Дві картини.

ВІДГУКИ ДНЯ.

Перед війною було обмаль оригінальних образів по наших інтеліґентних хатах. Десь хтось якийсь портрет, зроблений приятелем, десь хтось якийсь образ святого, подарований при нагоді малювання церкви, а тільки в дуже рідких випадках (і то в більшім місті!) краєвид котрогось  із наших  мистців.

Зате були незлі відбитки з добрих картин: „Вїзд Хмельницького" — Івасюка,  „Гість із Запорожа” —  Красицького, чи „Гагілки“ — Труша.

Майже в кожній хаті здибали ви як не „Вїзд", то „Гостя" чи "Гагілки", а часто і всі три, на почеснім місці, над канапою в сальоні, у вишиванкових рямцях та ще з вишиваними рушниками.

Війна, а далі повоєнщина змінили неодно і в цьому напрямі. Часті вистави образів, відчити, статті створили нову моду: придбати до мешкання бодай кілька ориґіналів. Почали цю моду передовсім львовяни з правдивими мистцями, а за ними пішла і провінція, де щоправда рідко попадався мистецький образ, а зате часто „ручно мальований“ — з фабрики образів у Каліші. Але навіть і це був уже великий поступ, бо будив зацікавлення до образотворчого мистецтва.

В останніх часах, бачу, Галичина починає знову завертати до репродукцій. Це ще не булаб траґедія, бо добра репродукція завжди ліпша, як ручно мальована образа  божа, але.

Недавно був я на провінції в одного знайомого. Приїхавши звечора не мав ні  змоги ні часу розглянутися по стінах хати. Щойно рано, при сніданні впало  моє око на стінні прикраси.

— А це що таке? — питаю.

— Та це бачиш, з патріотизму купив. Приходить якийсь молодий чоловік, показує, хвалить, врешті заявляє, що в кожній правдиво українській хаті повинен такий образ бути —  що було робити...  купив. А раз купив, то й повісив.

Приглянувся я до цього підручника патріотизму...

Один — це збір володарів української землі. Щож! — скаже кожний, річ дуже похвальна. Видають інші —  повинні видати і ми. Певно, що так. Але інші  роблять  це трохи не так.

По перше: стараються за історичну (бодай приблизну) вірність; по друге: стараються за мистецьку вартість портретів; по третє: стараються не компромітувати своєї нації.

А тут!..

Правдиві володарі помішані з ріжними ватажками, а то й приватними людьми, що ніколи не мали претенсій на володарство. Є там і Володимир, і Ярослав Мудрий, і Данило і... Ружинський, і Косинський, Тарас Бульба і Януш Острожський і хто що не хоче. А все це разом, поруч, та ще й з підписами: "панував від року такого то до такого то".

Зле відбиті, ще гірше намальовані, а найгірше дібрані володарі і неволодарі України  дивляться на вас непаристими очима, всміхаються покривленими обличчями і аж просяться,  щоб їх сховати перед оком світа.

Ледви відірвав я очі від цього чудовища, а вже наскочив на друге: "Апотеоза України" чи щось подібного.

Тарас Шевченко сидить при столі, у вишиваній сорочці, обовязкові вуса пустив аж на груди, обовязкове перо тримає в руці, а очі зизом дивляться  на протилежну стіну. За ним стіни  нема, бо знадвору натиснув народ і стіну виломив. Коло його чобіт сидить присліпкуватий  бандурист, за плечима Тараса стоїть  тяжко заплакана дівчина і ще тяжче загрижений козак. Одним словом — на першому пляні сумно. Зате трохи далі — ні сліду суму. Два козаки гасають гопака, третій періщить бородатого жида, четвертий підпалює панський будинок, пятий скаче конем по головах третьому і четвертому, шестий, семий і восьмий рвуть коло вогню кайдани, а решта козаків сіла в чайку і пливе по диму просто на горіючий замок. Аж жах бере!

Та жах бере не тільки за козаків...

І за автора, що таку штуку сміє малювати, і за промисловця, що таке репродукує, і за аґента, що бє на патріотизм.

І за мене, що не вхопив ці дві ґеніяльні картини, не шпурнув ними до землі, а далі не вкинув у піч.

А саме тоді, памятаю, як нині, горів у печі вогонь...

20.03.1938