Воєнні алярми, ріжні акти, контакти і тим подібні пакти виколіїли спокійного громадянина з уїжджених рейок буденного життя. Те, що вчора було страшенно важне — нині стало неварте малого нюху табаки, те що було на нюх табаки — нинi стало важніше від усього іншого.   Здибає мене один письменник. Знаю його не від нині і знаю, що буде говорити. Певно про якусь повість, чи новелю, про структуру повісти, зав'язок фабули, інтриґу чи тим подібне.   — Знаєте, я хотів пять кіля смальцю...  

— О, другим разом я вже уряджуся інакше! Виїду собі в якийсь далекий глухий кут, зашиюся в тім куті в глухе місце і тоді щойно відпічну солідно.   Так собі кажу я плюс 99 інших міщухів кожного року перед кожними вакаціями.  

Пригадую собі з якоїсь ілюстрованої історії або з котрогось календаря "Просвіти" картину: Похорон князя скитів чи русичів — на кожний спосіб наших рідних прадідів чи прабатьків. На горбику стоїть байдак, на байдаку лежить померший достойник, а довкруги нього все, чого він потребуватиме на тому світі: кінь, пес, зброя, всілякі харчі, одяги і — очевидно — збанок та чарка. Довкола ориґінального катафальку рідня, товариші зброї і загалом народ. Усе це представлене надзвичайно святочно, парадно. Так і видно, що був при цьому докладний церемоніял і талановитий церемонієр.

Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері. Бачу вже ваші міни, коли читаєте отсі рядки... Що-о-о? — кажете до когось. — То він їздив до Києва?! Тут його пустили, а там впустили?! Но-но... Бачите, як то з тими журналістами. Нібито пси вішає, а потихо то й візу дістане і напевно знижку на залізницях, a там — хто зна, чи не задармо і гoтель і харч. Буває, що такого ще на бенкети просять. Большевики майстри від пропаґанди...  

Не люблю зборів. Знаю, що вони потрібні, знаю, що вони мусять бути, але не пораджу: не люблю і кінець. Гуртовно беручи наш нарід добросердний, детайлічно — дуже згідливий, але не дай Бог на зборах. Люди людям хочуть виспівати все, що за рік, за два, чи як на зборах "Просвіти" за три роки в них накипіло, або за одну ніч скомбінувалось. Байдуже чи слухає цього хтось найменше покликаний, байдуже, чи з цього вийде якась загальна користь, байдуже, чи з цього вийде якесь загальне зло.  

Відбулися вибори до маґістрату. Як вони відбувалися і які вони були — про це хіба вже досить усім відомо. З українських кандидатів не перейшов ні один, що перейшло найсміліші сподівання не тільки "Слова Народового", чи СПОС-у, але й самих виборчих комісарів. Просто не вірили люди, що виборча машина так справно буде працювати. Був щоправда маленький дефект по дорозі, коли люди почали провірювати списи виборців і вийшло, що панєнка Ікс чи панєнка Зет відмовила права голосу кільком тисячам виборців з українськими назвищами, але це швидко направлено і машина покотилась далі.

Маємо ми претенсії до малярів і — оправдані. Не малюють того, чого ми хочемо, а малюють те, що хочуть. Благаємо їх за історичні, віталістичні, побутові картини, а вони нам то пияки, то камінюки, то квіти, то мертву природу.  

— Ви були на відчиті Антонюка?   — Ні. Нажаль не міг.   — То направду жалуйте. Дійсно жалуйте. Не бути на такім відчиті — велика страта.   — Що ви кажете!? Такий був добрий?   — Добрий!... То мало, то дуже мало. Добрих відчитів у нас щоправда не так багато, але все таки досить. В кожному разі раз на місяць трапляється. Той відчит був не добрий, а знаменитий!   — Десь певно саля тріщала!?  

Коли їду до Черча, то все думаю по дорозі: що там є нового. Хто як хто, алe директори Черча, здається, одинокі в Галичині не попадають у клопіт, коли їx запитати: "Що нового?" Адже кожного року, мало! кожного місяця можуть сказати про якісь новості. То новий ґанок коло палатки, то сходи коло ґанку, то нові квітники коло стежки, то нова стежка коло квітників. А час до часу новий будинок чи то самого живця, чи приватна вілля коло нього.  

Люди розходяться не тільки по світі. Розходяться і в два світи. Буває і в однім і в другім випадку, що про розлуку знають вони заздалегідь і готовляться до неї. Але буває, що розходяться, не знаючи про те, що на віки.   Були б може інакше говорили з собою, щиріше стиснули собі руки, глянули пильніше в очі... А так — розійшлись, мов на годину, на день чи на тиждень.