До тебе, милий, пишу лист в'останнє
Дріжучою рукою.
Вікном паде проміннє сонця раннє, —
Менї-ж здаєть ся, що твоє коханнє
Прощать ся йде зо мною.
Витай менї, витай, солодке, ясне,
Як мід з райського квіття!
Нїколи кращим не було, як власне
Тепер, коли короткий день мій гасне,
Смертельні свічі світять.
Нїколи, ах, нїколи, я не чула
Так сильно, як в тій хвили,
Які я дивні дні перебула
І як щасливою колись я була
З тобою, мій ти милий!
Й мабуть нїколи наші ті розмови,
Слова твої сердечні
Не мали в собі тільки сили й крови,
Як ось тепер, коли я без любови
В світи йду безконечні.
Не знаєш, милий, як я ждала, ждала
На тебе з поля бою.
Здаєть ся, душу й рай була-б віддала,
Щоби у Бога тільки щастя мала
Побачить ся тобою!
Не дав Бог щастя... Журавлї ключами
Летять і сумно кличуть.
Miстa і села вкрили ся димами.
По полї люде блудять між гробами
Й хрести вояцькі тичуть.
Стоять поля, не сїяні два роки,
Покраяні ровами.
Стави руді від людської посоки,
На них шувар питаєть ся осоки:
"Що буде, сестро, з нами?"
Питаєть ся шувар, а люде, милий,
Й питать ся перестали.
Нї, оповісти я не маю сили,
Скільки вони, ах, скільки пережили,
Нїм Богу духа дали!
Тут хисту треба справжньою і вправи,
Щоб вірно змалювати
Той образ від нічних пожеж крівавий,
А від невинних людських сліз слезавий, —
Відвагу треба мати!
Може я там, на другім світї може
Наберу сили слова
І сміло скажу: таж ти бачив, Боже,
Як гypaґаном військо йшло вороже
Через кордон до Львова.
І бачив ти, як наші бідні люди
Свій рідний край кидали,
Мами з дітьми маленькими при груди
Пускали ся на безконечні труди
В краї, яких не знали!
І бачив ти, як дїдо із онуком
За те, що не хотїли
Опоганитись зрадою, під буком
Kpoвю багрились і як дїдо з внуком
Нa мотузку дубіли.
Ще й бачив ти, як дїти, от дрібнота,
Без батька і без мами
Тиняли ся голодні біля плота,
Поки з ніжок звалила їх дрімота;
Не між людьми, — між псами!
Ти бачив, Боже, тії каравани,
Що на Сибір тягнули.
У серцю біль, а на руках кайдани...
Так за Христа терпіли християни
Тому, бо вірні були.
Бо вірні були, вірні до сконання
Своїй святій ідеї.
І для ідеї тої, для кохання
Приймали мовчки муки і страждання
Усе, усе для неї!
Ти бачив, Боже!... Ну і щож? Що нинї?
Де-ж є твої глаголи?
Невжеж блукатимемо по пустинї
І до своєї власної святинї
Не увійдім нїколи?
Невжеж вовік не прощена провина
Супроти слави й волї?
А прецїнь батько слав на муки сина,
Старий зарівно прецїнь, як дитина,
Конали в полї!
Яких ще жертв? Яких тобі? Скажи нам,
Промов велике слово!
Чекаємо. Най вдарить раз година,
Най заворожена проснеть ся Україна
І оживе наново!...
Оттак хотїла-б я сказать. Про себе
Буду, як гріб, мовчати.
Бо щож бажання мої, що потреби
Супроти кривд тих?... Милий, я до тебе
З жалем буду лїтати.
Як згасне день, а ніч голубі крила
Розіпне над полями,
Відчинить ся нараз моя могила,
В зітлїлі кости вступить прежня сила,
Цвинтарні кину брами.
Й полину в світ, До тебе, де нї будеш —
В походї, чи у бою,
Поки мене при другій не забудеш,
Поки у снах ти біля мене будеш,
Витатиму з тобою.
І говоритиму тобі до уха
Устами піль, діброви,
Яка над ними вiє завepyxа,
Яка палить їх спека і посуха,
Як смерть ідe на лови.
І говоритиму тобі устами
Тих всїх, що тут сконали,
Як бичували їх життє тернами,
Як плечі їх вгинались під хрестами,
Як марно пропадали.
І говоритиму тобі устами
Серць молодих, що рвались
До тих країв за тихою водою,
Овіяних надїєю святою,
Як йшли і не вертались.
Усе-усе, що гарне, а нещасне
У нашім ріднім краю,
Я передам тобі як своє власне,
Нехай бажаннє в тобі не загасне
Крізь пекло йти до раю.
Нехай у тобі вічна іскра тлїє
Визвольного стремлїння.
Неxай на мить одну життє не втлїє,
Поки на сходї день не зазоріє
Грядучим поколїнням.
Будемо поти разом. Я при тобі,
А ти будеш при минї.
Хоч я лежатиму у тихім гробі,
А ти в ровах стрілецьких або, пробі,
Далеко на чужинї.
А як скінчить ся бій, як мир повіє,
Мов легіт по долинї,
Прийди на гріб, мій милий. Звечоріє,
Запахнуть квіти і зоря затлїє, —
Посидь, посидь при минї!
. . . . . . . .
До тебе, милий, пишу лист в'останнє
Дріжучою рукою.
Вікном паде проміннє сонця раннє, —
Менї-ж здаєть ся, щo твоє коханнє
Прощать ся йде зо мною.
Відень, вересень 1915.
[Вістник Союза визволення України]
05.12.1915