камінням. На похилому березі городу, зарослому лопухами, романком та іншим різнотрав’ям, він посадив кілька кущів смородини, відгородивши таким чином той уявний поетичний садок. Згодом, коли кущі розрослися, Арсенові спало на думку привезти з кар’єру кілька великих каменів з червоного пісковика. На це він підмовив свого ровесника Петра, в якого був мотоцикл з коляскою. Кар’єр – закинутий, але від часу розробки по території валялося кимось видлубане каміння. Перевізши камінь, Арсен вискладав його так, що маленький простір нагадував коло. Були там камені-охоронці та камені-стільці. Коли він переклав перший вірш, то вирішив запросити до розмови кількох осіб, які, на його переконання, могли цікавитися поезією. Першим отримав запрошення Петро. Арсен пам’ятав, що Петро часто декламував Шевченкові вірші в клубі та школі. Голос у нього був грубий, а пам’ять чіпка. Молода вчителька німецької мови Ангеліна Міщук славилася рукописними сценаріями до різноманітних свят – до Дня знань, Різдвяних інтермедій, Дня матері, які вона мережила зеленим кольором папороті та калиновими гронами. Арсен запросив також бібліотекарку Ольгу Степанюк та двох найактивніших читачок, яких вона рекомендувала. Одна з них – цибата чотирнадцятилітня Оленка – доводилася Арсенові далекою родичкою, а друга, Наталя, потайки віршувала. Першими до поетичного саду завітали Оленка з Наталею. Арсен посадив дівчат на два найбільші камені, але згодом Арсенова мама принесла два коци: «Щоби ще собі нічо не простудили», – сказала вона. Степанючка навідалася невдовзі. Потім через кущі пролізла в поетичний сад вчителька Ангеліна. Останнім прийшов Петро. Найбільш підготовленим до читання і розмови був Петро, бо, переносячи камені до мотоциклетної коляски, Арсен розповідав про Юань Мея та його сад Сюйюань. Саме Петрові він зізнався про своє бажання повторити щось подібне. Петро дивився на Арсена як на божевільного, але не перечив, бо хто він такий – простий муляр, а Арсен вчиться у великому місті.
Коли Арсенова поетична школа зібралася, з потічка на берег вийшов виводок каченят. У дзьобах зеленіли стебельця ряски. За дріботою чалапали, струшуючи воду, сіра качка та качур з перламутровим пір’ям на кінцівках крил. Качки перейшли через поетичний сад і подалися на обору.
«Друзі, – звернувся до присутніх Арсен, – я запросив вас у поетичний сад, імені якому я не дав. У цьому світі все потрібно назвати, бо кожна, навіть найдрібніша, річ потребує слова».
З протилежного боку прорипіла кладка – нею, похитуючись, переходив тракторист Іван. Через кладу йому було найближче додому. Іван посередині поетичного саду похитнувся і ввалився на коліна бібліотекарці. Степанючка скрикнула. Дівчата сполошилися, і тільки Петро, смикнувши Івана за барки, поставив його твердою рукою на ноги.
«А ви чо ту сидите?» – запитав Іван і, не дочекавшись відповіді, махнув рукою та пішов геть.
«Напився як дойна», – сказала Степанючка, поправляючи на колінах сукенку.
Арсен продовжив:
«Ідея поетичного саду прийшла мені до голови, коли я вперше прочитав в енциклопедії про Юаня Мея. Я подумав, що і в наших краях читання віршів та розмови в дружньому колі при воді та камені зможуть витворити в нас щось особливе в сприйнятті світу».
Неподалік заревли корови. Потім корови стихли і почулося жеботіння потічка.
Арсен сказав, що протягом кількох місяців йому нарешті вдалося перекласти один вірш Юань Мея під назвою «У старій бібліотеці». Це був вірш про десять тисяч томів, які були десятьма тисячами чиїхось днів. Ангеліна та дві дівчинки-підлітки ловили кожне Арсенове слово. Степанючка вовтузилася, а Петро думав про карбюратор, який останнім часом заливав свічки.
Прочитаний вірш не викликав жодних запитань. Можливо, Степанючка не до кінця зрозуміла метафорику, тому мовчала. Дівчатка також як у рот води набрали. Петро дивився у бік кладки, і в його погляді закисала суцільна печаль. І коли Арсен готовий був переповісти про єзуїтського ченця Ігнатіуса Кеглера, що був ще тою штучкою – астрономом і мандрівником, який, за переказами, навернув у християнство одного із принців манжурської династії, вчителька Ангеліна порушила тишу:
«Арсене, це все дуже цікаво, але я, приміром, не розумію, як ми можемо це використати у сценарії до Рідвяних свят?»
Навесні пішла велика вода. Вона поруйнувала кладку, забравши з собою усю рінь. Залишились на місці лише камінці-стільці та поетична пустка.
Спочатку Клавдія Петрівна відсиділа чергу в поліклініці. Потім зайшла до найближчої аптеки. Поки те і се – збігло пів дня. У продуктовій крамниці, викладаючи перед касиркою десяток яєць, кілька помідорів, зелену цибулю, дві пачки вафель, барбариски, сир та кефір, побачила через вікно скупчення людей. Розрахувавшись, вийшла. Наближаючись до гурту, зрозуміла, що до їхнього містечка привезли вбитого з фронту. Краєм вуха вона почула розмову двох чоловіків. Це був другий випадок за останні три місяці. Усіх полеглих провозили центральним майданом біля прапора, що розвівався на високому металевому держаку. Люди, чекаючи на траурну процесію, перемовлялися. До Клавдії Петрівни донеслося, що загинув син якихось Саранчуків. Це були їй незнайомі люди, навіть такого прізвища вона ніколи не чула. Коли з’явилися авта з прапорами, більшість стали на коліна. Клавдія Петрівна була огрядна. Тепер навіть ходити їй було важко, не те що клінчати. Вона схилила голову і, поки кавалькада автівок з бусом з написом «На щиті» неспішно описувала коло, вкотре подумала, що смерть неминуча. Походила Клавдія Петрівна з окупованої тепер Горлівки. З родичів залишився лише непутящий племінник Валерка, братів син. Валерчині батьки пішли, спившись, з цього світу давно. Валерка був інтернатський, а згодом батьків та дім замінила йому в’язниця. Клавдія Петрівна спочатку хотіла забрати племінника до себе, але поки оформлювала опікунчі папери, Валерка потрапив на малолєтку. Тепер вона думала-гадала: де той Валерка? Може в тюрмі, а може доброволець ДНР. Вона провела поглядом останнє авто печальної колони і знову подумала про племінника. Люди почали, обтріпуючись, розходитися.
Клавдію Петрівну захопили вересневі сутінки біля трансформаторної будки. Вона згадала, що ліки потрібно буде забрати завтра.
«Скажу, – подумала, – Арсенові».
Ледве втрапила ключем у замок власної квартири. Світло тепер вимикали часто – в сусідній області був приліт і пошкодило лінію електропередач, а їхнє містечко живилося звідти.
Вона згадала, що нині в Арсена зібрання, як він казав, поетичного саду. Хлопець продовжував перекладати того Юань Мея. Вона також запам’ятала історію про Ігнаціуса Кеглера та про якогось державного діяча, що норовив підсунути Юань Мею свою дочку. Арсенів поетичний сад збирався від пандемії, а з початку війни його учасники – Клавдія Петрівна, Людка-маршрутка, колишній працівник райсоцбезу Микола Іванович Небеляк і колишній водій автобази Семен-клешня – сходилися послухати нові історії про китайського поета, якщо ж Арсен переклав новий вірш, то й те заодно. З віршами було сутужно, а от різноманітні історії господар квартири, тобто засновник поетичного саду, розповідав залюбки.
«Звідки він тото всьо знає?» – не раз дивувався Семен-клешня.
«Та він на таке вчився», – відповідала Людка-маршрутка.
«Вчився, та не довчився», – не вгавав колишній водій.
«Та мало шо в житті трапляється».
Семен-клешня жив одинцем і пильнував свою квартиру. Дружина – в Італії. Навідувалась тепер рідко. У перші дні війни виїхав до мами і єдиний Семенів син. Так що Клешня, поки Людчин чоловік перебував у війську, поклав на неї око. Людка-маршрутка це розуміла, але не давала. До Арсенового поетичного саду він навідувався через Людку. До поезії він взагалі був глухий. От якби що помацати, то інша справа. Микола Іванович, на противагу Клешні, поезією захоплювався. Сам ще в технікумі пописував вірші. Їх радо брали до стіннівки. Одного разу йому вдалося надрукуватися в обласній молодіжці в номері, присвяченому до Восьмого березня. Він був бездітним вдівцем, якому перевалило за сімдесятку. Неоднораз він пропонував Клаві зійтися, але та відмовляла. Їй не подобалися Небелякові руді брови і неприємний запах з рота. Людчин Віталій перебував на фронті уже пів року і жодного разу не навідався додому. Людці було під сорок і все було при ній. «Не може ж, – міркував Семен, – така баба не хотіти. От як же підійти до неї? З якого боку?» Клешня вичікував. Арсенові поетичні сади були йому по барабану, але ж Людка! – і він, пересилюючи нудьгу від захоплених розповідей про якогось китайського хріна, ходив і слухав.
У Людки було двійко дітей – Максимко і Тетянка.
Зібрання поетичного саду починалося, коли вона, приспавши дітей, бігла до Арсенової квартири. Деколи відвозила дітей до свекрухи в сусідній район. Інколи над містом, переважно вночі, завивала сирена. Якщо таке траплялося під час засідань поетичного саду, то усі виходили з під’їзду і дивилися в небо. Одного разу Людці здалося, що вона побачила дрони. «Дивіться, дивіться», – шепотіла перестрашено. Усі, хто був поруч, здіймали голови, а Людка прожогом бігла до себе, щоби, бува, не налякалися діти.
Клавдія Петрівна, очікуючи своєї черги в поліклініці, зиркала в телевізор. Показували захоплених в полон деенерівців. В одному вона впізнала Валерку. Колись племінник, щойно звільнившись з чергової відсидки, надіслав тітці знимку – худющий, з широким біля лівої вилиці рубцем шраму на чолі. Камера оператора кілька секунд тримала у фокусі обличчя полоненого. У неї підскочив тиск, але, пересилюючи себе, піднялася і попрямувала до кабінету терапевтки.
На зворотному шляху в маршрутці було порожньо.
Клавдія Петрівна дивилася у вікно. У склі відбивалося її жовте обличчя.
«Валерка. Валерка», – повторювала подумки племінникове ім’я, важко зітхаючи.
Водій зирнув у дзеркальце.
Доїхавши до зупинки, вона вирішила тримати язик за зубами.
«Не приведи, Господи, – подумала Клавдія Петрівна, – щоби Людка-маршрутка довідалася».
Кожного разу, коли день і годину нового засідання поетичного саду було призначено, Арсен розвішував на кухні білі аркуші з новими гієрогліфами. У вітальні на великих аркушах виписував назви дерев та кущів, які наче б то оточували гостей. Ну, якщо ж сад – то сад. У кімнаті від подиху та порухів присутніх шелестіли білі аркуші з гієрогліфами, наче на них хтось струсив з підошов річковий пісок чи випадково висипав жменьку рису. Під цю паперову музику Арсен розпочав чергову розповідь про Юань Мея:
«У 1739 році після складеного іспиту на третю ступінь державного управлінця Юань Мей зайнявся вивченням маньчжурської мови та приступив до читання давніх рукописів. Його призначили в Академію Ханьлінь. Було це за династії Цін. Пробув він так недовго, бо мова не пішла, тому нічого путнього прочитати він не міг, і за розпорядженням місцевого губернатора поета вислали урядником в провінційне містечко. Там він займався судовими та іншими спірними справами. Служба урядника його гнітила, до того ж він одружився з панною Ванґ. У нього було чимало наложниць, таким був родинний етикет тієї епохи. Наложниці були в імператора та його урядників. Усе це родинне оточення вимагало від Юань Мея служби і грошей, але він часто сварився з вищими начальниками і ніде не затримувався на службі. Тому, призбиравши трохи грошей, він купує неподалік Нанкіна помістя Суйюань. Це місце й було його поетичним садом».
Микола Іванович самозаглиблено схилив голову.
Семен-клешня запитав:
«А кілько то в нього було наложниць?»
«Не знаю», – відповів Арсен.
Клавдія Петрівна, глипнувши на Клешню, невдоволено сказала:
«Кому шо, а курці просо».
«А шо? – виправдовувався Клешня. – Пожив собі чоловік в своє задоволення».
«Чоловік?! – втрутилася Людка-маршрутка. – То – поет!»
«А поет шо – не чоловік?» – резонно зауважив Клешня.
Микола Іванович також докинув своїх п’ять копійок:
«Ти диви! А як же в них було все придумано».
«Шо?» – перепитав Клешня.
«Ну, все, – продовжив Микола Іванович, – урядовці писали вірші. Мусили розумітися на поезії. Все в них було побудовано на поезії. От шо».
Арсен, відмовчуючись, слідкував, в яке русло поверне початок суперечки поміж Миколою Івановичем і Клешнею, й нарешті втрутився:
«Вони шукали гармонію. Без поезії – це марна справа. Була академія, було сховище рим, була бібліотека. Імператори, звісно, не були байдужі до жінок, але й про поезію не забували. Юань Мей у своїй посілості дім назвав – “Житло у хмарах гір Сяоцань”, стіни, розписані віршами, називав “Містом поезії”, гайок диких слив – “Тонким ароматом, морем снігу”, бібліотеку – “Сховищем книг”. Вірші відточували розум і почуття, розмови про мистецтво додавали відчуття вічного життя, а чудові пейзажі – насолоду для ока».
«І шо, в них не було воєн?» – докинув Клешня.
«Були, – сказав Арсен, – війни завжди з нами».
«Цікаво як!» – вигукнула Людка.
«Окрім того, – сказав Арсен, – в кожного імператора було три імені: власне, яке давали при народженні, храмове і посмертне. Ось, до прикладу, імператор Цяньлун по-маньчжурськи Хунлі...»
«Хто?» – перебив Арсена Семен-клешня.
«Припиніть», – гримнула на Клешню Клавдія Петрівна.
«Маньчжурська династія, – продовжив Арсен, – прийшла в Китай і почала усе забороняти, палити книжки. Єдине, чого вони не могли спалити, – це жодного гієрогліфа».
«Чому? – запитала Клавдія Петрівна. – Раз книжки палили, то і гієрогліфи зникали».
«Не зовсім так, – сказав Арсен. – Гієрогліфи китайці зберігали в головах. Та й маньчжурам не вдалося обезголовити усе населення».
«Могли ж стинати по десять на день, – припустила Клавдія, – то й досягли б своєї мети. Он дрони кожен день літають».
«Одного разу, – продовжив Арсен, – на замовлення якогось мецената Танґ Ші-мінґа Юань Мей створив епітафію, що складалася з восьмисот слів. Це були поминальні слова для померлої матері багача. За це поет отримав тисячу унцій сріблом. Потім інший заможний чоловік – якийсь Пао Чі Тао, що починав помічником в чайній крамниці, а згодом, внаслідок щасливого збігу обставин, доробився і став найбільшим у своїй провінції торгівцем сіллю. Той Пао також звернувся за епітафією на надмогильний камінь свого батька і також заплатив тисячу унцій сріблом».
«То на теперішні гроші кілько би було?» – запитався Семен-клешня.
«Ну, тисяч вісімдесят фунтів».
Семен-клешня присвиснув: «Всього за вісімсот слів?!»
«Одного разу, – продовжував Арсен, – коли імператор Цяньлун забажав зустрітися з поетом Юань Меєм, він наказав розшукати Мея та привезти до Забороненого міста. Якби хто хотів дізнатися, в якому зі своїх палаців перебуває імператор, то це було б непросто: біля кожного виставлено охорону і в кожному, окрім помічників, вешталося чимало придворних поетів та каліграфістів. Власне, придворні поети, дізнавшись таку новину, опечалилися. Річ у тім, що імператор Цяньлун, окрім державних справ і завойовницьких походів, був ще поетом, каліграфістом і колекціонером».
«Дивно, – сказала Клавдія Петрівна, – імператор – та ще поет?»
«Сказано ж було, – лагідно втрутився Микола Іванович, – без поезії не було в їхньому світі гармонії».
«Сказано то сказано, але дивно», – відповіла Клавдія Петрівна.
«Давай, Арсене, далі», – докинув Клешня.
«Ну, що далі? – запитав себе Арсен. – Далі було так: імператор писав вірші й укладав їх у книжки. Здається, усіх їх було за життя видано п’ять. З віком він лише озвучував якісь свої метафори, а вже придворні поети та каліграфісти оформлювали їх на свій смак. Якщо Цяньлуну подобалося що-небудь з того, то він наказував записати це на папері, вигравірувати на дзбанку чи фаянсовій мисці. Імператор ревно слідкував за усім, що відбувається в його державі, – і якщо якийсь поет щось написав не те, то могли стратити».
«За вірші?» – здивувався Клешня.
«А хіба в нас такого не було? – відповів Арсен. – Шевченко чи Стус».
«Поезія, – сказав Микола Іванович, – річ небезпечна».
«Ну, так – сказала Людка. – Ото хочеш жити – пиши, що кажуть».
«Невже так було завжди?» – дивувався Небеляк.
«Юань Мей, – продовжуючи свою історію, сказав Арсен, – саме повернувся зі столиці провінції Шенсі, міста Сіянь, в якому недовго пробув урядником, бо не знайшов спільної мови з губернатором. Власне, імператорський посланець застав Юань Мея за спогляданням сливового цвіту в тонкому ароматі, морі снігу. Він передав прохання імператора, і Юань Мей послушно зібрався в путь. Скільки вони їхали – невідомо, але дісталися до Забороненого міста під вечір, і Юань Мея поселили в гостьових кімнатах, в яких завжди товклися губернатори провінцій, очікуючи імператорської ласки на авдієнцію. Ніхто не мав права увійти до Забороненого міста без дозволу. Юань Мей очікував недовго. Він встиг побачити кількох губернаторів з південних провінцій, яких покликано до столиці, але авдієнції ще не призначено. Вони в оточенні слуг та наложниць нудилися, визираючи у вузькі вікна, чи не біжить, бува, до них хтось з імператорської прислуги. Але наступного дня прийшли за Юань Меєм. Вони були майже ровесники – імператор Цяньлун і поет та дрібний урядовець Юань Мей. Їх розділяло походження і становище, але об’єднувала поезія. До того ж, Юань Мей як міг уникав державної служби, зрештою, йому з нею не щастило, а імператор справно виконував свої обов’язки – дбав про кордони, вів війни, захоплюючи території, забороняв християнство, але запрошував вчених-єзуїтів до свого двору, наказував складати списки старожитніх рукописів, засновував академії та сховище рим китайської поезії. Словом, незважаючи на перевантаження, писав вірші й милувався світом. Імператор прийняв Юань Мея в одному зі своїх павільйонів. Той, підійшовши, впав на коліна і схилив голову. Імператор почекав, поки увесь ритуал відбудеться, бо так належало усім вітатися з Сином Неба, а тоді промовив: “Не важливо, з ким ти п’єш чай – важливо, як ти його заварив”. Поки Юань Мей подумки перебирав найкрасивіші слова, щоби достойно відповісти імператору, але коли звів очі, побачив порожній трон, на якому ще мить тому воссідав Цюньлун».
«Оце номер!» – сказав Клешня.
«Нічого собі!» – додала Людка-маршрутка.
«Що він цим хотів сказати?» – здивувався Микола Іванович.
«Ну, це якось не по-людськи, – й собі промовила Клавдія Іванівна. – Викликав чоловіка з дому, забрав, так сказать, від сім’ї. Ну, імператор ти, але будь же людиною».
«Цю зустріч, – пояснив Арсен, – і досі не можуть розгадати. Юань Мей, повернувшись додому, написав кілька віршів, але повважав їх недосконалими і знищив».
«А що цей, – запнулася Клавдія Петріна, – як його... Лунцяй?»
«Цяньлун, – виправив Арсен. – Ті слова імператора підхопили придворні поети й оформили у вірші».
«І шо?» – запитав Клешня.
«У жодному зібранні віршів Цяньлуна нічого, що би нагадувало цей вислів, нема».
«А звідки відомо, що саме це сказав імператор при зустрічі з Юань Меєм?» – резонно поцікавився Микола Іванович.
«Існує запис цієї зустрічі, – сказав Арсен. – Хроністи занотували».
«А-а-а», – протягнула Клавдія Іванівна.
«Невдовзі після зустрічі з Юань Меєм, – розповідав Арсен, – Цяньлун вислав своє військо проти бунтівників у провінцію Сичуань. Отримавши вісті про шалений спротив, написав листа командувачеві, щоби той не жалів нікого і вирізував усіх до ноги, окрім стариків та калік».
«Ось така, – підсумував Клешня, – вам поезія».
«Ніщо не зупиняє жорсткість, – сказав Микола Іванович, – навіть милування цвітом сливок».
«Така вже людська природа», – погодився Арсен.
Розійшлися поночі.
Арсен познімав листки з гієрогліфами і поскладав в окрему папку.
Наступного ранку Людка-маршрутка прибігла до Клавдії Петрівни:
«Віталія поранено, – випалила вона з порога, – Лежить в Дніпрі в госпіталі».
«Ой лишенько».
«Я вже зібралася, – сказала Людка. – Чи могли б ви за дітьми пригледіти? До свекрухи відвезти не встигну. Я вже їй дзвонила. Вона знає, що діти у вас».
«Як надовго?»
«Та днів на три – самі знаєте, що й на роботу треба, а тут з Віталієм таке».
Семен-клешня побачив Людку вже біля трансформатора.
«Знову кудись повіялася», – невдоволено сказав уголос і попрямував до крамниці по пиво.
Повертаючись, він побачив Кладію Петрівну з Людчиними дітьми. Та сиділа під грибком. Хлопчик з дівчинкою бавилися в пісочниці.
«А шо, Клаво, знову за няньку?»
«Як бачиш».
Клешня почесав свій заріст і поліз в кишеню, звідки витягнув кілька барбарисок.
Він підкликав старшенького Максимка і протягнув свою велику, як клешня, долоню:
«На, – сказав він до хлопчика. – Поділися з сестричкою».
Хлопчик втішився й, підстрибуючи, побіг з цукерками.
«Надовго Людка поїхала?»
«Казала – на три дні, – відповіла Клавдія Петрівна. – Віталій поранений».
«Та ти шо? – присвиснув Клешня. – А яке поранення?»
«Не знаю. По-моєму, й Людка не знає».
Людка не повернулася ні через три дні, ні через наступні три. Клавдія Петрівна занепокоїлася – а тут на порозі з’явилася Людчина свекруха, чорна, як дорога. Вона приїхала по внуків. З її слів Клавдія Петрівна дізналася, що Віталія тяжко поранено, і невістка тепер при ньому в госпіталі.
Увечері навідався Микола Іванович і розповів, що бачив, як ТЦК запакували Арсена в бус.
«Та не може бути!?» – сплеснула в долоні.
«Присягаю, що видів на свої вочи».
«А коли то було?»
«В обід. Я сидів з Клешнею біля дитячого грибка. Клешня розповів про Віталія. Потім він згадав, що не має на вечерю хліба. От тоді, коли Клешня пішов за хлібом, Арсен приїхав ровером і став біля під'їзду».
«Ой, та він же мені ліки віз, – сполошилася Клавдія Петрівна. – Я просила його купити».
«Ось вони, – сказав Микола Іванович і витягнув з кишені торбинку з піґулками. – Було прив’язано до керма. Як тільки Арсен зіскочив з ровера, тут нізвідки примчався бус. Скрутили і впхали в салон».
«Та як вони могли? Він же каліка».
«Війна, Клаво, не перебирає. Може ще відпустять, а може десь в тилову частину, при штабі його призначать».
«А ровер де?»
«Я забрав до себе».
«Привези сюди. Най буде в мене».
«Добре».
Вони попили обліпихового чаю, і Клава випровадила Миколу Івановича домів.
Клавдії Петрівні не спалося. Вона переверталася з боку на бік. То вставала, то засвічувала, то стояла в кухні при вікні, вдивляючись у темний силует трансформаторної будки.
Під ранок почулася кепсько і викликала «швидку».
Під дитячим грибком сиділи як сироти Семен-клешня і Микола Іванович.
У трансформаторній будці гуділо, і було видко, що до зупинки на протилежному боці вулиці, під’їхала маршрутка.
«Київ знову обстрілювали», – сказав Клешня і витягнув з торби пляшку пива.
Небелюк промовчав.
Клешня поліз по другу: «Будеш?»
Небелюк відмовчувався.
Клешня подивився на Миколу Івановича і побачив, що у того мокрі очі.
«Ти шо, плачеш? – запитав. – За ким?»
«За всім», – прошепотів тремтячими рудими вустами Микола Іванович.
«Ех, Миколо, – зітхнув Клешня. – Клава одужає, Арсен повернеться, Людка... Людчин Віталій викарабкається».
«Шкода, Семене, поетичного саду, і всіх шкода». Та, помовчавши, додав: «І нас шкода».
Усе було як завше: будинок на пустирі, трансформаторна будка, грибок з пісочницею і біля зупинки – маршрутка.
11.10.2025