Від самого початку світової війни старав ся я при кождій нагодї обсервувати синів українського народу, яких слово "мобілїзація" покликало в ряди військових формацій і потім на кріваві поля боїв. Не ходить менї про тих, яким доля дала спромогу стати ся членами інтелїґенції та можність розумового погляду й осуду тих величезних подїй; ходить менї про ту масу українського парубоцтва й жонатих селян, що від жнив розсипали ся по цїлім просторі габсбурзької монархії, що довгий час не мали нїяких вісток з Галичини, що самі, без священика й учителя, опинили ся між чужими, в окруженню, яке рідко знало їх мову, з яким годї було їм порозуміти ся.
Не ходить менї також про заслуги, про добрі прикмети чи хиби українського селянина, які він виявив у службі державі, а про характеристику духових станів, про його психіку яко члена українського народу на тлї воєнних подїй.
Мушу зазначити, що сей селянський елємент опинив ся майже цїлковито без помочи інтелїґента (майже цїлий рік) тому, що число активних і резервових офіцерів-Українцїв дуже мале та творить по моїм спостереженням у найкориснїйшім разї найбільше 1½—2% (назначую, що число мабуть багато зависоке) й що під духово-національним оглядом був лишений собі. І тут, обсервуючи синів усїх народів австрійсько-угорської монархії, дійшов я до погляду, що наш селянин, хоч інтелїґентний і недурний з роду, через свою наївність і щирість вдачі, через деяку трусливість і недостачу рішучости в зазначенню своєї національної свідомости дуже часто сам пхає себе в прикрі відносини, ставить себе в такім світлї, що й люде без упереджень дивують ся, що се за такий дивний народ, і не глузують, але цїкаві, де в Европі можуть ще бути люде сеї породи, такої якоїсь пасивно-сентиментальної, застрашеної, несвідомої життя вдачі. Питання, які дуже часто тяжко пояснити українському інтелїґентови, що хоче зрозуміти сї цїкаві, часом радісні, а частїйше дуже сумні відносини.
Вертаючи до початків війни, спитаймо ся, які думки були в душі українського селянина, котрого мобілїзація кинула десь на сербську границю. Дістав карту покликання, попрощав чи рідню, чи жінку й дїти та поїхав. Дивив ся великими очами, але не мав кого спитати ся, не мав кого порадити ся. Довкруги себе чув ріжні мови, яких не розумів, ріжних людей, яких не знав, а може й бояв ся (се-ж воєнні відносини), був сам з тим страшним почуттєм самоти на чужинї й між чужими, з марою смерти перед очима, а за собою десь далеко наче сон чи соняшна мрія спомини рідного села та знайомих — і ся туга за ними й непевність будуччини! Се не була еміґрація за море, се не добровільна поїздка в чужину. Не знав, що з ним дїєть ся, за що, за кого, по що, — було одно страшне слово "війна", неясне, повне грози, як оповідали старі. Але чи воно вияснювало що? На душу Українця-селянина жовнїра нависла хмара непевности, несвідомости, незнання, — мара смерти й: за що? Говорили між собою: за Австрію. Було одно — покликали, убрали в мундур, дали кріс і кулї.
Чи ми, інтелїґенти, скептики й іґноранти, в силї розуміти сей психічний стан, відчути серцем ту траґедію безсильности й непевности: Чому мене забрали, чому маю гинути, лишати в той страшний час війни родину без опіки?
І сей стан малює один з моїх споминів у самих початках: я зібрав наших людей й ми розбалакали ся. І один десь зпід Рави Руської чи Сокаля каже: як ми почули, що ви "наша" людина, що по нашому говорите, мов сонце побачили: ви тепер наш "духовний отець." Що то буде, — питаєть ся, а сльози падуть мов у дитини. Підчеркую слово "наша", бо воно в разї новости слова український дуже часто заступає поняттє народу. Слова "руський" бояли ся люде вже тодї, а пізнїйше ще більше, щоб не підозрівали їх у русофільстві. З сеї причини також подають себе за Поляків.
А скільки було таких, що їх мучила мара непевности, а не мали кому сказати тих трьох страшних слів: що то буде?
А опісля зачали приходити ті страшні вістки з Галичини. Чути було, що Тернопіль горить, що десь коло Рави Руської бють ся, що Львів евакуований. Цїкавий був український жовнїр, цїлою душею хотїв відкрити тайну часописи, бачив, як Нїмцї, Мадяри й инші рвали ся, щоб часопись купити, а він не міг. Нїмецької не розумів, спитати ся не знав і тодї можна було бачити, яке значіннє мав між жовнїрами той, що з нїмецької часописи знав дещо вичитати й иншим оповісти. Побіч нього гуртувало ся цїле духове життє, вели ся на кватирах розмови, тема яких писала ся крівавими буквами в душі українського селянина. І тодї мабуть зрозумів він перший раз, що се значить часопись. Зробив великий культурний скок; усї наші віча й відчити, поїздки в села не навчили нашого селянина розуміти вартости друкованого слова, — війна навчила!
Нїякий жовнїр иншого народу австрійсько-угорської держави не витерпів стільки, що український. До всїх приходили вістки від родини, всї знали більше від нього, діставали посилки з хати, дрібницї, а Українець-жовнїр дивив ся на їх радість, дивив ся, як читали листи від дорогих. А його знову мучило питаннє: "А що з моїми дїєть ся?" Там десь у нас горить страшний бій, може мої згинули, може втїкають голі із босі, може хата горить. А може вже згинули?" Писали люде, неписьменні просили инших, аби їм писати. Скільки найгарячійших і найчистїйших людських почувань крилося в тих стереотипних словах: "Слава Ісусу Христу. Дорога жінко, довідую ся про здоровлє й поводженнє. Я з ласки пана Бога здоровий, чого й вам бажаю." А картки вертали назад по тижнях. Ждали люде на відповідь мов на найбільше щастє, а не було нїякої вістки. Чи в дїйсности не дивувати ся, що той жовнїр-Українець показав таку велику моральну силу, що працював, робив, що йому звелено калїченою чеською мовою, та старав ся робити найлїпше. А було подивити ся на тих людей, то видно було, що в їх душі якась невпинна, страшна жура. Мене питав ся один з товаришів: "Слухай, чому ті твої Українцї не співають? Чути нїмецькі, угорські, чеські, хорватські піснї, а ваших нї?". А ясне було. Вони забули співати, співу не стало, бо в їх душі щось кричало невпинно й без надїї. "Що з моїми, що з ними?" Я бачив наших людей при огнях у таборах і по кватирах. В окопах настрій дещо відмінний, бо там постійна небезпека смерти вбиває всї почування того роду, душа, треба ужити слова, "каменїє", або краще "деревіє" — стає нечутлива на всї инші почування. Й нераз бачив я, що як зачав хто пісню співати, так се був Нїмець, а инші слухали; часом сльоза покотила ся з очей, а деякий махнув рукою, звалив ся на своє місце и лежав мов півмертвий, а вкінцї говорив: "Дай, дай спокій." Є хвилї, де всяка пісня, всякий звук бурить у душі притаєне, здавлене море почувань і людина інстинктовно боїть ся, щоб звук піснї не викликав бурі, останньою строфою якої божевіллє або шнурок і куля в лоб.
Того настрою серед Українцїв-жовнїрів не могли чужі розуміти і їх поведеннє ще побільшувало траґедію. Мусїли замкнути ся уста й біль гриз душу невпинно. Наші люде робили вражіннє механїчних творів, що роблять і працюють, мов накручені автомати, без енерґії та запалу; дивувала чужих ся пасивність чи неохотність і ріжно пояснювали, — а на тлї галицьких подїй — русофільством. Не було часу призадумати ся над психікою тих людей; зайнятий важнїйшими справами мозок давав тим словам поясненнє. А немов на доповненню чарки чув Українець-жовнїр, що до нього не мають довіря. І знову мусїв питати ся своєї душі: "Чому? Чому се так?"
Часом можна було зірвати чи відслонити заслону сього спокою, сеї зрезиґнованої пасивности.
Прийшло перше Різдво.
Зібрали ся наші люде й зачали ми колядувати та балакати. Окружили нас Чехи, Нїмцї, Мадяри, хотїли послухати. Співали люде, сльози текли їм: спочатку несміло, опісля живійше, охотнїйше. Я сам здивував ся, який багатий репертуар пісень, хоч знаю дещо нашу музику. Співав з нами селянин Іван Загрійчук з Якубівки коло Городенки; уважали його за дуже лїнивого й дурного. Але колядки знав співати; брудним рукавом отирав сльози, але щораз нову строфу чи колядку зачинав. Другий Кузюк, 38-лїтнїй Гуцул з Брустур, підтягав також, але що хотїв слово сказати, то ридав мов дитина: в хатї лишив жінку й пятеро малих дїтей і вже пів року не мав нїякої вістки. І ті люде, руки котрих мали на собі слїди працї цїлого життя, що ходили спокійні та працювали по 16 годин на добу, ридали, мов дїти або жінки на похоронах.
Так виглядали ті характеристичні моменти, ті скриті на днї душі почування й терпіння цїлого року.
На той час пережив Українець-жовнїр цїле пекло духової самоти й недолї. І треба було дивити ся, як по визволенню Галичини тяжкі жовнїрські руки мучили ся в вільних хвилях, щоб написати до родини, як завидували неписьменні тим, що знали писати.
Яснїйше ще стало. Зачали приходити вістки з краю та від родин; зачали доходити до рук українські часописи. Якось так склало ся. що я наперед дістав "Ukrainische Nachrichten" (в початках 1915 р.), а за декілька днїв "Вістник Союза визволення України".
І за декілька днїв, як прийшов "Вістник", оглядали його так, наче не хотїли вірити своїм очам.
Раз приходить Михайло Рулин з Поточиск коло Городенки; бачу, що такий ясний, якась радість на лицї. Питаю ся: "Що вам такого, Рулин?" Задиханий каже: "Маю лист від жінки". Змінив ся чисто в одній хвилї.
І від того часу щораз частїйше приходив один, другий подїлити ся радісною вісткою: "Я лист дістав, здорові всї".
Навів я ті фраґменти, щоб змалювати, які сподївання, заводи й надїї, неспокій і жура були в тих простих душах.
Були такі, що їх родини змусили Москалї забирати ся до Росії й дотепер не мають нїякої вістки. Тим мабуть найтяжше.
Описуючи ті вражіння, віддаю, так сказати-б, одну лиш сторону, чисто-людську. Але ще більше інтересно придивити ся деяким фактам з національної сторони.
Тут виступає від самих початків війни велика ріжнородність.
В початках подавали Українцї-жовнїри на питаннє, якої вони народности, непевну відповідь: Русин, Руснак, частїйше Поляк, рідко Українець.
Тепер дуже часто кажуть: Українець — з двох причин: 1. пізнали, що як кажуть Українець, то усувають від себе недовірє щодо русофільства й 2. не потребують казати Поляк, що все було для селянина скритою брехнею. На жаль, ще дуже часто подають себе за Поляків. Напр. такий випадок: [...] Питаю ся по українськи: Чи ви Поляк, чи Українець? Відповідає: "Поляк". Питаю дальше по польськи; відповідає чисто по українськи, а тільки від часу до часу всуне польське слово. Я дальше питаю по українськи й кажу: "То ви Українець, Русин, по польськи не знаєте". Тодї пізнав, що я Українець, застидав ся дуже сильно й почервонїв.
Сей випадок і багато инших, свідком котрих я сам був або про котрі чув, доказує, що наш жовнїр-Українець дуже часто боїть ся признати ся до своєї народности, що з давнїх, мабуть дуже давнїх часів застрашений не має нїякої певности в своїм поведенню й тому дуже часто видаєть ся значно дурнїйшим, нїж є таким у дїйсности. Через те зражує собі дуже часто людей, дуже прихильно настроєних до нього.
Треба пригадати також, що наш жовнїр лишений своїм власним думкам. Коли нїмецькі й мадярські видавництва присилають ріжні часописи та брошури до роздаровування між жовнїрів, у нас людина, що знає дещо читати, мусить сама здобути ся на се, щоб якусь часопись чи книжку замовити або передплатити, що вимагає вже сильної потреби друкованого слова та грошей, які рідко є в вояцькій кишенї. Тому лишені наші люде лиш на припадкову нагоду одержати чи часопись чи книжку. І в тім напрямі слїдно поступ; люде навчили ся на чужинї шанувати рідне друковане слово. Багато приходило до мене та приносило гроші, щоб спровадити співаник, чи веселі вояцькі вірші Руданського, чи калєндарь "Просвіти"; сей останнїй тїшить ся великою симпатією й пошаною серед вояцьких кругів.
Так бачимо, що духово піднїс ся умовий рівень Українця-жовнїра. Се, так сказати-б, духовий розвиток на тлї воєнних відносин.
Яку важку долю викликала в нашім краю війна, які великі жертви зложено на її крівавім престолї, все-таки, коли подивимо ся на життє і рівень інтелїґенції Українця-жовнїра зперед двох лїт, бачимо великий зріст національної свідомости та значно ширший виднокруг "селянського світогляду".
[Вістник Союза визволення України]
28.05.1916