Портрети з нашої дійсности.   З першим з них зустрінувся я вранці. Сніданок кипів на машинці, коли ввійшов брат, а за ним 13-літній хлопчина.   — Не гнівайся! Йду до праці тай зачіпив по дорозі. Сидів на сході під брамою. Може в тебе є що попити гарячого? Уявляєш: йде пішки зза Тернополя до Самбора...  

Звідомлення з одної подорожі.   ...Коли сьогодні обмірковую той один день зі села, я не всилі спрецизувати точно: добре це, чи зле? Зріст це, чи занепад? І тільки знаю, що цього не бувало досі ніколи, а якщо це не приповідковий наш соломяний вогонь — над ним слід поважно і глибоко задуматись.   Мої "сільські" вражіння почав поліціянт. Була 9-та година ввечері, коли на цій стації, на якій тільки всього й поїздів, що один туди й один назад, я виліз з вагону. Я був одинокий пасажир, може тому і впав в око.  

Альманах Євгена Гребінки "Ластівка" 1841 був першою книжкою, що познайомила галичан (українську трійцю) із деякими творами Тараса Шевченка. Але аж Чигиринський "Кобзар" 1844 р. дав галичанам поезії з першого "Кобзаря", що все ж полишились ще довго майже невідомі в Галичині. Шевченкова смерть потрясла до глибини душі передусім галицькою молоддю та повела її до жвавішого зацікавлення літературою наддніпрянської української літератури. Окрім замітки у львівському "Слові", появляються 1862 р.

Є три шляхи, щоб устійнити назву терито­рії чи краю: 1) розпорядок влади, 2) науковий дослід (особливо, якщо йде про назви історич­них територій, тобто таких, які вже затратили колишнє державно-політичне значіння чи на­ціональне обличчя), 3) навик, традиція, звича­єве право. У нормальних умовинах панує між цими чинниками гармонія. Наука дослідує, яка є чи була звичаєва, вживана місцевим населен­ням чи у світі назва території, а влада спира­ється на тому, що є останнім висловом науково­го досліду. Та буває також інакше. Це діється в анормальних, перелогових, революційних часах.

(Спомин).  

Українці направду під одним оглядом щасливий нарід: мають два нові роки. Один першого січня, другий чотирнацятого.   — Мені знаменито почався новий рік — казав мені тому тиждень один мій знайомий.   — Першого січня виграв я в бріджа два золоті, другого дістав від рідні з села індика, а пятого віддав мені товариш сто золотих.   — Боже! Коби вже той старий рік скінчився! — скаржився вчора другий мій знайомий.   — Та він уже скінчився! — відповідаю.  

Кожний нарід має свої приповідки. Деякі з них є власністю не тільки даного народу, але в ріжних відмінах ходять по світі серед людей ріжної віри, мови, краски шкіри і темпераменту. А ще деякі передістаються через етноґрафічні межі до сусідів і там живуть та просперують так само добре, як у своїй отчині.    

  Отсей спомин пишу на підставі моїх записів, як також оповідань мого незабутнього товариша д-ра Евгена Олесницького, що особисто був знайомий з Іваном Борисикевичем і з ним часто сходився. Іван Борисикевич заслужив собі на те, щоб про нього знало ширше наше громадянство, тому подаю цю сильвету, яка прояснить дещо з минулого.  

Ми народ величезної розтяжности. Колиб винайшов хто термометер для настрою, то мусів би осібно для українців додати кілька ступнів на горі і кілька на долині. Зате середину міг би зовсім викинути. Одним словом ми є континентальна нація, так як є континентальний клімат. Або величезна спека, або величезне зимно, або гімаляйсько-шпильний підйом, або морсько-глибинний упадок духа.   Пригадую собі справу приватного українського університету і розмови на цю тему.  

Перший раз за тих кільканацять днів европейської пpoпacниці стрінув я вчора правдивого політика. Не якогось там "що чувати", або "ви чули, що"... а справедливого ґльобополітика, що справу трактує в широкім масштабі, відповідно до міжнародньої конюнктури.   Григорій Щикалович, досі незнаний і скромний радник-емерит скарбової палати.   Стрінув мене вчора на вулиці і виложив свій плян:   — Пане мій, — говорив, тримаючи мене за ґудзик — чудове положення, прекрасна конюнктура...