Гроза від Сходу.

Великости грози від Сходу досі не усвідомила собі Европа в сїй мірі, в якій повинна. Улекшує їй се усвідомленнє теперішня війна в порівнянню з російсько-японською війною зперед десяти лїт. Знаючи слабу силу Росії з 1905 р., її пізнїйший десятилїтнїй розвій і теперішній опір, не зважаючи на такі численні й тяжкі удари, завдані їй ґенїяльними полководцями Гінденбурґом і Макензеном і їх шефами Людендорфом і Гетцендорфом, можна досить докладно уявити собі сю небезпеку, яка грозить Европі від Сходу за десять, двадцять і більше лїт.

Кому не вистарчає перебути якось нинїшнїй день, хто думає й про завтра, хто звик сам будучність будувати, а не піддавати ся тому, що доля принесе, той повинен застановити ся та застановляєть ся над тим, чи оплатять успіхи сеї війни всї втрати в людях і знищенню духової та матеріяльної культури, чи на довго забезпечуть вони мирні умови для культурного розвою Европи, чи може тільки назбирають ще більше запального матеріялу для нової різнї не тільки держав, але й рас і націй. І яка нї страшна теперішня війна, вона була-б забавкою в порівнаню з будучою, піддержаною національними ворожнечами, котрі роздувано цїлим рядом столїть.

Деякі познаки в останнїх часах велять думати, що в Нїмеччинї велика частина суспільности розуміє величезність небезпеки для себе від Сходу. Як з початку війни, так тепер щораз частійше поважні голоси звертають увагу нїмецького правительства, щоб не відкладано усунення грози від Сходу на пізнїйший час, коли може бути запізно, анї щоб не дурили себе Нїмцї, що Росія поправить ся та заживе в як найкращих відносинах з державами й народами, з якими тепер воює.

Одним з найповажнїйших представників згаданого напряму нїмецької публїцистики й публичної думки та заразом одним з найкращих знавцїв Росії в Нїмеччинї є відомий публїцист др. Павло Рорбах, що сїй темі присвятив і свою найновійшу книжку "Росія й ми" (Rußland und wir). Автор твердить, що останньою та рішучою передумовою, щоб могутність Росії перестала бути щораз більшою небезпекою для Нїмеччини й европейської культури, є відірваннє України від російської держави. Другою передумовою, думає автор, є відбудова Польщі, а третьою, щоб Росія стратила свою теперішню північно-західню область над Балтійським морем: Фінляндію, три надбалтійські ґубернїї й Литву.

Теперішня російська могутність виросла територіяльно на потрійній основі: на первісній чисто московській области й її продовженню до Азії, на українських землях на полудне й полудневий захід від Московщини та накінець на здобутих окраїнах: Фінляндії, Лїфляндії, Польщі, Бесарабії, Кавказї й Туркестанї. Історичні початки російської держави мають свій осїдок у річній области Днїпра. Стара українська держава або велике київське князївство, поділене на численні князївства, простягало ся від Карпат до Дону. Знищила його монгольська інвазія в першій половинї XIII столїття. В часах між 10 до 13 віку українські князївства скольонїзували области горішньої Волги й її допливів, заселені первісно фінськими племенами. Полїтичний пункт тяжкости перенїс ся до скольонїзованої области на північний схід. Нa скольонїзованій землї з її мішаною славянсько-фінською людністю й повстало московське велике княїівство та пізнїйше царство, а староукраїнські землї: область Днїпра, Київщина, Поділлє, Волинь і Галич або Галичина — дістали ся під польсько-литовську державу. Сї землї обіймають саме Україну.

Властивий і рішучий зворот в історії розвою російської полїтичної могутности наступив у другій половинї XVII в., коли лївобережна Україна персональною унїєю злучила ся з Московщиною. Решту українських земель, які має сьогоднї Росія, принїс їй подїл Польщі. Одначе обі части нинїшньої російської держави розвивали ся протягом усїх столїть відмінним шляхом так, що Москалї й Українцї сильно ріжнять ся між собою кровю, мовою й характером. "Се й сьогоднї має вагу й засадниче значіннє для всякого погляду на будучність Росії. Український рух відомий; він хоче наново здобути полїтичну самостійність для цїлого староукраїнського простору. Говорять про нього, що має тільки офіцерів, але нїяких вояків. Але се тільки в половинї правда, а половинні правди можуть стати небезпечнїйшими, нїж цїлковиті помилки. По перше, в останнїх десятьох лїтах став свідомо-полїтичний український сепаратизм у Росії сильнїйшим, нїж дуже багато думає; а по друге, се зовсїм не головне питаннє, чи 30 до 35 мілїонів Українцїв усї вже перейняли ся бажаннєм "зірвати з Московщиною", але головне питаннє те, чи як що віддїлить ся одного дня Україну від Московщини, можна сподївати ся, що з неї вийдуть самостійні сильні рухи, щоб наново злучитись з Московщиною. Всї побоювання що до того не мають основи. Навпаки, як не зараз, то чей по короткім часї зацвів би самостійний, сильний, незалежний рух українського народу й держави, котрий під національним, економічним i полїтичним оглядом однаково щораз більше віддаляв ся б від Московщини".

Передовсїм не можна забувати, що на Українї є найбільша часть російських засобів залїза та вугля, що й кавказька область з своїми нафтовими й мінеральними скарбами представляє ґеоґрафічно приналежність не Московщини, тільки України — просторі управні площі північного Кавказу заселюють переважно Українцї — й що Україна головна доставниця російської рільничої продукції. Україна має найурожайнїйший чорнозем, вона видає найбільшу скількість російської пшеницї, майже цїлу продукцію цукру й увесь тютюн. Під сим і під кождим иншим поглядом має Україна потрібні основи для істновання як самостійне державне тїло.

Через злученнє Московщини й України одержала Росія силу ненаситного здобування. Через те дісталась вона далеко на північ, до Чорного моря, підбила Кавказ, прилучила Туркестан, зайшла на туранську височину, до воріт Індії і стала сильною ногою в східнїй Азії. Що більше, чигає вона на дальші добичі. Тому, що в австрійській Галичинї повстав сам з себе український рух, якого побоюєть ся Росія, задумала відірвати Галичину від Австрії. Тому, що для своєї величезної збіжевої продукції та своєї щораз більшої торговлї з заграницею господарськими продуктами, котрі головно походять з багатої України, хоче опанувати дороги й доступи до моря, домагаєть ся вона Дарданелїв. Щоб їх певно дістати й удержати, хоче стати панею цїлого балканського півострова й Малої Азії. А що навіть тодї недоставало-б їй вільного виходу до зовсїм відкритого океяну, тому зміряє вона до Фінляндії здобута ще північну Скандинавію.

Скорість зросту населення в величезній російській державі така велика, що ледви чи є що подібне де на світї. Від 1870 до 1915 р. число населення Росії більше нїж подвоїло ся. В 1870 р. мала вона коло 80 мілїонів населення, по переписи з 1896 р. становило воно 125 мілїонів, а нинї становить воно 170 мілїонів. Се такий зріст, що може тільки занепокоїти инші европейські держави.

Ахілевою пятою російської держави займаєть ся також передовиця "Україна" (Südrußland) автора Ст. в 262 ч. "General-Anzeiger für die Oberämter Reutlingen, Tübingen, Roltenburg, Herrenberg, Nürtingen, Urach und Münsingen". Автор зазначує, що "про найбільший з зєднаних народів в російській державі, котрий не почуває себе московським, котрий уважає себе поневоленим і хоче визволити ся з російського ярма, — про Українців, не знаєть ся загально нїчого". "Й тому високої поучаючої вартости є те, що вміє сказати "Союз визволення України про свій край і нарід". Подавши найзагальнїйші вістки про нашу територію, число населення, багацтва України, переходить автор зворотні пункти нашої історії та підкреслює, що тільки ненависть до Пoльщі привела Україну до злуки з Московщиною. Задержавши ся довше над українськими визвольними змаганнями, що червоною ниткою тягнуть ся протягом цїлої нашої історії від часу поневолення нашої нацїї по нинїшній день, автор залюбки можливо повно рад би змалювати український рух у найновійших часах, перед 1905 р. і пізнїйше. Навіть таку дрібницю підмічує автор, як те, що заповіджене відкриття українського унїверситету у Львові прилітали російські Українцї численними поздоровними листами.

Навівши цитату проф. Геча про більшу небезпеку для націоналїстичної Росії автопомічних змагань Українцїв, нїж напр. Поляків і Литовцїв, і подавши теперішнїй партійний склад на Українї, автор займаєть ся ширше "Союзом визволення України". "Він має цїль приготовити орґанїзацію України як самостійної національної держави: в радї, як союзні війська здобули б українські области, хоче він перенести свою дїяльність на здобуті землї й перевести там тимчасову управу при помочи національних товариств." Змалювавши дотеперішню дїяльність "Союза" та підчеркнувши його натиск на те, щоб нїмецький нарід зрозумів і підпер українську справу відповідно до її значіння, автор указує, як Українцї вже нераз удавали ся по поміч до Нїмеччини, та наводить кінець поклику "Союза" до нїмецького народу. "Останні тижнї — кінчить автор — звернули наш погляд на полудневий схід і, що він принїс дам досї, було втїшне та, здаєть ся, й на далї укладаєть ся відрадно! Бачимо, що там на долї над Чорним морем хочуть далї стати відкрито могутнї держави до бою, який нам має принести користь. Ми ввійшли в зносини з "Союзом визволення України", щоб у кождім часї стежити за змаганнями, які звідти вливають ся в нашу велику боротьбу народів. Сподїваємо ся, що незабаром могтимемо подати дальше щось відрадне."

Та щоб се стало ся, мусїла-б, правда, мала, але все таки меншість нїмецької публичної опінїї перетворити ся в більшість. В кождім разї сильні голоси перестороги перед недоцїнованнєм майбутньої грози з російського боку читаєть ся тепер по нїмецьких часописях і журналах напр. знаменна передовиця в падолистовій киижцї поважного місячника "Deutsche Revue" (Нїмецький огляд). В сїй книжцї в статї п. з. "Розвал Росії" (Niederbruch Rußlands) присвячує барон фон ля Валєтт Ст. Жорж також і то головно увагу українському питанню. А свої помічання про се питаннє кінчить автор ось як: "Великоукраїнська думка пре до відірвання українських провінцій. Велика українська держава має зродити ся на берегах Чорного моря, з шпихлїрами Днїпра та Дону, з головними торговельними осередками Одесою й Феодосією, з багатими вугляними кітловинами над Азовських морем, з умаєними виноградниками берегами Криму, з історичним Севастополем, здобуттє котрого саме вже означало колись рішеннє цїлої війни. Дїйсно, марево, яке кидає далеко й широко свої тїпи й яке навіть могутнїй Росії могло-б нагнати страху".

[Вістник Союза визволення України]