На Христове Різдво.
Благая вість іде по світу нинї:
Родив ся Спас, Учитель наш святий,
Ісус Христос, син Йосифа й Марії, —
Несе ключі до царських нам дверий.
Глядять з небес блестячі міліони,
Всміхаєсь щастєм безконечний світ,
Стихає плач, щезають зойки-стони,
Ангельський хор співає у воріт.
Всміхнись, вдовице, жалем, смутком вкрита,
З розпуки вирви серденько своє,
До тебе йде Збавитель з Назарета,
Благі надїї він тобі несе.
І ви, народи, перед ним коріть ся, —
Нехай заглухне гук грізних гармат,
Ви правдою з собою подїлїть ся, —
Неxaй пригорне серцем брата — брат.
Сховайте меч, подайте дружнї руки,
Нехай щеза ворожий знак границь, —
Свободи вам й братньої згоди звуки
Нехай ввінчають плач сиріт-вдовиць!
Й Тобі, Вкраїно, по каторзї вічній
Нехай надїя щастя заблестить,
Родив ся Спас, Опікун Твій відвічний —
Тебе Він щастєм волї осїнить.
Ворони крячуть...
Замкнувши очі, наче в снї
Я бачу образ непривітний; —
Високий хрест, а на хрестї
Христос, Учитель заповітний.
Під ним роздерта на снїгу
Лежить крівавая шинеля, —
А на обрію білих піль
Палає не одна оселя.
Онтам під лїсом білий снїг
Могилу свіжу завіває,
Там кождого борця, що лїг,
До сну тeплїйше прикриває.
А на дубовому хрестї
Ворони сумно — сумно крячуть.
Хто зна, що гуторять вони,
Хто зна, за ким так сумно плачуть.
А може по онтим полкам,
Що зза гори виходять, —
У пoxoронний дзвонять дзвін
І жалібно заводять?...
Сміх Отруї.
В нервовий шал, у серця жар,
У тїней день, у ніч примар —
Закравсь нечайно з Аду Дух,
Спинив нараз Всесвіту рух —
Збочив з дороги людські сни,
Фальшиві всунув їм думки,
Закрав ідеї — все добро,
Що в серцю людськім ще було...
І блиснув блеск — і гримнув грім.
Злетїло з Аду Духів сїм —
І наче Юда до Христа —
Вчепивсь до серця сатана.
Навіяв чар до людських віч.
Засїяв в серцї кляту річ —
Я став сміятись — ха, ха, ха:
А кляте чудо дозріва...
Сказив ся люд, щезла любов
І блиснув меч, поллялась кров —
І ріже брата рідний брат;
Нема суддї, — з нас кождий кат;
І тне мечем, копає гріб,
І тїло їсть, неначе хлїб —
І кровцю пє, немов вино, —
Чи смерть, життя, — усе одно'.
І нищить блеск і сїє тьму,
Своїх братів у пекло пхає,
А сам кричить: життя, народ!..
— І в судорогах сам конає.
А сатана: ха-ха-ха-ха!
Отсе добро, отсе життя!
[Вістник Союза визволення України, 06.01.1916]
Заспів.
Пpo що співать тобі, мій рідний краю,
В який акорд ударити піснї; —
Моя душа безрадна, — я не знаю,
Який би дар вготовити тобі...
Зложив би я могутнїй гимн побіди, —
Пішла-б луна стежками рідних піль, —
Та бій реве, в непевности шалїє
І сїє страх, в душі нестримний біль.
Співав би я про дивний чар любови,
Про тишу раю і тепло весни, —
Та білий снїг мете у мої шиби,
В душі снуєсь тяжка мара зими.
Творив би я чудовії іділлї,
Що солодять буденнеє життє, —
Та голос мiй серед плачу і зойків
Поволи стихне — піде в забуттє...
Хиба співать про тайні болї серця,
Пекучий жаль і скорботи безмір, —
Про лютий бій, — розлив братньої крови, —
— В протест душі, — а серцю в пеpекіp...
Зрадливій коханцї.
Будеш просить мене, благати
І на колїна ще клякати,
Немов жебрак, переді мною —
І не зворушиш душу мою...
І будеш плакати сльозами
І примиляти ся словами, —
Прийдеш, немов свята із раю, —
Тебе одначе добре знаю...
І будеш в поросї валятись,
Серед розпуки розбиватись, —
Немов пташина у неволи, —
Тобі я не прощу нїколи!
Снїжини.
Падуть, падуть снїжини —
З гори, з гори — в долину...
Вітерець віє, віє, —
Снїжини вколо сїє.
І сїє і скородить, —
А що-ж воно зародить?...
Зародить нужду, — горе —
І слїз вдовиних море...
Мерцї.
Місяць світить, зорі сяють,
Наче срібло мерехтить, —
Кінь вороний мчить ся полем, —
То пристане, то біжить.
Насторощить чуйні уха,
Кине в пітьму бистрий зір, —
То ступає, — то женеть ся,
Мов на здобич хижий звір.
— Стій, вгомонь ся, чорногривий, —
Де тя лихо занесло, —
Де твій лицарь загубив ся,
Чом порожнеє сїдло?
Чом так вєть ся твоя грива,
Наче чорта хоругов,
Чом поводи позвисали,
Зі стремен стїкає кров?...
— Не питай ся, де мій лицарь,
Серце з болю завміра, —
Вopoг кулю дав му в серце,
Він позаду вже коня.
Не питай ся, де лечу я,
Бо не легко се сказать,
Я шукаю тут дївчини,
Щоб про нього вість подать...
Наказать, щоби пошила
На сватаннє рушники, —
Бо в опівночи наспіють
Від коханка старости...
Спів борцїв.
Гей, налиймо чарки, наповнїмо кубки —
Та перлистим вином аж до щерти, —
Пиймо, пиймо до дна, бо невідомо нам,
Чи суджено нам жити, чи вмерти...
Хай загрієсь душa, хай розвієсь туга,
В смілих мріях хай бавить ся воля, —
Може й завтра нас тут на баґнети пішлють,
Не здивуймось, — така наша доля!
Хоч в душі не завмер зойк братів і сестер,
Що за нами в останнє ридали, —
Нас той плач не гнете, — ми байдужі на все,
Бо ми вірність на смерть присягали.
А як сльози самі у понурії днї
Нам піллють ся з очей, мов те море, —
Ми завзяття жаром і божеським вином
Забиваєм влїзливеє горе.
А як завтра всї ми станем разом в ряди,
Бій рішучий за волю настане, —
Нас "ура" голосне на врага понесе,
Валькирія в пригодї нам стане.
Рoзівєсь хоругов, — потече тепла кров,
Ми у бій, як вірли, полинемо, —
Або згинемо всї, — або знов по черзї
Ми славетну побіду запємо.
***
Гей, налиймо чарки, наповнїмо кубки
Та перлистим вином аж до щерти, —
— Завтра ти або я — втратим любе життя,
Або всї ми поклонимось смерти...
[Вістник Союза визволення України, 30.01.1916]
Дуб.
(Присвята Товаришеви В. Р. Батюкови).
Немов в вінцї буйних степів,
Серед подільських піль ланів
Сильний, розлогий дуб стояв,
За вітром вітами хитав
І зеленїв.
Глядїв ти гордо на зиму,
Стрічав із усміхом весну, —
Стояв, як сторож хлопських піль,
Гонив від них журбу і біль
І всю біду...
Нї дощ, нї вітер, анї грім
Галузки не зломив на нїм;
Нї довгий вік, нї зуб часу
Не задраснув на нїм кору, —
Нї дощ, ні грім...
Аж раз без вітру і без хмар —
Се був мабуть чортівський чар —
Загула буря навісна,
Де замісць громів — мідь кида
Залїзний царь...
Гудїли кулї цїлий день,
Свистали все то дзень — то брень —
І гуп! урізалась одна
В дубові сильні рамена, —
В відвічний пень!
З сильної груди зойк глухий,
Роса — сльоза з листків — очий,
Ще хвилю з вітром борикавсь, —
Могучо в корени хитавсь —
І впав мертвий!
Пішов шелест, пішла луна,
Ридали маки і жита:
"Проклятий царь, що він зробив, —
"Від батька нас осиротив, —
"А щоб не жив!"
Пішов гомін про його скін,
Пішов ланом за тисяч гін...
Неслись ридання за вітця,
А на катівською царя
Упав проклін...
Гимн мерцїв.
Рядами, як духи на білім кони, —
У соннії землї, — в незнані світи, —
Де є наші браття сумні — невеселі,
Ми їдем у смертні оселї...
Ми будемо знати ті тайни важні,
Що щільно закриті у божій руцї;
Чи в горю, чи в щастю, — ми тaм заживемо —
В землї незнаємій...
Або розминемось в нїрвану пусту, —
Марами заповним вселенну грізну;
І сядем на хмари, полетим над вами
Світами...
Поляглим.
Питаєть ся вітер смерти,
Кому треба нинї вмерти...
Треба вмерти молодцеви,
Українському стрільцеви.
Треба вмерти, спочивати —
Воскресїння Волї ждати...
[Вістник Союза визволення України, 06.02.1916]
Смертельна рана.
Горить моє серце, горить,
Палає в одчайному болю,
Всї мрії на вуголь палить,
Все щастє кує на недолю...
Несе менї доля, несе —
Завчасну погибіль на мене,
Що зможеш порадить на се
Менї, моя рідная нене?
Печуть мене болї, печуть, —
У грудях смертельная рана, —
Чи зможеш вступ болям замкнуть,
Дївчино моя ти кохана?
Гризе мене мука, гризе —
Зарання велить умирати, —
Не зможе порадить на се
Нї мила — нї рідная мати...
Думка.
Наші мрії і сни —
До тепла, до весни —
І до щастя святого зміряють,
А важна цїль життя
Йдe у гріб забуття, —
Ідеали у млї пропадають...
Мамин лист.
Любий сину! Я здорова,
Дякую за ласку божу,
Та часом у грудях коле
Так, що дихати не можу...
У сусїдів, як звичайно,
Новинок нема в селї, —
Тільки церкву й нову школу
Нам спалили Москалї...
Коло нас все по давньому
І старе все коло хати, —
Тільки стайню і стодолу
Завалили нам ґранати...
Сїна троxи доховали —
І худібка вся здорова, —
Тільки на самий Великдень
Згибла нам одна корова...
Твої братчики здорові,
Не слабий нїхто з сестер, —
Тільки Петрик семілїтнїй
З переляку бідний вмеp...
— — — — — —
По селї так пусто всюди —
Не співає вже нїхто, —
А Марійка жалко плаче:
Коли прийде наш Юрко?...
Morituri.
Під шум прапорів, брязк мечів,
На тлї пожарів і димів, —
Під свисти куль — гарматнїй гук,
У такт пісень — під сурмів звук,
Під удар барабана —
Ми йдем у світ, ідем у даль;
В душі туга, в нутрі печаль,
Навколо кров, куди поглянь, —
Гpоби, хрести, крівава хлань,
Одна глибока рана...
За нами луни рідних сїл,
За нами скарга чорних піль,
Зітханнє душ — старих батьків —
І плач сестер, малих братів,
Матернє голосїннє;
А перед нами труд важкий,
Важна задача — бій святий;
Над нами мрія золота
І Долї воля всесильна —
Могутнє Призначіннє.
Чиж треба чудуватись нам,
Як треба бyде вмерти там?
Ми тільки довг свій віддамо —
Своєю Кровю зрoсимo
Ворожую сваволю, —
Хоч на порозї нас убють
Святинї — й загородять путь,
Ти не зневїрюйсь в той-же час,
Бо ми для внуків — не для нас, —
Куємо кращу долю!...
Мари.
Здаєсь менї, що в лонї хвиль
Зимового зарання
Я чую гомін людських скарг
І болїсні зітхання...
В понурих тонах вітрових —
Крізь сїру мряку днини —
Я чую похоронний спів
Й плач жалісний дитини.
Здаєсь менї, що в тихий схід
Вечірньої зірницї —
Риданнє неньки чую я
І тихий плач вдовицї.
А в тихий вечір зимовий —
У чорних тїнях ночи
Я бачу чийсь померклий зір,
Чиїсь погаслі очи...
Ах, леле! Білі снїжинки,
Що сиплють їх морози, —
Невжеж то немічних сиріт
Закостенїлі сльози?...
[Вістник Союза визволення України, 19.03.1916]
Стрілецький заповіт.
Наложили на нас превеликий тягар
І віддали химерній нас долї,
А за муки і труд, смертоносний удар
Сяйво нам прирекли авреолї...
І пішли ми у даль, у незнаную путь,
І шукаєм до сонця дороги;
Як одних нестає, нові тисячі йдуть
Лаштувати святинї пороги...
Анї страх, анї смерть — вже не спинює нас,
Нї упавших товаришів стони, —
Нас одно лиш манить: недалеко той час,
Де спасуть ся за нас мілїони...
Весна.
Весна іде. І тріскають окови,
Що світ держали зимними клїщами;
Встає земля, невинная дївиця,
Квітчає лоно срібними квітками.
Вставай же, брате, переліг з’орати,
Завіяти без куколю пшеницю;
Богиня щастя до твоєї працї
Подасть тобі помічную правицю.
Глянь: дух весни простер вже дужі крила,
Знїми з болота повалені стїни,
Будує дім, замаює квітками,
Сходяче сонце золотить руїни...
...Пташиний гимн лунає з твого поля,
В тріюмфі сходить золотая Воля...
Осїння мелодія.
Чи не чув ти в шумі лїса
Лячних ридань і плачів,
Як по дебрах дух мертвоти —
Й опустїння згомонїв?..
Чи не чув ти в глуху північ
Важкі зітхання ялиць,
Що квилять за давнїм лїтом —
Станом немічних вдовиць?...
Чи не бачив в пізню осїнь,
Як трясли ся берізки —
І зітхали важко дуби,
Мов зажурені батьки?...
Чи не бачив, як під вечір
Гнув ся явір у воріт
І скрипів, а його голос —
Чи не плач малих сиріт?
Знай же, брате, пізня осїнь,
Се та буря навісна,
Що під нею плаче люд наш
І зітхає вітчина...
[Вістник Союза визволення України, 07.05.1916]
Гомін Чорногори.
І.
Закувала зозуленька,
Сїла на лїщинї,
Нема мого миленького,
Десь на полонинї.
Та не на тій полонинї,
Де вiвцї пасуть ся,
Але на тій полонинї,
Де цїсарі бють ся...
Та не на тій полонинї,
Де орли лїтають,
Але на на тій полонинї,
Де гармати грають.
***
Ой, чого-ж то мого серця
Тугонька береть ся? —
Відай з мого миленького
Тепла кровця ллєть ся...
Ой, стану я на скалонцї,
В доли подивлю ся, —
Не видати миленького,—
Сльозами заллю ся.
Ой, плачу я гoдиноньку
Тай плачу я добу,
Там десь мого миленького
Ховають до гробу...
Де ви, очі; де ви, брови,
Кучері чорненькі?
Вам могилу висипають
Стрільцї молоденькі...
Ой, пiду я, подивлю ся
У чистую воду,
Нема мого миленького,
Пощо Бог дав вроду?...
ІІ.
Ой, поїхав мій миленький
В недїленьку зрана.
— Бувай менї здоровенька,
Дївчино кохана!
— Годї тобі, Марусенько,
Гіркі cльози лляти, —
Поїхало товариство, —
Нїколи чекати...
Поїхало товариство,
Та я не барю ся,
Впаде снїжок в полонинї,
Назад поверну ся...
Проминула зима й весна,
Тай вже кінець лїтa,
Сохне в мене у коморі
Милого тримбіта...
Скажи менї, Черемоше,
Черемоше, бpaтe,
Чи поверне ще мій любий —
В тримбіту заграти?
***
Із суботи на недїлю
Сон менї приснився
Десь до мене мій миленький
З чужини прибив ся...
Каже: "Бачиш, я приїхав,
Не жури ся, мила..."
... A тримбіта у коморі
Листячко пустила...
*
Покоси.
Ніч. Тихо. Сяють ясні зорі
В блакитях промінистих,
Хвилює вітер мов по морі
По травах золотистих.
І шепчуть лячно-тихо трави
І будять свого Бога:
— Чи бачиш, Творче, що за сильна
На нас іде трівога?
Чи чуєш брязк? Зі сходу там
Йде сїмсот гострих кіс...
Кінець лукам — амінь травам, —
Упадуть на покіс!
Чи чуєш подих смерти там?
Клепаєсь вже коса...
Чах-чах, мах-мах, о, горе нам,
Не стане й стебелька!
***
Не плачте, трави, все дарма,
І не жалійте ревно,
Бо що живе і процвіта,
Те впасти мусить певно...
По вас, що вік свій процвіли,
Вози вже смертні ідуть,
І тут зійдуть нові квітки
...Та й ті під коси підуть!...
[Вістник Союза визволення України, 25.06.1916]
Осїннї духи.
Я бачу, друже, як весна свята
Мов та вдовиця по полях рида;
Її красу, тепер пожовкле листя,
Зухвалий вітер нищить і кида
В грізне безвістя...
Я чую, брате, як густі лїси
Зітхають важко мов старі батьки;
В їхню господу йдуть трівожні слухи,
Що збезчестили всю красу весни —
Осїннї духи...
Ах, що се? Чуєш? Тамки, у селї
Плачі і зойки рвуть ся голосні,
А над усїм така страшна трівога!...
Се плач сиріт, по матері-веснї,
Що йде до Бога...
Думка.
Іду шляхом... Зівяле листє
Конає мовчки й опада,
А туж за мною осїнь злобна
Іде і в очі зазира...
— Поглянь, говорить, жовте листє
Зостало з давньої краси!
Сухе бадиллє ломить вітер —
Давнї квітки...
На свіжій зеленї і цвітах
Й на всїм, тім бавилась весна,
Кладе тавро рука могутня —
Моя, моя...
Й тебе також, один із цвітів,
Що ним весна себе красить, —
Зігне моя сильна правиця —
Звялить, звялить...
І щож тобі з любви зостане
І з чару твоїх юних днїв?
— Туга в душі... Терпіннє в грудях —
І людський гнїв...
Воєнна іділля.
Ясні зорі плинуть — усміхаєсь блїдий...
А онтам, в тій убогій хатинї,
В сльозах тут рида мати ще молода
І молитву проводить дитинї...
За худібку, за дім, за всїх добрих людей —
І за батька, що десь там воює...
Хай йому Бог все зло відверта від грудей,
Хай він болю нї гори не чує.
Так благає з плачем у молитві святій
В пізну нїчку на вколїшках мати...
Ах, не знає вона, що в хвилинї отсїй
Йдуть мужеви могилу копати!
[Вістник Союза визволення України, 05.03.1917]
05.03.1917