Правдива подїя з воєнних часів на Волинї. (Оповіданнє дївчини.)   На Волинї, де повню службу в військовім полевім шпиталї, записав я з оповідання сироти-дївчини правдиву подїю.  

До тебе, милий, пишу лист в'останнє Дріжучою рукою. Вікном паде проміннє сонця раннє, — Менї-ж здаєть ся, що твоє коханнє Прощать ся йде зо мною.   Витай менї, витай, солодке, ясне, Як мід з райського квіття! Нїколи кращим не було, як власне Тепер, коли короткий день мій гасне, Смертельні свічі світять.   Нїколи, ах, нїколи, я не чула Так сильно, як в тій хвили, Які я дивні дні перебула І як щасливою колись я була З тобою, мій ти милий!  

Повінь мряки залила подільські рівнини та заслонила собою села, гаї й ворогів. Село лежало в її обіймах тихе й сонне, тільки світло з хат продирало ся з трудом крізь пітьму та кидало ясні пасмуги на дорогу й подвіря. На становищах тихо. Здавало ся, що там на передї все поснуло, закутане в мряку. Нї одного стрілу не чути, нї одної ракети не видно. Спокійно та мирно, мовби не було війни, мовби не було ворога. Але війна була й ворог був. Він не заснув, а тільки притаїв ся та снував злі наміри серед темряви ночі й мряки. Вагав ся ще, роздумував, аж укінцї рішив ся.  

В початках серпня виїхав др. Володимир Бачинський до Львова на декілька днїв, засягнув там інформацій в познайомлених зі справою людей про наші інституції й товариства й ласкаво подїлив ся ними з нами. Згадані вістки доповнили ми подекуди даними, опублїкованими в українських часописях.  

Великости грози від Сходу досі не усвідомила собі Европа в сїй мірі, в якій повинна. Улекшує їй се усвідомленнє теперішня війна в порівнянню з російсько-японською війною зперед десяти лїт. Знаючи слабу силу Росії з 1905 р., її пізнїйший десятилїтнїй розвій і теперішній опір, не зважаючи на такі численні й тяжкі удари, завдані їй ґенїяльними полководцями Гінденбурґом і Макензеном і їх шефами Людендорфом і Гетцендорфом, можна досить докладно уявити собі сю небезпеку, яка грозить Европі від Сходу за десять, двадцять і більше лїт.  

При обговоренню організації зайнятих українських земель навели ми також розпорядок австрійської військової управи про права української мови на тих землях. При уладженню управи в українських областях прислугують українській мові такі самі права, які має польська мова в польських областях. Роблять ся заходи, щоб у зносинах з українськими сторонами вживано української мови та щоб мешканцї українських громад могли в кождім часї шукати права та знаходити його в своїй рідній українській мові перед австрійськими командами та властями.

Задушні днї, яких нїколи Не було й може не буде, Могили скрізь лежать по поли, А жаль, як гураґан гуде.   У крові сонечко заходить, І безлїч зір, як тисяч свіч, Сіяє. З лїса вовк виходить І виє, виє довго в ніч.   Вже й він замовк. Тиша бездонна. Хто тут заснув той твердо спить. Тільки щось шепне квітка сонна. Тільки луна палахкотить.   [Вістник Союза визволення України]

"А все-таки рушаєть ся" — приходять на думку відомі слова Галїлєя, як що усвідомимо собі ті вістки з російської України, котрі такою тяжкою дорогою доходять до нашої відомости. Милить ся той, хто думає, що варварські розпорядки Росії, які мають на цїли знищити все живе, українське, — пресу й видавничий рух, життє по товариствах і кооперативах, замкнути уста українській інтелїґенції, — здавили всяку спроможність українства в Росії проявити себе, зазначити навіть у різкій формі своє індівідуальне а й тверде переконаннє в непропащу живучу силу Українців.

Де вчора ще бренїла сталь І начиняла землю вщерть, Де було глянеш в синю даль, Усюди смерть, усюди смерть.   Де вчора ще, під гук гармат Гудів, ридав зелений лїс. Де йшов на нас і кат і брат Та за покосом клав покіс...   А нинї тихо, тихо тут, Хиба птатина де бренить. Вертaє люд у рідний кут, Сльозами згарища гасить.   [Вістник Союза визволення України]

Останнї днї вересня 1914 року.   Наші війська їдуть і їдуть а гори на доли, на кріваві поля під Галичем.   День і ніч — нїчого, тільки війська. Люде біля доріг стають і вітають. Хоруговки, хустки, простягнені руки.   Нoch, еljеn, слава!   А з долини в гору мурованою дорогою з Коломиї до Яремча їде великий болгарський віз. Болгарин-огородник везе між лїтників свою знамениту городовину.   Там війна, а тут мир.